Функціональні особливості несвідомої сфери та психодинамічний підхід до психокорекції

Засоби активного соціально-психологічного навчання, що сприяють особистісній психокорекції майбутнього психолога, є відповідними специфіці пізнання несвідомої сфери. Вона потребує об’єктивації з метою виявлення глибинно-психологічних передумов особистісної проблематики. Тому ефективність психокорекції майбутнього психолога в АСПН забезпечується глибинним спрямуванням на виявлення інфантильних першопричин дисфункцій у психіці.

Термін глибинно-психологічна корекція в науковій літературі не окреслений, проте поняття глибинна пов’язують із розвитком таких напрямів психології та психотерапії, як психоаналіз, індивідуальна й аналітична психологія, екзистенційний аналіз, неофрейдизм, психодинамічна теорія. У глибинній психології вирішального значення надається несвідомим компонентам, які структурують діяльність індивіда, організовують його поведінку. Ці компоненти містяться в „глибинах” психіки і піддаються ірраціональним, афективно-емоційним, інстинктивним та інтуїтивним спонукам, тенденціям, установкам, прихованим за поверхнею свідомості”, в глибинах індивіду” [14, с.595]. Здобутки основних напрямів глибинної психології підтверджують, що головні детермінанти дій людини закладено у психічній динамічній побудові, яка належить до несвідомого. Психокорекція ж особистості не може бути повною та ефективною без дослідження несвідомих спонук і прагнень, що представлені в спонтанній поведінці суб’єкта в замаскованому вигляді.

Психокорекційна робота засобами активного соціально-психологічного навчання (за методом Т. Яценко) узгоджується з ученням про несвідоме, його функціональними особливостями. Зупинімося докладніше на історії дослідження проблеми несвідомого. Філософ Б. Спіноза окреслював поняття неусвідомлюваних “причин, що детермінують бажання”, І. Кант пов’язував несвідоме з проблемами інтуїтивного й чуттєвого пізнання, а Ж. Шарко − з неусвідомлюваною психічною травмою. Німецький філософ А. Шопенгауер зазначав, що несвідомість – це первісний і природний стан речей, а отже, вона є тим ґрунтом, з якого виростає свідомість. Його земляк співвітчизник Е. Хартман стверджував, що несвідоме є потужним стимулом до творчості. Однак людина під його впливом майже завжди залежить від випадку, оскільки заздалегідь не знає, чи прийде до неї натхнення. До того ж несвідоме керує вчинками людини тоді, коли свідоме з цим не може впоратися.

Окреслюють такий феномен, як несвідоме психічне життя (І. Павлов). І. Сєченов, який висунув ідею про психічну причинність, зауважував, що психічний процес розгортається об’єктивно, незалежно від свідомості. Термін “несвідоме” в глибинно-психологічному розумінні вперше було використано у теорії психоаналізу З. Фрейда на означення специфічних процесів і станів психіки, неусвідомлюваних суб’єктом.

Несвідоме – це " сукупність активних психічних утворень, станів, процесів, механізмів, операцій, дій людини, які не усвідомлюються нею без застосування спеціальних методів і методик; найширша і найзмістовніша частина (система, сфера) психіки людини; форма психічного відображення, утворення, зміст і функціонування якої не є предметом спеціальної наукової рефлексії; стан людини, що характеризується відсутністю свідомості" [8, с.74]. Несвідоме характеризується " невиразним, не досить чітким відображенням дійсності, а отже − недостатньо конкретною, неусвідомлюваною, логічно неоформленою (проте неефективною) суб’єктивною детермінантою духовної й матеріальної дійсності" [1, с. 15].

Поняття несвідомого в літературі вживається у взаємозв’язку з категорією свідомого. У філософії свідоме визначають як вищу форму психічного відображення дійсності, у психології – як властивий людині спосіб ставлення до об’єктивної дійсності, певний рівень її психічного відображення, що характеризується мимовільністю виникнення й перебігу, відсутністю свідомого контролю й регулювання" [12, с. 444]. З наведених визначень видно, що функції свідомого порівняно з несвідомим досить обмежені. З цього погляду слушною є думка Є. Костандова, який пише: " Найважливіша властивість свідомості – її переривчастість, тобто наявність проміжків між окремими елементами, нерідко відсутність між ними видимих зв’язків. Поняття несвідомого заповнює пробіли між свідомими психічними явищами" [7, с. 20].

Звернімося до історії дослідження несвідомого. К. Юнг розширив концепцію глибинної психології поняттями особистісного несвідомого, яке охоплює внутрішнє, психічне життя суб’єкта, та колективного несвідомого, що виходить за межі індивідуального, концентруючи в собі психічний досвід, узагальнене психічне надбання попередніх поколінь. Важливим при цьому стало відкриття провідної категорії несвідомого – архетипу, який означає стереотип психічної діяльності. Нині архетип тлумачать як інстинкт, генетичну здатність у символічній, зрозумілій формі передавати глибинно-психологічну інформацію.

Е. Фромм зосереджує увагу на категорії соціального несвідомого. Цей термін, вживається ним на позначення життєдіяльності суспільства, охоплює витіснену інформацію, властиву більшості членів певного суспільства, що не може бути усвідомлена через перешкоди, висунуті самим суспільством. Американський дослідник Дж. Морено ввів поняття спільного несвідомого, яке не є заданим, але може виникнути за умов тривалого перебування людей разом, у тісному контакті. Дослідник наголошує, що таке утворення сприяє подоланню напруження в спілкуванні й запобігає міжособистісним конфліктам. Якщо передсвідоме трансформує енергетичні потяги, переорієнтовуючи їх завдяки системі психологічних захистів у річище соціальної значущості, то категорія надсвідомого, на думку П. Симонова, характеризується довільним рекомбінуванням раніше накопиченого досвіду і є тотожною творчій інтуїції. Таким чином, поняття несвідомого дослідники трактують по-різному.

З. Фрейд уперше порушив питання про недоцільність ототожнення свідомої й несвідомої сфер, оскільки будь-який душевний процес детермінується несвідомою сферою, виявляючись у свідомості в завуальованому, символічному вигляді. Неусвідомлювані процеси мають латентну активність, що приховано визначає актуальну поведінку суб’єкта. Багато психічних актів взагалі не мають змоги виявитись у свідомості, проте невидимо дестабілізують психіку. В такому разі потрібне їх об’єктивування, що зумовило б нівелювання деструктивних психічних чинників. З. Фрейд розглядає таке співвідношення між фізичною й психічною реальністю: у несвідомому зникають грані між вигадкою і дійсністю, фантазією й реальністю. Для невротика психічна реальність є більш значущою, ніж об’єктивна дійсність. При цьому інтелект людини маскує ірраціональні психічні сили, що керують її поведінкою. Проте когнітивне пізнання особливостей власного несвідомого може позбавити суб’єкта невротичних симптомів.

Упродовж тривалого періоду в радянський психології згідно діяльнісного підходу до функціонування психічного апарату все зводилося до свідомої його регуляції суб’єктом психічної активності. Глибинні ж аспекти психіки, пов’язані з несвідомою сферою при цьому знецінювалися. Радикальні біхевіористи початку ХХ ст. розглядали несвідоме як епіфеномен нервових процесів, що не вартий наукового дослідження. Нерідко несвідома сфера ототожнювалася з функціями центральної нервової системи (І. Павлов) або зі специфічною мозковою активністю суб’єкта (Ф. Бассін). Діяльнісний підхід зумовив виникнення дискретного підходу до дослідження психічного, що спричинило на той час нівелювання доцільності глибинно-психологічного дослідження психіки.

На думку А. Асмолова несвідоме − це " сукупність психічних процесів, детермінованих такими явищами дійсності, впливу котрих на його поведінку суб’єкт не усвідомлює" [2, с. 78]. Нині серед багатьох дослідників панує думка, що категорія несвідомого й досі залишається великою мірою непізнаною: незвідане значно перевершує обсяг наявних знань. Розвиток практичної психології спрямовує наукову думку в річище системного й глибинного дослідження психіки.

Сучасні українські дослідники (С. Максименко, В. Татенко, Т. Титаренко, Т. Яценко) вказують на необхідність посилення уваги до функціонального аспекту несвідомого як внутрішнього феномену, що не вписується в зовнішньо детерміновану категорію психічного, проте знаходить вияв у немотивованих вчинках, ірраціональних діях, інфантильній та регресивній поведінці. Т. Яценко зауважує: " Безсумнівним є факт, що основний зміст психіки суб’єкта загалом зберігається на несвідомому рівні. Ми усвідомлюємо лише фрагмент нашого активного функціонування в ту чи іншу мить: уся сукупність інформації загалом зберігається в несвідомій сфері" [17, с.41]. Є. Костандов вказує на те, що: " Заперечення несвідомого неминуче закриває дослідникові шлях для віднаходження причинних зв’язків і відносин між окремими явищами психічного життя людини" [7, с.19]. Водночас зарубіжні вчені зосереджують увагу на можливостях аналізу мови як способу функціонування несвідомого та дослідженні певної логіки, якій підпорядковане несвідоме.

Оскільки науковці наголошують на тому, що свідоме „не є господарем у власному домі”, в сучасних дослідженнях намітилася тенденція розглядати феномен психічного в тісному взаємозв’язку з категорією несвідомого. Загалом поняття психіки в літературі визначається як „структурне або функціональне утворення”, „системна властивість високоорганізованої матерії, що полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу” [6, с. 63]. Ще З. Фрейд зауважував, що несвідоме, або, інакше кажучи, психічне є функцією двох розмежованих систем − передсвідомого і власне несвідомого. У дослідженнях визначено, що психічне є процесом, який характеризується перманентністю. Це й відрізняє його від технічних систем. Усі стадії його розвитку взаємопов’язані, безперервно переходять одна в одну.

У межах глибинної психології психіка розглядається в трьох аспектах: динамічному, енергетичному та структурному. Т. Яценко стверджує, що про несвідоме можна говорити як про живу істоту, оскільки воно " за своєю функціональною сутністю організоване на зразок комп’ютера, цілісно інформоване (про свою сферу несвідомого й свідомого), обслуговує саме себе без активної участі свідомого, чого не можна сказати про останнє: його резервуаром є потенційно свідоме" [17, с.11-12]. Згідно із концепцією психодинамічного підходу, окрім антагоністичних зв’язків структурних компонентів психіки " по вертикаллі" (Его, Супер-его, Ід), які визначив З. Фрейд, є також лінійні взаємозалежності між суперечливими сферами психічного – несвідомою та свідомою.

Особистісна психокорекція передбачає пізнання внутрішніх суперечностей, що мають індивідуально-неповторний вияв у конкретній поведінці. Тому вже згадувана " Модель внутрішньої динаміки психіки" є концептуальним узагальненням закономірностей психіки, що характеризується суперечливістю тенденцій. Ці тенденції зумовлені в одночасному спрямуванні до минулого досвіду (" в дитинство") та до соціальних успіхів (" у майбутнє"), що виражається в антиномії: єдність і поєднання суперечливих тенденцій психіки, які взаємозаперечують одна одну, проте не існують одна без одної. При цьому внутрішньопсихічна боротьба протилежних тенденцій (яка є неперервною) є динамічною засадою. " Модель" відображає складність категорії психічного, а також багатоманітність взаємозв’язків між суперечливими підструктурами психіки.

На " Моделі" представлено всі згадувані аспекти психіки динамічний (взаємозв’язок свідомого і несвідомого), енергетичний (спрямування енергії лібідо і мортідо) та структурний (лінійні взаємозалежності, пізнання яких потрібне для розуміння складного й суперечливого феномену психіки). Співіснування свідомої і несвідомої сфер не завжди є гармонійним, оскільки психічна енергія, спрямована на успіхи у просоціальному напрямі (стрілка 2) може блокуватися вираженими інфантильними тенденціями (стрілка 5).

 

Рис. 1. Модель внутрішньої динаміки психіки, розроблена Т. Яценко

 

Суб’єкт, який здійснює психічне як процес − це завжди нерозривна жива єдність природного й соціального. Навіть на вищих щаблях духовного розвитку особистості психічне залишається природним і не стає суто соціальним, тобто основою будь-якого просоціального вияву суб’єкта може бути інфантильний інтерес, який залежно від його індивідуальності унікальності й особистісної проблематики є більш або менш вираженим. Сутність глибинно-психологічної психокорекції майбутнього практичного психолога полягає в гармонізації свідомої й несвідомої сфер психіки через осягнення її внутрішньої суперечливості. Це означає послаблення енергетичної імперативності інфантильних тенденцій (див. „Модель”, стрілки 1, 3, що зображені пунктиром), тобто зняття емоційного напруження, викликаного незадоволеними потребами дитинства.

Відокремлення несвідомих аспектів від свідомих під впливом механізму витіснення та цензури " Над-Я" (морально-етичні норми соціуму, первинних лібідних об’єктів і найближчого оточення) є передумовою виникнення дисгармонійності внутрішнього світу суб’єкта. За таких умов з’являється психічне напруження, зняття якого забезпечується системою психологічних захистів. Ця система створюючи ілюзію відступів від реальності, врівноважує свідоме та несвідоме спрямування психіки. Сутність професіоналізму психолога-практика полягає в умінні віднаходити інфантильний, емотивний інтерес. Відсутність гармонійного співіснування свідомого й несвідомого на " Моделі" (рис. 1.) відображено різноспрямованими стрілками. Гармонізація цих двох сфер означає нівелювання внутрішнього конфлікту, коли неусвідомлюване прагнення реалізації незавершених справ дитинства суперечить просоціальній налаштованості майбутнього психолога на успіх у професійній діяльності, реалізацію власного потенціалу в соціумі. Це узгоджується з теорією Д. М. Узнадзе про роль когнітивної установки як форми вираження несвідомого. Установку учений розуміє як внутрішній стан, що реалізується не усвідомлено й впливає на сприйняття зовнішніх об’єктів, викривлюючи їх відображення.

Згідно з дослідженнями Т. С. Яценко, сутність процесів, що відбуваються в несвідомій сфері, піддається не безпосередньому, а опосередкованому пізнанню. Метод активного соціально-психологічного навчання дає можливість пізнання функціональних особливостей несвідомого. Від практичного психолога це потребує ґрунтовних знань про категорію передсвідомого, яка сформувалася під впливом спонук не лише „Ід” (за теорією Фрейда, це прагнення до задоволення), але й соціуму (принципу реальності). Передсвідоме характеризується насамперед соціальною адаптованістю: воно було об’єктивоване колись у свідомості суб’єкта, проте його компромісний зміст витіснився й зберігається під тиском опорів на неусвідомлюваному рівні. За його вченням витіснені змісти є потужним джерелом психічної активності суб’єкта. Згідно з Фрейдом, несвідоме не пасивне і не інертне. Навпаки, воно може сприяти конструктивній діяльності людини або ж руйнувати її, вносити деструкцію в навколишній світ. Витіснена енергія пов’язана з лібідними тяжіннями до близьких людей. Упродовж життя під впливом соціуму вона трансформується в іншу, відмінну від вихідної. У несвідомому (передсвідомому), на думку Т. С. Яценко, все логічно впорядковується: системну впорядкованість психіки виражають базові, особистісні захисти, на противагу ситуативним захистам, зорієнтованим на " адаптацію" суб’єкта до соціальної ситуації [17]. Отже, формується асоціативний ланцюг, що не усвідомлюється людиною в усіх його взаємозв’язках, однак виявляється в поведінці, що не завжди підпорядковується свідомій волі суб’єкта. Зазначений ланцюг відображується в логіці несвідомого, індивідуальні вияви якої практичний психолог пізнає лише на конкретному емпіричному матеріалі. Це " інша" логіка, що не суперечить свідомості, проте має свою " мету", не усвідомлювану суб’єктом. Такий феномен наповнений складними механізмами регулювання поведінки, витоками яких є глибинно-психологічні цінності едіпового походження. Надання суб’єктові психокорекційної допомоги можливе завдяки виявленню взаємозв’язків несвідомого (передсвідомого) та свідомості, що реалізує просоціальне спрямування психічної енергетики.

Психічна енергетика несвідомого, згідно з психодинамічною теорією, фіксується суб’єктивною емоційною значущістю важливої події, явища або особистісного впливу, що мали місце в індивідуально-неповторному досвіді суб’єкта. Характер фіксації зумовлює сталість, незмінність глибинних цінностей, розуміння яких відкриває можливості їх пізнання через варіативність несвідомих виявів. Ці вияви забезпечують адаптацію несвідомих цілей (замаскована реалізація інфантильних цінностей) в актуальній соціально-забарвленій ситуації. При цьому потужна енергетична складова несвідомого забезпечує його незмінну емотивність, спонукувану символічним виявом несвідомого у свідомості. Тому в психокорекції не передбачено активізації вияву несвідомого: воно має власну активність, детерміновану емоційною значущістю витіснених фіксованих змістів. Точність психодіагностики й санкціонованість психокорекційного процесу забезпечує узгодження інтересів протагоніста і психолога в об’єктивуванні змісту несвідомого. Інтерес суб’єкта до самопізнання каталізується відчуттям істотності (важливості) отриманої інформації.

Як зауважує В. Лейбін, „пізнання несвідомого стає, по суті справи, пригадуванням, відновленням у пам’яті людини знань, що існували раніше” [8, с.260]. Психодинамічна теорія доводить, що першочергового значення набуває розуміння символічного характеру несвідомого, вміння розшифровувати та вербалізувати несвідомі вияви, що виражаються в образному матеріалі, бачити сутність символу, цінність якого визначається його багатозначністю, відсутністю раціональної формули й невіддільністю від структури образу. Для інтерпретації матеріалу й розуміння механізмів символізації (згущення, зміщення, натяк, гіперболізація, мінімізація, схематизація) потрібні знання архетипної символіки. Щоб дешифрувати символи, психолог має володіти сенсорними навичками та вміннями порівнювати, аналізувати й систематизувати матеріал. Розвинуте логічне мислення та соціально-перцептивний інтелект дають змогу упередити дискретність бачення матеріалу та виявити емоційне навантаження символіки.

Аналіз літератури з проблеми несвідомого й здобутки психодинамічної теорії, переконливо доводять, що не лише психіка загалом, а й несвідоме має суперечливий характер. Це детермінується тенденціями до єднання і до роз’єднання, основою яких є боротьба двох потягів, відкритих З.Фрейдом: до життя і до смерті. Єднання з первинним лібідним об’єктом підпорядковане тенденції до життя (завдяки єднанню відбувається народження людини). Захисні механізми заміщення, компенсації, перенесення відкривають для психіки можливості єднання, що відбувається на позитивному емоційному тлі. Тенденція до роз’єднання задається необхідністю подолання едіпового комплексу, набуття автономності й незалежності від первинного лібідного об’єкта. Суперечливість таких тенденцій зумовлює появу амбівалентних почуттів. Зокрема, витоки тенденції до руйнування стосунків криються в тенденції до „роз’єднання”, яка з’являється з першої хвилини життя дитини поза материнською утробою. Амбівалентні почуття, зумовлені з цими тенденціями, вперше виявляються саме в едіповий період розвитку. Пов’язані вони із захисною тенденцією до самопокарання, що виражається в поведінці як заподіяння шкоди іншій людині, адже через психологічний егоїзм виникає ілюзія, нібито суб’єкт шкодить сам собі і " має на це право". Завдяки імперативності тенденції до роз’єднання зі свідомості витісняється взаємозв’язок з іншими людьми та соціумом загалом. За таких умов психіка стає дискретною, суб’єктивно зінтегровується під впливом захистів через викривлення об’єктивної реальності, які спричиняють дискредитацію та дискримінацію інших людей.

Передумови формування тенденції до самопокарання слід убачати в глибинно-психологічних механізмах, які програмують поведінку. Зокрема, емоційно-чуттєве табуйоване тяжіння суб’єкта до близьких людей нерідко детермінує зміст соціальних аспектів його життєдіяльності, що трактуються (раціоналізуються) без врахування самого факту інцестного тяжіння, тобто викривлено. Свідомість " переконана", що поведінка регулюється нормативними цінностями " до ідеалу Я", тобто просоціальними мотивами (див. “Моделі” стрілка 2), проте причиною викривлень соціально-перцептивної інформації є інфантильні, глибинно-психологічні цінності (стрілка 5), функція яких не представлена у свідомості. Завдяки розумінню функціональних особливостей несвідомої сфери у процесі психокорекції відкривається можливість виявити закономірності поведінки, що перетворюють її на стереотипний, запрограмований механізм.

Психологові важливо розуміти основні феномени несвідомого. Згідно з " Моделлю внутрішньої динаміки психіки", соціальні і несвідомі аспекти існують паралельно, вони схожі, лише діаметрально спрямовані. Логічно впорядкований зміст несвідомого, навіть виходячи на зовні, зберігає захисну функцію – бути непізнаним, чому сприяють опори, що можуть стати перепоною у процесі з’ясування логіки несвідомого. Опір – це внутрішня інстанція, яку неможливо об’єктивувати, проте можна відчути, коли суб’єкт власною поведінкою протидіє психокорекційній роботі. Уміння психолога працювати з опорами тісно пов’язане зі знанням особливостей захисної системи суб’єкта, яка є індивідуально-неповторною, але ґрунтується на загальних закономірностях, виділених Т. С. Яценко. Це, зокрема: прагнення до сили і водночас – до слабкості, до самопокарання; тенденції до єднання з іншими людьми і до руйнування стосунків, до життя, до самореалізації і до психологічної імпотенції і психологічної смерті. Опори перешкоджають доступу до свідомості витіснених змістів і водночас несвідома сфера проявляється опосередковано − через взаємозв’язки, які мають вияв у логіці несвідомого.

Глибинне пізнання засобами активного соціально-психологічного навчання забезпечується також через умовне розведення „Я-інстанції”, що пов’язана з несвідомим, і „Я-особистості”, що більш підпорядкована свідомому контролю суб’єкта. „Я-інстанція” − динамічний аспект спрямування особистості, Я-особистість – це соціально-забарвлене утворення, що формується в процесі інтроєкції нормативних вимог соціуму. На функціональному ж рівні свідома й несвідома сфери зінтегровані. Передбачено набуття майбутніми психологами вміння переходити від особистісного аспекту на рівень „Я-інстанції” з метою глибинного пізнання. На поведінковому рівні це виявляється у здатності спонтанно й вільно висловлювати власні почуття, використовувати метафору для надання характеристик учасникам психокорекційного процесу, образно мислити. Це є нелегким, оскільки через наявність особистісної проблеми „Я-інстанція” з’єднується з „Я-особистістю”, адже на її вільне об’єктивування ще в інфантильний період розвитку було накладено табу (моральні норми забороняють спонтанну активність). Розмежування симультанного поєднання „Я-інстанції” і „Я-особистості” дає психологові змогу розрізняти особистісний та глибинно-психологічний рівні пізнання.

Таким чином, діяльнісний підхід, який донедавна домінував у психології, не враховував того факту, що несвідоме є складною та суперечливою категорією психіки, яка має істотні відмінності від свідомого. Нині методологічним підґрунтям психокорекційної роботи є психодинамічна теорія, засади якої відображено в розробленій Т. Яценко " Моделі внутрішньої динаміки психіки", що значно доповнила попередні надбання в дослідженні несвідомого (зокрема, вертикальної структури психіки З. Фрейда). Ефективність психокорекційної роботи за методом активного соціально-психологічного навчання залежить від розуміння того, що несвідоме має логічну й системну впорядкованість, відрізняючись від свідомого часовими параметрами (існує поза часом і простором) і відношенням до фізичної реальності (на перший план виступає реальність психічна). Розуміння функціональних особливостей несвідомого відкриває можливості дешифрувати його вияви (що відображаються в інфантильному інтересі) в поведінці суб’єкта, піддається психокорекції, сприяючи гармонізації його особистості.