Взаємозв’язок статики й динаміки у психіці в контексті її системної організації

Категорії системності й цілісності є тією платформою, на якій і можуть функціонувати будь-які взаємозв’язки, зокрема статика й динаміка психіки. Поняття взаємозв’язку в широкому розумінні пов’язують із категорією взаємодії, яка в свою чергу, невід’ємна від феномена цілісності як якості системного об’єкту. Ще К.Юнг говорив про необхідність зосередження уваги на явищах динаміки і взаємозв’язку, на відміну від Фрейда, який “займався лише об’єктивною стороною”, розглядаючи психічні процеси як статичні [56, с.75]. Ідею взаємозв’язків у сфері психічного ілюструє структурний аналіз. Ю.Лотман наголошує, що структурний аналіз передбачає не розгляд окремих елементів у їх ізольованості або механістичної по’єднаності, а певні співвіднесеня елементів між собою і належність їх до структурного цілого.

Слід зауважити, що психічна реальність є складною за своєю суттю. Це виражається в її суб’єктивізмі, який інтегрує психічне і об’єктивно-реальне в один феномен, що має емотивне забарвлення. Розвиток психіки традиційно розглядається як об'єктивний процес, що має системну природу, він полягає в закономірних кількісних і якісних перетвореннях [37, с.666 – 667]. Глибинно-психологічні тенденції у своїй реалізації пов’язані зі сферою спілкування. Це й зрозуміло, адже їх формування відбувалося в едіповій ситуації, у спілкуванні особи з лібідними об’єктами, що породжувало феномен об’єктних відношень. З огляду на це, феномен психічного, що має внутрішню детермінацію, потребує контекстних засобів пізнання, які ґрунтуються на принципі додатковості.

Феномен психічного, якому властива системність, визначається як «структурні або функціональні утворення, системна властивість високоорганізованої матерії» [54], яка характеризується перманентністю, що й відрізняє його від технічних систем. Усі стадії його розвитку взаємозалежні, безперервно переходять одна в одну [46].

За твердженням А.Аугустинавічюте, у психологічному плані статика й динаміка є елементарним способом реагування психіки на ті або інші подразники, що відбувається внаслідок зрощення елементарних способів реагування та механізму витіснення, що зумовлює появу в психічній реальності чотирьох пластів: особистої і колективної свідомості, особистого і колективного несвідомого [4]. Хто він І.Ялом подає визначення терміна " динамічний", зауважуючи, що його часто використовують у сфері психічного здоров'я (йдеться передусім про внутрішню психодинаміку). Слово " динамічний", – зазначає дослідник, – має як загальне, так і технічне значення. У загальному розумінні поняття " динамічний" вказує на енергію або рух: " динамічний" футболіст або політик, " динамо", " динаміт". У спеціальному, технічному розумінні цей термін стосується концепції " сили" [40]. Г.Салліван вживає термін «динамізм» на означення «відносно стійких форм організації й каналізації енергії, яка специфічним чином проявляється у міжособистісних стосунках» [].

Системний підхід бере початок із математики: вперше почали розглядати не властивості окремих об’єктів, а систему взаємовідносин між ними (Б.Рассел). Концептуальна основа системного підходу – кібернетика. Відповідно до кібернетичної теорії всі частини і процеси цілого взаємно впливають і взаємозубумовлюють одне одного. Загалом принцип системності – філософська категорія, що окреслює вагому роль виокремлення системних рис цілісних явищ у поєднані з вивченням відношень частини і цілого, виявленням закономірностей внутрішніх зв’язків, взаємодії елементів, якостей інтеграції [45, с.586]. У контексті системного підходу провідна роль відводиться поняттю адитивності як певного типу відношення між цілим та його частинами, при якому якості цілого повністю визначаються властивостями частин. Неадитивні якості характеризують цілісність явища, вони зумовлені взаємозв’язками між частинами та організованістю цілого [45, с. 14]. Сполучною ланкою є структура (від лат. structura – побудова, розташування, порядок) як основна характеристика системи, її інваріантний аспект. Структура являє собою певну статичність як сукупність стійких зв’язків об’єкта, що забезпечує збереження його основних якостей попри різні зовнішні і внутрішні зміни [45, с. 629]. М.Каган зазначає, що система є високорозвиненим типом цілого, а системний підхід поширюється на найскладніші форми цілісності. «Цілісна робота психіки – не є чимось, що суперечить її розчленованості; цілісність не означає «аморфність», «плазмоподібність» – вона є властивістю, зумовленою співдією всіх її частин» [17]. Цілісна психіка не означає протистояння, розчленованість, аморфність. Ця якість зумовлена дією всіх складових, і зокрема тієї, яка актуалізується в певній ситуації.

У межах екзистенційної філософії стверджується, що системність має бути закладена не лише в методі пізнання, й у вихідному феномені. Для того щоб стало можливим системне мислення, потрібно виходити з такого феномена, який би сам по собі був системою. Засновник концепції системного підходу Л.фон Берталанфі стверджував, що «система» підкреслює організований характер певної множинності. Якщо системність є інваріантною характеристикою, то цілісність містить лише вказівку на зв'язок її складових (компонентів). Це знайшло відображення в давньогрецькій культурі, коли характер відношень «ціле – частина» розглядався як властивість цілого – «єдність у багатоманітності», «гармонія» [8]. Йдеться також про системні категорії вищого рівня, які утворюють категоріальну матрицю в межах цлісності: наявність системних зв’язків і категорій є організаційним чинником для встановлення змістових відношень і взаємозв’язків між категоріями як понятійними утвореннями (В.Ф.Петренко).

Поняття цілісності досліджувалося на початку ХХ ст. Холістична філософія Яна Смутса (1924) презентує універсальний принцип створення цілісностей - «холос», які є активними єлементами, що пронизують усі аспекти життя. Поступовий розвиток цілісностей відбувається в процесі еволюції. Відповідно до теорії Я.Смутса, у Всесвіті є імпульс, спрямований на цілісність, що проявляється у кожному індивіді через можливості розвитку, еволюцію зсередини. Американський психотерапевт Лекі (1927) визначив основну потребу організму, яка полягає в збереженні цілісності ментальної організації (підтримання гармонії всередині себе і з навколішнім світом) [30, с.274].

У дослідженнях виокремлюють поняття гомеостазу як підтримання певних незмінних констант, “рухливий рівноважний стан певної системи, що зберагається шляхом її протидії зовнішнім і внутрішнім чинникам”, що порушують рівновагу [37, с.134]; здатність організму підтримувати основні параметри життєдіяльності на оптимальному рівні та формувати генетично детермінований фенотип. Водночас стверджують, що гомеостаз – це динаміка, оскільки будь-яка статика зрештою є повільною, прихованою динамікою (Берталанфі), проте важливим є підтримання стабільності, яка є індикатором стану організму, особистості або групи. Вчення про гомеостаз, що веде бере свій початок з фізіології (тіло як відкрита система, що постійно підтримує стабільність), поширилося на кібернетику і психологію. У кібернетиці термін “гомеостаз” вживається стосовно будь-якого саморегульованого механізму. У фізіологічних науках гомеостаз визначають як результат складних координаційних і регуляторних відносин, що здійснюються як у цілісному організмі, так і на клітинному й молекулярному рівнях. У психології поняття гомеостазу набуває загального значення принципу системного підходу, в основу якого покладено те, що кожна система прагне до стабільності. В дослідженнях російських учених (П.Анохін, К.Судаков, А.Корольков, Н.Асмолов та ін.) зауважується, що гомеостаз як оптимальний стан психіки – це співвіднесення процесів, найкраще з реально існуючих, можливих. Важливими є поняття статичного і динамічного інтелектуального гомеостазу. На думку А.Субетто, ці поняття відображають два типа стійкості в розвитку інтелекту. Статичний гомеостаз формується, якщо людина діє за стереотипами. В такому разі виникає умовна формула: “мені комфортно, коли все відомо, немає нової інформації, і некомфортно, коли потрібне інтелектуальне напруження у вирішенні завдань”. Дослідник називає “кінематичною метафорою” таке висловлюваня: “що більше сидиш, то більше хочеться сидіти”. Статичний інтелектуальний гомеостаз є рухом до статичної, “мертвої” рівноваги, яка настає внаслідок повної стереотипізації. Людина, схильна до статичного гомеостазу, є ригідною, з віком її потенційні можливості звужуються. Динамічний інтелектуальний гомеостаз формується за наявності рефлексії і характеризується готовністю до нового, відбувається поновлення готовності до творчості. Щодо практичного розв'язання завдань, то людині комфортно, коли це потребує творчого підходу, наявна інтелектуальна невідомість, яка породжує напруження і необхідність діяти нешаблонно, нестереотипно. За динамічного інтелектуального гомеостазу в результаті рефлексії формується новий стереотип – “стереотип руйнування власних стереотипів”. При цьому механізми порушення стереотипів включають у себе аналого-асоціативні механізми, механізми гумору та ігр [38]. У межах психоаналітичної соціотерапії була розроблена концепція сімейного гомеостазу, у якій підкреслювалося, що сімя існує у відносно стабільному стані рівноваги. При цьому окремі члени родини виконують стереотипні ролі, що призводить до закостеніння можливостей розвитку сім’ї, яка за будь-яку ціну прагне зберегти гомеостатичний стан спокою [54, с.18]. Є стереотип емоційної поведінки, пов’язаної зі станом мозку, внутрішніх органів, властивостями нервової системи, виховними впливами. В.Бойко стверджує, що мозок працює на за стереотипом, а динамічно, “керуючись ситуацією” [11].

Дослідники наголошують, що складні динамічні системи підпорядковані певним закономірностям. Будь-яка складна динамічна система характеризується здатністю переходу з одного стану в інший, який перехід відбувається не миттєво, а через перехідні стани. Водночас вони зазначають, що відбувається автоматична зміна стану певним чином організованих складних елементів (В.Моісеєв). Психологи зосереджують увагу на тому, що стан будь-якої системи – це активність взаємозумовлених компонентів. В організмі існують жорсткі константи, які допускають певні відхилення від усталеного рівня. Це так звані пластичні константи, що є змінюваними. Мірою пластичності характеризуються адаптивні функції живого організму (П.Анохін).

Відповідно до теорії С.Рубінштейна, психічне існує як живий, пластичний, безперервний процес, який ніколи не заданий із самого початку, а формується й розвивається. Психічне відображає динамічність дійсності, при цьому зовнішні причини діють через внутрішні умови. Це наводить на думку, що для адекватного дослідження статичних й динамічних характеристик психіки важливим є розуміння категорій зовнішнього і внутрішнього. Категорії зовнішнього і внутрішнього досліджує глибинна психологія у контексті вчення про несвідомі феномени. Зовнішнє З.Фрейд визначав як об’єктивне в контексті протилежностей між об’єктивним і суб’єктивним, стверджуючи, що зовнішнє було відкрите “у ненависті”, виходячи з теорії фрустрації. Протилежність між суб’єктивним і об’єктивним існує з не самого початку, а встановлюється завдяки мисленню, яке має здатність відтворювати в уявленні щось сприйняте один раз. “Зовнішнє” народжується в результаті первинного розподілу сприйнятого, це те, що не піддається перетворенню з боку суб’єкта. Д.Віннікот зауважував, що народження зовнішнього залежить від “відповіді” об’єкта на деструктивність суб’єкта. За філософськими уявленнями зовнішнє виражає якості предмету як цілого, а внутрішнє – побудову самого предмета, його склад, структуру і зв’язки між елементами [45, С. 93]. Ж.Лакан, солідаризуючись із З.Фрейдом, наголошує, що “зовнішнє” спершу конструюється всередині суб’єкта, його уявлень, і водночас з тим залишається зовнішнім, через те, що сприймається як відчужене. Зовнішнє стає внутрішнім, коли вкорінюється у психічному, зовнішнє відповідає внутрішньому (Ж.Лакан). Цікавою є думка М.Кляйн у контексті дослідження об’єктних відношень: раннє переживання набуває параметрів первісного зовнішнього і первісного внутрішнього завдяки процесам екстерналізації та інтерналізації, коли часткові об’єкти (груди матері) набувають для дитини більшої стабільності і взаємопов’язаності з нею [19]. Грузинський дослідник А.Шерозія стверджує, що у практичному плані внутрішнє й зовнішнє взаємодіють у суб’єкті через фундаментальну цілісність його єдиної стсемоутворювальної «установки-на», що об’єктивується в його активності (поведінці) [9, с.45]. Надумку Т. Яценко, у процесі пізнання зовнішнє, здебільшого, виявляє себе безпосередньо і доступне для прямого спостереження як властивість зв’язку предметів, що сприймаються емпірично. Внутрішнє є прихованим від зовнішнього спостереження, воно виявляється шляхом теоретичного дослідження, у процесі якого вводяться певні концепти. Вагомою категорією при цьому є рух пізнання від спостережуваного до концептів, тобто усталених тенденцій, які не піддаються прямому спостереженню. Отже, внутрішнє розкривається через зовнішнє, яке дає змогу пізнавати концепти.

Системний підхід в межах глибинної психології знайшов своє вираження передусім у психоаналізі. Тут слід відмітити, що синонімом глибинної психології часто називають термін “динамічна психологія”. Глибинну психологію ототожнюють також із психоаналітичною процедурою, проте в широкому розумінні поняття “глибина психологія” охоплює не лише спектр психічних феноменів від глибоко несвідомих до усвідомлюваних, а й психокорекційні методи й засоби, що сприяють виявленню несвідомого змісту. У психоаналізі категорію системності пов’язували з аналізом афективних процесів. Динамічна психологія розглядає психіку в її безперервній динаміці, активності. Американський психолог Р.Вудвортс тлумачив психіку як складний, мінливий акт, у динаміці якого інтегрується минулий досвід і своєрідність зовнішніх та внутрішніх умов. Цей синтез досягається через психічну активність. У динамічному напрямі психотерапії, орієнтованому на психоаналіз, основну увагу зосереджено на динаміці психічного життя суб’єкта, яка пов’язана передусім із функціонуванням несвідомої сфери психіки. Психічне розглядали як результат взаємодії і боротьби інтрапсихічних сил, актуалізованих під впливовом минулого травматичного досвіду, що має вияв у актуальній поведінці й переживаннях суб’єкта (Б.Карвасарський), як «плинні стани суб’єкта» (О.Леонтьев).

Важливо звернути увагу на стабілізаційну функцію домінанти, яку досліджував О.Ухтомський. Він розглядає домінанту як «тимчасово панівну рефлекторну систему, вогнище фізіологічного збудження у центральній нервовій системі» [41, с.183]. Водночас домінанта зумовлює варіативність поведінки, яка маскує усталеність, що є панівною в житті людини. Характер домінування вибору тих чи інших форм поведінки та реагування сприяє закріпленню усталених тенденцій психіки суб’єкта. Сформулювавши своє вчення про домінанту, О.Ухтомский, стверджував, що людині слід виробити продуктивну поведінку з певною усталеною спрямованістю дій, що задається культивуванням потрібних домінант. Принцип домінанти, на думку вченого, є основоположним у спрямованості активності будь-яких живих систем аж до складних соціальних утворень. Він пов'язує домінанту з провідною системою рефлексів, називаючи її робочим органом мозку, що слугує для забезпечення потреби, яка актуально домінує на фоні інших потреб, латентно існуючих, другорядних щодо актуального моменту. На певній стадії функціонування провідна домінанта може змінти всі біопроцеси в організмі. Відбувається мобілізація всіх його сил, минулого досвіду задля досягнення домінантної потреби: таким чином формується нова домінанта. Усі попередні домінанти зберігаються в пам'яті, становлячи минулий досвід. При цьому найбільш енергетично потужна і сильна домінанта може зберігатися як провідна упродовж усьго життя, суб'єкта. Поведінка забезпечується завдяки конкуренції домінант, і в цьому – основа творчості. Домінанти як визначальні чинники поведінки, не є назавжди визначеними і усталеними. Вони спричиняють «витрату потенціалу» і водночас сприяють відновленню енергетичної рівноваги організму, створюючи інколи надмірне напруження. Провідні домінанти стають підгрунтям установок. Формуваня домінант О.Ухтомський пов'язує також із вербальним аспектом, мовою, наголошуючи, що найпотужніші домінанти – слова та образи: завдяки їм можна впливати на організм (таким чином забезпечується навчання на основі підкріплення домінанти та її генералізації), а «внутрішня мова» має самозабезпечення. Вважається, що на основі вчення про домінанту І.Павлов сформулював теорію динамічного стереотипу.

Учення про динамічний стереотип І.Павлова чітко виражає тісний взаємозв'язок статичних і динамічних аспектів психічного: діяльність вищої нервової системи визначає функціонування стереотипів, які задаються динамікою зовнішнього середовища. Стереотип (від грец. stereos – твердий і typos – відбиток) – це стійка система зв’язків, що існує між вогнищами збудження й гальмування у корі головного мозку людини і вищих тварин [37, с.499]. Стереотип – широке поняття, яке передбачає елемент схематизації (наприклад, гендерний стереотип як певна схема, що відображає типове в статеворольовій поведінці). Як зазначають дослідники, стереотип виникає внаслідок неодноразового повторення певної комбінації комплексів умовних подразників, які змінюють один одного і постійно трапляються в житті певного індивіда. Динамічний стереотип І.Павлова, в самій назві якого закладено певну суперечність, є системою умовних рефлексів, що утворюються у відповідь на стійко повторювану систему умовних збудників, за яких нервові процеси об’єднуються. Динамічний стереотип, як зазначав учений, сприяє поєднанню умовних рефлексів у цілісну систему. При цьому стереотип виражає як інертність, так і динамічність (здатність до перебудови). Є вроджені стереотипні форми адаптації (таксини й рефлекси) і набуті модифіковані форми, пов’язані з мисленням, раціоналізацією.

Стереотип є втіленням установки, проте на відміну від установки має соціальне забарвлення з елементом оцінювання, жорстко фіксований, не припускається сумніву в його істиності. Так, отриамння освіти грунтується на формуванні стереотипів мислення, які втілюють стандартизований колективний досвід у процесі навчання й виховання. У дослідженнях наголошується на суперечливому характері стереотипів: з одного боку, вони полегшують адаптацію і засвоєння досвіду, з іншого – блокують відкритість до нового досвіду, який суперечить вже набутому. Сформовані стереотипи характеризуються стійкістю і зберігаються впродовж усього життя, а їх руйнування є болісним процесом, що порушує суб'єктивну зінтегрованість психіки особи. Серед чинників формування стереотипів виокремлюють принцип заощадження зусиль, енергії та захист наявних цінностей і власного ідеалізованого образу «Я». Є стереотипи поведінки (стійка та повторювана поведінка) і стереотипи свідомості як фіксовані ідеальні уявлення ціннісно-нормативної системи. У працях психологів зазначається, що зі стереотипу виводиться схема судженя про іншу людину, яка функціонує як упередження. Виділяють механізми формування стереотипів як когнітивну основу стереотипізації: селекція, обмеження, категорізація, оцінна поляризація, вибіркова увага, атрибуція, схематизація. Ці механізми подібні до операцій мислення. Американські дослідники С.Аш, Ф.Хайдер, Л.Фестінгер розглядають стереотип як когнітивний елемент установки, російський дослідник І.Суханов – як форму вираженя установки. Висловлюється також думка, що установка є психологічною основою стереотипу. За міркуванням Д.Узнадзе, «установка є цілісним динамічним станом суб'єкта, який зумовлюється двома чинниками: потребою суб'єкта та відповідною об'єктивною ситуацією» [9, с.36]. Установка є довільною і не усвідомлюється суб'єктом внаслідок неусвідомлюваності глибинних потреб. У системі установок на латентному рівні інтегрується попередній житєвий досвід суб'єкта. Д.Узнадзе виокремлює елементарні фіксовані установки, соціальні установки (або аттітюди), базові соціальні установки та ціннісні спрямованості особистості, розглядаючи установку як особливу сферу реальності, так і особливу форму модифікації психіки, цілісний динамічний стан, що відповідає структурі об’єктивної ситуації. Вчений наголошував, що певна установка після своєї реалізації в поведінці для задоволення потреби змінюється на іншу, нову, пов'язану із задоволенням нової потреби. При цьому попередня установка не зникає безслідно, а латентно фіксується, утворюючи фіксовану установку, яка є причиною виникнення ілюзій [9, с.107]. Установка функціонує в цілісно-психічній модифікації і пов’язана з реальними потребами суб’єкта. А.Шерозія визначає установку як регулятивне і спрямувальне начало діяльності, наголошуючи, що у формуванні установки бере участь незадоволена потреба. Категорія потреби, на його думку, – це «найдинамічніша і водночас найелементарніша інстанція» в активності людини. Динамізм потреб розвиває психіку з повторенням замкненого творчого циклу [9, с.47]. Розглядаючи установку, А.Шерозія наголошує на принципі системного підходу до проблеми людини. Є поняття релігійної установки – психологічна установка, пов'язана зі спостереженям за невидимими силами, звеличенням їх та особистісними пепреживаннями з цього приводу [16, с.190].

Дослідники грузинської школи зауважують, що настановне відображення дійсності пов’язане із цілісно-особистісними станами суб’єкта.Для виникнення установки необхідне своєрідне передбачення ситуації вдоволення, пов’язане з перцепцією. У цьому розумінні цікавим феномен перцептивної установки, який визначається сучасними дослідниками як неусвідомлений нахил до сприйняття певних властивостей зовнішнього світу відповідно до пізнавального і практичного досвіду суб’єкта, його потреб і цінностей (І.Губанов). У фізіологічній теорії відома така концепція: у сприйнятті мозок “враховує” весь попередній сенсорний досвід, що являє собою результат індивідуальної практики людини. На підставі цього виникає модель очікуваних сенсорних образів, тобто установка, яка охоплює певні інваріанти минулих подій. Тобто передбачувальні перцептивні схеми, за твердженням І.Губанова, є концентрованим вираженнями минулого досвіду суб’єкта. Розглядаючи чуттєве відображення, учений стверджує, що результат сприймання визначається взаємодією сенсорики (динаміки) та установки (статики). усвідомлений осмислений характер. І.Губанов зауважує: особливість установки, фіксованої вербальним навіюванням, полягає в тому, що вона буває помітно слабшою за установку, фіксовану безпосереднім впливом зовнішніх предметів; вона пластичніша і швидко згасає. Сила установки залежить від очікувань, потреб і цінностей суб’єкта. Процес вироблення установки – це своєрідна боротьба з невідомими майбутніми подіями, вона дає суб’єктові змогу швидко обрати результативний шлях, оскільки немов би має вирішення завдання до того, коли почнеться його реалізація. Установка має інерцію і діє навіть тоді, коли актуальні умови змінилися. Така невідповідність спричинює виникнення ілюзій – викривленого чи хибного сприйняття. Проте не всяка зміна актуальних умов створюватиме ілюзію, а лише та, за якої змінюється щось інваріантне.

Поняття принципу як такого несе в собі статичні ознаки. Будь-який процес, на думку П.Анохіна, є результатом вияву певного усталеного набору принципів, що покладені в основу його організації. У науковій літературі принцип визначається як провідна ідея, основа будови і дії певного механізму, процесу [37, с.539]. У контексті дослідження взаємозв’язків глибинних механізмів важливими є принципи активності й психофізичної взаємодії. Принцип активності наголошує на визначальній ролі внутрішньої програми в актах життєдіяльності організму, що пов’язано з фізіологічними аспектами, дією рефлекторної дуги, функціонування якої зумовлюється наявністю «програми». Головний зміст життєвого процесу в контексті цього принципу визначається як реалізація внутрішніх програм, внаслідок чого організм долає середовище (адаптується до нього) [37, с.539]. Принцип психофізичної взаємодії не передбачає переходу (динаміки) одного процесу в інший, це швидше відповідність процесів один одному за принципом паралелізму. Йдеться про взаємозв’язок психологічних і фізіологічних процесів, внаслідок якого відбувається трансформація енергії [37, с.541].

На думку психоаналітиків, основним й усталеним чинником людської психіки є категорія комплексу як поєднання окремих психічних процесів у ціле, відмінне від суми своїх елементів [37, с.226]. З.Фрейд зазначав, що комплекс – це група психічних процесів, пов'язана єдиним афектом, що сформувався на основі глибинних фізіологічних структур; сукупність взаємопов’язаних елементів – емоційно забарвлена група уявлень, часто витіснена в передсвідоме або несвідоме, проте така, що зберігає вплив на поведінку, неусвідомлювані стабілізовані утворення, що зумовлюють структуру (статику) і спрямованість (динаміку) поведінки. В теорії комунікативного поля йдеться про поєднання співвіднесення «активностей –опорів», що утворюють стабілізовані «комплекси» (або «системи»). Вони нескінченно комбінуються, змінюються і розвиваються. Психоаналіз оперує поняттям динамічних конфліктів, що призводять до появи дефекту “Я” як стабілізованого незмінного утворення. Такий ефект у свою чергу призводить до нединамічного порушення психічної структури. К.Юнг говорив про системний характер рис, образів і переживань (що вибудовуються навколо домінантного, «центрального» переживання), що діють неусвідомлювано і автономно, подібно до самостійної особистості, не залежної від свідомості. Сучасний російський дослідник А.Богданов пише про специфіку організації певної єдності, в якій вбачає швидше стан, а не процес. Він вводить термін " організаційний комплекс": будь-який комплекс існує у стані постійної взаємодії з середовищем і має адаптуватися до нього.

У контексті заявленої проблеми цікавими є висновки Л.Балабанової, яка наполягає на процесуальному характері психологічної норми. Дослідниця зауважує, що для визначення психологічної норми як процесу важлива не конкретна форма її вияву, а встановлення взаємозв’язку механізмів що визначають цей процес. Цим наголошується на важливій позиції віднаходження взаємозв’язків механізмів, які стоять за статикою й динамікою психіки. Дослідниця робить висновок: одним з найглибших визначень норми для живих систем, що випливають із принципів системної організації функціональної діяльності, є характеристика її як процесу, що забезпечує оптимум функціональної діяльності.

Таким чином, у парі з категорією системності йде феномен комплексності, що пов’язано з внутрішньою динамікою. Це підтверджується визначенням поняття психіки: “ система, тобто комплекс елементів і їх властивостей, що перебувають у динамічних зв’язках і відношеннях один з одним” [37, с.168]. Принцип системності у психології передбачає, що окремі психічні явища внутрішньо пов’язані між собою, утворюючи цілісність і набуваючи таким чином нових якостей за умови активності психіки. При цьому системність психіки не суперечить її цілісності й унікальності. Психіка розвивається, тобто перебуває в динаміці відповідно до принципу розвитку.

Постає питання: у яких взаємозв’язках перебувають статика й динаміка у психіці? Відповідь на нього передбачає розуміння принципу детермінізму, відповідно до якого всі психічні явища пов’язані за законом причинно-наслідкових відношень. При цьому необхідним є відхід від механістичного або діяльнісного підходів тлумачення таких зв’язків. З.Фрейд говорив про існування наддетермінізму, коли окремі психічні акти і явища можуть бути детерміновані багатьма чинниками. Цікавими щодо цього міркування є слова Вельдера: “жодна спроба розв'язання проблеми не може бути використана без того, щоб одночасно тим або іншим способом вона не становила спробу розв'язання іншої проблеми” [13, с.43], що ілюструє принцип множинного детермінізму.

Розуміння психіки як певної статики можна спостерігати у структурному підході, за допомогою якого намагалися пояснити організацію та взаємодію окремих, відносно стабільних частин психічного апарату, які функціонують певним чином за допомогою певної моделі стійкості [31, с.206]. Йдеться про прагнення будь-якої системи (навіть на рівні електрохімічних процесів кори головного мозку) до простих і чітких форм та простих і стійких станів (Вертгеймер). У дослідженні теорії інсайту було виявлено: коли внутрішні явища поєднуються з мінливою зовнішньою ситуацією, вони набувають якісно нової функції (В.Келер). Іншими словами, утворюється прогресивна статика, яка дає можливість зберігати (заощаджувати) психічну енергію. Тут психіку слід розуміти як певного роду рефлексію організму (умовно цілісної системи), яка має динамічні ознаки (І.Кондрашихін). Ф.Бассін, вивчаючи закономірності переживань у їх динаміці, вказував на жорстку запрограмованість психіки у зв’язку зі стабільним впливом на суб’єкта певних чинників. Він твердив, що стійкість емоцій визначається неусвідомлюваністю установок, які зумовлюють цілісність психіки. Емоції зумовлюють вибірковість реагування, що проявляється в певній усталеності [6].

Таким чином, категорія динамічності як невід’ємна складова системної організації психіки є її засадовою характеристикою. Підтвердженням цього може бути висловлювання В.Чудновського: «З розвитком живих систем відбувається «дестабілізація» динамічних систем і відповідно до цього зростає гнучкість самих функціональних інваріантів». Учений зазначає: «Стійкість особистості як вищий етап розвитку стійкості, залишається при цьому стійкістю самоорганізації. Динамічні системи, розвиваючись, стають дедалі вільнішими від шаблонів» [32].

Розглядаючи взаємозв’язок статики і динаміки, не можна обминути питання цілісності психіки, адже статика й динаміка є взаємодоповнювальними, а сама статика – відносною. Одним із перших у вітчизняній (російській) психології почав аналізувати особистість як інтегративне ціле В.Бехтерєв, виокремлюючи пасивну (статичну) й активну (динамічну) її частини. Л.Виготський, розробляючи методологію каузально-динамічного аналізу, висунув гіпотезу про опосередкований характер психічних функцій та необхідність цілісного розгляду психічних явищ, коли аналізується процес, а не предмет, розкриваються не зовнішні ознаки, а каузально-динамічні зв’язки. Е.Едингер наголошує: “Внутрішні і закономірні стадії психічного розвитку потребують поляризації протилежностей. Відродження втраченої цілісності можна досягти лише актом засвоєння плодів усвідомлення” [31, с. 18 – 20].

Розглядаючи систему цілого, М.Мамардашвілі зосереджує увагу на взаємодії у складних системах, яка породжує якісно нові явища, що стають вихідними причинами руху цілого. Внаслідок цього виникають абсурди, ірраціональні вчинки людей. “Система взаємозв’язків може бути представлена як система рівнів перевтілення і заміщення” [9, с.275], при цьому наслідки стають передумовами як певні моделі, програми. Таким чином формуються “перетворені форми”, що “забезпечують стабільність системи і запобігають її змінюванню” [9, с.279].

Отже, цілісність й ситемність є взаємопов’язаними і взаємозумовленими категоріями.