Прогресивна» та «деструктивна» статичність психіки

З огляду на тісний звязок статики й динамікиу психіці існує їх відносне розмежування. Ми припускаємо, що статичність психіки може мати певну доцільність (формування корисних звичок, характеру суб’єкта, на які й спрямовано зусилля вихователів) у взаємозв’язку з відповідною динамічністю, яка слугує адаптації до соціуму, актуальної ситуації спілкування, впорядковується «намірами» свідомого і має широку варіативність вияву. Динаміка не була б прогресивною, впорядкованою, якби не було відповідних характеристик статики.

Навчання й виховання закладають певні навички, які слугують прогресивній статиці (наприклад, корисні звички – бути чемним, дотримуватися певного розпорядку і т.ін)., що дає змогу зберігати психічну енергію. Уся система виховання спрямовується на формування „нормальної” особистості, що зумовлює широкі можливості адаптації до соціуму. Доведено, що поняття психічної норми (як певної усталеності) передбачає змінювання та лабільність психіки у прогресивному ключі (М.Балабанова). Взаємозв’язок статики й динаміки у психіці передбачає наявність усталених (конструктивних) аспектів, виходячи з яких визначається динаміка варіативності індивідуально-неповторних проявів. Поняття прогресивна і деструктивна статика мають умовний характер; вони можуть уживатися для позначення як характеристик поведінкового аспекту суб’єкта, так і відносно особливостей формування психіки на рівні глибинних механізмів.

Виховання й дипломатія слугують виробленню просоціальних навичок, спрямованих на адаптацію людини до середовища. Прогресивна статика пов’язана з феноменами розвитку та особистісної зміни. Розвиток, за твердженням польського вченого К. Домбровського, — це динамічний процес, а не статичність, у результаті якого відбувається долання ригідності психіки. П.Лушин називає особистісну зміну “симультанним динамічним утворенням”, призупинення якого може статися через психічну травму. Внаслідок такої травми розгортається нова динаміка, яка виявляється в реорганізації звичного способу життя [23, с.145].

Формування „прогресивної” статики сприяє збереженню психологічного здоров’я особистості. У цьому контексті вагомим є поняття ідентичності, введене Е.Еріксоном, яке він тлумачить як міцно засвоєний та особистісно прийнятний образ себе у взаємозв'язку з відношенням до навколішнього світу, тотожність людини щодо самої себе, суб'єктивне відчуття тотожності й цілісності. Дослідник стверджує: «Ідентичність – це не те, що «створюється» в результаті «перемоги», це не обладунок, не щось статичне і незмінне» [55, с.33]. Становлення особистості за Е.Еріксоном, це усталена конфігурація, яка формується з дитинства в результаті послідовних «я-синтезів» та кристалізацій. У таку конфігурацію інтегруються конституціональна схильність, особливості лібідних потреб, задатки, захисні механізми тощо. Розвиток ідентичності – це вивільнення спонтанної ініціативи й почуття мети для виконання дорослих завдань, що передбачає (але не гарантує) реалізацію можливостей людини [55, с.132]. Почуття ідентичності може зафіксуватися на ролі «маленького виконавця», що спочатку полегшує адаптацію, але надалі може спричиняти труднощі соціалізації й самореалізації суб’єкта. Виходячи з досліджень Е.Еріксона, можна констатувати, що формування ідентичності є надійним підгрунтям, основою адаптації суб’єкта до соціуму, а отже, слугує прогресивній статиці.

Дослідники стверджують, що психологічніавтоматизми є додатковою перешкодою на шляху досягнення критерію психологічного здоров'я. Автоматизм – це дія, що виконується без участі свідомості; физіологічно – це здатність клітини, тканини або органу до ритмічної, періодичної або аперіодичної мимовільної діяльності без очевидних зв'язків із зовнішніми спонуками (наприклад, скорочення серця); абсолютна відпрацьованість дій, рухів, така, якої досягають багаторазовим повторенням, тренуванням. Виходячи із сказаного, можна констатувати взаємозв’язок статичного й динамічного у самому визначенні поняття автоматизм. Фізіологічною основою автоматизації дій вважають динамічний стереотип, відкритий І.Павловим. Це поняття висвітлено Х.Хартманом в аспекті проблеми адаптації. Психоаналітики (З.Фрейд, Х.Хартман, Александер) вживають термін „автоматизм” на позначення механізмів несвідомого, захисного механізму „втечі від реальності” (Александер). На думку Х.Хартмана, автоматизми – це " засоби, які вже існують", вони функціонують як «стимульний бар'єр у душевному апараті» і є „характерним прикладом тих порівняно стійких форм адаптованості, які справляють тривалий вплив на процеси адаптації» [51, с.123-124]. Розглядаючи функції автоматизмів, Х.Хартман зауважує: «Не лише моторній поведінці, а також сприйняттю й мисленню притаманний автоматизм. Вправляння автоматизує методи вирішення проблеми в такій же великій мірі, як це відбувається з ходою, говорінням або писанням». Водночас, за твердженням дослідника, автоматизми можуть стати точкою відліку для патологічного розвитку. Таким чином він наголошує, що психологічний автоматизм буває причиною формування як „прогресивної”, так і „деструктивної” статики.

Окремим питанням є стабілізовані індивідуально-неповторні суперечності, пов’язані з регресивною статичністю психіки, що спричинює утворення деструкцій особистості. Нівелювання під час психокорекції деструкцій може зазнавати значних труднощів, адже регресивна статика пов’язана з примітивною інтеграцією структур і функцій психіки, що потребує глибинного пізнання.

Руйнація, що окреслюється поняттям деструкція, є крайнім виявом деструктивної статики. Поняття деструкції стосується особистісного аспекту людини і не є тотожним поняттю особистісної проблеми. Якщо особистісна проблема є індивідуально-неповторною стабілізованою тенденцією до непродуктивної активності, пов’язаної з інфантильним аспектом психіки, то деструкція виявляється в шаблонній і ригідній поведінці, спрямованій на те, щоб завдати шкоди іншій людині. Така поведінка становить регресивну статику, що актуалізується в міжособистісній взаємодії. Феномен деструкції вперше був окреслений Е. Вейсом як процес “руйнування статичної структури, знищення, а також спрямування психіки та поведінки суб’єкта на руйнування об’єктів, що його оточують, та на саморуйнування” [34, с. 67]. Дослідники роблять нголостакож на потенційній могутності деструктивних тенденцій. Водночас, за твердженням Е.Еріксона, " лише мала частина внутрішніх ліній розвитку не може бути використана для конструктивної й мирної ініціативи" [55, с.117 – 118]. Деструктивність, зазначає дослідник, пов’язана з психологічно навантажливою інфантильною емоцією – соромом. Присоромленням експлуатується почуття меншовартості, воно сприяє формуванню в дитини деструктивно-ритуального повторення власних дій. «Згодом дитина починає розуміти, що справа не в універсальному «добре», а в тому, на чиєму боці сила» [55, с.130]. Деструктивність актуалізує й те, що дитина в очах дорослих перетворюється на механізм, який потребує заданого налагодження, або на тварину, яку потрібно видресирувати. За такої позиції виховання втрачає невимушеність, поступальність соціалізації дитини. Натомість формуються «базисні модальності», що спричинюють ворожі, жорсткі очікування та установки.

А.Макаренко стверджував, що стабілізовані деструктивні утворення особистості, які ми відносимо до регресивної статики, не слід оберігати. Як відомо, він займався перевихованням асоціальних осіб, психіка яких досить стабілізована щодо регресивно-деструтивних тенденцій. Педагог зауважував, що „вибух”, який «перевертає» внутрішній світ людини, надає динаміки особистісному розвитку. Хоч існує небезпека виникнення сильних емоційних навантажень, які можуть зашкодити прогресивній динаміці, проте “вибух” є ефективним у разі ригідності та деструктивної поведінки суб’єкта [24, с. 425 – 426]. Отже, ставиться мета не нівелювання статичності психіки, а лише переходу її в якісно новий вид, що зумовлює особистісне зростання.

Статичність виражається категорією судження. Судження визначається як одна з логічних форм мислення, що відображає взаємозв'язок двох (суб'єкта і предиката) або більше понять [37, с.798]. У психологічному значенні судження – це установка, стабілізована концептуальна позиція суб'єкта, доволі відносна та негнучка (нединамічна) за своїм характером. Судження можуть виражатись у символічній формі – за допомогою метафори, яка не є безпосереднім відображенням переживань суб’єкта чи об'єктивної реальності. Метафора „закарбовує” усталені способи світосприйняття, символічне вираження яких є прийнятним і зрозумілим для багатьох людей, виражає усталену модель розуміння світу та можливостей адаптації до нього. Крім того, наука логіка вчить, що, наприклад, судження „усі берези – дерева, але не всі дерава – берези” вважається істинним і не передбачається іншої логічної його побудови. Такі судження полегшують адаптацію суб’єкта до навколишнього предметно-чуттєвого світу. Проте у психіці, феноменологія котрої пов’язана зі сферою несвідомого, якій притаманна „інша” (ірраціональна) логіка, категорія істини (на які спирається судження) може виявитися доволі відносною. Така істина не є заданою, виведеною із судження, її здобувають в психокорекційному процесі в ситуації ”тут і тепер”, завдяки власному досвіду учасників через рефлексивне пізнання. З погляду психокорекційної практики, судження може задавати „деструктивну” статику, оскільки капсуює його носія у певній ригідній позиції, спричинюючи закритість для нового досвіду щодо набуття рефлексивних знань. Рефлексивні знання відкривають можливість для прогресивної зміни особистості (набуття „прогресивної” статики).

Формування " регресивної" статики на рівні глибинних механізмів пов’язано з категорією психологічного егоїзму. Поняття егоїзм у літературі визначається через принцип життєвої орієнтації, що " заснований на піклуванні про себе і власну користь, турботах про власне " Я" та його інтересах навіть ціною блага інших" [29, с. 545]. Егоцентризм, який визначають як супутній егоїзму, зумовлює спрямованість особистості на саму себе, свій внутрішній світ, що виражається передусім у процесі спілкування через перцептивний, емоційний і когнітивний плани сприйняття людиною самої себе та інших людей (Х.Шрьодер). Динаміка переходу від зосередженості на наявній проблемі до егоцентрації відбувається невидимо для суб’єкта, проте семантично оформлюється й переживається ним в єдності когнітивного та емоційного аспектів [29 с. 73]. Психологічний егоїзм полягає в тому, що поза волею суб’єкта у процесі взаємодії з іншими людьми актуалізуються егоїстично обтяжені регресивні тенденції, детерміновані «незавершеними справами дитинства». Такі тенденції зумовлюють втечу людини від просоціальної схеми поведінки та мимовільну зосередженість її активності на інфантильних, проте замаскованих просоціальною доцільністю потребах. Формування психологічного егоїзму пов’язане з глибинними чинниками: базальною (інфантильною) тривогою та інстинктом самозбереження, необхідністю психологічного виживання в умовах амбівалентності почуттів, породжених внаслідок едіпової ситуації.

Психологічний егоїзм може виражатися у " батьківських програмах", які деструктивно впливають на процес виховання дітей. Процес виховання, як уже зазначалося, пов'язаний із формуванням прогресивної статики. Проте через обтяженість батьків особистісною проблематикою на латентному рівні формується " деструктивна" статика (зокрема, тенденція до психологічної імпотенції та психологічної смерті) внаслідок психологічного уметвіння дитини батьками. Таке „умертвіння” пов'язане з актуалізацією у батьків психологічного егоїзму, зумовленого інфантильно-регресивними чинниками. Так, на рівні спілкування це може виявлятися в тому, що батьки залякують і свідомо руйнують стосунки дитини з її друзями, пояснюючи власні дії необхідністю вберегти її життєвих труднощів (це може сформувати у дитини недовіру й страх щодо соціального простору поза сім’єю). При цьому в батьків наявні неусвідомлені егоїстичні інтереси домогтися від дитини “нерозпорошування” любові на інших людей. Наслідок психологічного егоїзму – суб’єкт у власних вчинках виходить не з інтересів інших людей, опосередковано реалізуючи свої інтереси, а з регресивно-інфантильних тенденцій, що автоматично і незмінно задаються глибинно-психологічними детермінантами (несвідомою сферою).

«Деструктивна» статичність спричинюється фіксаціями в інфантильний період розвитку суб'єкта й імперативно зумовлює певні тенденції поведінки, що збегіраються впродовж життя суб’єкта, створюючи підгрунтя для «ходіння хибним колом». Прогресивна зміна внутрішнього змісту психіки в результаті психокорекції (що є окремим вагомим питанням) передбачає формування нових прогресивних установок, які є динамічними в аспекті відкритості стосовно нового досвіду, набуття соціально-перцептивного інтелекту та розвитку рефлесії.