Формування «життєвих програм» суб’єкта

У контексті дослідження статичних особливостей психіки вагомим є поняття програми, запрограмованості на певні дії, активність. Термін «програма» тлумачиться як документальний план наміченої діяльності [41, с.553], як послідовність дії в переході з одного стану в інший, коли кожний рух організму є результатом паралельної та послідовної дії м'язів за певною програмою, закладеною в головному мозку. Такі програми є результатом багаторазового повторення рухів упродовж життя людини, і в цьому – сутність навчання малих дітей (Ю. Попов).

Формування запрограмованості пов'язане із психологічними автоматизмами. Автоматизм – це «дії, які реалізуються поза безпосередньою участю свідомості – відбуваються немовби «самі собою», без свідомого контролю» [16, с.7]. Завдяки автоматизмові поява стереотипної ситуації стимулює всю послідовність автоматичної операції. Фізіологічною основою автоматизації дій вважають динамічний стереотип, відкритий І.Павловим. Це поняття в контексті проблеми адаптації вживає також Х.Хекгаузен.

Як синонім запрограмованості використовують термін «закарбування» (імпритинг), яке визначається як специфічна «форма научіння, при якому фіксуються відмітні ознаки об'єктів певних вроджених поведінкових актів» [37, с.211]. Імпритинг співвідносять із першими годинами і днями після народження (тварини або людини), коли формується глибока прив'язаність до першого об'єкта, який рухається. Результат такого явища є необоротним. Механізм його є сполучною ланкою між вродженим і набутим. Миттєве запам'ятовування людиною, що відбувається за умови високого емоційного напруження, також пов'язують із закарбуванням. С.Рубінштейн стверджує, що запам'ятовування як таке зпочинається із закарбування, яке спочатку здійснюється мимовільно. Якщо подразник багаторазово повторюється, відбувається запечатління без свідомої установки на це. Імпритинг на неживих об'єктах має вияв у фетишизмі. В релігії це явище виявляється в цілеспрямованому процесі формування духовності, що починається зі зверненя до віри і зорієнтований на закріплення, усталення Божих принципів життя у свідомості суб’єкта.

Запрограмованість організму є біологічно зумовленою. Дослідження з біології, фізики, генетики доводять, що організм людини є біокомп'ютером, безперебійна робота якого забезпечується динамікою нейронів. Природний біокомп'ютер людського організму продовжує працювати, ігноруючи похибки, і тим самим дотримується шкідливої, деструктивної «програми» (доля або фатум).

Сучасні генетики, дослідивши «молекулу життя» ДНК, дійшли висновку, що в ній закарбовується цілісна «програма»: відображені всі характеристики матері й батька, успадковані сином або донькою. ДНК містить не тільки репродуктивну програму кожної клітини тіла, його характеристик та розмірів, що змінюються від дитинства до старості, а й є праобразом цілісної істоти, містить індивідуальні особливості майбутнього життя. Молекула ДНК являє собою запрограмовану проекцію життя людської істоти. Крім того, вона містить інформацію про процес еволюційної досконалості як поступового сходження від хаосу до впорядкованості. Така запрограмованість ДНК є прогресивною, вона сприяє збереженню довголіття та фізичного здоров'я організму. Якщо в ДНК відбуваються порушення, пов’язані з відходом від жорсткої генетичної запрограмованості, то жива клітина стає нездатною виконувати свої функції, що може призвести до розростання дисфункцій і загибелі організму (онкологічні захворювання). Порушена клітина починає відтворювати інші клітини з порушенням генетичної структури – виникають атипові злоякісні клітини. Внаслідок дезорганізованості вони починають безконтрольно і хаотично репродукуватися, блокуючи функціонування органів. Таким чином, втративши прогресивну генетичну запрограмованість, нормальні клітини органів, стають злоякісними і деструктують роботу організму. На підставі викладеного можна стверджувати, що запрограмованість в природі слугує прогресивній статичності, усталеності, на основі якої можливе прогресивне функціонування організму як системи.

Відповідно до педагогічних засад виховання, дитина з народження змушена дотримуватися «програм» (вихователів, батьків), які підлягають класифікаціям у педагогічній літературі. У навчально-виховних інстанціях навчання адаптації до соціуму відбувається шляхом поділу на категорії «гарне» й «погане», добро і зло, щастя і нещастя і т.ін. (казки дитинства). Крім того, обтяженість батьків особистісною проблематикою з її інфантильними коренями блокує можливість оптимальної взаємодії із власними дітьми, що впливає на формування деструктивних життєвих «програм». Ці програми пов’язані також із глибинними механізмами психіки (едіпова ситуація, об'єктні відношення) і мають вияв у феномені ходіння хибним колом, тенденцією до самопокарання тощо. Вони нівелюють прогресивну статику й перетворюють динамічно пульсуючу людину на автоматизований механізм. У науково-популярній психологічній літературі йдеться про формування деструктивних психологічних стереотипів, уподібнення людей автоматам та необхідність їх деавтоматизації.

Теорія запрограмованості людини знайшла своє висвітлення у філософії. Так, у вченні Йоги зосереджено увагу на запрограмованості людського організму діяти і реагувати певним чином у різних ситуаціях відповідно до спонтанного емотивного вибору, що спотворює сприйняття реальності, що пов’язують також із феноменом ментальної програми, що визначає нечітке, розпливчасте сприйняття світу. Йдеться також про хибну і справжню запрограмованість людського життя та про здатність людини набувати продуктивнішої «запрограмованості», яка дала б змогу самореалізуватися, й тим самим створити для себе «рай на Землі». Розум, який додлержується деструктивної програми, перетворює функціонування суб'єкта на пекло. «Перепрограмування» пов’язане зі зміною ставлення до себе і оточення, що потребує переорієнтування прагнень і устремлінь від зовнішнього до внутрішнього. Натомість деструктивна програма полягає у вибірковому сприйнятті та викривленнях: наприклад, якщо наявна запрограмованість на ненависть, то розум відгукуватиметься тільки на ту інформацію ззовні, яка підтверджує і підсилює саме цю позицію, тоді як інша інформація витіснятиметься.

Як засвідчують дослідження з різних галузей науки, людина від самого народження підлягає певним усталеним програмам як фізичного, так і психічного та соціального розвитку. Виховання, адаптуючи її до динаміки життя, водночас спричинює ригідність психіки, неусвідомлене деструктування власних психологічних резервів. Дослідники наголошують на необхідності набуття людиною більшої динамічності, що досягається шляхом «перепрограмування» в конструктивному індивідуально-неповторному, прогресивнішому щодо самореалізації напрямі.

Запрограмованість психіки на реалізацію тих чи тих «програм» в індивідуальній динаміці життя має глибинні психологічні витоки. З.Фрейд наголошував на існуванні глибинної потреби організму «повернутися до попереднього стану», що пов'язано зі смертю (абсолютною статикою), чим і зумовлений феномен вимушеного повторення. Цей феномен, за твердженням дослідника, властивий не лише невротикам, а й психічно здоровим людям. Вимушене повторення виявляється у повторенні типового для особи комплексу поведінкових актів, які спричинюють моделювання життєвих ситуацій і ставлення до людей відповідно до певного усталеного зразка. «...Хоч би якими різноманітними не були окремі випадки – цим людям, здається, судилося відчути всю гіркоту невдячності» [49, с.410]. До таких повторень дослідник відносить також втрату авторитету, розриви дружніх стосунків тощо. Крім того, нерідко суб’єкт не є активним у повтореннях, які відбуваються поза його свідомою волею й активністю (наприклад, жінка, яка тричі була одружена й щоразу чоловіки її занедужували і потребували догляду до самої смерті). Відповідно до психодинамічної концепції Т.С.Яценко, організм запрограмований на іманентний шлях до власної смерті, і таку запрограмованість «обслуговує», зокрема, динамічна суперечливість психіки (між життям і смертю, єднанням та роз'єднанням з людьми, слабкістю і силою). Це означає, що організм чинить опір небезпеці, яка може призвести до смерті внаслідок «короткого замикання», і прагне за всяку ціну продовжити існування [58]. Таким чином, запрограмованість психіки пов’язана з інстинктами (Ід), енергетика яких зумовлює вияв запрограмованості на поведінковому рівні як вимушеного повторення.

Теорія психосинтезу Р.Ассаджолі дає змогу з'ясувати особливості статики й динаміки внутрішніх змін. Дослідник використовує поняття фантазмів для позначення статичних, засвоєних у дитинстві, мислеобразів, які імперативно керують поведінкою суб’єкта, виявляючись у динаміці енергетично спустошливих страхів, внутрішніх конфліктів. При цьому резерви та потенційні можливості психіки входять у суперечність з недиференційованою психічною енергією (пластичною частиною несвідомого). «Я» людини стає як вільним, так і поневоленим унаслідок ототожнення зі слабкістю, провиною, страхом. Внаслідок цього психіка стає ригідною, усталеною, «закутою в ланцюги». Щоб набути внутрішньої динамічності (здатності до творчої самореалізації), потрібно створити новий об’єднувальний центр «Я», тобто досягти інтеграції психіки на більш високому рівні. Слід синтезувати нову, прогресивнішу " внутрішню програму", яка грунтувалася б на глибокій саморефлексії та самоусвідомленні. Для цього на певний час знадобиться статична " ідеальна модель", яка містить у собі динамічну творчу силу. Дослідник наголошує на вагомості розуміння складності психіки: «людина – не споруда, під яку спершу має бути закладено фундамент, потім зведено стіни і, нарешті, покладено дах. Виконання широкої внутрішньої програми психосинтезу можна розпочинати одразу з різних боків, а різні методи і дії залежно від обставин і внутрішнього стану, можна чергувати протягом більш-менш тривалих відтинків часу» [3]. Торкаючись поведінкового аспекту, Р.Ассаджолі виокремлює тип людей з пластичнішою, ніж в інших, психічною конституцією, які повністю покладаються на волю хаосу, спонтанності, керуючись швидше емоційними спонуками, ніж свідомо визначеними намірами. Для них перетворення себе впродовж певного часу на реалізатора «програми» за накрасленою прогресивною схемою є важко досяжним. Тут необхідна динаміка, трансформація, здатність до внутрішнього перетворення. Це стає можливим завдяки властивій людям природній пластичності й мінливості, яка постійно притаманна психіці людини: «подібно до того, як енергія тепла перетворюється на енергію руху або електроенергію і навпаки, наші емоції і потяги перетворюються на фізичні дії або діяльність розуму та уяви. І навпаки, ідеї порушують емоції» [3]. Виходячи з теорії Р.Ассаджолі, можна констатувати наявність динамічної активності всередині психіки, яка слугує формуванню прогресивної статики (гармонійної особистості).

А.Адлер звернув увагу на формування (передусім у невротичних осіб) певного життєвого плану, який має підґрунтя травмівних переживань дитинства і зберігається впродовж життя суб'єкта. Життєвий план – це специфічна «запрограмованість», за межі якої особа не наважується вийти через страх нового досвіду.

У кожної людини, відповідно до теорії Е.Берна, є набір поведінкових схем, які співвідносяться з певними станами її свідомості, нерідко несумісними: «мовою психології стан «Я» можна описувати як систему почуттів, визначаючи її як набір узгоджених поведінкових схем» [7, с.14]. Виокремлення таких станів Е.Берн пов’язує з самою природою дійсності, яка має два аспекти – статичний і динамічний. С тан у теорії Е.Берна – це щось стабілізоване, фіксоване і водночас мінливе, що породжує певні статичні схеми взаємодії. У формуванні окреслених поведінкових схем, переконаний дослідник, відіграють роль стани батьків, які виховували суб'єкта, та враження минулих літ, які в будь-який момент готові актуалізуватися в динаміці життя.

Досліджуючи аспект спілкування, Е.Берн зосереджує увагу на тому, що у взаєминах мають місце інциденти, випадкові на перший погляд, але вони відповідають певним схемам, які є статичними й тому впізнанними. Автор зауважує, що не ставить за мету звести все життя до якоїсь формули, враховуючи те, що реальна людина діє спонтанно і непередбачувано. Проте люди, які діють «за формулою», – наголошує вчений, – становлять основну частину людства. Спілкування як таке відбувається за певними правилами і має приховані від стороннього спостерігача закономірності. Планування й прогнозування соціальних контактів відбувається майже автоматично, і отже, є ризик перетворення їх на реалізацію певних сценаріїв [7, c.12]. Вагомими є такі поняття гри, сценарію й близькості, які Е.Берн називає формами соціального контакту. Гру дослідник визначає як жорстко запрограмований і статичний феномен, серію повторюваних і подібних трансакцій з чітко вираженим і передбачуваним кінцем, яка зовні видається як набором операцій. При цьому наявні прихована мотивація та психологічний виграш для особи, що споріднює гру з певним типом маніпуляції. «Винагороди» отримані в результаті гри загалом полягають в її стабілізаційному (гомеостатичному) ефекті, що не завжди відповідає поняттю душевне здоров'я. Ігри є невід'ємною і динамічною частиною неусвідомлюваного плану життя або сценарію кожної людини. Вони передаються від покоління до покоління, можуть видозмінюватися, при цьому між індивідами, які грають у подібні ігри, спостерігається тенденція взяти шлюб. Небезпечність гри полягає у створенні ілюзій щодо внутрішніх мотивів власної активності. Життєвий план, або сценарій, структурує триваліші періоди часу – місяці, роки або все життя, і спричинює безперервну внутрішню боротьбу. Життєві сценарії, стверджує дослідник, грунтуються в багатьох випадках на батьківському програмуванні, яке забезпечує мету та можливість привернути до себе увагу батьків, структурувати час і навчитися соціально прийнятних форм поведінки. Батьки неусвідомлено програмують довгострокову модель, реалізація якої потребує часу, а інколи навіть усього життя суб’єкта. Така модель може бути конструктивною (дає змогу бути адаптивним й самореалізуватися) та деструктивною. При цьому не виключається можливість обрання (свідомого чи несвідомого) дитиною свого власного сюжету, сценарію, який, проте, може бути не менш жорстким і стабілізованим, незмінним.

У дослідженні Е.Берна статичність ілюструє феномен життєвої позиції. Якщо ігри можуть мати неусвідомлений характер і їх «завдяки динамічній природі неважко відрізнити від статичних установок, які є найчастіше результатом життєвої позиції» [7, с.36], то життєва позиція виражається у формі твердження, що впливає на процес комунікації суб'єкта. Життєва позиція визначає долю як конкретного суб’єкта, так і його нащадків, тоді як феномен життєвого сценарію стосується конкретного суб’єкта.

Заслуговує на увагу поняття деструктивних ігор, в яких " гравці", на думку Е.Берна, не усвідомлюють своєї емоційної зацікавленості в такій взаємодії. У цьому слід вбачати приклад деструктивної статики. Дослідник наводить такий приклад: відмова від деструктивних ігор у шлюбі і поліпшення психологічного благополуччя одного із членів родини призводить до погіршення стану іншого, для якого деструктивні ігри є ілюзорним підтриманням психологічної рівноваги. Дослідник пише про можливість виокремлення характерних особливостей деструктивних ігор, які є стабілізованими ознаками, що й сприяє їх упізнаванню. Е.Берн зауважує, що гра збільшує внутрішню стабільність, при цьому позитивний внесок її в соціальне життя може переважати неоднозначність неусвідомлюваних мотивів, а конструктивна гра водночас приносить користь й іншим гравцям та допомагає самореалізуватися [7, с.139]. Крім того, дослідник наголошує на провідній ролі раннього періоду дитинства у формуванні життєвих сценаріїв суб’єкта, що відбувається поза його усвідомленим досвідом. «Після того, як період близькості з матір'ю завершений, – зазначає Є.Берн, – індивід усе подальше життя стоїть перед вибором, який надалі визначатиме його долю. З одного боку, він постійно матиме справу із соціальними, фізіологічними й біологічними чинниками, що стають на заваді фізичній близькості на зразок тієї, яку він відчував, ще будучи немовлям. З іншого боку, людина постійно прагне такої близькості. Найчастіше їй доводиться йти на компроміс. Вона вчиться вдовольнятися ледь помітними, іноді лише символічними формами фізичної близькості, тому навіть найменший натяк на впізнавання може задовольнити її, хоча вихідне прагнення фізичного контакту збереже первісну гостроту» [7, с.7]. Батьківське виховання, за переконанням дослідника, спрямоване на формування певних стереотипів поведінки, які згодом мають полегшити людині входження в соціум. Е.Берн зосереджує увагу на тому, що у власній родині дитина найчастіше не отримує уроків особливої гнучкості, і це закладає основу формування певного усталеного життєвого сценарію. Зголом дитина інтуїтивно відчуватиме партнерів, які зіграли б ролі в її сценарії, отже має місце статична програма. Завдяки адаптації до оточення сценарій набуває певної лабільної форми, зберігаючи при цьому стабілізовані характеристики, не усвідомлені особою. Навчання гарних манер, вітання при зустрічі вітання тощо – необхідні автоматизовані атрибути виховання. Таким чином дітей навчають певних ритуалів, спрямованих на підтримання необхідного рівня критичності й доброзичливості, що належить, як стверджує дослідник, до мистецтва дипломатії. Ігор діти навчаються неусвідомлено, на основі власних значущих переживань. Типові життєві позиції виражаються у твердженнях на зразок: " усі діти – погані", «дітям завжди дістається» тощо. Вибір і фіксація позицій відбувається у дитини в ранньому віці, починаючи з другого року життя. Закріплюється життєва позиція, яка породжує деструктивну статичність, може спричиняти й дезадаптованість суб’єкта. Позбутися цього дитині нелегко: такі програми міцно вкорінюються в її несвідомому. Звільнення можливе лише тоді, коли людина досягає незалежності, тобто набуває здатності бути «включеною» у теперішнє, діяти спонтанно і досягати емоційної близькості у спілкуванні. Зважаючи на такі висновки дослідника, можна помітити суперечність: з одного боку, навчання певних ритуалів необхідне для адаптації дитини в соціумі, з іншого – ігри можуть перетворитися з часом на фіксовану послідовність стимулів і реакцій, що шкодить оптимальному спілкуванню, а їх детермінація забувається або не усвідомлюється.

Як бачимо, дослідження Е.Берна підтверджує наявність статики і динаміки не лише в навколішній дійсності, а й у психіці суб’єкта. Статичність знаходить своє вираження в іграх, життєвих сценаріях, життєвих позиціях і станах свідомості. Статичність психіки маскується від свідомості людини варіативністю соціальних контактів, а самі контакти нерідко будуються за зразком ходіння хибним колом – у формі стабілізованої стереотипної гри.

Американські дослідники М.Джеймс та та Д.Джонгвард у праці, присвяченій драмі життєвих сценаріїв (в межах трансактного аналізу), стверджують, що психологічний сценарій містить програму виконання індивідуальної життєвої драми. Такий сценарій спричинює відхід особи у світ ілюзій та заглиблення в себе. Психологічний сценарій є своєрідним планом життя, який «виконується» особою неусвідомлено, хоча дехто й може випадково його усвідомити. Життя кожної особи – це унікальна драма, яка може охоплювати елементи сімейного і культурного сценаріїв. Індивідуально-неповторні сценарії життя бувають конструктивними, деструктивними або непродуктивними. Вони формуються у стосунках батьків і дітей на фоні ранніх дитячих переживань. У цьому варто вбачати зв’язок позиції авторів з психодинамічним розумінням формування усталеності психіки. В дорослому віці суб’єкта сценарії «виконуються» ним у контексті соціального оточення, яке має свої драматичні форми. Неусвідомлений примус прожити наперед зумовлену життєву драму є найважчим для розуміння особою, яка дотримується її. Від сценарію залежить психологічна позиція суб’єкта, яка виражається у ставленні до себе, людей, світу в аспекті адаптивності або дезадаптивності, закритості чи відкритості для нового досвіду. Сценарії, на думку дослідників, формуються під впливом шаблонних вербальних комунікатів батьків, що є посланцями неусвідомленого ставлення до дитини (на зразок: «ти ніколи нічого не досягнеш» та ін.) Таким чином батьки внаслідок наявності власної проблематики передають своїм дітям деструктивні «розпорядження» (що можуть бути прихованими й поданими у формі натяку), які інтроектуються в «Я» дитини, спричиняючи появу в неї фаталістичної установки, ходіння хибним колом. Як свідчать проаналізовані дослідженння, «сценарій» реалізується статично і незмінно, маючи неусвідомлений характер, пов'язаний із драматичними переживаннями раннього періоду розвитку.

Запрограмованість може виражатися як своєрідна форма вимушеного повторення в генеалогії тієї або іншої сім'ї. Французька дослідниця А.А.Шутценбергеррозглядає феномен річниці як сценарій повторення важливих жттєвих подій (шлюб, народження дитини, розлучення, вдівство, відхід дітей, переїзд тощо). Такі схеми дослідниця називає " невидимі лояльності", або " фрактали": окреслюється коло, яке " притягує" повторення (attractor) певної тенденції в поведінці членів однієї родини. Створюються умови, коли подія (статика) може «все» змінити в житті родини або привести у рух динаміку через нескінченні її повторення. До таких схем належать неусвідомлена ідентифікація з кимось із членів сім'ї, трагічно загиблим або зниклим. Виникає вузькопланова спрямованість психічної активності за логікою: відновити втрачене, перевершити когось, приховати ганебні з соціального погляду вчинки і т.ін. Дослідниця виокремлює «програму» «мертвої матері» як умовний термін на позначення депресивного стану матері у момент народження дитини. Відповідно до психодинамічної теорії на основі практики можена стверджувати, мати сприймається дитиною завжди «живою» незалежно від її внутрішніх станів і реального ставлення до дитини – це закономірність психіки.

Німецький психотерапевт Б.Хеллінгер розглядає статику й динаміку психіки у філософському та психологічному планах. У філософському значенні життя тлумачиться ним як найглибший рух до статичної першооснови – смерті. Якщо суб’єкт починає цей рух надто рано, відбувається втручання у природний рух, і потрібно його зупинити. Проте є випадки, коли біологічно запрограмований і незмінний рух до смерті зупиняється, змінюючи напрям і повертає суб’єкта до життя (ефект видужання онкохворих). Тенденція до «смертоносного» руху у психологічному плані виявляється у своєрідних сценаріях. Так, намагання зробити смерть улюбленої людини, з якою ідентифікує себе індивід, ілюзорно оборотною, виявляється в неусвідомлюваній установці: «Я піду за тобою», породжуючи тим самим запрограмованість на смерть, що спричинює невиліковне захворювання, нещасний випадок (збій у русі до життя) або суїцид. Подібний сценарій пов’язаний з подоланням почуття втрати близької людини та почуття провини щодо неї за внутрішньою ірраціональною логікою: «Краще помру я, ніж ти». Відбувається немовби компенсація одного зла іншим, і тим самим травматичність втрати зменшується ціною власного життя [7].

У психології маніпуляції виокремлюють феномен «улюблений монолог», який у певних варіаціях повторюється людиною і є вираженням психологічних автоматизмів, що мають вияв у спілкуванні з іншою людиною. Такі монологи мають захисний характер, стосуються поведінкового аспекту особи, нерідко прямо не проголошуються і «читаються з підтекстну». Прихований мотив цих монологів: самоутвердження, ідеалізація «Я» в напрямі «до сили», іноді доволі парадоксальним шляхом («Кругом свої люди…», «Я арлекін» і т.ін.).

У теорії акцентуацій характеру К.Леонгард вводить поняття життєвих типів, які формуються внаслідок накладення відбитку професійної діяльності на особистість (учитель, офіцер, учений та ін.). Такий відбиток особливо помітний, коли вибір професії відповідає нахилам суб'єкта і проявляється у неможливості відійти від стереотипної поведінки навіть тоді, коли життєва і професійна ситуація змінилась (учитель – авторитетний, самовпевнений; військовий – агресивний, авторитарний тощо). «Життєві типи» є усталеними й незміними шаблонами поведінки, а не типом спрямованості особистості. Така спрямованість являє собою динаміку і пов'язана з характером та процесом внутрішньої переробки явищ, які сприймаються [22].

Відомий феномен деструктивного психологічного «перепрограмування» – створення «сектантської особи». Батьківське виховання непомітно й латентно закладає підвалини подальшого потрапляння особи до секти: нерідко в сім'ях дитину сприймають як чужу, небажану. В такому разі психіка людини шукає об'єкти заміщення, які могли б вдовольнити капсульовану й нереалізовану з дитинства потребу у прийняті, любові, захисті. Секта «дарує» суб'єктові ілюзію «батьківського» захисту, за чим криється цілеспрямоване деструктування особи. У сектах суб'єкт підпадає під психологічне програмування, поєднане з маніпуляцією свідомістю: культивується прагнення до задоволення – учасникам обіцяють «пікові» відчуття, віднайдення нової, ідеальної родини, захист «батька», «братання». Нав'язуються деструктивні установки та формуються відступи від реальності, створюється ілюзія «народження наново». Соціально-перцептивний інтелект суб'єкта немовби «перемикається» і починає працювати інакше, в напрямі прийняття ілюзорно-мажорної реальності, яку обіцяє секта. Починається процес автоматичної фільтрації: згодом зворотний зв'язок з навколішнім середовищем, який не відповідає новій моделі реальності, витісняється, пригнічується, суб'єкт перебуває ніби у власному світі. Цього досягають шляхом маніпуляцій: тривалого примусу підкорятися дивним і жорстким вимогам, що спричинює нівелювання психологічної стабільності; суб'єкта піддають агресії, образам, що актуалізує почуття меншовартості; спричинює стан крайнього фізіологічного і емоційного дискомфорту. Деструктивні секти умисне викликають у потенційних жертв когнітивний дисонанс, що прозводить до посилення амбівалентності й розщеплення особистості. Змінюючи їх поведінку, секта посилює новостворені деструктивні установки. При цьому обидва «Я» (колишнє і перепрограмоване) можуть існувати водночас і об’єктивуватися в непередбачуваний спосіб – через регресивні й агресивні вияви поведінки (Т.Лірі). Таким чином за деструктивного «перепрограмування» формуються інші життєві позиції, людина втрачає волю, на основі підсилення інфантилізму відбувається самопокарання й самопожертва. Цьому сприяє ритуалізація, що грунтується на установках, корені яких сягають у дитинство (наприклад, ритуал хрещення – заміщення єднання з батьками як захисниками) – відбувається рекрутування релігійних уявлень.

Загалом можна стверджувати, що термін «запрограмованість» у психологічному значенні є досить поширеним у літературі. Він означає усталеність, автоматизм поведінки й відчуття суб'єкта, що зумовлює дотримання «життєвого плану» та «життєвого сценарію», які часто не усвідомлюються суб'єктом через детермінованість глибинними аспектами психіки. Запрограмованість є біологічно, психологічно й соціально зумовленою. Виходячи з психокорекційної практики, можна стверджувати, що запрограмованість психіки пов’язана з необхідністю вивільнятися від енергії, капсульованої в едіпів період розвитку суб’єкта. Запрограмованість виражає статичні (усталені) характеристики психіки, пов'язані з фіксованими автоматизмами в її формуванні, внаслідок чого породжується «ходіння хибним колом» в аспекті руйнівних для внутрішнього самовідчуття й соціальної адаптації наслідків. У «життєвих програмах» знаходять реалізацію інфантильні тенденції, які можна виявити шляхом глибинно-психологічного пізнання.