Основні поняття

О. Шпенглер в своїй знаменитій книзі «Захід Європи» піднімає питання, яке і не слід було б ставити, оскільки на нього немає реальної відповіді у філософії, психології і фізиці: що ж саме є час?

Ми є втіленням часу, так само як і наші суспільства, створені історією. Робота є, і залишатиметься в найближчому майбутньому, ядром людського життя.

Час і заробітна платня – це два елементи будь-яких відносин при роботі по найму, які піддаються кількісному вимірюванню. Ці два фундаментальні аспекти умов праці, що стосуються різних видів робіт в різних країнах, можна зіставляти. Багато інших проблем, пов'язаних із зайнятістю, також можна виразити у вигляді часу і грошей, що дозволяє широко застосовувати порівняльний підхід. Тому пропозиції щодо змін умов праці часто виражають у формі грошей або часу, бо це полегшує зведення воєдино найрізноманітніших індивідуальних інтересів і вироблення відповідних заходів. Заробітну платню виплачують у відповідній національній валюті, а час можна зміряти в загальновизнаних одиницях. Це, звичайно, одна з причин, завдяки якій, починаючи з 1890 року, основна вимога робочого руху у всьому світі полягала у встановленні 8-годинного робочого дня. Це стало предметом першої Конвенції МОП № 1 про робочий час в промисловості (1919 р.) і ряду подальших конвенцій про робочий час.

Час – це форма існування людського суспільства, форма суспільного буття. За визначенням К. Маркса[11], час є простір людського розвитку. В даному випадку йдеться про тимчасовий простір, в якому скоюється, протікає життя, бо вся життєдіяльність і розвиток людини протікають і відображаються в часі, залежать від використання часу, пов'язаного з вихованням, працею і дозвіллям людей.

Час людини і суспільства в цілому є певною формою багатства. Час необхідний як простір для виробництва матеріальних благ, надання послуг, задоволення різноманітних потреб людей.

Час суспільства є сукупним фондом часу всіх його членів, відповідним чином розподілений для забезпечення виробництва матеріальних і духовних благ і послуг і для задоволення необхідних потреб людей.

Час окремої людини є частинка сукупного фонду часу суспільства.

Загальний (календарний) фонд часу працівників підрозділяється (залежно від змісту витрат часу) на дві частини: робочий час і неробочий час.

Робочий час – це час, що витрачається працівником, який має право на отримання оплати, на виробництво матеріальних і духовних благ або надання послуг.

Неробочий час – це частина загального календарного фонду часу (за добу, тиждень, місяць, рік), яка залишається у працівника за вирахуванням робочого часу. Цей час по своєму економічному змісту представляє час, протягом якого відтворюється робоча сила (відпочинок, сон, виконання побутових і домашніх обов'язків, задоволення фізіологічних потреб, а також час на навчання і т. п.). Неробочий час включає також види діяльності, пов'язані з роботою, такі, як витрати часу на дорогу на роботу і назад.

Між робочим і неробочим часом – тісний взаємозв'язок і, в першу чергу, кількісна взаємо-обумовленість. Тривалість діб, тижні, місяця, роки – величина постійна, тому збільшення неробочого часу може бути забезпечене тільки шляхом скорочення робочого часу.

Вільний час – частина неробочого часу, використовувана на навчання і підвищення кваліфікації, виховання дітей, активний відпочинок, задоволення різноманітних інтелектуальних, культурних і інших соціальних потреб. Підвищення частки вільного часу у складі неробочого часу може бути обумовлене як скороченням тривалості робочого часу, так і зменшенням витрат часу на переміщення до місця роботи і назад, домашню працю і інші елементи неробочого часу.

Робочий час виступає як міра витрат живої і упредметненої праці. Воно використовується при визначенні рівня і темпів зростання продуктивності праці, лежить в основі встановлення норм витрат праці. На його основі забезпечується зв'язок між мірою праці і мірою його оплати. Поліпшення використання робочого часу є одним з основних шляхів збільшення випуску продукції.

Робочий час вимірюється тривалістю робочого дня, тижні, місяця, року. Розрізняють нормальну тривалість робочого часу і фактично відпрацьований робочий час.

Нормальна тривалість робочого часу є загальнодержавною нормою часу (число годин роботи), встановленою законом для даної групи працівників стосовно календарного періоду, наприклад, добам (робочий день), календарного тижня (робочий тиждень). Згідно статті 50 КЗпП України, нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин в тиждень.

При істотних відмінностях в умовах роботи здійснюється диференціація норм тривалості робочого часу. Так, відповідно до статті 51 КЗпП України, встановлена скорочена тривалість робочого часу: для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці – не більш 36 годин в тиждень; для працівників у віці від 16 до 18 років – 36 годин в тиждень; а для осіб у віці від 15 до 16 років (учнів у віці від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години в тиждень. Крім того, законодавством України встановлена скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (вчителів, лікарів і ін.).

Тривалість роботи на добу встановлюється в певній кількості годин (годин і хвилин) робочого часу, виходячи з тривалості робочого тижня, передбаченого трудовим законодавством для відповідних категорій працівників. В більшості випадків для працівників встановлено п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Згідно статті 52 КЗпП України, при п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує працедавець за узгодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації, з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах, де по характеру виробництва і умовам роботи введення п'ятиденного робочого тижня недоцільне, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 години при тижневій нормі 24 години.

П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється працедавцем спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узгодженням з місцевою Радою народних депутатів.

Час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачаються правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності відповідно до законодавства.

На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, ділянках, відділеннях, на деяких видах робіт, де за умов виробництва (роботи) не може бути дотримана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, за узгодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації допускається введення підсумованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

Фактична тривалість робочого дня може бути більше або менше нормальної тривалості робочого часу, встановленої трудовим законодавством. Більше вона може бути у тому випадку, коли застосовуються наднормативні роботи, менше – коли є внутрішньо-змінні втрати робочого часу. Таким чином, фактична тривалість робочого дня характеризується часом роботи одного працюючого в зміну (день), включаючи наднормативні години і виключаючи години простоїв. Середня фактична повна тривалість робочого дня визначається як часткове від ділення числа фактично відпрацьованих за даний період робітником (або групою робочих) людино-годин на кількість відпрацьованих ними людино-днів. Коефіцієнт використання робочого часу обчислюється відношенням числа відпрацьованих людино-годин (людино-днів) за певний період до кількості людино-годин (людино-днів), що підлягають відробітку за той же період. При цьому у фонді людино-днів враховуються всі дні виходу на роботу незалежно від ступеня фактичної зайнятості роботою. Чим ближче фактичний час роботи до встановленої законом тривалості робочого часу (або до планової тривалості робочого часу), тим вище рівень організації праці.

Найважливішою задачею організації робочого часує встановлення найдоцільнішого чергування періодів роботи і відпочинку, тобто режимів праці і відпочинку. Розрізняють внутрішньо-змінний, добовий, тижневий, місячний і річний режими праці і відпочинку.

Внутрішньо-змінний режим праці і відпочинку визначає тривалість зміни, час її початку і закінчення, тривалість обідньої перерви, час її початку і закінчення, кількість, частоту і тривалість загальних регламентованих перерв в роботі.

Добовий режим праці і відпочинку характеризується чергуванням періодів роботи і відпочинку протягом доби і включає число змін в добу. Може бути організована робота в одну, дві, три, чотири і шість змін в добу (число змін, як правило, повинне бути кратним 24).

Тижневий режим праці і відпочинку передбачає число вихідних днів в тиждень, порядок їх надання (підряд або врозбивку), різні графіки роботи, які передбачають порядок чергування змін, роботу у вихідні, святкові і неробочі дні.

Місячний режим праці і відпочинку визначає число робочих і неробочих днів в даному місяці. Він повинен забезпечувати встановлену законодавством тривалість робочого часу в годинах роботи.

У річному режимі праці і відпочинку основним елементом є складання графіків основних і додаткових відпусток, що забезпечують нормальне функціонування виробництва і умови для повноцінного відпочинку працюючих.

Режими праці і відпочинку регулюються статтями 50-65 (розділу IV), статтями 66-80 (розділу V) КЗпП України. Зокрема, статтею 73 встановлені наступні святкові дні:

· 1 січня – Новий рік;

· 7 січня – Різдво Христове;

· 8 березня – Міжнародний жіночий день;

· 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих;

· 9 травня – День Перемоги;

· 28 червня – День Конституції України;

· 24 серпня – День незалежності України.

Робота також не виконується в дні релігійних свят:

· один день (неділя) – Великдень;

· один день (неділя) – Трійця.

Виробничий процес можна розглядати як витрати часу на виготовлення продукції. Тому при організації робочого часу важливо виявити його резерви, шляхи підвищення ефективності використання фондів часу працівників і устаткування. Рішення цих питань здійснюється на основі класифікації витрат робочого часу, яка може бути побудована стосовно працівника, устаткування і предмету праці.

Робочий час працівника протягом зміни підрозділяється на дві основні групи: час роботи і час перерв (рис. 15.1).

Час роботи – це час, протягом якого працівник робить трудові дії, направлені на виконання трудового процесу. Він включає час, що витрачається на виконання виробничого завдання, і час, не передбачений виконанням виробничого завдання.

До часу роботи по виконанню виробничого завдання відносяться: підготовчо-завершальний час; оперативний час; час обслуговування робочого місця.

Час роботи, не передбаченої виробничим завданням, включає час випадкової роботи і час непродуктивної роботи. До часу виконання випадкових робіт відноситься час виконання робіт, не передбачених виробничим завданням, але викликаних виробничою необхідністю (відвезення оброблених деталей замість допоміжних робітників, доставка до робочого місця змащувально-охолоджуючих матеріалів і т.д.). Час непродуктивної роботи – це час виконання роботи, що не дає приросту продукції або поліпшення її якості (ремонт устаткування, викликаний його незадовільним технічним станом, з'їм зайвого припуску із заготівок, виправлення браку і т. д.).

Підготовчо-завершальним називається час, який працівник витрачає на підготовку до виконання завдання і на дії, пов'язані з його закінченням (отримання наряду на роботу, інструменту, інструктаж, наладка устаткування та ін.). Його особливістю є те, що він витрачається один раз на роботу (партію предметів праці) і не залежить від обсягу роботи за даним завданням.

Оперативний час – нормований час, протягом якого здійснюється кінцева мета технологічної операції, тобто працівник уручну або за допомогою механізмів здійснює зміну розмірів, форми, властивостей предмету праці, а також виконує допоміжні дії, необхідні для цієї зміни. У зв'язку з цим, оперативний час підрозділяється на основний (технологічний) і допоміжний. Залежно від характеру участі працівника у виконанні виробничих операцій, оперативний час підрозділяється на час ручної роботи, час машинно-ручної роботи і час спостереження за роботою устаткування. Основний (технологічний) – час, протягом якого працівником здійснюється якісна або кількісна зміна предмету праці, його фізико-хімічних властивостей, форми, стану, розмірів, складу, взаємного розташування декількох предметів праці (збірка) і т.п. Допоміжний – нормований робочий час, що витрачається виконавцем на здійснення дій для виконання основного (технологічного) процесу. До нього відносяться, наприклад, в машинобудуванні – витрати часу на установку і зняття деталі, пуск і зупинку верстата, включення і виключення подачі інструментів; у текстильній промисловості – на ліквідацію обривів нитки, знімання готової продукції, зміну човника; у апаратних процесах – на завантаження машин і апаратів сировиною і напівфабрикатами, вивантаження готової продукції і т.д. Допоміжний час може бути ручним, механізованим або машинним.

Час обслуговування робочого місця – нормований робочий час, який витрачає працівник на підтримку робочого місця в стані, що забезпечує продуктивну роботу. Він підрозділяється на час технічного і час організаційного обслуговування робочого місця. Час технічного обслуговування – це час, використовуваний на догляд за робочим місцем і вхідним в його склад устаткуванням, необхідним для виконання конкретного завдання (наприклад, заміна зношеного інструменту, наладка устаткування, доведення розчину до необхідної концентрації і ін.). Час організаційного обслуговування – це час, що витрачається на прийом і здачу зміни, розкладання на початку і прибирання в кінці зміни інструменту, документації і інших предметів, переміщення в межах робочого місця тари із заготівками або готовими виробами, чищення, миття і мастило устаткування і ін.

Час перерв – час, протягом якого працівник не бере участь у виробничому процесі і не виконує ніяких трудових дій. Перерви можуть бути регламентованими і нерегламентованими.

Регламентовані перерви включають: час перерв на відпочинок, особисті потреби, виробничу гімнастику, перерви, встановлені технологією і організацією виробничого процесу (організаційно-технологічні перерви). Перерви на відпочинок є часом, який працівник використає для відпочинку протягом робочої зміни в цілях підтримки нормальної працездатності і попередження стомлення. Перерви на особисті потреби – це час, що витрачається працівником на особисту гігієну і природні потреби. Перерви, встановлені технологією і організацією виробничого процесу, включають час перерв, викликаних специфічними умовами виконання технологічних процесів. До них відносяться, наприклад, час провітрювання забоїв у вугільній шахті після проведення вибухових робіт, перерви в роботі монтажників конструкцій при підйомі блоку краном і ін.

Час нерегламентованих перерв (які можливо усунути) включає перерви, викликані порушенням нормального ходу виробничого процесу і порушеннями трудової дисципліни.

До перерв, викликаних порушенням нормального ходу виробничого процесу, відносяться перерви в роботі по організаційно-технічним причинам унаслідок недостатньо ефективної організації праці і виробництва (затримки з доставкою матеріалів до робочого місця, несправності в роботі устаткування, неякісне виконання креслярсько-технічної документації, що вимагає втручання технолога, конструктора, невчасний виробничий інструктаж і т.д.).

Перерви, викликані порушеннями трудової дисципліни, виникають в результаті порушень працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку: спізнення, самовільна відсутність з робочого місця, передчасний відхід на обідню перерву і в кінці робочого дня, сторонні розмови і т.д.

Класифікація часу використання устаткуванняздійснюється, перш за все, в цілях забезпечення єдності методів нормування праці. Час використання устаткування – це час роботи устаткування і перерв в його роботі (простоїв); дає уявлення про використання устаткування протягом робочої зміни. Для характеристики використання устаткування застосовується ряд показників. Коефіцієнт внутрішньо-змінного використання устаткування, який визначається відношенням часу фактичної роботи устаткування до тривалості часу зміни, характеризує ступінь використання устаткування. Коефіцієнт змінності роботи устаткування характеризує використання виробничого устаткування. Він визначається відношенням числа фактично оброблених у всіх змінах станко–змін (машино-змін) до максимально можливого їх числа, яке могло відпрацювати в звітний період все встановлене устаткування виходячи із затвердженого змінного режиму і кількості робочих днів по прийнятому графіку роботи підприємства. Може розраховуватися також значення коефіцієнта змінності роботи устаткування і для фактично працюючого устаткування. Зіставляючи коефіцієнт змінності з числом змін роботи підприємства по встановленому режиму, визначають коефіцієнт використання змінного режиму.

Класифікація витрат робочого часу по відношенню до предмету праці є також і класифікацією по відношенню до виробничого процесу. Згідно цієї класифікації робочий час ділиться на час здійснення технологічного процесу, тобто основний (технологічний) час, і на час регламентованих і нерегламентованих перерв в ході технологічного процесу. Причому в регламентовані перерви входить: допоміжний час; час обслуговування робочого місця; підготовчо-завершальний час; час на відпочинок і особисті потреби; час перерв по організаційно-технічним причинам.