Вимоги до розміщення та організації промислової зони міста

Промислово-виробнича зона – це функціонально-спеціалізована частина території міста, що об’єднує об’єкти матеріального виробництва, комунального господарства, виробничої інфраструктури та інші об’єкти невиробничої сфери, які обслуговують матеріальне і нематеріальне виробництво.

Розміщення промислової зони визначається містобудівними та санітарно-гігієнічними нормами відповідно до санітарної класифікації підприємств та профілю міста.

Під час виділення території промислової зони поряд із виробничими критеріями враховують планувальні чинники: конфігурацію міського плану, рельєф, ландшафтні обмеження, мережу міських вулиць та ефективність їх зв’язків зі сельбищними та рекреаційними зонами міста.

У найкрупніших та крупних містах допускається створення декількох промислових зон, а також сельбищно-промислових районів з обов’язковим відокремленням у самостійний промвузол групи харчових підприємств та підприємств з переробки сільськогосподарської продукції. У малих і середніх містах формують одну промислову зону багатофункціонального призначення.

Для повноцінного функціонування промислової зони необхідна наявність одного або декількох громадськихцентрів обслуговування, що розміщуються переважно на межі зі сельбищною зоною. До складу громадськогоцентру включають установи як провідних функцій – управлінські, науково-проектного, інформаційного обслуговування, так і супутніх із виборчою номенклатурою послуг – об’єкти культурно-побутового обслуговування, громадського харчування, медичні пункти.

Згідно з чинними нормативними актами, до складу громадського центру обслуговування включають також споруди фізкультурно-оздоровчого призначення з розрахунку на 1000 працюючих: відкритих спортивних споруд – 0, 02 га, спортивних залів – 60 м² площі підлоги, басейнів – 82 м² водного дзеркала, приміщень реабілітаційного призначення – 15 м² загальної площі.

Планувальне формування промислової зони повинно відповідати таким вимогам:

– частка території з виробничими функціями становить не менше 60–65 % загальної території промислової зони;

– виробничі об’єкти розміщені достатньо компактно і між ними не має великих функціонально чужорідних об’єктів;

– зона забезпечена транспортними магістралями загальноміського значення, які пов'язували би її з іншими функціональними зонами міста.

У промисловій зоні підприємства розташовують у складі промислових вузлів, групуючи їх за санітарними і технологічними ознаками з урахуванням класу небезпеки підприємства, щоб виключити можливість несприятливого впливу підприємства вищого класу небезпеки на працівників, технологічні процеси, сировину чи продукцію іншого підприємства нижчого класу небезпеки. Крім того, враховують комплексний вплив на навколишнє природне середовище всіх підприємств, які входять до складу промвузла.

У промислові вузли, до складу яких входять підприємства I та II класу небезпеки, не припускається включати підприємства харчової, хіміко-фармацевтичної промисловості та об’єкти з переробки сільгосппродукції.

Промислову зону міста за архітектурно-планувальними умовами підрозділяють на містобудівні категорії, для кожної з яких є функціонально-адекватний склад підприємств:

1) підприємства, що виділяють виробничі токсичні речовини, вимагають залізничного транспорту та є пожежо- та вибухонебезпечними об’єктами. Їх розміщують на віддалі від сельбищної території міста відповідно до санітарних і протипожежних норм;

– підприємства, що не виділяють шкідливих речовин, але вимагають залізничних під’їзних колій, що обумовлює необхідність і доцільність їх розміщення в периферійній частині міста. Віддалення таких підприємств від житлової забудови на значну відстань не є суворо необхідним;

– підприємства без токсичних виробничих викидів і з невеликим вантажообігом, що не вимагають функціонування залізничних колій. Такі виробництва можуть бути розташовані в межах сельбищної території.

Крупні промислові райони площею 300–400 га, з числом підприємств більше 40 та кількістю працюючих до 30–40 тис. чол. доцільно розподіляти на промислові вузли з інженерно-технічною інфраструктурою, допоміжними виробництвами, об’єктами соціально-побутового обслуговування.

Середні параметри промислового вузла: площа території – 120–220 га; число підприємств – 10–40, чисельність працюючих – 20–30 тис. чол.

Розміри загальної площі території промислових районів і вузлів не повинні перевищувати:

– для металургійних заводів з повним циклом і пов’язаних з ними коксохімічними цехами, енергетичними допоміжними об’єктами, підприємств нафтохімічної і хімічної промисловості – 1000–1500 га;

– для металургійних заводів з неповним циклом, заводів важкого і середнього машинобудування, з урахуванням енергетичних, допоміжних об’єктів і будівельних баз – 750–1000 га;

– для крупних багатогалузевих груп, утворених підприємствами важкого і середнього машинобудування з доповнюючими і обслуговуючими об’єктами – 300–700 га;

– для груп невеликого числа середніх і малих спеціалізованих підприємств важкого і середнього машинобудування, а також крупних підприємств легкої промисловості і супутніх об’єктів з під’їзними шляхами і енергетичною групою – 50–150 га;

– для підприємств легкої промисловості, середнього машинобудування, що формують промислові вузли в районі загальних транспортних або енергетичних об’єктів – 100–150 га;

– для територіальних груп середніх і невеликих підприємств машинобудівної, легкої і харчової промисловості при позасельбищному розміщенні і обслуговуванні залізничним транспортом і енергетичним господарством – 50–100 га; при розміщенні в сельбищній зоні нешкідливих у санітарному відношенні виробництв легкої промисловості без обслуговування залізничним транспортом переважно з багатоповерховою забудовою – до 20 га.

Виключається формування багатогалузевих комплексів на території, що перевищує 2 тис. га без їх структуризації на промислові зони і вузли.

Промислові підприємства та промвузли розташовують на підвищених ділянках з добрим природним провітрюванням з підвітряного боку відносно сельбищної території. При цьому орієнтуються на середньорічну та сезонні рози вітрів. На територіях з гірським, передгірським та складним рельєфом житлову та промислову зони доцільно розташовувати по різні боки водорозділу.

Не дозволяється розташування промислової зони між водним об'єктом та сельбищною територією, а також вище за течією річки по відношенню до житлового району або рекреаційної зони.

Промислові, сільськогосподарські та інші об’єкти, що є джерелами забруднення навколишнього середовища хімічними, фізичними та біологічними чинниками, відокремлюють від житлової забудови санітарно-захисними зонами.

Санітарно-захисну зону встановлюють від джерел забруднення до межі житлової забудови, ділянок громадських установ, будинків і споруд, у тому числі дитячих, навчальних, лікувально-профілактичних установ, спортивних споруд, а також територій парків, садів та інших об’єктів зеленого будівництва загального користування, місць відпочинку:

– підприємствам з технологічними процесами, які є джерелами забруднення атмосферного повітря шкідливими, із неприємним запахом хімічними речовинами та біологічними чинниками;

– підприємствам із технологічними процесами, які є джерелами шуму, ультразвуку, вібрації, статичної електрики, електромагнітних та іонізуючих випромінювань;

– тепловим електростанціям;

– санітарно-технічним спорудам та устаткуванню комунального призначення.

Мінімальні санітарно-захисні зони для всіх виробничих будівель і складів, що не виділяють в навколишнє середовище шкідливих та пожежонебезпечних речовин, не утворюють підвищених рівнів шуму, вібрації, електромагнітних випромінювань і не вимагають під’їзних залізничних шляхів, повинні бути не менше 50 м.

На зовнішній межі санітарно-захисної зони, зверненої до житлової забудови, рівні шкідливих факторів не повинні перевищувати значення гігієнічних нормативів та гранично дозволених концентрацій (ГДК); на межі курортно-рекреаційної зони – 0, 8 від значень нормативів.