Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ТЕХНІКИ ВЗАЄМОДІЇ У ПРОЦЕСІ АНАЛІЗУ ПРОБЛЕМИ ТА ПОШУКУ ЇЇ ВИРІШЕННЯ





Якщо нам вдалося встановити контакт із співрозмовником і його вербальні й невербальні реакції підтверджують це, ми можемо перехо­дити до наступних етапів бесіди, де головне завдання — аналіз пробле­ми й прийняття рішення. Найефективнішими техніками в цьому разі будуть «активне слухання» і «Я-висловлювання». Чому саме так? По­шук варіантів рішення зовсім не означає, що педагог сам мусить приду­мати рішення і запропонувати його дитині. Переважна більшість лю­дей (і діти тут не виняток) свідомо чи підсвідомо мають уявлення про те, як вони могли б вирішити свою проблему. Але різні перешкоди стоять на заваді прийняттю рішення. Тому завдання педагога — допо­могти учневі самому знайти й сформулювати це рішення.

Спостерігаючи поведінку вчителя в розмові з учнем, вислуховуючи його міркування, вчені виокремили такі типові реакції1:

А — реакція оцінювання: вчитель дає оцінку і пораду, як полегши­ти ситуацію;

Б — реакція інтерпретації: вчитель намагається пояснити спів­розмовникові, що з ним насправді відбувається, що спричи­нило його переживання, називає справжні, на його думку, при­чини;

В — реакція заспокоєння. Щоб повернути співрозмовника в стан душевної рівноваги, педагог показує світлі сторони ситуації, надаючи учневі підтримку; Г — реакція отримання додаткової інформації. Вчитель розпитує,

щоб зрозуміти ситуацію й обговорити її;

Д — реакція розуміння. Показ співрозмовникові, що розуміють його проблеми. Вчитель переказує почуте від учня, що дає йому зрозуміти, як він сприймається. Реакції вчителя на інформацію дитини можна позначити умовно:

Виявляється, що вчителі найчастіше реагують на проблеми учнів (батьків, колег) оцінками, потім — інтерпретаціями, далі — у порядку, визначеному нами. Рідко трапляється реакція розуміння.

Водночас, вивчаючи спілкування людей, психологи й педагоги дійшли висновку, що реакція розуміння — найважливіша для встановлення сто­сунків довір'я й ведення діалогу. Тільки тоді, коли довір'я встановлене, доречно запитати у співрозмовника про деталі того, що відбулося. Без

1 Див.: Гаврилова Т. Учитель и семья школьника. — М., 1988. — С. 11 — 16. 158


реакції розуміння (<->) заспокоєння (...) може бути сприйняте як ба­жання швидше завершити розмову. Реакція інтерпретації (:) без розу­міння, вказуючи на приховані причини, про які не кожен готовий гово­рити, може викликати у співрозмовника навіть агресію чи неприязнь. Реакція оцінювання (!) є найпоширенішою, її можна трансформувати у розвивальну пораду, якщо вчитель заздалегідь виявить інтерес до того, що відбувається із співрозмовником, розуміння, висловить співчут­тя. За такою логікою реакцій педагог виходить із гуманістичних позицій — прийняття учня. Це не позитивна оцінка, це констатація того, що учня розуміють. Учитель знає, що в учня є недоліки, але приймає його як людину, засуджуючи вчинки, а не його самого, прощаючи й допомагаю­чи йому стати кращим. Вимогливість учителя слугує розвитку лише на тлі позитивного ставлення, прийняття і бажання допомоги.

У вияві реакції розуміння, яка є найпродуктивнішою в діяльності педагога, важливо опанувати техніку активного слухання.

Активне слухання — це спеціальна техніка, яка дає співрозмовни­кові можливість усвідомити, як сприймається його стан і поведінка.

Процес слухання можна уявити у вигляді схеми, в якій розмежова­но дії педагога як пасивного слухача (що не допомагає, а навіть заважає співрозмовникові) та активного — помічника в розмові, взаємодії.

Пасивне слухання вчителя гальмує розвиток взаєморозуміння з уч­нем через використання таких прийомів:

ігнорування — учитель, не бажаючи слухати, маючи іншу домінан­ту, демонструє незацікавленість у словах мовця;

егоцентризм — зовні вчитель демонструє увагу (дивиться на учня, але не чує, думаючи про свої справи);

випитування — учитель зацікавлений в інформації, але не враховує інтереси мовця: перебиває, нав'язливо ставить запитання.

З процедурами активного слухання можна ознайомитися, звернув­шись до спеціальної літератури'.

Активне слухання здійснюється у двох формах: рефлексивне і не-рефлексивно. Воно потребує наявності особистісних утворень — ем-патії, такту, спостережливості і знання прийомів, які дають змогу ефек­тивно виявити своє розуміння й підтримку.

1 Атватер Й. Я Вас слушаю: Советы руководителю, как правильно слушать собеседника. - М., 1989. - С. 8-76.


Нерефлексивне слухання ще називають піддакуванням. Воно поля­гає в умінні уважно мовчати (не відволікатися, не втручатися в мов­лення своїми зауваженнями). Важливо, щоб учень побачив: його слуха­ють. Для цього вчитель використовує візуальний контакт, позу слухан­ня, кивання головою, вербальну підтримку: «угу», «так-так», «розумію», «продовжуй...». Ці слова активізують мовця, дають зрозуміти, що вчи­тель його приймає.

Рефлексивне слухання — зворотний зв'язок зі співрозмовником, що використовується як контроль точності сприймання почутого. Рефлек­сивне, тобто відбите як у дзеркалі, точно почуте.

До головних прийомів рефлексивного слухання належать:

з'ясування — прохання повторити сказане, пояснити;

перефразування (парафраз) — вчитель лише повторює слова учня, прагнучи зберегти сприятливий клімат. При цьому варто вставляти фрази: «Як ви сказали...», «Як я зрозумів...», «Я гадаю, що ви говори­те про...», «Іншими словами...», «На вашу думку... (Ви можете випра­вити мене, якщо я помиляюся...)»;

відбиття почуттів (емпатійне слухання) — слухати, що говорить співрозмовник і розуміти, що він почуває («Я розумію вашу радість...», «Мені зрозуміле ваше роздратування...»). Ця проста реакція розуміння не містить оцінки;

резюмування — поєднання розуміння основних ідей і почуттів («Якщо підсумувати...»). Завдання вчителя зводиться до того, щоб на­дати матеріал для самостійної роботи, самостійного оцінювання. Цей матеріал передусім в аналізі досвіду учня і на додаток в аналізі ситуа­цій, запропонованих учителем.

Поряд з активним слуханням ми повинні висловлювати і власну думку щодо подій, вчинків, зберігаючи при цьому взаєморозуміння, діалогізм ситуації. Як це зробити? Відповідь знаходимо в технології побудови «Я-висловлювання» як способі заявити про власний по­гляд, не викликаючи захисної реакції. Це висловлювання того, як вчинок сприймається. Не варто вказувати, як повинна чинити інша людина.

«Я-висловлювання» — мовна конструкція, яка використовується як спосіб відвернення конфлікту у спілкуванні і полягає в повідомленні співрозмовником про власні потреби, почуття або оцінки у формі, що характеризується наявністю власного ставлення і відсутністю прямого осуду, спонукання, нав'язливості1.

Цей спосіб допомагає утримувати нашу позицію, не перетворюючи іншу людину на опонента.

«Я-висловлювання» має переваги перед «Ви-висловлюванням» («Ти-висловлюванням»). Розгляньмо ситуацію. Учень не підготувався до уро­ку. Якщо ми використаємо «Ти-висловлювання» (на зразок «Чому ти

1 Див.: Корнелиус X., Фейр Ш. Выиграть может каждый. — М., 1992. — С. 68 — 85; Скотт Д. Г. Конфликты. Пути их преодоления. — К., 1992. — С. 111 — 114.


дозволяєш собі прийти на урок непідготовлений?»), учень, здебільшого, на свій захист висловлюється так: «Чому я не готовий? Я готувався». Який результат ми маємо? Зауваження відкинуте, сподівання на про­будження почуття сорому не виправдалося. Це тому, що «Ти-висловлю-вання» містить, хоча й у прихованій формі, елемент звинувачення, яке змусило учня оборонятися, спричинює конфлікт, що починається у зв'язку не з проблемою (треба вчитися), а зі ставленням педагога, формою його висловлювання.

У подібній ситуації доцільна нейтральніша форма — «Я-висловлю-вання» (наприклад, «Мене розчарувала твоя відповідь...»). Тепер співроз­мовник готовий слухати нас, не відчуваючи конфронтації, негативних емоцій.

Сенс «Я-висловлювання» — в повідомленні про власні потреби, а не у звинуваченні. Така конструкція потребує від учителя розмови про те, чого він бажає, про що думає, а не про те, що слід робити учневі. Не можна засуджувати, звинувачувати.

На яку реакцію ми очікуємо? Збудити у співрозмовника почуття причетності до нової ситуації й самому пошукати вихід, змінивши по­ведінку.

Перша частина «Я-висловлювання» — опис події. Починати слід з «Я» («Коли я спостерігаю (зустрічаюся)...», «Коли я чую...», «Ви» — замінювати непрямим об'єктом (наприклад, «Коли зі мною розмовляють підвищеним тоном...»).

Друга частина — реакція. Ми описуємо свої реальні почуття («Я не вдоволена, мені прикро, я роздратована, мені приємно, мене ра­дує...») і даємо пояснення («тому що...»).

Третя частина — бажаний вихід. Повідомляємо про те, що хо­чемо бачити ситуацію іншою («Я хотіла б...», «Я надаю перевагу...»). Причому розподіляємо відповідальність і запрошуємо до спільного роз­в'язання проблеми («Я була б вдячна, якби ми...», «Я хотіла б, щоб ми спільно вирішили це питання...»).

Уся ця конструкція скерована на те, щоб викликати потрібну для розв'язання проблеми реакцію співрозмовника, а саме: відчути свою причетність до нашого невдоволення і замислитися, як зберегти добрі стосунки.



Будуючи «Я-висловлювання», треба уникати прямих запитань і зви­нувачень. Краще їх замінити на стверджувальні звороти:


Ми уникаємо слів: ти, ви, ти повинен, але, а замість них вживаємо: я, я хочу, і.

Можливий такий варіант схеми «Я-висловлювання»:

Я не задоволена...

тому що...

Я хочу бачити ситуацію іншою, і я хочу, щоб мені допомогли у цьому.

Часом потрібна така тактика: «Я справді хочу... Я розумію, що ти хочеш зробити це потім, я хочу, щоб це було зроблено зараз...».

Закінчення розмови з учнем, колегою, батьками має забезпечити сприятливу атмосферу наприкінці бесіди, спонукати співрозмовника до намічених дій, чітко сформулювати основні висновки.

Тактика закінчення розмови:

— відділити завершення бесіди від інших її частин («Давайте підсу­
муємо...», «Ми підійшли до завершення нашої розмови...»);

— переконати у дружніх намірах;

— вільно звертатися з питаннями про згоду з нашою метою;

— виявляти спокій і впевненість.

Отже, майстерність ведення бесіди ґрунтується на додержанні трьох основних принципів:

перший принцип — привернути увагу;

другий принцип — зацікавити, виявити інтерес до обговорення про­блеми;

третій принцип — перетворити інтереси співрозмовника на спільне рішення.

ПРИЙОМИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Закономірності ефективної взаємодії педагога з учнями, розглянуті на прикладі бесіди, зумовлюють успіх усього виховного процесу, який не обмежується бесідами, виховними заходами, а становить організацію життєдіяльності вихованця, нескінченної низки педагогічних ситуацій, які потребують певного прийому, певної реакції вчителя й учнів у пев­них обставинах.

Які прийоми, накопичені в педагогічному досвіді, можуть слугувати розв'язанню повсякденних ситуативних педагогічних задач? Спочатку з'ясуймо, що таке прийом.

Прийом педагогічного впливу це спосіб організації певної педагогічної ситуації, який викликає нові почуття й думки учнів, що спонукають їх до самозміни*.

Звернімо увагу: вплив непрямий, а через нову ситуацію. Завдання вчителя — створити ситуацію (бажано не за шаблоном, несподівану, за

1 Натанзон 9. Ш. Трудный школьник и педагогический коллектив. — М., 1984. - С. 42-43.


контрастом). Завдання учня — під впливом нових обставин, нових по­чуттів, ними викликаних, вибрати лінію поведінки, яка відповідає по­требам, інтересам його особистості в цій ситуації. Новий емоційний відгук вихованця (його планує вчитель) як нове ставлення до своїх вчинків зумовлює причини подальших змін у поведінці учня.

Залежно від того, які почуття можуть бути викликані новою ситуа­цією, Е. Натанзон поділяє прийоми на спонукальні (дія їх розрахована на вияв радості, вдячності, поваги, гордості, віри в свої сили, власної гідності, що сприяють розвиткові нових позитивних якостей) і гальмівні (збуджують негативні почуття — незручності, сорому, розчарування, каяття, жалю і сприяють подоланню негативних якостей, полегшуючи розвиток позитивних). Окремо виділимо, за Н. Щурковою1, групу прийомів етичного захисту, що дають учителю можливість зберегти власну гідність, моральний рівень спілкування й захиститися від амо­ральної поведінки учня, яка провокує на аморальність учителя.

Які основні прийоми охоплюють ці три групи?

Яким є механізм дії гальмівних та спонукальних прийомів? Пока­жемо, скориставшись працями Е. Натанзон2 (див. с. 164).

Радимо також скористатися матеріалом «Словника термінології з педагогічної майстерності» (Полтава, 1995. — С. 33 — 37), що дасть мож­ливість усвідомити сутність спонукальних, гальмівних прийомів та етич­ного захисту вчителя.

Насамкінець поміркуймо над такими положеннями:

— використання різних прийомів, знання технологій, володіння тех­ніками впливу ефективне, якщо тло нашої професійної позиції гуманіс­тичне, якщо педагогічні стосунки ґрунтуються на взаємній повазі вчи-

1 Див.: Щуркова Н. Е. Новые технологии воспитательного процесса. — М.,
1993. - С. 49-63.

2 Див.: Натанзон 9. Ш. Приемы педагогического воздействия. — М , 1972. — 215с.;
Натанзон З. Ш. Трудный школьник и педагогический коллектив. — С. 40 —93.



СТ5 >^


теля та учнів, на утвердженні гідності і школяра, і педагога. Поважаймо індивідуальність кожного, створюймо умови для розвитку позитивного в кожній особистості!

Для того щоб ефективно спілкуватися, важливо розвивати спосте­режливість, педагогічну уяву, вміння розуміти експресію поведінки. У цьо­му нам допоможе здатність до децентрації, готовність прийняти роль іншого — учня, батьків, колеги, стати на їхню позицію, зрозуміти їх.

Учителю-початківцю часто бракує взаєморозуміння через безпред­метні розмови або, ще гірше, нетактовне розпитування учнів. Зміст на­ших бесід повинен містити цікаве нашим школярам і нам. Вчителю про це слід подбати заздалегідь, дібрати варіанти цікавих розмов.

Учитель має будувати правильні стосунки з колегами, адже у педа­гогів мета одна. Спілкуючись із школярами, важливо дбати про автори­тет колег. Втрата авторитету колегами може певною мірою послабити і ваш педагогічний вплив на дітей.

Вибудовуючи стосунки з батьками, потрібно бути їм помічником, а не шукати в них засіб для розправи за власну безпомічність у спілку­ванні з дітьми.

Наведені техніки спілкування, схарактеризовані прийоми — це лише ключі для розкриття учня до взаємодії. Потрібний ключ слід ще підібра­ти — будьмо обережними, щоб не зламати тендітних стосунків, будьмо творчими педагогами!


У системі освіти відбувається гуманізація навчання і шкільного життя загалом. Цей процес визначено як мету і стратегію діяльності школи. Як альтернативу авторитарному стилю педагогічного керівництва вчителі сприйняли ідеї педагогіки співробітництва, організації навчання на особистісно гуманній основі спілкування з учнями. Сутність цих ідей полягає у створенні комунікативного забезпечення навчання шляхом встановлення контакту з учнями, ведення з ними діалогу.

Удосконалення системи взаємодії вчителя з учнями на уроках нині сприймається як істотний резерв поліпшення якості шкільного навчан­ня, активізації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їхніх пізнаваль­них інтересів. Якими є шляхи розв'язання цих завдань?






Дата добавления: 2014-11-12; просмотров: 354. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.095 сек.) русская версия | украинская версия