У яких випадках на полосах видання не ставлять колонтитула

Колонтитули не ставлять на всіх титульних полосах видання (титули, шмуцтитули, полоси з вихідними відомостями і т.п.), на порожніх полосах (зворот титулу, шмуцтитулу, полоси «для записів» і т.п.), на полосах з ілюстраціями (крім наукової і технічної літератури), а також на спускових (початкових) полосах видання. Загальна висота всіх перерахованих полос повинна точно дорівнювати текстовим полосам з колонтитулом.

Колонлінійки і правила їхнього застосування

Колонлінійками називають лінійки–прикраси, які розташовуються на кожній полосі видання над основним текстом (з відбиттям від нього) як елемент художнього оформлення видання. Колонлінійками називають також лінійки, що входять до складу колонтитулів.

У якості колонлінійок застосовують різні лінійки і прикраси, як правило, на повний формат рядку набору, але іноді і на менший формат з виключкою по центру або в зовнішній край. Часто разом з колонлінійками застосовують і колонцифру — над лінійкою або усередині її з виключкою також по центру, або в зовнішній край. Правила зверстки колонлінійок точно такі ж, як і колонтитулів.

Титульний аркуш і правила його верстки

Титульним аркушем або титулом називають першу вихідну сторінку видання, на якій розташовані основні відомості про нього — прізвище автора, назва, місце та рік видання та ін.

Як правило, титул розташовується на першій полосі видання і займає всю полосу, однак у журналах дуже часто титул замінюють «шапкою», тобто розташовують усі титульні дані лише у верхній частині першої полоси. У деяких виданнях, що мають контртитул або фронтиспис, титул розташовують на третій полосі видання.

Саме з установки титулу (а при наявності також контртитулу, фронтисписа й авантитулу) починають верстку кожного видання. На всіх перерахованих елементах колонцифри, колонтитули, норми і сигнатури не ставлять.

Контртитул і особливості його верстки

Контртитулом називають додатковий титул, що розташовується на одному розвороті з основним титулом (як правило, у багатотомних чи перекладних виданнях). У багатотомних виданнях на контртитулі розташовують відомості, що стосуються всього видання, на титулі — відомості, що належать лише даному цьому. У перекладних виданнях на контртитулі зазвичай розташовують ті ж відомості, що і на титулі, але мовою оригіналу.

Як правило, контртитул — на другій полосі видання (титул у цьому випадку — на третій).

Фронтиспис і особливості його верстки

Фронтисписом називають рисунок, розташований на одному розвороті з титулом на парній полосі. Зазвичай рисунок фронтисписа не має підпису, але іноді замість підпису подають автограф автора.

Як правило, фронтиспис розташовують на другій полосі видання (титул — на третій). Рисунок розташовують на оптичній середині полоси заданого формату.

Авантитул і особливості його верстки

Авантитулом називають полосу, що є зворотом контртитулу або фронтисписа (як правило, першу полосу видання), якщо на ній розташовують який-небудь текст (наприклад, назва книги). Зазвичай назву книги (прізвище автора) для авантитулу набирають шрифтом тієї ж гарнітури, що і титул, але значно зниженого (у порівнянні з титульним аркушем) кегля не більш 12-14 п.

Текст авантитулу розташовують на оптичній середині полоси заданого формату (дуже рідко — в іншому місці полоси, наприклад, у верхній частині полоси з виключкою вправо).

Аналогічно зверстують видавничу марку або рисунок.

Які елементи видання можуть бути зверстані на звороті титулу

На звороті титулу в книжкових виданнях може бути полоса порожньою. У наукових і технічних виданнях на звороті титулу обов'язково розташовують номер універсальної десяткової класифікації (у лівому верхньому куті), номер бібліотечно-бібліографічної класифікації й авторський знак (у лівому нижньому куті). Крім того, на звороті титулу може розташовуватись анотація, а іноді і вихідні відомості.

Анотація й основні правила її верстки

Анотацією називають короткий виклад змісту і призначення книжкового видання або журнальної статті.

Анотацію зазвичай розташовують на звороті титулу, набирають шрифтом зниженого кегля на зменшений формат і розташовують по оптичній середині полоси з двосторонньою втяжкою.

Анотацію до журнальних статей зазвичай набирають шрифтом зниженого кегля на повний формат полоси, у тому числі при двох - і трьохколонковому наборі тексту статті і розташовують під заголовком з невеликим відбиттям від тексту.

Вихідні дані і правила їх верстки

Вихідні дані — це основні дані про видання, що містять у собі відомості про осіб, що підготували і випустили видання, зокрема, для книжкових видань — прізвища, імена і по батькові всіх авторів, прізвища редактора, художника, технічного редактора, коректорів, дати підписання книги в набір до друку, кількісні показники видання (формат паперу і частка аркуша, обсяг у друкованих і обліково-видавничих аркушах, тираж), а також повні назви й адреси видавництва і друкарні, номер замовлення.

Вихідні дані набирають найчастіше шрифтом кг. 6 п., або на повний формат рядка набору, або на значно знижений формат з виключкою рядків у «червону» і зверстують на останній полосі видання. Якщо вони набрані на повний формат, то їх розташовують під тонкою лінійкою внизу полоси, якщо ж на знижений формат, то — по оптичній середині полоси. Іноді вихідні дані розташовують на звороті титулу внизу полоси під тонкою лінійкою.

Шмуцтитул і особливості її верстки

Шмуцтитулом називають внутрішній титул — окрему полосу, де розташовують заголовок частини або розділу глави книги, а іноді окремих додатків, що входять у збірник. Шмуцтитул містить зазвичай одну чи кілька рядків тексту, іноді номер розділу, прізвище автора.

Текст шмуцтитулів оформляють аналогічно оформленню титулу — шрифт тієї ж гарнітури, але зниженого кегля. Головні рядки розташовують зазвичай на оптичній середині. Угрупування рядків тексту повинні відповідати титулу і системі рубрикації книги.

Шмуцтитули зверстують завжди на непарну полосу, оборот шмуцтитулу залишається порожнім. Якщо попередній текст був закінчений на непарній полосі, то його потрібно увігнати в попередні полоси чи вигнати з попередніх полос рядка для того, щоб текст попереднього розділу був закінчений на парній полосі. Залишати перед шмуцтитулом порожню полосу небажано.

Присвята і правила її верстки

Присвятою називають напис на початку книги, у якій автор указує особу чи групу осіб, яким даний твір присвячується. Присвяту зазвичай набирають на знижений формат видільним шрифтом (курсив, курсив напівжирний, шрифт іншої гарнітури), кегль якого не менше ніж кегль основного тексту. Зверстують присвяту часто на окремій непарній полосі після титулу, у верхній її частині (зі спуском 1-2 кв.) з відступом праворуч на 1½ кв. чи іноді по оптичній середині полоси. У деяких випадках присвяту зверстують на першій текстовій полосі шляхом спуску, але обов'язково над усіма заголовками. Наприкінці тексту присвяти крапки не ставлять.

Як набирають і де зверстують епіграф

Епіграфом називають цитату з творів відомих авторів, прислів'я чи афоризм, що висловлює основну думку книги, її окремої частини чи глави. Епіграфи завжди набирають на звужений формат шрифтом меншого кегля, часто видільним, наприклад, курсивом. Якщо в епіграфі дається іноземний текст із перекладом, то їх набирають різними накресленнями шрифту (часто основний текст — курсивом, а переклад — прямим), причому переклад відбивають на 4-8 п. Наприкінці епіграфа ставлять крапку чи інший, необхідний за змістом знак (дуже часто — три крапки, тому що текст цитати обривається). У лапки текст епіграфа не береться. Майже завжди є посилання на джерело; його набирають окремим рядком з виділенням шрифтом без крапки на кінці із відбиттям від тексту епіграфа на 2-4 п.

Іноді (у художніх творах поліпшеного оформлення) епіграф до всієї книги зверстують на окремій непарній полосі після титулу, а епіграфи до окремих частин видання — на шмуцтитулах після назви частини. Частіше епіграф до всього твору розташовують на першій текстовій полосі над першим заголовком шляхом спуску; над таким епіграфом може бути тільки графічна заставка. Епіграфи до окремих частин чи глав розташовують під назвами цих частин з достатнім відбиттям від рубрик і від тексту (як правило, не менше ніж 20 п. над епіграфом і 12 п. під ним).

Епіграфи завжди розташовують або з правого краю полоси, або з великим відступом ліворуч (приблизно на половину формату рядка основного тексту).

Порядок верстки передмови, введення і вступної статті

Введення і передмову майже завжди набирають шрифтом тієї ж гарнітури і того ж кегля, що й основний текст; передмову часто набирають також шрифтом на кегль менше. У передмові іноді збільшують інтерліньяж (для виділення його чи щоб почати текст із непарної полоси), у введенні ж цього не роблять ніколи. Вступну статтю частіше набирають шрифтом зниженого кегля зі збільшеним міжлітерним інтервалом.

Порядок верстки післямови і заключної статті

Післямову і заключну статтю, як правило, набирають шрифтом тієї ж гарнітури, що й основний текст, але кеглем, зниженим на 2 п. Зверстують їх відразу ж після авторського тексту з непарної полоси.

При наявності післямови та заключної статті раніше зверстують післямову. Після цих елементів розташовують примітки, покажчики і зміст (зверстаний наприкінці видання).

Затекстові примітки і коментарі, порядок їх верстки

Затекстовими примітками зазвичай називають виноски до основного тексту видання, винесені в кінець книги (у цьому випадку, як правило, знаки винесення в тексті мають порядкову нумерацію). Коментарями називають пояснення чи тлумачення окремих положень основного тексту, що розташовують також у кінці видання.

Затекстові примітки і коментарі завжди набирають шрифтом зниженого кегля; кожну примітку набирають з нового рядка з абзацу, що враховує рівняння знаків виноски в межах полоси. Найчастіше в таких примітках повторюють слово, до якого належить дана примітка. Слово набирають з виділенням курсивом, розрядкою, рідше — напівжирним і відокремлюють його від тексту примітки крапкою і тире.

В окремих виданнях затекстові примітки і коментарі розділяють на частини, чи розділи, глави видання. Якщо тексти приміток короткі, їх можна набирати в двох стовпчиках. Зверстують затекстові примітки і коментарі після післямови чи заключної статті, а при їхній відсутності — після основного тексту, завжди з непарної полоси зі спуском. Досить часто рубрику до них подають шапкою.

Додатки і порядок їх верстки

Додатками називають матеріали, що доповнюють, роз'ясняють чи ілюструють текст і якы розташовують в кінці видання (зазвичай наукового, навчального чи технічного). У додатках часто розташовують різні офіційні матеріали, таблиці, документи і т.п.

Кілька додатків (як правило, нумерованих) можна верстати усі у підбір чи кожний з нової полоси. Спуск зазвичай дають лише перед першим додатком. Якщо додатки у виданні відділені шмуцтитулом, то і перший додаток може бути без спуску.

Види покажчиків, що зустрічаються у виданнях; правила їхнього набору і верстки

Покажчики — це довідковий матеріал, що допомагає читачу швидко знайти потрібний текст у виданні. За призначенням покажчики поділяються на: предметні, термінологічні, іменні, географічні, хронологічні і покажчики заголовків. Іноді зустрічаються також комбіновані покажчики. За характером оформлення варто розрізняти анотовані покажчики — з короткими даними про наведені імена, роз'ясненнями термінів і т.п. і «глухі покажчики» — тільки з посиланнями на сторінки видання.

У «глухих покажчиках» посилання на сторінки від термінів нічим не відокремлюють і відбивають пробілом шириною в напівкегельну; в анотованих покажчиках після терміна (набирають зазвичай видільним шрифтом) ставлять крапку і тире чи тільки тире. Цифри — посилання на сторінки (іноді і на томи) іноді набирають видільним шрифтом — курсивом чи напівжирним. Покажчики завжди набирають шрифтом зниженого кегля і дуже часто — на зменшений формат, тоді застосовують багатоколонкову верстку. Майже завжди кожен рядок покажчика починається з лівого краю колонки, інші рядки подаються з втяжкою.

Усі покажчики розташовують у самому кінці книжкового видання, за ними можуть йти лише зміст чи зміст і вихідні дані. Кожен покажчик починають з нової полоси зі спуском, перший з покажчиків бажано почати на непарній полосі. Порядок розташування декількох покажчиків визначає видавництво: як правило, першим верстають іменний покажчик, а останнім — покажчик заголовків для багатотомних творів. Покажчики заголовків розташовують часто в останніх номерах річного комплекту журналів. Їх також верстають наприкінці журналу з нової полоси.

Бібліографічні списки, основні особливості їх набору і верстки

Бібліографічними списками чи покажчиками літератури називають переліки використаної в виданні літератури, що рекомендується для заглибленого вивчення, з короткими даними (бібліографічними записами простої структури) про кожне видання, що згадується. Розрізняють прикнижкові, внутрішньокнижкові, внутрішньожурнальні і пристатейні покажчики літератури.

У кожному бібліографічному записі, як правило, подаються відомості про авторів, назву видання, номер тому, місце і рік видання, а для журнальних статей — про авторів, назву статті, назву журналу, рік його видання і номер. Набір покажчиків літератури характеризується застосуванням різних видів виділень, частим використанням іноземних шрифтів, особливою системою скорочень і розташування розділових знаків.

Прикнижкові списки літератури зверстують після додатків на окремій полосі зі спуска. Внутрішньокнижкові і пристатейні покажчики літератури (до окремих частин, або глав статей) розташовують у підверстку до тексту цих розділів, як додатковий текст.

Заголовки й підзаголовки

Заголовок повинен бути коротким, інформаційним. Від того наскільки він влучний, буде залежати чи прочитають вашу брошуру повністю, чи запам'ятається плакат і т.п.

Заголовок повинен бути (по Девіду Фаулеру):

• сильним (він повинен зупиняти того читача, що біжить, що майже не думає);

• корисним (пов'язуйте своє повідомлення із психологічним й емоційним станом читача);

• переконливим (будьте прямолінійні й правдиві);

• цікавим (звертайтеся тільки до проблем, емоцій та егоїзму читача);

• легким (використовуйте слова, прості для розуміння);

• ясним (пишіть заголовок з погляду читача);

• корисним (підсумуйте пропозицію таким чином, щоб читач одержував повну картину);

• заслуговуючим довіри;

• барвистим (збагачуйте свій заголовок індивідуальністю для більш швидкого й глибокого залучення читача);

• активним (надихайте читача на дію).

Найголовніше — зміст. Гарні заголовки й слогани повідомляють читачеві щось нове, щось обіцяють, викликають зацікавленість, орієнтуються на аудиторію, яку цікавить дана проблема, вони переконують. Гарний заголовок повинен бути коротким, але й це не обов'язково.

Заголовки можна розділити на:

• упевнені заяви (вони переконливі й викликають певний інтерес у тих читачів, яким потрібна надавана інформація);

• питання (ефективні, тому що потім в тексті передбачається знайти відповідь);

• команди (дозволяють домогтися потрібних дій);

• значеннєві асоціації.

Невизначені й незрозумілі заголовки не привертають уваги.

Максимальна кількість слів у заголовці не повинна перевищувати семи, але бажано використати 4-5 слів.

Заголовки краще запам'ятовуються в дієслівній формі. Наприклад: «Живи і здравствуй!», «Прийми доросле рішення — зумій сказати ні!».

Найкраще використовувати заголовки, які обіцяють якусь користь і повідомляють читачеві корисну інформацію. Наприклад: «Будь здоровою!» (брошура для жінок).

Якщо друковану продукцію передбачається поширювати серед певної цільової групи, включіть в заголовок слова, які привернуть саме їхню увагу. Наприклад: «Підліткові про статеві інфекції».

Ефективність слів «ти», «ви», «новий» й «як» давно доведена. Використайте їх у заголовках.

Більше ефектним й ефективним буде заголовок, що несе позитивний відгук, з яким простіше сказати «так», чим «ні».

Заголовок завжди повинен викликати емоційну реакцію!

Більш яскравіше й виразніше оформлення окремих частин, глав, розділів видання (рубрикації) може бути досягнуто шляхом різного розташування їхніх назв на сторінці й застосуванням різко контрастних за накресленням шрифтів.

Наприклад, для текстів, що набирають шрифтом із зарубками (Times New Roman Cyr), можливе використання для заголовків рубаного шрифту, що гармонує з ним (Arial Cyr).

Вибір кегля насамперед залежить від формату видання. Чим більше формат видання, тим більше великі шрифти використовують для оформлення рубрик.

Заголовок до тексту набирають прописними літерами, підзаголовок — рядковими. Зазвичай всі заголовки й підзаголовки виділяються напівжирним шрифтом (але можливі й варіанти).

Знаки перенесень у заголовках і підзаголовках не допускаються, крапка наприкінці заголовка (підзаголовка) не ставиться. Виняток становлять підзаголовки, розташовані безпосередньо в тексті. У цьому випадку підзаголовок виділяється напівжирним шрифтом і наприкінці його ставиться крапка. У таких підзаголовках припустимі перенесення слів.

Великий заголовок (підзаголовок) ділять за змістом на кілька рядків. При поділі заголовків на рядки розташування наприкінці рядків сполучників і прислівників не допускаються.

Наприклад:

Правильно Неправильно

ФОРМАТИ ПАПЕРІВ ФОРМАТИ ПАПЕРІВ І

І ДРУКОВАНИХ ВИДАНЬ ДРУКОВАНИХ ВИДАНЬ

Підкреслювати заголовки (підзаголовки) небажано.

Заголовок від підзаголовка зазвичай відокремлюють відбиттям. У свою чергу підзаголовок від тексту також відокремлюють відбиттям, але можливі варіанти.

У двох -, трьох - і багатоколонковому виданні заголовок, що ставиться до всього розділу, набирається на ширину всіх колонок. Заголовки до текстів декількох суміжних колонок набирають на ширину колонки. При цьому перед заголовком робиться подвійне відбиття, а після нього, перед текстом, до якого він ставиться, — одинарне.

За заголовком наприкінці колонки або сторінки має розташовуватись не менше ніж 2 рядки тексту.

Зміст та особливості зверстки

Зміст — перелік усіх частин, розділів, глав і параграфів, що входять у видання із вказівкою номерів сторінок, на яких вони починаються; зміст — перелік усіх розділів чи статей окремих творів, розташованих у виданні, також із вказівкою номерів сторінок початку кожної статті. Вони є складовою частиною майже всіх книжкових і журнальних видань. Зміст розташовують на самому початку чи на самому кінці видання (на вибір видавництва).

Особливості набору змісту — наявність шрифтів усіляких накреслень, велика кількість різних відступів і втягувань, рівняння розряду цифр у номерах сторінок і рядку крапок, що відокремлюють кінець тексту в кожній позиції від цифр. У переважній більшості випадків (за винятком лише видань особливого оформлення) зміст набирають шрифтом зниженого кегля, як правило, петитом.

Зміст завжди набирають зі спуску, він може займати неповну полосу (тоді його варто розмістити по оптичній середині полоси) чи кілька полос.

Зміст на початку видання зверстують у книгах (зазвичай технічна, навчальна і наукова література) слідом за титулом (епіграфом, присвятою на окремій полосі) з непарної полоси.

Наприкінці видання зміст може розміщатися на будь-якій полосі, після нього розташовуються тільки вихідні дані.

У журнальних виданнях зміст розташовують іноді на звороті титульного аркуша, на самому титульному аркуші під шапкою, на другій чи третій полосах обкладинки, а останнім часом часті випадки розташування змісту журналу на вузькій уклейці перед першою полосою. У цих випадках зміст може бути і без спуску.

Додаткові тексти й основні правила їхньої верстки

Основним текстом називають текст, якому належить головна роль у розкритті змісту видання — книги, журнальної статті, газети. Усі додаткові пояснення, уточнення, приклади, описи дослідів, допоміжні і другорядні матеріали, у яких викладаються необов'язкові подробиці чи довідкові дани, а також примітки внутрішньотекстові і затекстові, виноски, списки літератури, вступні і заключні статті, покажчики, коментарі і т.п., називають додатковими текстами.

Додаткові тексти набирають шрифтом зниженого кегля (у порівнянні з кеглем шрифту основного тексту) тієї ж гарнітури (іноді іншої).

При верстці видань з додатковими текстами надзазвичай важливо дотриматись звідності верстки, тобто збіг рядків основного тексту на лицьовій стороні й звороті кожного аркуша і точність розмірів усіх полос. Це досягається правильним вибором відбиття додаткових текстів від основного, причому загальний розмір вертикального відбиття має бути таким, щоб висота додаткового тексту разом з відбиттям була кратна кеглю рядків основного тексту, а відбиття додаткового тексту зверху і знизу повинні бути або рівні між собою, або відбиття зверху має бути трохи меншим, ніж знизу.

Очевидно, що при переході додаткового тексту з полоси на полосу його слід відбити від основного тексту зверху (коли додатковий текст розташований унизу полоси) чи знизу (коли він розташований у верхній частині полоси). Однак і при цьому загальна висота додаткового тексту з відбиттям на полосі повинна бути кратною кеглю основного тексту.

Як зверстують прості виноски

Виносками називають доповнення чи пояснення до основного або додаткового текстів, що розташовуються внизу сторінки (чи колонки) при наявності в тексті, до якого дані роз'яснення належать, знаку винесення (зірочки чи цифри на верхній лінії).

Виноски завжди набирають шрифтами тієї ж гарнітури, що і текст, але, як правило, зниженим кеглем. Так, при наборі основного тексту шрифтом кг. 10 п. усі виноски, як і додаткові тексти, набирають шрифтом кг. 9 п., однак у виданнях, де основний текст набирають кг. 8 п., часто і виноски можуть бути набрані тим же кеглем.

Набір кожної виноски починають з абзацного відступу, рівного абзацному відступу в основному тексті; якщо ж на одну полосу попадають кілька виносок зі знаками винесення, що складаються з декількох зірочок чи різного числа цифр, то знаки винесення повинні бути вирівняні між собою, і для менших за форматом знаків винесення необхідно збільшити абзацний відступ. Після знака винесення в наборі виносок ставлять напівкегельну, текст кожної виноски починають із прописної літери і закінчують крапкою. Іноді короткі виноски набирають у підбор, розділяючи їх знаками тире з двопунктовим відбиттям по обидва боки.

Як зверстують виноски, що не можуть бути розташовані в межах однієї полоси.

Якщо виноска занадто велика чи на полосі є кілька виносок, останню з яких не можна за якихось причин цілком розмістити на даній полосі, дозволяється перенести її на наступну полосу, повторюючи знову відбиття, лінійку та продовжити перенесену виноску. При цьому на попередній полосі (на якій залишився знак винесення) повинно залишитися не менше ніж три рядки утримуючої виноски, а на наступній полосі цю виноску не можна починати абзацним чи кінцевим рядком. Якщо на полосі, куди перенесена частина виноски, є ще інші виноски, то їх підверстують до перенесеної виноски без відбиття зі своєю нумерацією.

Як зверстують лінійку, що відокремлює виноски від основного тексту.

Виноски від основного тексту відокремлюють тонкою лінійкою довжиною 1 кв., які зверстуються у лівий край з відбиттям від тексту, рівним чи трохи більшим, ніж відбиття від тексту виноски.

Іноді для відділення виносок від тексту використовують тонку лінійку на повний формат рядка набору; відбиття такої лінійки, природно, таке ж, як і короткої лінійки.

У деяких виданнях при наборі тексту і виносок різними кеглями, лінійки взагалі не використовують, обмежуючи загальним пробілом.

Як зверстують виноски на кінцевій полосі

Виноски на кінцевих полосах небажані, наявність їх варто розцінювати як помилку видавництва, однак, якщо вони все-таки є, то зверстувати їх рекомендується безпосередньо під текстом зі звичайним відбиттям і лінійкою. Після виноски ставлять кінцівку (якщо вона є). Трапляються, щоправда, випадки, коли видавництва вимагають розташовувати виноски на кінцевій полосі в нижній її частині, від чого видання програє з погляду оформлення.

Примітки в тексті і правила їх зверстки

Внутрішньотекстовими примітками називають додатковий текст, що роз'яснює чи уточнює основний, але розташований безпосередньо за текстом, що позначається словом «Примітка».

Примітки найчастіше набирають шрифтом зниженого кегля. Тоді при зверстці їх, необхідно надати відповідні відбиття. Але іноді примітки набирають шрифтом основного кегля з втяжкою, що перевищує розмір абзацного відступу не менше, ніж на одну кегельну. У цьому випадку відбиття не потрібно.

Слово «Примітка» набирають, як правило, з виділенням — курсивом або розрядкою, з абзацного відступу, причому наступні рядки набирають на повний формат без додаткових втяжок (якщо всі примітки набрані з втяжкою, то абзацний відступ дають понад втяжки, а наступні рядки набирають на формат із втяжкою). Якщо є кілька нумерованих приміток, що стоять одна за одною, слово «Примітка» не повторюють, а їх нумерацію вирівнюють по розрядах цифр, тобто перші рядки кожної примітки дають з великою втяжкою (абзацний відступ плюс ширина слова «Примітка»).

Особливості верстки цитат

Цитатою називають дослівне відтворення в тексті висловлювання з творів іншого автора. Цитати бувають внутрішньотекстові, що набираються в підбір з основним текстом, і самостійні, що набираються окремими абзацами.

Внутрішньотекстові цитати набирають шрифтом того ж кегля, що і текст, іноді з виділенням, обов'язково в лапках. Такі цитати верстають так само, як і текст.

Самостійні цитати набирають шрифтом меншого, а іноді і більшого кегля. При верстці, природно, потрібно їхнє відбиття, що забезпечує звідність верстки.

Якщо цитата набрана з втяжкою, то остання повинна бути більше абзацного відступу хоча б на кегельну.

Як правило, цитата закінчується посиланням на джерело чи просто прізвищем автора в дужках. Якщо таке посилання дають у виносці, то безпосередньо за цитатою ставлять знак винесення без відбиття від лапок, що закінчує цитату. Пропуски в цитатах, початок цитати із середини речення чи закінчення її не наприкінці речення позначають трьома крапками, що не відбивають від початку і кінця цитати і від слів, у яких зроблена перерва; після тьох крапок в цьому випадку ставлять пробіл. Лапки від трьох крапок також не відбивають. Самостійні цитати можуть бути набрані і без лапок.

Перерахування, правила їх набору і верстки

Перерахуваннями називають тексти, розбиті на пункти і підпункти, що мають цифрове чи літерне позначення. Перерахування можуть бути набрані трьома способами: усі пункти в підбір з поділом комами чи крапками з комами, усі пункти з абзацного відступу чи з втяжками наступних рядків з поділом крапками чи крапками з комами. У першому випадку перерахування набирають шрифтом кегля основного тексту; для верстки вони є простим текстом. У двох останніх випадках можливе використання основного кегля чи ж зниження кегля, тоді при верстці перерахування відбивають від основного тексту так само, як додатковий текст.

Нумерують перерахування арабськими цифрами з крапкою чи з дужкою, прописними чи малими літерами російського алфавіту з крапкою чи дужкою, рідше — римськими цифрами чи латинськими літерами. Кожен пункт перерахування починають із прописної лише у випадках, коли наприкінці кожного пункту стоїть крапка, в інших випадках — з рядкової. Цифри, що позначають окремі пункти, повинні бути вирівняні з розрядами у межах кожної полоси, за винятком випадків, коли пункти набрані з абзацного відступу і текст у кожному пункті досить великий.

Після позначення пункту і знака (крапка, дужка) завжди ставлять напівкегельну. Якщо наступні рядки перерахувань набирають із втяжкою, то початок усіх рядків має бути вирівняно, тобто втяжку підраховують, як суму розмірів: абзацного відступу, цифрового позначення, знака за ним і напівкегельного відбиття.

При перенесенні перерахування із полоси на полосу рекомендується закінчувати полосу повним пунктом, тобто починати наступну полосу з нового пункту. Як і у всіх випадках, зовсім неприпустимі висячі рядки, тобто абзацні відступи (початку пунктів) наприкінці полоси чи кінцеві рядки (закінчення пункту) на початку полоси.

 

Втяжка — спосіб нешрифтового виділення рядку або декількох рядків у тексті шляхом набору меншим форматом, ніж текст видання в цілому.

 

Звичайне розташування окремих елементів видання при верстці

Звичайний порядок верстки усіх елементів видання (якщо вони є) може бути наступним: авантитул чи видавнича марка на першій полосі; контртитул чи фронтиспис — на другій полосі; титул — на третій полосі (якщо усі раніше перераховані елементи відсутні, то на першій); анотація, а іноді і вихідні дані на звороті титулу; присвята чи епіграф до всієї книги — п'ята (третя) полоса з порожнім зворотом; на наступній непарній полосі може (за оригіналом) розташовуватись зміст; за ним знову з непарної полоси — вступна стаття, далі (знову з непарної полоси) — передмови; після всіх передмов на непарній полосі —введення або (при його відсутності) початок тексту. По закінченні основного тексту зазвичай знаходиться: післямова, заключна стаття (бажано з непарної полоси), затекстові примітки і коментарі (зазвичай з непарної полоси зі спуском, а іноді і зі шмуцтитулом), додатки (завжди з непарної полоси зі спуском, при наявності шмуцтитулу — можна без спуска), списки літератури зі спуском на окремій полосі, покажчики — також з нової полоси зі спуском, зміст (з нової полоси із спуском) і, нарешті, вихідні дані на окремій полосі (по оптичній середині чи знизу) або на останній полосі змісту (унизу на повний формат). Після вихідних даних іноді можна розташувати книжкові оголошення або полоси «для заміток», але частіше їх розташовують після змісту до вихідних даних.