Київська Русь в християнському культурному просторі

Київська культура формувалася на підґрунті племінних культур. Тож розуміння причин культурного розвитку ІХ-ХІІІ ст., його сутності неможливе без усвідомлення еволюції, яка відбулася в той період.

§ По-перше, вихідним матеріалом її були племінні релігії, які намагався близько 980 р. реформувати князь Володимир Святославич. Можливо, влаштувавши капище (на початку Андріївського узвозу), Володимир прагнув відобразити інтереси різних верств своєї багатоетнічної держави й встановив на чолі пантеону уособлення князівської влади, бога-воїтеля Перуна зі срібною головою та золотими вусами. Це, безумовно, було необхідно, враховуючи серйозність історичного моменту «збирання земель» навколо Києва в централізовану державу. Рідні, племінні релігії регулювали складні зв’язки між вождями, старійшинами й народом, предками й нащадками, людьми й природними силами, визначали ритм господарських робіт і родинного життя, але подавали світ, в якому влада була розпорошена між богами, духами, кожен з яких мав свою сферу компетенції. Цього було цілком достатньо для буденного життя, але не для освячення державної влади. Офіційне християнство було неспроможне знищити ці вірування вщент; отже, після хрещення утворився стан двовір’я: часткове зрощення традицій, у цілому ж – ворогування.

§ По-друге, світ, в якому панує нерівність, існує багато мов і народів, але Творець, Властитель, Суддя – один, а інші – тільки омана, відображений в саме християнстві – не в язичництві.

§ По-третє, християнство розповсюджується на теренах України, завдяки географічній близькості, від самого початку своєї історії:

– за легендою, апостол Андрій Первозваний (учень Христа й брат засновника католицької церкви Петра Первозваного) проповідував, мандруючи Дніпром; історики схиляються до думки, що місію свою він виконував, ідучи узбережжям Чорного моря в І ст. н.е.;

– наприкінці І ст. н.е. учень апостола Петра, римський папа Клімент IV за свою проповідницьку діяльність був жорстоко страчений в Херсонесі Таврійському, а в подальшій історії володіння його мощами суттєво підвищували статус Руської православної церкви;

– на Першому Вселенському соборі 325 р., в Нікеї (Мала Азія) було представництво «від Скіфії», а в VІ-VІІ ст. християнство вже досить широко розповсюджене на території Причорномор’я; існує припущення, що, перш ніж заснувати Київ, в юності князь Кий виховувався, навчався і, цілком імовірно, був охрещений при константинопольському дворі; перший християнський храм у Києві (св. Іллі) датують VІІІ – поч. ІХ ст. (згадка в літописі під 944 р.), в якому присягали ще християни-дружинники князя Ігоря; 860 або 866 роком датують Аскольдове хрещення (князі Аскольд і Дір, ймовірно, загинули від рук ще могутньої язичницької опозиції 882 р.);

– наступною називають сумнівну спробу впровадити християнство княгинею Ольгою (охрещеною 955 р. як Єлена), бабою князя Володимира, що була, можливо, просто бажанням розширити політичні зв’язки на тлі ворожості до Візантії: прохання до германського імператора Оттона І прислати єпископа та священників призвело, урешті, до втечі єпископа Адальберта у 962 р. й загибелі декількох його супутників; цю спробу Володимир Святий визначив дуже жорстко: «...батьки наші не прийняли цього» (тобто, західного варіанту християнства).

Таким чином, унаслідок сусідства з Візантією русичі достатньо рано познайомилися з християнством.

«Повість врем’яних літ» відобразила складність і різномаїття релігійного життя того часу в оповіді про вибір князем Володимиром між пропозиціями місіонерів. Історія прийняття рішення про хрещення русичів описується як тривала й багатоетапна:

– проповідники розповіли Володимирові про переваги своїх релігій, але він звернув увагу на вади: у болгар (мусульман) – це заборона вживати вино, князь же був відомий своєю щедрістю та гостинністю; хозари-іудеї втратили свою державу, а німці (християни-католики) ревно постували; тільки слова грека (православного християнина) були сприйняті прихильно;

– 978 р. князь спорядив своїх бояр на богослужіння, щоб перевірити правдивість слів проповідників, ті ж не побачили ні радості, ні краси, ні в іудеїв, ані в мусульман чи німців – тільки «печаль і сморід великий», але у греків не знали, «на небесах були, чи на землі», бо побачили красу;

– третім кроком князя було обговорення результатів відвідин, найвагомішим аргументом якого стало нагадування: «Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, а була вона наймудріша із всіх людей», – найвагомішим, бо для традиційного суспільства вчинки предків є зразком поведінки й безсумнівною істиною;

– четвертий крок – обіцянка охреститися, що Володимир дав у скруті під час невдалої облоги Корсуня 988 р. й отримав підтримку Бога через корсунського єпископа Анастаса, який підказав, де перекрити воду й змусити здатися корсунців;

– по-п’яте, здобувши перемогу, князь зажадав сестру візантійських царів узяти за дружину; незважаючи на військову загрозу для Візантії, єдиною перепоною для шлюбу, за словами літописця, імператорська родина вважала язичництво залицяльника, Анна ж заявила: «Лучче б мені тут умерти»; до цього ж додається хвороба на очі князя, єдиним спасінням від якої наречена вважала охрещення;

– таким чином, шостим кроком у розвитку подій стало хрещення князя Володимира й більшості його дружинників, за його прикладом, у Корсуні, у церкві св. Софії;

– далі вже перепон до шлюбу не залишилося; князь приїхав у Київ з молодою дружиною, трофеями (мощами св. Климента, іконами, сосудами церковними, мідним капищами та чотирма мідними конями) і попами, заклавши в Корсуні церкву й повернувши місто Візантії як плату за наречену;

– наступний крок: князь наказав порубати й попалити всіх кумирів; особливо жорстоке й принизливе покарання призначено було для недавнього фаворита, Перуна, – прив’язали його коневі до хвоста, волокли з гори, 12 мужів били його жезлами, а потó му кинули в Дніпро й відштовхували від берега, «і робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей»;

– нарешті виголосив князь: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, – той буде ворог мій»; при цьому літописець наголошує на цілковитій лояльності киян до рішення князя, хоча обряд, очевидно, їм був цілком не зрозумілим;

– тим не менше, мети було досягнуто, бо «диявол стогнав, причитаючи: «О горе мені! Прогнаний я звідси», бо ж стільки душ утратив одразу;

– і, закріплюючи досягнення, Володимир Святий побудував дерев’яну церкву св. Василя (на честь свого патрона, 988 р.), кам’яну – св. Богородиці (або Десятинну, бо на її утримання виплачував десятину від своїх доходів; 989–996 рр.), а також заклав за останніми даними, Софійський собор (який добудував Ярослав Мудрий).

Літописець дещо змінив послідовність і цінність кожної з подій заради ідеї. Однак він яскраво відобразив напруженість, відповідальність прийняття рішення і складну ідеологічну ситуацію: навколо Русі були й християни, й іудеї, й мусульмани. Прийняття рішення мало не тільки внутрішньополітичне, а й зовнішньополітичне значення. Треба було точно зважити впливи сусідів, розрахувати своє рішення, щоб зайняти гідне місце в тогочасному Євразійському світі, не потрапивши у надто міцні обійми могутнього симпатика. І певний час молодій державі це вдавалося.

Церкви, монастирі ставали центрами громадського, політичного, культурного життя, при них створювалися бібліотеки, школи, лікарні, притулки, майстерні (в яких переписували й прикрашали книги), а згодом і друкарні; поряд відбувалися народні зібрання (віча), у них приймали послів, садовили на престол і замиряли князів. Князі будували родинні монастирі для спокійної старості і мирного успіння.