Розвиток культури в Україні у XVII – другій половині XVIII століття

Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Однак утворення козацької держави ідейно супроводжувалося у повсталих масах козаків і селян своєрідною утопічною мрією про подальшу зміну попередніх соціальних підвалин життя, що відбилося в утворенні специфічних прислів'їв цього часу на кшталт: "У ляхів - пани, на Москві - раби, а у нас - брати". З одного боку, це створювало атмосферу національного піднесення, про яку пишуть подорожні іноземці середини XVII ст., сприяло національній консолідації, але з іншого - відривало від молодої нації навіть тих представників шляхти, які доти чинили спротив спробам їх покатоличення. Нова еліта, якою стала козацька старшина, також не могла бути зацікавлена у принципових соціальних змінах, оскільки її матеріальний добробут і відповідний йому розвиток матеріальної та духовної культури традиційно пов'язувався з феодальними соціально-економічними цінностями - землеволодінням і промисловим землевикористанням.

Крім того, постійні війни, які тривали протягом 60 років, призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування і амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно вразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини XVII ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були ці умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія, а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно залюднюватись українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом "поділяй і владарюй". Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було

вжито низку заходів для недопущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну і Запоріжжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині (чернігівсько-полтавські землі), якій було нав'язувано назву "Малоросія".

Під час Руїни (1657-1687) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній підпорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього з метою протистояння авторитарній стратегії Москви. Відомий своєю поміркованістю і обережністю церковний і громадсько-культурний діяч Лазар Баранович у листі до свого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхідне для національної культури як шипи для троянд, а без цієї колючості не могло б залишитися нічого доброго. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися "закликання" до українських міст московських воєвод гетьманом І.Брюховецьким (1665), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686). Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації культурного руху.

Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І.Мазепи (1687-1709), хоча вузькоаристократичні уподобання цього гетьмана сприяли подальшому відриву культури від народного коріння. Після 1709 р. попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла XII і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р. - Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурних сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури власне української.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратили імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядкуватися римському папі, ніж московському патріарху і вже з кінця XVII ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов'язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині XVIII ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

Попри те, що гетьмани від часів Б.Хмельницького робили столицями різні полкові центри українських земель, основним центром культурного життя всієї України у цей період усе ж залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який з 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. Визвольна війна, Руїна болюче відбилися на стані освітніх процесів.

На західноукраїнських землях вже у 1661 р. було засновано Львівський університет, але він став центром полонізації західноукраїнського населення. Унійний рух, що початкове передбачав збереження православної обрядовості, постійно еволюціонує вбік переймання католицьких поглядів і звичаїв. Єзуїтські та уніатські колегії продовжували діяти у найбільших містах Правобережжя та Західної України. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. З другої половини XVIII ст. з'являються нові навчальні заклади - гімназії у Кременці, Володи-мирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання і виховання в них мало пропольське ідеологічне спрямування.

Студенти Київської академії здебільшого йшли до війська, пожежі та військова руїна нищили шкільні будинки та надані маєтності. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей освітній заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-х pp. XVII ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Моги-

ляно-Мазепинською. Навколо ректорів Варлаама Ясинського та Йо-асафа Кроковського формується новий культурний осередок: Сте-фан Яворський, Феофан Прокопо-вич, Іларіон Мигура, Іларіон Яро-шевицький, Лаврентій Горка, Гав-риїл Бужинський, Гедеон Вишнев-ський, Йоасаф Горленко (св. Йоа-саф Білгородський), Феофілакт Лопатинський та ін. У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій ~ культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих листків - так званих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії (на мал. - святкова теза кінця XVII ст. на честь П.Колачинського роботи гравера І.Щирсь-кого із зображенням студентів і первісного вигляду головного корпусу академії). Академія була щедро забезпечена матеріально як з боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Професорів і студентів Академії серед багатьох інших українців постійно запрошують до Росії, де вони стають піонерами західноєвропейської просвіти й культури. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві у 1687 р. засновано за київським взірцем українськими вихованцями цієї вищої школи за проектом Симеона Полоцького, який з 1664 р. був вихователем царської сім'ї. Випускники Академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти куль-

турного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, літературного, мистецького і навіть побутового *.

Проте в культурницькій діяльності Академії з'явилися й слабкі сторони, зумовлені окресленими вище негативними соціально-політичними чинниками і вираженими у певній інерційності й консер-ватизації навчального процесу. Наука в Академії ставала чим далі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної міри схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православної віри, Академія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічним питанням.

В академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання в ній грунтувалося на ідеях християнського гуманізму і просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти усіх станів, починаючи від аристократів до дітей простих козаків і селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні.

У нижчих граматичних класах вивчались слов'янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов'яноруський напрямок зміцнюється, що було пов'язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представ-

* Серед багатьох прикладів власне побутового впливу української культури на російську назвемо лише деякі з його проявів. Царським садівником 1666 р. призначено монаха з Межигірського монастиря, який завозить з Києва сливи, виноград і груші. Звичай пити каву прийшов у Московію ще до Петра І разом з численними українськими переселенцями. Український годинникар Петро Ви-соцький у 1673 р. зробив для царя двох іграшкових мідних левів, які могли рухатися і ричати. Українських ремісників - ковалів, шапошників, каретників, шевців, кахлярів, злотників, селітроварів тощо постійно викликали до Москви. За царя Федора Михайловича при московському дворі урядовцям було дозволено одягатися "no-малоросійському". Українські впливи сягали далеко за межі столичного життя. Так, у виданому в Архангельську в 1697 р. короткому словничку для "негоціантів" (купців) російськими відповідниками багатьох англійських слів виступають українські лексеми, навіть побажання "good night" перекладено як "добраніч".

ників української культури в Росії та поширення українських друкованих видань активно впливає на формування російської літературної мови. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні наукові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.

Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися, адже національні мови остаточно формуються в самостійних державах Європи в інтересах стабільних і цілком сформованих державних структур. Відомо, що саме у цей час у країнах Західної Європи унормовуються літературні національні мови. Однією з перших національних граматик була французька "Загальна й раціональна граматика" (1660) академіків А.Арно і К.Лансло. Невдовзі конституюються й інші європейські мови, в тому числі й польська. У розірваній на шматки Україні, жоден з яких не міг претендувати на роль суверенної держави, для серйозної роботи у цьому напрямку фактично не було передумов. Можна сказати, що книжна українська мова у Гетьманщині продовжувала функціонувати рівно стільки часу, скільки було потрібно книжній російській мові для надолуження свого відставання, після чого російський уряд не бачив підстав церемонитися з автономістичними вимогами українців, які в імперській системі цінностей не тільки не мали жодної ваги, але й дошкуляли як неприємна згадка про колишню культурну залежність від своїх підданих.

Відтак уже з першої половини XVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв'язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію, її випускники у XVII-XVIII ст. часто запрошувалися на роботу до Посольського приказу, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійської колегії, посольств і постійних місій за кордоном. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. В оригіналах читалася наукова, теологічна, художня література, що зосереджувалась в академії та приватних бібліотеках. Учені, письменники писали свої твори різними мовами. Випускники Академії складали переважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладів держави. Весь російський єпископат 1700— 1762 pp. складався виключно з випускників Київської академії.

Останній період підйому в культурній діяльності Київської академії пов'язується з ім'ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Сильвестр Ляскоронський, Павло Коню-скевич, Гедеон Сломинський, Тихін Александрович, Георгій Конись-кий, Сильвестр Кулябка, Симон Тодорський та ін. У цей час оновлено будівлі Академії та реформовано навчальний процес. Академію почали називати Могиляно-Заборовською. У другій половині XVIII ст. Академія заходами Катерини II поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим Академії був Іван Фаль-ківський, який займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища математика, німецька мова і філософія, заснував культурний осередок "Вільне поетичне товариство".

На Лівобережжі близьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано в трьох містах: Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу академії так і не добився. Крім вітчизняних мов тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання у Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформовано на духовні семінарії.

Таким чином, централістична політика Катерини II поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурин!, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини II не знаходили. Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзі та Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було заведено "главния народния училіща", що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій, і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кількість учнів.

На середину XVIII ст. на Лівобережжі було 866, а на Слобожанщині - 129 початкових шкіл, які розміщувалися майже у всіх містах і селах цього регіону. За рішенням Генеральної військової

канцелярії на території всіх полків були засновані школи. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 дітей.

Досить високою була грамотність серед запорозьких козаків. Основний відсоток найосвіченіших серед них давала Запоріжжю Київська академія. Високоосвічені люди високо цінувалися на Запоріжжі. Найспритніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, так і за природним розумом, відігравали на Січі значну роль. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на Січ: тут були й полонені, ті, що самі прийшли, діти козаків. У період занепаду Запоріжжя в середині XVIII ст. тут навчалося до 80 осіб. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів - одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, крім своїх прямих обов'язків наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковно-парафіяльні існували майже при всіх церквах запорозького поспільства у паланках по слободах, зимівниках і хуторах.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII - першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Черні-гівського культурного осередку, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яс-кольд, Іван Величковський, Афанасій Заруць-кий, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворсь-кий, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик (майбутній гетьман у вигнанні), Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський), Іоан Максимович (св. Іоан Тобольський), Антоній Стаховський та ін.

Одним з найплодючіших українських письменників другої половини XVII ст. був І.Галятовський (портрет див. на мал. на с.362). Замолоду він уклав збірку проповідей "Ключ розуміння" з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді)

"Наука альбо способ зложення казання", яка пережила три прижиттєвих видання (1659, 1663, 1665). Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як буду-вати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів. Три з них - "Розмова Білоцерківська" (1676), "Стара церква" (1678) і "Фундаменти" (1683) - написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник зачіпає животрепетні питання свого часу, по-бароковому яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Два трактати - "Лебідь" (1679) і "Алькоран" (1683) -спрямовані проти мусульманства і містять заклик об'єднання всіх слов'ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу "Месія правдивий" (1669). Полемізував Галятовський також з протестантськими течіями ("Софія премудрість", 1686) і неоязич-ницьким атеїзмом ("Боги поганські", 1686). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса "Небо новое" (1665) і "Скарбниця потребная" (1676). Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Усі великі твори І.Галятовського (близько 20) були надруковані за життя автора, що було за тих умов великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською та польською мовами.

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей "Меч духовний", 1666 і "Труби словес проповідних", 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу. А.Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву "Огородок Марії Богородиці" (1676, "огородок"- огорожений сад), друга -

"Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений" (1688). Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Він також вірив у вплив комет та магів, які своїми чарами можуть заподіяти людям лихо. Радивиловський вводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Досить значного розвитку набула і поезія, її поступ стимулювався викладанням поетики у школах і колегіях. Спочатку поезію вважали лише наукою укладання віршів. Вільною творчістю поета, витвором його особистої уяви поезія в усьому світі стала лише від початку доби романтизму, хоча своєрідне, властиве риторичній культурі уявлення про поетичне натхнення вже існувало з часів античності і було сприйняте українською культурою разом з ідеями Відродження. Це уявлення про мистецьке натхнення як результат взаємодії високої ерудиції автора і його здатності до відтворення усталених культурною традицією взірцевих штампів робило поетичну творчість штучним витвором школи і освіченості. Вчення про творчу фантазію відводило останній другорядну роль, підпорядковану меті зрозумілості та загальноприйнятності змісту. Вміння віршувати було звичайною ознакою риторичної освіченості, приналежності до суспільного прошарку носіїв культури.

Віршування, за тогочасним розумінням, "мова богів", стає не тільки модою, але й обов'язком учителів і учнів академій, де просто вчили писати вірші, в теорії й практиці, виховуючи вправних версифікаторів. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, ода, елегічна, дидактична, сатирична поезія і т.д.). Кожне шкільне свято, кожна цікава подія у шкільному житті, іменини ректора, професорів, приїзд визначного гостя - все це давало привід до укладання віршів. Складаються поетичні традиції: регулярно проводяться літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих віршотворців лавровими вінками й званням лавроносного поета. Формується київська поетична школа. Барокова пристрасть до геральдичної поезії доходить до того, що навіть Богові як "найвищому пану" вигадують герб і пишуть похвали до нього (І.Галятовський).

За формою вірші залишалися силабічними. Так званий ле-онінський вірш, що поширився у XVIII ст., став перехідною ланкою

до силабо-тонічного віршування. Нерідко автори користувалися різноманітними вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акростихами (з перших літер рядків виходило ім'я), "раками" (рядки читалися однаково як зліва направо, так і справа наліво), "лунами" (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурно-візуальної поезії - вірші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерунку тощо (див. на мал. один з віршів Симеона Полоцького). З такими віршами ходили студенти по будинках визначніших міщан і виголошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Найві-домішим майстром усіх можливих різновидів курйозних віршів був полтавець Іван Величковський, автор двох поетичних збірок "Зегар з полузегарком..." (1690, "зегар"- годинник) і "Млеко, од овці пастирю належноє..." (1691). Курйозний формалізм барокової поезії не був простим штукарством, але способом пошуку нових виражальних засобів у межах риторичної поетичної традиції. Зміст курйозних віршів був досить серйозним і вимагав дотримання визначених правил.

До яких розмірів за доби бароко доходило тогочасне традиційне риторичне віршовництво, яке брак виражальних засобів намагалося компенсувати розміром творів, свідчить своєрідний духовний епос Івана Максимовича "Богородице діво, радуйся" (1705), складений з 25000 силабічних віршованих рядків.

Але істотні зміни в суспільно-політичному житті, Визвольна війна, Руїна, вічні теми: кохання, пошуки сенсу життя покликали до життя і справжніх поетів-ліриків. Виникає особливий ліричний жанр так званої "пісні свіцької", в якому українські поети як Західної, так і Східної України давали вихід наболілим особистим почуттям (як інтимним, так і суспільним) причому нерідко мовою, максимально наближеною до народної. У зв'язку з цим деякі історики літератури навіть пропонували вважати часом початку нової української літератури не кінець XVIII, а кінець XVII ст. З'являються історичні вірші та сатири на суспільні теми. До них належать такі вірші, як "Висипався Хміль із міха" (про Богдана Хмельницького), "Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напротив миру" (про битву під Берестечком) та ін.

Виникає також цікавий жанр поетичної літературної "думи", в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики є анонімна "Дума" ("Всі покою щиро прагнуть..."), авторство якої історики найчастіше приписують гетьманові Мазепі разом з піснею "Ой горе тій чайці-небозі". У "Думі" яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. З гіркотою невідомий автор зазначає:

Нема любові, немає згоди;

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!

Трагічність ситуації розкривається через співставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. З розпачем автор констатує власну неспроможність самотужки змінити цей стан на краще і покладає надії на старшину:

Я сам бідний не здолаю,

Хіба тілько заволаю:

Ей, панове єнерали,

Чому ж єсте так оспали?

І ви, панство полковники,

Без жадної політики,

Озьмітеся всі заруки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

На жаль, такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. Деякі укладачі цих антологій вставляли в них вірші власного написання, але часто встановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тільки не підписували свої твори, але й не давали їм назви, обмежуючись підписом "Пісня свіцька". Частина авторів відома за акровіршами, в яких у стовпчик читається ім'я та прізвище. В кінці XVIII ст. на західноукраїнських землях було видано антологію "Богогласник", в якій поряд з релігійними були й •ліричні вірші. Одним з авторів цієї антології став дід майбутнього великого російського письменника Ф.Достоєвського, рід якого походив з шляхетних волинських уніатських священиків.

Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості "мандрівного дяка" межі XVII-XVIII ст. Климентія "сина Зинов'єва", що становить собою чудом уцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.

Уже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами (зокрема, зросійщеною церковнослов'янською). Спроби видавати українську літературу в обхід заборони жорстко каралися величезними на той час штрафами. Після того як Чернігівська друкарня не змогла сплатити чергового штрафу, її перевезено до Москви. Відтак у підпорядкованій Росії частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня, яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видавати літературу виключно для церковного вжитку, навіть букваря для початкових парафіяльних шкіл надрукувати вона не мала права. Книги українського друку, які перед тим поширювалися по всій Росії, були заборонені до вжитку, вилучалися і знищувалися. До нашого часу вони збереглися лише тому, що багато читачів не знаходили їм відповідників серед пізніших російськомовних і церковнослов'янських видань.

Заборона українського книгодрукування болісно вдарила по розвитку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати свої твори тогочасною російською мовою, в якій, щоправда, до того вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі XVIII ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М.Богдановича, О.Хмельницького, В.Капніста. Але твори з більшою або меншою частиною живої української мови продовжували з'являтися і поширювалися у списках.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є досить великий вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича "Разговор Великоросіи с Малоросією" (1762), написаний майже цілком чистою російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. В його творі яскраво відбилося давнє бачення союзу України з Росією, притаманне козацькій старшині, яка сприймала царя як чергового сюзерена, якому козаки добровільно служили так само, як і російське дворянство. Цей сюзерен у творі не є ре-

презентантом "Великоросії", він стоїть ніби понад племінним поділом і нібито у вдячність за службу захищає і українські інтереси. С.Дівович підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними. Окрім об'ємних екскурсів в українську історію з описами різних битв і уславленням гетьмана Б.Хмельницького твір Дівовича містить і сатиричні замальовки, що висміюють мало-освічене і безкультурне російське дворянство, сповнене безпідставної пихи і погорди до всього неросійського.

Закоханість у славне минуле України відбилася у спробах створити віршовану історію козацтва. Йдеться про "Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских", укладені якимось ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців від першої особи, видно, що він - колишній запорожець і не збирається цього забувати. Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовський на початку XVIII ст. і кошовий чорноморсько-азовського козацького війська Антон Головатий, який очолив переселення частини козаків на Кубань.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну "злобу дня" - про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи "посполитих" щодо здобуття дворянства ("Доказательства по-томственні Хама Данила Кукси"). Найталановитішим протестним твором була "Ода на рабство" (1783) українського патріота грецького походження Василя Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора:

В печальны мысли погруженный,

Пойду, от людства удалюсь

На холм, древами осененный,

В густую рощу уклонюсь,

Под мрачным мшистым дубом сяду.

Куда ни обращу зеницу, Омытую потоком слез, Везде, как скорбную вдовицу, Я зрю мою отчизну днесь: Исчезли сельские утехи, Игрива резвость, пляски, смехи; Веселых песней глас утих; Златые нивы сиротеют; Поля, леса, луга пустеют; Как туча, скорбь легла на них..

Так відреагував заможний український поміщик на закріпачення українських селян за указом Катерини II від 3 травня 1783 р. Не обмежуючись наріканнями на злу долю, автор порівнює імператрицю з поганою матір'ю, яка жорстокосердно залишає свою дитину напризволяще на вулиці. Пізніше В.Капніст став відомий своїм таємним посольством до Прусії з пропозицією укладання між українцями й німцями союзу проти Російської імперії.

Хоч віршована література XVII-XVIII ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, які, підсилені народною словесністю, були плодоносним посівом під виниклу наприкінці XVIII ст. нову українську літературу, що базувалася вже не на книжних традиціях, а на живій усній українській мові демократичних суспільних верств.

У другій половині XVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Києвської академії самі почали писати п'єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 pp. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні міфологічні та історичні сюжети. Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Прославлялися святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра). Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього грався основний сюжет - фабула. Актів було від 3 до 5. Завершував драму епілог із подякою глядачам У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб - до 300 осіб. Це пояснювалось виховними цілями - з тим, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдії. Змістом їх були розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Технічне забезпечення драми залежало від матеріальних можливостей тієї школи, де вона виставлялася. Якщо в провінційних школах забезпечення було скромним і спрощеним, то в Київській академії воно завжди було no-бароковому пишним. Для вистави не тільки виготовлялися реквізит, декорації, екзотичні костюми, але й готувалися складні театральні ефекти. Так, при виставі трагедії Свобода, от віков вожделенна натурі людськой" (1701) у четвертій сцен, другого акту на сцені меркли Сонце, Місяць і зорі, мерці вста-

вали з могил, а в останній сцені того ж акту на кону показувалося штормове море з потопаючим серед хвиль кораблем. Далі на очах глядачів пророка Іону кидали в море, його ковтав величезна риба. У п'ятій сцені та сама риба знову випливала і викидала Іону на берег. У виконання вистави професори вносили усі свої вміння й мистецький хист. Ролі мали декламуватися з добре вивченими тонами й інтонаціями, рухами тіла і проголошуватися з певних спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівку сцени здебільшого розграфлювали на квадрати і кожен виконавець пам'ятав крім ролі ще й номери квадратів і моменти свого пересування по сцені з одного квадрату до іншого. Декламація мала звучати мелодійно. Театральні твори обов'язково були римовані і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися. Для дилетантства у виконанні місця не було. Глядачами вистави також були люди обрані - світська і духовна адміністрація, меценати школи, особи, що визначалися своєю заможністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. Шкільний театр у Києві доби Мазепи був театром обраних для обраних. Простолюд мав задовольнятися вертепними виставами або вуличними декламаціями мандрівних студентів і дяків.

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було поступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736). Він народився у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію "Владимір", до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як "Другого Єрусалиму".

Новизна п'єси "Владимір" була вже у тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір Прокоповича є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності. У Києві Прокопович увійшов у близькі стосунки з найвпливовішими

особами гетьманського оточення. Згідно зі щоденником Якова Марковича, тут жваво цікавилися творами Френсіса Бекона, Декарта, Буддея, інших передових європейських мислителів.

У підготованому Прокоповичем у той же період підручнику з по-етки він опрацював правила укладання драматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму. Актів у драмі має бути саме п'ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше десяти; в трагедіях, як виняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Усі особи можуть виходити зі сцени лише по скінченні дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа.

Драматургічна теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматурги Л.Горка, Т.Трохимович, С.Ляскоронський, В.Лащевський, М.Довгалевський, М.Козачинський, Г.Кониський, Т.Щербацький та ін. Поруч з класицистичними рисами в їх творах з'являються й мотиви Просвітництва. Наприклад, у драмі Г.Кони-ського "Воскресеніє мертвих..." (1747) відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя - сваволю старшини, хабарництво і продажне судочинство. Генетичне пов'язана з українською шкільною драмою сатирична комедія В.Капніста "Ябеда" досі вважається одним з вищих досягнень російської комедіографії.

Одним з найкращих драматичних творів доби, який мав неабиякий суспільний резонанс, була п'єса "Милость Божія, Україну од не-удобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая" (1728). Одні дослідники вважають її автором Теофана Трохимовича, інші -Інокентія Неруновича. Своїм сюжетом ця драма ще ближче до сучас-

* 3 1710р. Ф.Прокопович став ректором Київської академії. За свідченням московського воєводи у Києві, після поразки Мазепи у 1709 р. Прокопович був єдиним громадянином міста, що виявляв свої симпатії до російської влади. У 1716 р. на запрошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де разом зі С.Яворським фактично очолив російську православну церкву, став активним розробником і впровад-жувачем у життя реформ Петра І, передусім, релігійної реформи 1721 p., пропагандистом реформування науки і освіти. У Петербурзі Прокопович. на відміну від Яворського, став активним борцем з "малоросійським сепаратизмом", ініціюючи каральні заходи щодо "неслухняних" українських патріотів.

ного життя, ніж "Владимір" Прокоповича. Правдиво з історичного погляду змальовані тут причини Визвольної війни, сам Богдан Хмельницький. Підкреслюється важлива думка, що від самих козаків залежить, чи мають "при козацьких вольностях жити" чи "війни рабами гнити". У драмі вперше серед дійових осіб зустрічаємо уособлений образ України, а також національне свідомої студентської молоді, що виступає під збірним образом Українські діти. Драму було присвячено двом подіям - 80-річчю початку Визвольної війни і виборам нового гетьмана України після тимчасового скасування гетьманства. Як у драмі Прокоповича князь Володимир був концептивним образом І.Мазепи, так і в "Милості Божій" новий гетьман Д. А постол мислить-ся і прямо характеризується як другий Б.Хмельницький.

В іншій анонімній драмі першої чверті XVIII ст. "Образ страстей сего міра..." автор в алегоричній формі висловлює сумнів у розумності й доцільності союзу України (в образі бога війни Марса) з Російською імперією (богинею війни Беллоною). Вустами Бунту (тобто головного "бунтівника" Мазепи) він говорить, що ставши рабом Беллони, Марс покрив себе ганьбою (цитуємо у мовній модернізації В.Шевчука):

Це мені чути нудно, бо справді жахливо,

Що рабом у Беллони зробивсь Марс на диво.

Того я не довідавсь: чи хитро вловився,

Чи на власний він розсуд таки підхилився?

Автор драми передбачає можливість сумного для обох сторін, але передусім для Марса фіналу колись важливого союзу. Разом з тим автор знає, що частина козацтва не змириться зі своїм рабським становищем. Обіцянка погрожує Бунту неминучою поразкою в боротьбі з Беллоною, але Бунт не відступає від свого задуму:

Я від смерті своєї ані утікаю,

До покари твоєї страху я не маю,

Катуванням ти хочеш мене застрашити,

Тау замислі цьому мене не спинити.

В інтермедіях, які виставлялися в перервах між актами шкільних драм, звучали жива народна мова, український гумор, вводилися характерні для європейського бароко елементи бурлеску і травестії'. Так, святий Иосиф виступає в жовтому жупані, Адам - у кожусі

Бурлеском (з франц. - жарт) називають зображення різних поважних явищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Травестійними (з фракц. - переодягати) називають твори, де біблійні або міфологічні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною усною мовою, діють в обстановці місцевого побуту.

і новій свитці, Єва - у плахті. Таким чином, святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя. "Низька" за жанром бурлескно-травестійна поезія на фоні поступового занепаду української "високої" культури ставала все більш помітним явищем у культурному житті України XVIII ст.

Героїчні, драматичні й трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Максим Кривоніс. До таких дум належать "Хмельницький і Барабаш", "Корсун-ська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького", "Ганджа Андибер".

Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу.

У 1672 p., коли Київ мав перейти під польську владу, з друкарні Києво-Печерської лаври вийшла "Хроніка..." ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися усі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії. У 1674 р. у Києві вийшов друком "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу". Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, "Синопсис" орієнтувався вже на московську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хо-

ча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів "черні". Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим "козако-руським" народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь "козацької вітчизни".

Літописом Самовидця назвав цей твір у XIX ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав живо, ясно і об'єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р. Цей твір має не лише історіографічну, але й значну літературну вартість. Написана "по гарячих слідах", праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти але виразною образністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.

Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судці, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабіший "Літопису Самовидця", бо Грабянка намагався писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищеною і ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольства П.Полуботка їздив до Петербурга клопотати перед Петром І про скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства, за що разом з іншими членами посольства був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після смерті Петра І відпущений на батьківщину, в 1738 р. загинув під час походу на татар.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В.Кочубея. Як людина з оточення опального генерального судці, 1708 р. усунутий з посади І.Мазепою. Після Полтавської битви жив у маєтках Ко-чубеїв у с.Диканці та с.Жуках під Полтавою. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 pp., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й

щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність більшості з численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відома й з інших джерел. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Велйч-ко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, але й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Твір написано з патріотичних позицій, автор апелює до козацтва, щоб не побоялися стати, "за давні вольності наші", за "Матір нашу, милу батьківщину українську". Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І.Сірка на Крим і листування Сірка послужили матеріалом для створення картини І.Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". С.Величку належить також велика праця "Космографія" з нарисами описів інших, у тому числі й екзотичних країн, яку автор уже сліпий диктував протягом 1728 р.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії'", автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій По-летика. Написана вона близько 1770 p., а друком вийшла лише 1846 p., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше - по всій імперії. Цей твір написано хоч і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний автору стан справ, він пише: "Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех". Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські й російські поети і прозаїки: Є.Гребінка, М.Гоголь, Т.Шевченко, С.Руданський, К.Рилєєв (поема "Войнаровський"), О.Пушкін (поема "Полтава") та ін.

У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській

Імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф.Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії - це користь, яка випливає з істини, це правдиво передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Ціцерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, але й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію "заради пурпурового кафтану". Історія для Прокоповича - і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

Ф.Прокопович зробив певний внесок і в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами.

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився в с.Чорнухи Лубенського полку у сім'ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742-1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 pp., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір'ю, а Слобідську Україну -своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любив цей край.

Г.Сковорода є найясравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський тощо). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не не стільки її "теоретичні", пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Ця риса споріднює філософа як з багатьма давніми й сучасними йому містиками, так і з більш пізніми мислителями, передусім представниками "філософії життя" та екзистенціалізму. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів,

а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним -ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (величного всесвіту, в якому "живе все народжене"); мікрокосму або людини; символічного світу або "Біблії"". У свою чергу, кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": "видимої" (зовнішньої) й "невидимої"" (внутрішньої"). Бог не є самою природою, а її "джерелом", "світлом", "сонцем". Матерія вічна, проте вічність ця - лише похідна функція вічності божественного буття, "тінню" якого є буття матеріальне. "Світ оцей і всі світи... є то тінь Божа" - писав Сковорода.

Так само і мікрокосм, людина є єдністю двох натур: "емпіричної" (зовнішньої, тілесної") та "внутрішньої"" (справжньої, "істинної1") людини. "Емпірична" людина, так само як і матерія, є тінню людини "істинної". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру. Людина е активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом, адже єством "внутрішньої"" людини є Бог. Тому заклик Сковороди до самопізнання означає в нього пізнати Бога у собі, у глибині свого єства. В цьому певна діалектичність його позиції. Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою головним чином в етико-естетичному плані. Звідси характеристика людини як "безодні", а вмістилищем і виразником цієї безодні є людське серце. "Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина, а усе інше є зокілля...".

Макрокосм і Людина можуть і мають перебувати у стані гармонійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється за ініціативою людини. Способів гармонізації багато і кожен може віднайти свій. Сукупність цих способів крізь віки репрезентується пересічній людині за допомогою символічної системи посереднього між макрокосмом і мікрокосмом третього світу, світу символів, який для Сковороди уособлюється Біблією. І тут також чітко виокремлюються дві "натури" - "видима" (предметна образність символу) й "невидима" (зміст, розшифрування сенсу символу). Шлях до невидимої натури третього світу лежить через "розшифровку" символів натури "видимої". "Розшифрування" не є кабінетною теоретичною працею, а охоплює всі сфери людської життєдіяльності, вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній, духовний (етичний, естетичний) сенс. Тому філософія

тлумачиться Сковородою як сутність самого життя, а не якась абстрактна теорія чи схема.

"Розшифровка" символіки третього світу має метою знайти відповідний ("средний") спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та вірний вибір життєвого шляху ("сродної праці") дає можливість прожити справді щасливе життя. Головне джерело усіх людських бід - "несродність" обраного шляху (невміння чи не бажання пошуку "сродної праці"). "Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Роби те, для чого народжений...", "Щасливий, хто з'єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя".

Таким чином, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі - антеїзм (потенційна "сродність" людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на непов-торне в своїй окремішності людське

існування, плюрапістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентршм (зосередження і наголос на категорії "серця") вперше набули завершеної форми.

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках "Сад божественных пісней" та "Басні Харковскіи" Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші "Всякому городу нрав і права", слова якого пізніше І.Котляревський вклав в уста Возному в п'єсі "Наталка Полтавка".

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов'ю до Батьківщини та її історії. "Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня..." Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини II стати придворним філософом, відповівши жартом: "Мне моя свирель и овца дороже царского венца". Засновник Харківського університету В.Каразін писав про Сковороду: "Ми під козацьким чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца".

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуванню української нації. "По всій руській чи то козацькій землі, - писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 p., - дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи". З неменшою похвалою говорить про культуру ук-

раїнського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

З середини XVII ст. почали з'являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори - псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Розквітає пісенна творчість: з'являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень. У добу бароко відбувається зближення віршованої й пісенної літератури з народними піснями. В самій музичній будові народної пісні виразно проявляються професійні музичні риси: октавовий устрій, ясно означена тоніка та ввідний тон, модуляції в паралельну тонацію тощо.

Ще у XVII ст. у школах і Києво-Могилянській колегії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві "київське знамено". Зберігся "Реєстр нотових зошитів" хору Львівського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше (до 12) голосів. Цей реєстр подає й більше десятка імен авторів цих композицій - тогочасних українських композиторів, але самі їхні твори, на жаль, не збереглися, так що їх імена мало що можуть сказати за винятком імені киянина Миколи Ділецького. У 1677 р., в самий розпал Руїни, М.Ділецьким у Вільні була видана "Граматика мусикійська". Це був кращий музичний посібник того часу: давні церковні мелодії в ньому поєднувалися з народними піснями та інструментальними композиціями. Естетичні ідеї Ділецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.

Українська музична культура поширювалася у Московії й раніше. Ще у 1652 р. виїхав до Москви архімандрит Михайло з "начальным півцем, творцем пиния строчнаго" Федором Тернополь-ським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під Москвою Новоєрусалимський монастир і встановив там службу з "київським співом", інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф.Ртищев. Навіть у московському "Новодівичому" монастирі співали "старіцы-кыевлянки". Часто музиканти не бажали виїздити за межі України і українська світська і духовна влада, доки могла це собі

дозволити, відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тільки не зменшувалися, але постійно збільшувалися.

Музичною столицею Лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів - гетьманська резиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася спочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської академії став своєрідною уніформою церковних півчих по всій Російській імперії, особливо по архієрейських хорах. Цей звичай одягатися зберігався впритул до революції 1917р.

На тексти народних дум створювалася музика, починається обробка народних пісень, наприклад, "Ой під вишнею, під черешнею". Одним з талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як "Харківський козак-піснетворець". Широке визнання таланту Климовського принесла пісня "їхав козак за Дунай", яка стала народною, її друкували з нотами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна "Козак". У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812р. написали про нього оперу-водевіль "Козак-стихотворець".

Видатними українськими композиторами XVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на "золотій дошці" академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу "Демофонт" на лібретто Метастазів. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкув