Студопедия — Етапи розвитку культури Стародавньої Греції
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Етапи розвитку культури Стародавньої Греції






Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибрати-

 


ся Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньоміной-ський — 2800—2200 pp. до н. е.; середньомінойський — 2200—1600 pp. до н. е.; пізньомінойський — 1600— 1100 pp. до н. е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яного — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на материку та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етео-критяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.

Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до н. е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодязів. Центральний зал — мегарон — був місцем багатолюдних зборів. Стіни парадних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики палацу. Деякі з них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу — чоловіків з довгим волоссям і "пані" з тонкою "осиною" талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і з оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть участь у складних, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіли мистецтвом передавання рухів тіла. Зразком цього можуть служити чудові фрески — "забави з биками". Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, пов'язаний з головним божеством — культом бика. Символ бика — це чоловіче начало, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак мінойському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства й війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військових споруд. Море захищало острів з усіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласократом — володарем моря. Крит був сильною морською державою і панував у всьому Середземномор'ї, збираючи данину з жителів островів Егейського моря. Звідси і міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром.

 


Особливою красою характеризувалися твори майстрів-ювелірів із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.

При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображеннями. У Фесті було знайдено диск обпаленої глини зі спіралеподібними піктограмами.

Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А, а з XV ст. до н. е. з'являється нове письмо —лінійне письмо Б. У1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані.

Із середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Розвинене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій стилізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти, осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми.

Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До XIV— XIII ст. до н. е. ахейські племінні союзи досягли розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Мікени, як їх називає Го-мер.

Це було добре укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, палаци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися з блоків до 12 т, 4,5 м завтовшки і 7,5 м заввишки. Найбільший інтерес серед палаців мікенського періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко спланована споруда із суворою симетрією, з прямокутним залом —мегароном, де знаходився вогонь. До найцікавіших архітектурних пам'яток мікенсь-кої епохи належать царські усипальниці — толоси, або банні гробниці. За міцними стінами палаців і гробниць було що ховати. Мікени володіли великими скарбами — результат вдалої господарської діяльності та військових походів. Однією з останніх воєнних операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Геллероспонту (бл. 1240—1230 pp. до н. е.). Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.

Поеми "Іліада" та "Одіссея" є найбільш ранніми літературними пам'ятками античності, що дійшли до нас, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер (пом. у VIII ст. до н. е.).

Епос пояснює причину війни — зневага, яку син троянського царя Пріа-ма Парис наніс спартанському цареві Менелаю: Парис викрав у нього дру-

 


жину — прекрасну Олену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя "ряснозлатих" Мікен, Агамемнона, греки-ахейці виступили проти Трої. А втім, відповідно до міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з'явилася на ньому й у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом "найчарівнішій". Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парису. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покровителькою Париса і Трої. А принижені Гера й Афіна встали на бік греків-ахейців.

Позначимо один суттєвий штрих: створюючи поему в рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв — Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій патріотизм, Гомер все-таки віддає перевагу герою з ворожого табору — Гектору. Гектор — улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор її ненавидить. Протиставлення героїв — це не тільки зіткнення людських темпераментів, а й дві стадії еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється відблисками пожежі приреченого світу — ахейського світу. Гектор — провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і своє право.

Мить смерті — це й мить боротьби. Останній заклик Гектора — це заклик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до "людей майбутнього".

Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісником лих. Наприкінці XIII ст. до н. е. племінний світ північнобалканського регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до яких належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш зі знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих темних століть.

Матеріальній культурі Греції субмікенської доби (XII—X ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво "відгукнулося" появою у XI—X ст. "протогеометричного" стилю та в IX—VIII ст. до н. е. "школи геометричного вазопису" (так звані ди-пілонські амфори та кратери).

Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. е. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до VII ст. Справжній тріумф античного стилю відбувся у VI ст. до н. е. у вигляді монументальної скульптури

 


"куросів" та "кор", у розписі античних чорнофігурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Практично одночасно з цими подіями естетичної революції у Греції подібні явища, але зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій і лісостеповій зонах Євразії. Від іллірії та Подніпров'я до Південного Сибіру формується мистецтво "звіриного стилю". Це пряма антитеза класичному грецькому мистецтву. історичні шляхи античної культури та варварських суспільств Євразії розходяться. У давньогрецькій культурі цього часу перемагають раціоналізм та рефлекторність. "Звіриний стиль" був породженням "первісного гілозоїзму", тобто загального одухотворення світу і безперервних взаємоперетворень його форм.

Наступні етапи давньогрецької культури датуються так: архаїчний період — VII— VI ст. до н. е.;

класичний період V— до останньої третини IV ст. до н. е.; елліністичний період остання третина IV — і ст. до н. е.

Архаїчний період. Знаменує остаточну перемогу людського начала, зникає жах перед Звіром.

Людина, у всій своїй складності й непередбачуваності, стає героєм поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями.

Давньогрецька культура подарувала нащадкам системи віршованих форм. Гомер та Гесіод (бл. 700-х pp. до н. е.) писали гекзаметром (гр. — шестистопний) і виконували ці вірші під звуки флейти, а епічні — під звуки ліри (звідси — лірика), але вже дво- чи трискладовим стопом. Архіпох (нар. у 650 р. до н. е.) почав використовувати хорей та ямб. інший характер мала творчість поетеси Сафо (Сапфо) (нар. бл. 650 р. до н. е.) з острова Лесбос, її вірші — це поезія взаємного кохання, уклін культурі Афродіти. Сафо очолювала общину дівчат, "будинок служниць муз", школу жіночих божеств кохання, краси і культури. Тут складається ідеал жіночої краси та вміння жити у шлюбі. Кінцева мета всього — досягнення краси. Обличчя жінки повинно бути осяяним мерехтливим світом, її очі — переповнені чарівності, похіть збуджує бажання. Поетична культура, яку Сафо прищеплювала своїми строфами та яку поширював хор дівчат, у Стародавній Греції мала назву "еротика" і була культурою кохання.

Найважливішим досягненням цього періоду в давньогрецький культурі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діо-ніса та свята на його честь — діонісії, пісні козлоногих супутників Діоніса — сатирів, майданчик для переглядання акторів, сцена для хору-оркестру —- все це атрибути великого відкриття. Феномен давньогрецької трагедії криється у "відкритті свідомості".

Класичний період. Подібно тому, як епоха архаїки в Давній Греції виразила себе в ліриці, давньогрецька класика, коли центром літературної і поетичної творчості стали Афіни, заговорила мовою аттичної трагедії і комедії.

 


Трагедія — це видовище свідомості й свідомість як видовище. Героїзм трагічного героя — героїзм надзвичайної свідомості. Ще пробудження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба трагічного героя проти долі була відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до н. е. за політичну рівність і справедливість. Від сучасного аттичний театр відрізнявся, однак, не тільки тим, що показувалося, а й тим, як він був влаштований. Вистави тривали лише три дні, під час свята на честь Діоніса. Давали підряд три трагедії, а потім "сатирову драму" — ще один інсценований епізод з міфології, але вже в полегшеному, веселому, забавному висвітленні, що давало глядачам змогу зняти напруження від трагедій. Кожний з трьох драматичних поетів, які змагалися один з одним у ці дні, виносив на суд глядачів усю тетралогію, тобто повний цикл з трьох трагедій і однієї "сатирової драми". Вистава йшла під відкритим небом, на круглому майданчику — орхестре. Лави для глядачів були вирубані прямо в кам'янистому схилі Акрополя; саме цей найпростіший зал для глядачів називався театроном. У такому величезному відкритому театрі не можна було розглянути ні міміки акторів, ні деталі костюмів, тому учасники вистави виходили на сцену в довгих, урочистих убраннях і у великих традиційних масках, які мали означати або сценічний тип персонажа (цар, старик, жінка — жіночі ролі також грали чоловіки), або душевний стан (радість, горе, гордовита велич, відчай). Доводилося збільшувати і фігуру актора, надівати особливе високе взуття — котурни. Стоячи на котурнах, трагічний актор вимовляв піднесені монологи, написані мовою, далекою від повсякденної. Все це відволікало глядача від рутини життя, наповнювало душу урочистістю, відчуттям великого свята. Саме театр був головною подією для афінян у дні Великих Діонісий, що справлялися наприкінці березня — на початку квітня.

Аттична трагедія зобов'язана своєю нев'янучою славою трьом великим поетам V ст. до н. е.: Есхілу, Софоклу та Еврипіду.

Вільні люди античних міст безумовно розуміли, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було поширене уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння наділило їх Ці уявлення втілилися у сказання про титана Прометея (дослівно означає "провидець"), який врятував людство від жалюгідного життя і взагалі від загибелі.

У трагедії Неділя (525—456 pp. до н. е.) "Прометей прикутий" титан розповідає про заслуги перед людством. Факел Прометея символізує велике значення творчого пориву, без якого людина не була б людиною. Есхіл тісно зв'язаний усією своєю творчістю з ідеєю афінської демократії, що зароджувалась. Це видно не тільки в "Персах", де від афінян зазнають поразки східний деспотизм і сваволя перського царя Ксеркса, а й у найбільш значному творі Есхіла — "Орестеї": встановлений Афіною суд-ареопаг виносить вирок Орестові й тим самим старому родовому праву, праву кровної помсти.

Конфлікт трагедій Софокла (бл. 496—406 pp. до н. е.) — у драматичному протиборстві людини і невідворотної долі: конфлікт Антігони і царя

 


Креонта в "Антігоні", боротьба з божественним пророцтвом у "Царі Едіпі". Зростаюча увага до окремої особистості, котра самостійно робить свій життєвий вибір, відбивала все більше зростання значення індивідуального начала в суспільному ладі й культурі класичних Афін.

На відміну від традиційно мислячого Софокла, котрий поділяв старі релігійні вірування і забобони Еврипід (485/84—406 pp. до н. е.) сповнений скепсису, доходячи до прямого богоборства. Еврипід атакує культ грізного бога-віщуна, називаючи Аполлона мстивим і злопам'ятним як звичайного смертного. Ще древні говорили, що Софокл представив людину такою, якою вона повинна бути, а Еврипід — такою, якою вона є.

Раціоналізм та творчий порив еллінів привели до рішучого повороту від релігійно-міфологічного сприйняття світу до нового наукового його тлумачення. Цей поворот, здійснений зусиллями багатьох видатних мислителів, був зумовлений глибинними зрушеннями у житті давньогрецького народу. Перемога демократичного ладу та укріплення міської громадянської общини — поліса, закони Солона та Велика грецька колонізація, поява залізних знарядь праці й чужоземне рабство — все це дало можливість більш глибоко, науково переосмислити світ.

Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців,першим з яких став ФалесМілепіський (бл. 625—547 pp. до н. е.) — засновник іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки бувГераклітзЕфесу (бл. 520—460 pp. до н. е.). Суть філософського вчення Геракліта полягає в цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу і єдину проникаючу його закономірність. Головне в його картині світу — діалектичність. Цей прорив забезпечив появу великої філософської тріади — Сократа, Платона і Арістотеля.

Слід зазначити, що до середини V ст. до н. е. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти із сильним впливом на носіїв політичної влади. Реформи, що їх проводили Фемістокл (524—459 pp. до н. е.), Ефі-альт (пом. 461 р. до н. е.) та Перікл (бл. 495—429 pp. до н. е.) потребували професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояснюється популярність, яку здобули в Афінах софісти платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків з аристократичних кіл були тісно пов'язані з філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор (бл. 500—428 pp. до н. е.). існував цілий гурток Перікла — інтелектуальне оточення, яке впливало на вироблення політичної лінії. Проте основна маса громадян завжди ставилася до інтелектуальної еліти з недовірою і зневагою. Так, ще за життя Перікла громадяни домоглися розправи над Анаксагором та Фідієм. Пізніше ці тенденції посилилися. Яскравим прикладом може бути трагічна доля Сократа, приреченого до страти.

Сократ (470/469—399 pp. до н. е.), за визначенням Цицерона, "спустив філософію з неба на землю". Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра в силу розуму — ось найпривабливіші риси

 


вчення Сократа. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишається й донині. Він прагнув збудити думку і закликав до знань, але стверджував: "Я знаю тільки те, що нічого не знаю". Він критикував полісну мораль і називав себе ґедзем, що безперервно жалить могутнього, але ледачого коня — афінський народ. Сократ не приховував своїх аристократичних симпатій і критикував недоліки демократичного ладу Афін.

В останньому слові на суді Сократ сказав громадянам Афін: "Прирікаючи мене на смерть, ви вважали, що позбудетеся викривача. Умертвляючи людей, ви не позбавитеся від осудження. Такий засіб захисту ненадійний. Набагато кращий інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самим бути якнайкращими". Сократ відмовився зберегти собі життя ціною втечі з Афін. Підкорившись вироку, він випив отруйний сік цикути.

Учні Сократа — Платон (428/427—348/347 pp. до н. е.), а через нього й Арістотель (384—322 pp. до н. е.) — створили філософські школи, які мали і мають великий вплив на формування ідей. Арістотель у праці "Політика" створив першу теорію держави. За влучним висловом І. Кіреєвсько-го, візантійське православ'я за природою платонічне, як латинський католицизм за природою арістотелічний.

Середина V ст. до н. е. — це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. "У полуденній духоті,— за словами Арістофана, коник, ошалілий від сонця, волає". Грецька культура цієї пори — це дійсно крик радості, що йде із середини людського роду, що дає світові геніальні твори. Одним із таких творів є "Історія" (Histories Apodeixis) у дев'яти книгах Геродота з Галікарнасу (6л. 484—425 pp. до н. е.), якого Ціцерон назвав "Батьком історії" (Pater historiae). Твір Геродота поклав початок новій галузі знань — історії. Четверта книга "Історії" (Мельпомена) присвячена скіфам та їх країні, різним версіям походження скіфів та інших народів Східної Європи. Це, по суті, перший історичний опис території України. Головна мета твору Геродота "щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі і дивовижні справи, довершені як еллінами, так і варварами, не залишилися незнаними, щоб з'ясувати причини, чому вони воювали між собою". Отже, йдеться про ворожнечу Сходу і Заходу, Азії і Європи, про греко-перські війни V ст. до н. е. Перемога еллінів у греко-перських війнах привела до небаченого раніше злету культури.

Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиліття було споруджено Парфенон, Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.

Найкращими зразками грецької архітектури, що збереглися до наших часів, є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів іктіна та Калікрата. Ці шедеври світової архітектури створювалися під загальним керівництвом Фідія.

Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином прекрасних хлопців — ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї "Списоносець" та "Діадумен". Поліклет у трактаті "Канон" теоретично розробив

 


систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уявляли елліни V ст. до н. е. — голова мала становити 1/7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня— 1/6.

Одним із друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фідій (бл. 490—415 pp. до н. е.). Повноти класичної досконалості грецька пластика досягла у фризах Парфенона, створених декількома художниками під керівництвом Фідія. На фризі з північної сторони будівлі представлена святкова панафінейська процесія. Гармонійні й величні 365 людських фігур і 227 фігур тварин. Найвідомішою скульптурою Фідія була статуя богині Афіни із золота, дерева і слонової кістки, яка стояла в Акрополі перед Парфеноном. Висота її сягала 12,5 метра. Для храму Зевса в Олімпії Фідій вирізьбив статую Зевса Олімпійського, що сидить на троні. Ця скульптура Фідія належала до Семи чудес світу.

Елліни настільки ж скульптори, наскільки й поети. Ми вже зазначали, що античність — скульптурна. Проте вона ще й тілесна. Зображення оголеного тіла — основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мистецтвом тілесної близькості й миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що вже відбулося. Це перемога краси над хаосом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душу. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безособові, вони сповнені бездушної життєвості. Еллінський храм — це також форма тілесності, це "житло" для величних статуй богів. У пропорціях храму закладено тілесну пропорційність. "У грецького храму немає розмірів, у нього є пропорція". Краса Парфенону — це краса "простоти", породження рідної землі, він вписаний у навколишнє середовище, є невід'ємною частиною Акрополя і завершує пейзаж.

Елліністичний період. Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха синтезу культур. Полісний світ Еллади підірвав себе зсередини війнами. імперський дух Александра Македонського (356 — 323 pp. до н. е.) зробив спробу об'єднати світ, узявши за традицію еллінську культуру. Рання смерть Александра поклала кінець імперським планам. Після двадцятилітніх міжусобних воєн, на рубежі IV—III ст. до н. е., полководці Александра заснували на території його колишньої імперії власні царства: Птоломеїв у Єгипті, Селевкидів у Сирії та Месопотамії, Антігонідів у Македонії, Вифинське, Галатське й Понтійське царства.

Досягнення елліністичного періоду високі й різноманітні. На рубежі III—II ст. до н. е. — бурхливий розквіт науки: природознавства, філології, техніки. Центром культурного життя були Александрія Єгипетська, а у II ст. до н. е. також Пергам. Не втратили значення й Афіни, що славилися своїми філософськими школами.

Сад Лікея, де Аристотель прогулювався зі своїми учнями, названими тому "перипатетиками" (ті, хто гуляє), став прообразом наукових установ і за межами Греції, насамперед в Александії. Правитель Єгипту Птоломей Сотер запросив до двору учня Арісттеля Деметра Фалерського (350—

 


283 pp. до н. е.) і не пошкодував коштів, щоб заснувати у кварталі Брухейон в Олександрії найбільший у тодішньому світі науковий центр — Мусейон. Там були величезні зал для зібрань вчених і бібліотека, ботанічний сад, зоопарк, хірургічні лабораторії й астрономічні обсерваторії. Прекрасні умови для роботи, а також пенсії, що платили тут вченим, притягували в Александрію в III в. до н. е. безліч творчих людей.

В Александра' розгорнув свою діяльність видатний математик Евклід (бл. 365—300 pp. до н. е.), автор трактату "Початки геометрії". У цій книзі був зібраний і систематизований матеріал, накопичений декількома поколіннями математиків.

У другій половині III ст. до н. е. працював прославлений математик, фізик і винахідник Архімед (бл. 287—212 pp. до н. е.), який належав до александрійської наукової школи, але жив і працював у Сіракузах, де у 212 р. до н. е. загинув під час штурму міста римлянами. Особливою популярністю в античному світі користувалися його праці "Про квадратуру параболи", "Про метод" і знаменитий трактат "Про тіла, що плавають", у якому сформульовані закони Архімеда і закладені основи науки гідростатики. Завдяки своєму твору "Початки механіки" він став основоположником теоретичної механіки. Однак слід підкреслити, що технічні досягнення античності не враховували ті теоретичні розробки, які могли запропонувати їй спеціальні науки, що, природно, гальмувало її розвиток. Це пояснюється тим, що праця рабів коштувала дешевше, ніж купівля і використання машин.

В александрійській обсерваторії проводилися астрономічні спостереження. Видатний астроном античност АрістархСамоський (бл. 320— 250 pp. до н. е.) спробував визначити відстань від Землі до Місяця і до Сонця й розміри світил. За 18 століть до Коперніка Арістарх висунув гіпотезу про обертання Землі та інших планет навколо Сонця.

Для пластичного мистецтва III—І ст. до н. е. не були часом занепаду. Прикладом може бути славнозвісна скульптурна група "Лаокоон" — твір родоських митців Агесандра, Полідора і Афінодора, шедевр елліністичної пластики. історик Пліній Старший (23/24—79 pp. н. е.) вважав її найвищим досягненням, якого коли-небудь досягав скульптор. Риси того ж стилю знаходимо в уславленій статуї Афродіти Мілоської. Символом нової культурної традиції з еллінським началом стало місто Александрія. Це місто — останній оплот і сховище античної мудрості. Еллінізм передав естафету новій традиції у рамках античності. Настає доба Риму, золота осінь античності.

Варто наголосити, що давні греки — перший європейський народ, який започаткував, на відміну від країн Стародавнього Сходу, не деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Вільна людина стає центром полісної демократії. Антропоцентризм концепції давньогрецької культури ілюструється висловленням філософа Пратагора (бл. 480— 410 pp. до н. е.): "Людина — міра всіх речей".

 








Дата добавления: 2015-10-18; просмотров: 645. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Весы настольные циферблатные Весы настольные циферблатные РН-10Ц13 (рис.3.1) выпускаются с наибольшими пределами взвешивания 2...

Хронометражно-табличная методика определения суточного расхода энергии студента Цель: познакомиться с хронометражно-табличным методом опреде­ления суточного расхода энергии...

ОЧАГОВЫЕ ТЕНИ В ЛЕГКОМ Очаговыми легочными инфильтратами проявляют себя различные по этиологии заболевания, в основе которых лежит бронхо-нодулярный процесс, который при рентгенологическом исследовании дает очагового характера тень, размерами не более 1 см в диаметре...

Вопрос. Отличие деятельности человека от поведения животных главные отличия деятельности человека от активности животных сводятся к следующему: 1...

Расчет концентрации титрованных растворов с помощью поправочного коэффициента При выполнении серийных анализов ГОСТ или ведомственная инструкция обычно предусматривают применение раствора заданной концентрации или заданного титра...

Психолого-педагогическая характеристика студенческой группы   Характеристика группы составляется по 407 группе очного отделения зооинженерного факультета, бакалавриата по направлению «Биология» РГАУ-МСХА имени К...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия