Студопедия — Піднесення і падіння Стародавнього Риму
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Піднесення і падіння Стародавнього Риму






Періодизація культурного розвитку Риму збігається із загальноісторичною. Фундаментом давньоримської культури була етруська культура — VIII—II ст. до н. е. Римська історія веде початок з Царського періоду Стародавнього Риму — VIII—VI ст. до н. е. Потім іде Республіканський період — VI—І ст. до н. е. та імператорський — І—V ст. н. е.

Першій етап римської історії починається з етруського періоду. Як походження етрусків, так і їхня таємнича мова, "ні на яку не схожа", як справедливо помічає письменник Діонісій Галікарнаський (І ст. до н. е.), є донині нерозгаданою загадкою. і це незважаючи на те, що існує близько 10 тис. пам'яток етруської мови, написаних грецьким алфавітом. Не вдаючись у подробиці багатолітньої наукової дискусії, зазначимо лише, що теза, що виникла ще в античності, про автохтонне походження етрусків не здається переконливою. Не тільки свідчення Геродота про лідійське походження етрусків, а й схожість географічних назв в Етрурїї з тими, які ми знаходимо на території Малої Азії, показують, що етруски прийшли зі Сходу, можливо, саме з Малої Азії. Досі не прочитані написи на знайденій на острові Лемнос мармуровій стелі із зображенням воїна, що відноситься до VII ст. до н. е., складені на етруській або дуже близькій до неї мові. Тип гробниць, озброєння, практика ворожіння також пов'язують етруське суспільство, його культуру зі Сходом. Деякі форми етруської мови мають відповідність у кавказьких мовах, адже народи, споріднені з кавказькими, заселяли в давнину Малу Азію.

До середини VII в. до н. е. етруски приступили до широкого завоювання, підпорядкувавши собі Латій і Кампанію та наблизившись до грецьких міст на півдні півострова. Незважаючи на мовчання про це римської історіографії, немає сумніву, що етруски володіли тоді й Римом. Це знайшло своє відображення в історії правління у Римі етруських царів Тарквініїв. До VI ст. до н. е. належать відомості про греко-етруські війни за панування на Тірренському морі. При цьому етруски вступили в союз із Карфагеном, якому на рубежі VII—VI ст. до н. е. удалося згуртувати в державне об'єднання раніше мало пов'язані між собою фінікійські колонії. Хоч спочатку об'єднані сили етрусків і карфагенян здобули важливі перемоги, загалом греко-етруські війни завершилися до кінця VI ст. до н. е. поразкою етрусків, вигнанням їх із Кампанії і Латія (до цього ж часу римські історики відносять вигнання етруського царя Тарквінія Гордого з Риму), падінням етруської могутності в Центральній італії й піднесенням нової політичної сили — Риму.

Епоха Риму з його розважливим інтелектом, упорядкованістю та дисципліною змінила епоху Еллади. У еллінів і римлян було своє історичне покликання — вони доповнювали одні одних. Два головних давньоєвропейських етноси за психологічним складом протилежні. У римлян склалася репута-

 


дія державного народу без оригінальних ідей у філософії, науці, мистецтві. Взаємодія полюсів створювала поліетнічний культурний тип, у якому брали участь й інші народи Середземномор'я. У римській історії немає місця еллінській тривалій рівновазі сил, немає мозаїки міст-держав, що співіснують без об'єднання, немає самодостатньої гри творчості й уяви.

Геополітична дилема маленького міста в центрі Апеннінського півострова була іншою: перемогти сусідів чи бути переможеним. У римському національному характері виявляються величезна цілеспрямованість, дисциплінованість, організаційні здібності. Після падіння древньої монархії Рим — олігархічна республіка, мета якої полягала в розширенні й утриманні життєвого простору. історія Риму пропахла солдатським потом. Державний устрій називається disciplina reipublicae, дисципліна загальної справи, тобто організованої участі в ній громадян. У Римі ми знаходимо чітку організацію, ієрархію, яких немає у давніх греків. Це — досить консервативне суспільство.

На думку відомого французького історика Ле Гоффа, "римська історія, якій поклав початок Ромул, залишалася навіть у період найбільших успіхів лише історією грандіозного закритого світу. Місто завдяки завоюванням збирало навколо себе землі, поки його територія не досягла оптимальних для його оборони розмірів, і тоді воно у і ст. рішуче закрилося прикордонним валом, цією свого роду китайською стіною західного світу. Під захистом цього укріплення місто займалося експлуатацією й споживанням, само нічого не роблячи: після елліністичної епохи не з'явилося ніяких технічних нововведень, господарство підтримувалося за рахунок грабежу і переможних війн, що забезпечували потік рабської робочої сили і дорогоцінних металів, які черпалися з накопичених на Сході скарбів. Рим чудово процвітав у мистецтві самозбереження: війна — завжди оборонна, незважаючи на видимість завоювань; право будувалося на прецедентах, запобігаючи нововведень; дух державності забезпечував стабільність інститутів; архітектура — переважно мистецтво житла".

Водночас це не була азіатська деспотія. Римляни створили державно-юридичну систему, закріплену в правових статтях і кодексах. У їхньому житті величезну роль відігравав контракт.

Римське право — вінець римського погляду на світ. Воно поділялося на публічне (jus publicum), приватне (jus privatum). У ньому скурпульозно розроблені норми володіння. Трактуються зобов'язальні (контрактні) відносини, договір, відносини товаровласників* і товаровиробників, працездатність, порядок спадкування тощо. Римська юриспруденція стала основою цивільного права в сучасному суспільстві. Римський характер, на відміну від еллінського, не споглядальний, а практичний.

Який же внесок Риму в античну культуру? Великий римський поет Вергілій (70 р. до н. е. — 19 р. до н. е.) у своїй поемі "Енеїда" дає щиру і зрозумілу відповідь: "У тому, що мідь нехай купують інші, а римлянин покликаний вести народи, жалувати підвладних і завойовувати гордих".

 


"Інші" — це, зрозуміло, греки. Чи означає це, що тільки у справах державних відзначився гордий і грізний Рим?

Безсмертна латинська поезія, і Вергілій у чомусь заперечує собі своєю ж поемою. Елліни, безперечно, були найкращими скульпторами і дали науці більше ніж римляни. Можна стверджувати, що римське мистецтво цілком виросло з грецького. У завойованій Елладі римляни поводили себе як варвари. Сатирик Ювенал (бл. 60 — 127 pp. н. е.) так змальовує воїна тих часів: "...цінувати не вмівшого художества греків", який "у долі здобичливій" розбивав "кубки праці малярів славетних" на дрібні шматочки для того, щоб прикрасити ними свій щит або панцир. А коли римляни почули про цінність творів мистецтва, знищення змінилося пограбуванням. З Епі-ру римляни вивезли 500 статуй. Пліній Старший зазначав, що Рим переповнився статуями.

Римляни почали з імітації, спочатку копіювали, а лише потім стали створювати своє. Еллінська статуя тілесна, римська — портретна. Починаючи з II ст. до н. е. у скульптурі головним явищем стає реалістичний портрет. Скульптурний пластичний реалізм римських майстрів досяг своїх вершин у і ст. до н. е. і породив такі шедеври, як мармурові портрети Помпея та Цезаря. Близько 40 р. до н. е. у Римі з'явилася тенденція до наслідування ранньокласичних майстрів грецької скульптури, своєрідний "аттицизм" у пластиці. Видатним його представником був Стефан,

Дерев'яна архітектура з теракотовим орнаментом повністю панувала в Римі в III ст. до н. е. і тільки в наступному столітті почала поступатися місцем кам'яним будівлям. Основним матеріалом був туф, через що не вдавалося зробити довгі міцні балки, тому зодчим доводилося створювати арочні склепіння. Поява обпаленої цегли, а потім і бетону відкривала можливість для швидкого будівництва. Усе це тому, що римська архітектура мала інший, порівняно з грецькою, характер. У добу тріумвіратів місто стали прикрашати мармуровими будівлями. З'явилися новий Форум (Форум Цезаря), храми Сатурна, Божественного Юлія та ін. У суворий старий Рим прийшли багатство та пишність.

Витоки римського мистецтва, так само як і римського права, і римської державності, належать до часів Республіки. імператорський Рим намагався утвердити й розвинути ці начала у всесвітньому масштабі.

Благоустрій великого міста всієї імперії — таким було найперше завдання, яке висунув імператор Август (63 ρ. до н. е. — 14 р. н. е.) У римській історії століття Августа мало для культури таке саме значення, як і століття Перікла в Елладі.

Республіканський Рим з його вузькими вуличками (від 4 до 7 м завширшки), цегляними багатоповерховими будівлями і тісним старим Форумом не міг, звичайно, зрівнятися із сучасними йому елліністичними містами Сходу: Олександрією та Антіохією.

Класична простота, велич і серйозність роблять неповторною портретну пластику того часу. В 75 p., під час правління імператора Веспасіана,

 


було закладено, і за імператора Тіта Андроніка, у 80 p., закінчено амфітеатр Флавіїв, видатну пам'ятку Римської імперії, який ще називають Колізеєм (від лат. colossus — величезний), його еліптична форма має вісь 54/86 м завдовжки, довжина загальних осей будинку — 156 та 188 м, висоту зовнішнього муру — 48,5 м. Виставу одночасно дивилися близько 50 тис. глядачів, які могли швидко заповнювати й звільняти місця крізь 80 проходів.

" Любов'ю римлян користувалися перегони на колісницях, бої гладіаторів, бої з дикими звірами і морські битви, так звані навмахії, що влаштовувалися з усе більшою пишністю і ставали все дорожчими. імператорські школи гладіаторів, де рабів навчали вправам із гладіаторською зброєю — мечем або тризубцем, були організовані не тільки в Римі, а й у Капуї, Пре-несті, Помпеях та багатьох інших містах імперії. Про розмах, з яким улаштовувалися видовища, свідчить хоча б те, що при відкритті амфітеатру Флавіїв за імператора Тіта було вбито приблизно 9 тис. диких і приручених звірів, а під час чотиримісячних свят, пов'язаних із тріумфальним в'їздом Траяна в Рим після перемоги над даками в 107 p., — 11 тис. тварин. У амфітеатрах, крім боїв зі звірами і сутичок гладіаторів, проходили також навмахії; перша, з участю єгипетських і фінікийських кораблів, була влаштована ще за Цезаря на штучному озері, викопаному на Марсовому полі, а сама вражаюча — за Нерона, на заповненій водою арені амфітеатру, де була представлена битва між афінянами і персами.

Масове будівництво у Римі відбувається за імператора Адріана. Його головний архітектор грек Аполлодор з Дамаска (И ст. н. е.) був творцем Пантеону (120 р. н. е.).

Пантеон — це храм усіх богів, покровителів імператорського дому, що прославляв мрію про об'єднання імперії. імперії, що збирала під римським пануванням багато різних націй, вірувань та культур. Велич, осяяна із середини яскравим світлом, — ось, мабуть, ідея, утілена в архітектурі цього храму. Від первісної будівлі, що датується 26—2 5 р. н. е. залишився тільки портик із колонами. Поєднання грецького портика з римською купольною конструкцією типове для римської архітектури.

Пантеон — найвизначніший за розмірами римський банний храм. Діаметр круглої будівлі — 43,5 м — дорівнює його висоті. Пантеон — це храм світла, яке струмиться з 9-метровго отвору в куполі. Внутрішній величний простір сприймається як частка Всесвіту.

Ще одним, типово римським витвором, є тріумфальні колони. Це подоби сили й мужності. Найгарнішою колоною, безперечно, вважають колону імператора Траяна (53 — 117 pp. н. е.). Навколо стовбура колони Траяна широкою стрічкою в'ється рельєф, що прославляє його перемогу над даками. Це ціла розповідь, історія у пластиці.

Однією з найпопулярніших громадських будівель були терми лазні. У Римі їх було близько тисячі. Терми будували за часів Нерона (54—68 pp. н. е.), Тіта Андроніка (79— 81 pp. н. е.), Траяна. Найбільш відомі з них звели у 211 —

 


216 pp. Це терми Каракалли (211— 217 pp. н. е.). Загальна кількість громадських лазень у Римі, як великих, так і малих, досягала тисячі.

Римська наука епохи перших імператорів характеризувалася не стільки розвитком знань, скільки енциклопедизмом, прагненням освоїти й систематизувати вже накопичені наукові досягнення.

Римську математику, астрономію, географію II ст. н. е. прославив Клавдій Птолемей (87—161 pp. н. е.). У його головній праці "Альмагест" — енциклопедичному зводі астрономічних знань древніх — представлена створена ним знаменита геоцентрична модель світу, що залишалася в Європі основою поглядів на устрій Всесвіту аж до появи системи Коперніка.

Проте особливо своєрідність римського стилю виявилася у портретній скульптурі. Римський портрет має складну передісторію. Римський портрет — це сама історія в обличчях. За ним можна простежити період піднесення, величі вічного міста, його кризи та занепад.

У другій половині II ст. н. е. починають з'являтися негативні тенденції. Це епоха переоцінки цінностей, посилення східних впливів, визрівання містицизму, нових романтичних настроїв, що провіщають кризу римської великодержавної гордині. "Час людського життя — мить,— писав імператор і філософ-стоїк Μарк Аврелій (І6І —180 pp. н. е.), — його суттєвість — вічна течія; відчуття туманні; побудова всього тіла — тлінна; душа — нестійка; доля — загадкова; слава — невірогідна".

У портреті техніка спрощена до крайності, риси обличчя зображують грубими лініями з відмовою від деталей. Новий стиль — це монументальна виразність. Відчувається вплив варварської периферії імперії. Значні зміни в скульптурі пізнього Риму відображають початок загальної кризи античного мистецтва. На рельєфах саркофагів III ст. композиції багатофігурних сцен часом складні як ребус, їх слід довго розглядати, щоб зрозуміти сюжет.

Утрата відчуття пластичності в скульптурі пізнього Риму, особливо у IV ст. н. е., виявляється двояко. У деяких рельєфах поверхня розпушується, від чого втрачаються відчуття мармуру, а також матеріальність. В інших пам'ятках, навпаки, відчувається щільність обсягів, зростає окам'янілість форм. Мистецтво стає дедалі більше символічним.

Криза, що вплинула і на скульптуру, торкнулася всієї духовної сфери. Релігія стає дедалі більш еклектичною. Широко сповідувались культи східних божеств: ісіди, Кібели, Мітри. Зі Сходу поширювалось християнство. З'являється потяг до чужих, малозрозумілих ідей. До числа таких ідей належав гностицизм як логіка заперечення життя. Його основна проблема — спасіння душі, чого практично не знала античність. Проте вивільнення душі у гностиків — це вивільнення від матерії через боротьбу з нею, це заперечення самого життя.

Однак у період занепаду античний світ зумів створити на той час останню оригінальну філософську концепцію — неоплатонізм. Це синтез ідеалістичних концепцій попередніх століть. Засновник неоплатонізму —

 


Плотін (204—270 pp. н. е.) з єгипетського міста Лікополь. Його система полягає у визначенні єдиним єством якогось трансцендентного абсолюту — "єдиного", з якого походять усі менш досконалі форми буття — так звані гіпостази: світ ідей, світ душ і світ тіл. Мета — звеличення аскетично-абстрактного, спіритуалістичного й забезпечення тілесного і мирського. Відбувався болючий пошук нової культурної традиції, все старе заперечувалося. У неоплатонізмі не можна було знайти порятунку. Це було останнє слово згасаючої Римської імперії.

Криза духовна загострювалася економічним занепадом у західній частині імперії. У 330 р. імператор Константин і (306—337 pp. н. е.) переніс столицю імперії на Схід. Це було викликано тим, що в IV в. західна половина імперії економічно занепала, господарство ж східних провінцій залишалося на більш високому рівні. Економічний центр імперії перемістився на Схід, тому Рим втратив значення і політичного центру. Крім того, назавжди покидаючи Рим, Константин підкреслював розрив зі старими політичними традиціями і остаточне затвердження домінату—деспотичної влади імператора. Новою столицею Римської імперії стало стародавнє грецьке місто Візантій, розташоване на європейському березі протоки Босфор між Егейським і Чорним морями. Візантій був перейменований у Константинополь, тобто місто Константина (нині Стамбул). Місце для столиці було вибране вдало: місто розташоване на перехресті військових і торгових (морських і суходольних) доріг, воно мало вигідне стратегічне положення, займаючи височину, звернену однією стороною до бухти Золотий Ріг. У новій столиці велося велике будівництво. Серед інших споруд Константин будував тут і християнські церкви, і язичницькі храми. Населення Константинополя швидко зростало і досягло вже наприкінці IV ст. 100 тис., а до кінця V ст. — 150 тис. жителів. Візантія виступала в майбутньому спадкоємницею римсько-елліністичних традицій, зберігала ореол світової держави. Проте самі жителі називали себе не візантійцями, а ро-меями, а імперію — ромейською.

Духовна ситуація цього часу надзвичайно цікава. існують епохи, коли людям жити легко, але дуже бридко. Саме таким був кінець Римської імперії.

У рамках широкого пошуку духовного очищення виникає християнство. Це монотеїзм, це рівність усіх перед богом, братерство людей і "вдячність" за благочинне життя після смерті. Християнином у І—II ст. ставав далеко не кожний, а лише той, хто відчував себе "у світі" чужим, а в общині своїм.

Християнство з'явилося на світ з метою вилікувати його. У минуле відходила язичницька цивілізація. Вона, безперечно, була дуже високою. У її рамках створено неперевершені засоби словесного й пластичного зображення світу, вічні політичні ідеали, витончені системи логіки й мови. Проте ця культура на той час вичерпала себе. За твердженням Г. Честертона, "з людською уявою сталася жахлива

 


річ — весь світ пофарбувався, пройшов, проникся небезпечними пристрастями, які несхильно вели до збочення. Коли стать перестає

бути слугою, вона миттєво стає деспотом".

У 313 р. Константин видав так званий Медіоланський (Міланський) едикт. Офіційно було припинено переслідування християн і визнано свободу віросповідань у Римській імперії. Фактично це означало, однак, визнання панування християнської церкви в імперії; сам імператор став брати участь у церковних справах, а богословські спори стали пов'язуватися з боротьбою за єпископські кафедри, які перетворилися в державні пости імперії. У відповідь на це вже у 314 р. церковний собор (з'їзд вищого духовенства) в місті Арелати в Південній Галлії постановив, що християни не повинні надалі відмовлятися відбувати військову службу в римській армії. У 314 р. римському єпископу була надана резиденція — Латеранський палац. У багатьох містах почалося будівництво церковних споруд. Християнство фактично стало панівною релігією.

У 325 р. церковний собор у малоазіатському місті Нікеї проходив з участю імператора. Були сформульовані загальнообов'язкові основи християнського віровчення. Язичницькі культи з цього часу починають витіснятися. Панівна церква стала називатися християнською, апостольською, католицькою (загальною) і православною (тобто єдино правильною).

Отримавши офіційне визнання, християнська церква перетворюється з гнаної в сильну й багату організацію. У її руки стікаються дарування імператорів і приватних осіб, спадщини за заповітами, платежі за церковні служби, прибутки від експлуатації рабів і колонів у церковних і монастирських господарствах. Церква стає великим земле- і рабовласником. Створюється ціла ієрархія церковних посад на чолі з архієпископами і єпископами. Єпископи найбільших міст — Рима, Александрії, Константинополя, Єрусалима й Антіохії піднеслися над іншими і прийняли титул патріарха. Римський і александрійський патріархи називалися, крім того, папами, потім цей титул утримався тільки за римським патріархом.

Вище духовенство християнської церкви перетворилося в спільника державної влади і панівного класу. Водночас соціальна боротьба часто стала набирати форми єресей, тобто релігійних течій, незгідних з офіційною церквою.

Елліно-римські традиційні культи швидко відмирали, незважаючи на спробу імператора Юліана створити з них струнку релігійну систему, здатну протистояти християнству. імператор Юліан Відступник (361 — 363 pp.) спробував відновити язичництво і порвав з християнством, за що й отримав від християнської церкви своє прізвисько. Він наказав відняти у християн передані їм раніше язичницькі храми і повернути їх жерцям. Загибель Юліана під час війни з Персією поклала кінець реставрації язичництва.

 


Імператор Феодосій (379—395 pp.) у 391—393 pp. заборонив усі язичницькі культи. У язичників з'явилися свої мученики: в Александрії було спалено храм Серапіса, Александрійську бібліотеку, а в 415 р. юрба християн убила жінку-математика Гипітію. Протягом V ст. елліно-римське язичництво швидко зникало.

З'являються перші грубі, примітивні зразки мистецтва, простого за формами, але які зберегли чисту віру дітей у єдиного Бога-рятівни-ка, який, якщо не в цьому світі, та в іншому, введе безгрішну людину, яка безневинно страждала на землі у злиднях і хворобах, у царство вічної радості й безмежного щастя.

Починається нова епоха, нова культура, системоутворюючим чинником якої стало християнство.

 








Дата добавления: 2015-10-18; просмотров: 607. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Медицинская документация родильного дома Учетные формы родильного дома № 111/у Индивидуальная карта беременной и родильницы № 113/у Обменная карта родильного дома...

Основные разделы работы участкового врача-педиатра Ведущей фигурой в организации внебольничной помощи детям является участковый врач-педиатр детской городской поликлиники...

Ученые, внесшие большой вклад в развитие науки биологии Краткая история развития биологии. Чарльз Дарвин (1809 -1882)- основной труд « О происхождении видов путем естественного отбора или Сохранение благоприятствующих пород в борьбе за жизнь»...

ПРОФЕССИОНАЛЬНОЕ САМОВОСПИТАНИЕ И САМООБРАЗОВАНИЕ ПЕДАГОГА Воспитывать сегодня подрастающее поколение на со­временном уровне требований общества нельзя без по­стоянного обновления и обогащения своего профессио­нального педагогического потенциала...

Эффективность управления. Общие понятия о сущности и критериях эффективности. Эффективность управления – это экономическая категория, отражающая вклад управленческой деятельности в конечный результат работы организации...

Мотивационная сфера личности, ее структура. Потребности и мотивы. Потребности и мотивы, их роль в организации деятельности...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.008 сек.) русская версия | украинская версия