Основні тенденції розвитку культури зарубіжжя

В Європі період раннього Середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням (дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії). Починаючи з XI ст., яке вважається в європейській історії переломним, культурний розвиток значно посилюється.

Культура народів Західної Європи. Середньовічна культура тісно пов'язана з католицькою церквою, надзвичайно вагомою політичною і владною силою, що своїм авторитетом освячувала існуючий лад і була його духовним поводирем. Вплив церкви відчувався в усіх галузях культури: в науці й освіті, літературі та мистецтві, у побутовій культурі та поведінці людини.

Провідною рисою світогляду цієї доби був релігійний аскетизм. Він декларувався з церковних і університетських кафедр, був обов'язковим елементом середньовічної культури. Згідно з ним світ навколо людини і вона

 

сама є втіленням гріха та зла. Звідси життєве кредо кожного від коронованої до пересічної особи — постійна щоденна боротьба з цим гріхом та підготовка до життя вічного. Люди виховувались і жили в цьому дусі. Поширеними були пости, покаяння, носіння власяниць та веригів, чернецтво. Водночас слід зауважити, що впливовість церкви в часи розквіту, а особливо в часи пізнього Середньовіччя дещо зменшується. З розвитком продуктивних сил, появою бюргерства відбувається пожвавлення культури, яка все більше набирає рис світського характеру, що приведе в майбутньому до культури Відродження.

Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей, переважна більшість яких не мала освіти, висловлювалось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна неконформістська поведінка порушувала порядок природи — загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своєрідним ізгоєм, оголошувався єретиком та ін.

Як уже зазначалося, європейські народи в часи Середньовіччя були ма-лоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення 'їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб — кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім "вільних мистецтв" — граматику, риторику, діалектику, або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тпривіум, останні — квадривгум. Вищі школи в XI—XIV ст. також передбачали вивчення "вільних мистецтв", де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.

Вища школа спочатку називалася "загальною наукою" (від лат. studia ge-neralia), згодом цю назву замінить інша — університет (від лат. univeritas — "община", "корпорація", "сукупність"). Роль університетських центрів у часи раннього Середньовіччя відігравали вищі школи — Болонська, що спеціалізувалась на вивченні й пропаганді римського права, Салернська медична, культурні та освітні центри в іспанії та на Сіцілії. Згодом університети поширюються по всій Європі.

 

Найстарішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як "вільна школа" вже в першій половині XII ст. Крім нього, були Оксфордський і Кембриджський в Англії, Саламанкський в іспанії, Неаполітанський в італії, засновані в XIII ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфурті, Кельні. У XV ст. кількість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось понад 60. Практично всі вони діяли із санкції і за підтримки римської курії¹.

Студенти об'єднувалися в організації — земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, у яких брали участь викладачі, студенти та всі бажаючі, проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожен шістнадцятий — магістра. Університети були незалежними від місцевої влади, мали свій статут, суд тощо. Середньовічний університет складався щонайбільше з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де вивчались "вільні мистецтва") і трьох старших (богословського, правового, медичного).

Наука Середньовіччя мала чіткий світоглядний імператив, обґрунтовувала існування Бога, була в основному книжною справою, спиралась певною мірою на абстрактне мислення і мала передусім гуманітарне спрямування. Мета наукового пошуку цієї доби — зрозуміти світ таким, яким він є. Науковці користувались методами спостереження і дуже рідко експериментували. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI—XVII ст., став домінуючим і в науці. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого вченого Бенедикта Нурсійського "Ога el labora — техніка облагороджує працю, а праця — життя"².

Середньовічна наука отримала назву схоластика (від лат. shola). Найяскравішим її прояв був у головній науці Середньовіччя — богослов'ї. Провідною її рисою було не відкриття нового, а лише тлумачення та систематизація того, що було основою християнства — Святого письма, спираючись на творчість античних філософів, головним чином Арістотеля. Від античної філософії схоласти запозичили також форму логічного викладу у вигляді складних міркувань та висновків. У ранній період свого розвитку схоластика як науковий рух, що охопив більшість країн, мала певне позитивне значення.

Насамперед схоласти після тривалої перерви відновили вивчення античної філософської спадщини, звернулися, особливо в XII—XIII ст., до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеалістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт,

' Норман Дейвіс. Європа. історія / Пер. з англ. — К.: Основи, 2000. — С. 1296 ² Поликарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посіб.— X., 1999. С. 244.

 

Епікур, Лукрєцій). Нарешті, багато схоластів були універсальними вченими, займалися вивченням усіх доступних тоді наук

Найвідрмішими схоластами були П'єр Абеляр (1079—1142), який відіграв значну роль у заснуванні Паризького університету; Альберт Великий (1207/1193—1280) — німецький учений, богослов, автор багатьох творів природничого характеру; Фома Аквінський (1225—1274) — відомий своєю працею "Сума теології", що була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду і висвітлювала в тогочасному розумінні всі питання природи і суспільства; Роджер Бекон (1214— 1294) — учений, чернець францисканського ордену, професор Оксфордського університету, наполягав на потребі дослідного вивчення природи. В його творах, головним з яких була "Велика праця", він висуває ряд незвичайних здогадів, винаходить рецепт пороху, мріє про літальні апарати, підйомні крани та ін. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув'язненні¹.

З огляду на поступове накопичення знань виникла потреба в енциклопедичних узагальненнях. Серед них найбільше поширення мали "Велике дзеркало" (1264 р.) Вінсента де Бове і "Велика праця" (1268 р.) Роджера Бекона.

У Середні віки існував й інший науковий напрямок, антипод схоластики — містика. Спочатку вона послідовно сформувалась у XII ст. в авгус-тинському монастирі Сен-Віктор у Парижі, а згодом поширилася в Європі. Містики відкидали необхідність тлумачення і логічного підтвердження засад віри, вважаючи, що релігійні положення повинні засвоюватися виключно шляхом "спостереження", тобто "молитов і благочестивих роздумів", без допомоги будь-якої "язичеської науки". У цьому вони були певним тормозом наукового поступу. Проте серед них було багато мислителів, які у своїх "спогляданнях" та "роздумах" критично ставилися до основ феодалізму, відкидали його "вічність" і передбачали близькість "нових часів". Серед відомих містиків слід згадати Бонавентуру (бл. 1199—1274), автора впливової праці "Шлях душі до Бога", Волтера Гілкона з "Драбиною досконалості", Томаса Гемеркена, відомого як Томас Кемпійський (1380— 1471), з працею "Наслідування Хреста".

Дослідники середньовічної науки виділяють у ній чотири основних напрями. Перший — фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух. Другий — вчення про світло, в рамках якого будувалась модель Всесвіту. Третій — науки про живе, про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя.

Четвертий — комплекс астролого-медичних знань, до якого певною мірою належало вчення про мінерали. Особливим напрямом науко-

Греченко Я, Чорний 7, КушнерукВ^ Режко В. і сторія світової та вітчизняної культури. - К, 2000. — С 138-139.

 

вого пошуку була алхімія, цей специфічний феномен середньовічної культури, оточений ореолом містики. Алхіміки, які далеко випереджали тогочасних фізиків і хіміків, першими намагалися поєднати гуманітарні пріоритети середньовічної науки з потребами природничого пізнання світу. Пошуки золота, "філософського каменя", "еліксиру довголіття" та інших "восьми речей алхімії" супроводжувалися математичними розрахунками, фізико-хімічними дослідами, що збагачувало як самих експериментаторів, так і науку в цілому.

Під впливом шкільної та університетської освіти з'являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (мандрівних акторів), що з'явилась у Північній італії, Франції, Німеччині.

Носіями поезії вагантів були студенти, школярі, іноді збіднілі лицарі. Ця вільнодумна бешкетна поезія, тісно пов'язана з традиціями латинської поезії, була своєрідним протестом проти пороків сучасного їй світу та аскетичних ідеалів церкви. Вона викривала лицемірство, обман, розпусту, продажність єпископів та ченців, оспівувала молодість, здоров'я, вільне життя, кохання:

Кинемо всі премудрості, набік вчення.

насолоджуватись в юності — наше призначення.

Культ кохання, який поширився в Західній Європі з часів хрестових походів, зайняв чільне місце у творчості трубадурів-менестрелів. Цей напрямок лицарської поезії виник на півдні Франції, а згодом поширився на всю Європу. Склад трубадурів був досить строкатим: королі і лицарі, феодали і простолюдини, а прославляли вони кохання, культ служіння "Прекрасній Дамі", висловлювали скорботу по загиблому другу та ін.

Поряд з поезією з'являються лицарські романи, в основі сюжету яких лежали неймовірні лицарські пригоди, турніри, хрестові походи, ристалища тощо. "Воювати і кохати!" — таким було життєве кредо лицаря. А ще захищати слабкого, вдів і сиріт, вірно'служити сюзерену, всюди шукати слави і відзнаки. Загибель — звичайний кінець його життєвого шляху, бо герою тієї доби не личив образ немічного старця. Найвідомішими є цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у Середньовіччі і які читаються з великою цікавістю і сьогодні. Нарешті, герой лицарських романів — це знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для численних літературних творів Мольєра, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки.

Широкою популярністю користувались і так звані куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, фантастичними країна-

 

ми. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та ізольду, чисті та трагічні почуття яких, а також конфлікт між почуттями та обов'язком зацікавили багатьох поетів та романістів. До нас дійшли численні варіанти цього твору всіма європейськими мовами.

Під впливом куртуазної літератури формується стилізований кодекс поведінки закоханих, викладений у 31 статті "Мистецтва чесного кохання" Андреуса Капелана (XIII ст). Одночасно європейське суспільство формує етичні та естетичні норми поведінки, з'являються писані настанови. Найдавніший такий посібник — "Нові настанови" Гуго Сен-Вікторського (пом. 1141 р.) призначався в основному клірикам. Баварські "Двірські манери", приписувані поету-мінезингеру Тангейзерові (бл. 1205—1270), призначалися вже для "неотесаних" придворних. Ця практика продовжувалася й пізніше

Хрестові походи, крім поширення рицарської культури, сприяли розвитку західноєвропейських містяк економічних і культурних центрів. Невід'ємною часткою побутової міської культури від цього часу стають мило, шовкова білизна, ліки, східні фрукти,та вина, технічні винаходи тощо. Розвиток міст у свою чергу сприяє поширенню музичного й театрального мистецтва, світської літератури, які відображали культурні зацікавлення бюргерства.

Найбільш поширеним у Середньовіччі жанром міської літератури були фабліо — невеликі віршовані оповідання на побутові теми сатирико—гумористичного спрямування. З пісенної творчості виділяються балади — історичні, героїчні, любовні тощо.

У містах зароджується і середньовічний театр, спочатку у вигляді містерій, тобто драматичних сцен на біблійні сюжети. Згодом до них все більше залучається побутовий матеріал, переважно комічно-сатиричного спрямування (фарс). Міщани, подібно до лицарів, полюбляли масові розваги у вигляді видовищних карнавалів з яскравими маскарадами, пов'язаних зі святкуванням дня святого покровителя міста, якоюсь визначною подією чи святою реліквією. Яскраво й весело відзначались також дні ремісничих цехів.

Народна творчість була представлена в основному у вигляді словесного і пісенного фольклору. Він був записаний і дійшов до нас у різних текстах латинською і національними мовами; передавався усно від покоління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні пісні — любовні, застольні, весільні, поховальні й численні народні казки, саги, загадки, прислів'я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, настрої, бажання.

Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народних сказань — воїни-захисники. Найвідомішими пам'ятками героїчного епосу є "Пісня про Роланда", "Пісня про Нібелунгів", "Пісня про мого Сіда" таін.

 

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкреслити його стильові особливості, які найбільш яскраво виявилися в церковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула "Мистецтво — Біблія для неписьменних" зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні божественного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини перевага віддавалася стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.

За імператора Карла Великого (742—814) сформувався романський стиль: церкви та світські будівлі (в основному замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Зовні їх інколи прикрашали невибагливими геометричними рельєфами, а всередині стіни часто не мали ніякого покриття, крім важких вишитих шовком килимів (гобеленів), але поступово, з появою стійких фарб, що, до речі, було однією з алхімічних таємниць, розвиваються фресковий живопис та іконопис. Все багатство скульптурних зображень церков зосереджувалось на головному фасаді й у середині вівтаря. У цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля. З пам'яток романської архітектури найбільш відомі собори в Пуатьє та Арлє у Франції, у Шпейєрі, Вормсі, Майнці, Аахені — в Німеччині.

Кінець XII — початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі; посилилась могутність великих монархів, об'єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоврядуванням — все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в новому художньому стилі — готичному.

Готика — це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрільчастих шпилів, це вітражі — великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам'ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське аббатство, Міланський собор в італії, Краківський у Польщі та ін. Крім культових споруд цього стилю відомі й громадські — міська ратуша в Брюсселі, королівський палац в Амбуазьє (Франція) та ін.

Крім романського і готичного стилів, середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавританським) в іспанії та візантійським (Італія, Візантія).

Отже, розвиток культури європейського Середньовіччя дав нове коло ідей та образів, сформулював нові естетичні ідеали та художні прийоми, було піднято на новий щабель духовні сили людини, започатковано гуманістичний світогляд.

 

Культура Візантії. Особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби Середньовіччя належить візантійській культурі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового володарювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римської імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою назвою її столиці Візантії). Незважаючи на те, що тут відбулися глибокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього Середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми. Увібравши в себе спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи. Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість.

У православній християнській ідеології, що була панівною в суспільстві, виділялись дві течії: аристократична, пов'язана з пануючою церквою та імператорським двором, і народна, що виросла з єресей і корінням сягала в релігійно-етичні уявлення народних мас. Звідси напруженість духовного життя Візантії, дивовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень.

Аналізуючи культурні надбання народів Візантії, слід зупинитись на досягненнях юридичної думки, оскільки саме тут, у сфері цивільного і кримінального права, значно сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних норм. Саме у Візантії було кодифіковано в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, яке отримало назву "храма правової науки", завершено розробку теорії права, набули остаточного теоретичного оформлення такі юридичні поняття, як "право", "закон", "звичай"; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначено норми кримінального права і процесу; закладено основи міжнародного права. Завдяки цьому здобутки римської юстиції змогли стати надбанням юристів Середньовіччя й Нового часу.

У Візантії були значні досягнення в царині освіти й науки. Взагалі, як для тих часів, Візантія була досить освічена країна — десята частина населення була письменною, у кожному місті були школи, але тільки Константинополю дозволялося мати вищі школи, які, як і на Заході, поділялися на "тривіум" та "квадривіум". Значним був вплив Стародавньої Греції у філософії, науці, мистецтві, музиці. У період раннього Середньовіччя підтримувалися старі наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), а пізніше виник новий — Константинополь, з його відомим у Середні віки університетом.

До найвидатніших візантійських вчених доби раннього Середньовіччя, які займалися вивченням природничих наук, належать математики-механіки і сидор Мілетський та Анфімій Тралльський, які були головними будівничими знаменитого собору святої Софії у Константинополі.

 

Загалом розвиток математики, астрономії, інших природничих наук підпорядковувався розвитку ремесел, торгівлі, мореплаванню, війнам.

Особливо плодотворною діяльністю відзначився енциклопедист Лев (Леон) Математик (XI ст.). Йому належить реформа традиційних літерних позначень числових величин, що давала змогу здійснювати розрахунки, аналогічні тим, що в арабській алгебрі. Він прославився сам і прославив свою країну багатьма винаходами. Так, приймальну залу резиденції візантійських імператорів прикрашали статуї левів, що вражали своїм гучним риком, фігури птахів, які співали й літали, та інші унікальні механізми. Все це діяло за допомогою енергії води. Розрахування Леоном Математиком косого вітрила та світлового телеграфу значно поліпшило мореплавство. З його ініціативи було відроджено вищу Магнаврську школу, яку в 1045 р. було реформовано в Константинопольський університет.

Географ Козьма індикоплавт у "Християнській топографії" намагався переглянути систему Птолемея. Його геоцентричні погляди на Всесвіт мали великий вплив на географічні уявлення європейців та народів Сходу майже до XV ст. У середині VI ст. географ Касторій уклав першу в Європі карту шляхів від Британських островів до о. Цейлон.

Візантійська філософія, на відміну від схоластики, ґрунтувалась на вивченні та коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів. Починаючи з XI ст. у ній посилюється вплив двох тенденцій.

Перша тенденція позначена інтересом до проблем зовнішнього світу, його будови, вірою в людський розум, протистоянням різним формам аскетизму. Найвидатнішим представником цього напряму бувМихаіл Пселл (1018—1079(96)) — філософ, історик, юрист, філолог. Його "Логіка" стала відомою в усіх країнах Європи. Пізніше представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їхні праці спалені. Дру-za_t яку, зокрема, відобразили у своїх творах релігійні аскети і містики Си-меан Новий Богослов та Григорій Палима (1296—1359), в основному скеровувалась на внутрішній світ людини, вдосконалення її в дусі християнської етики, покірливості.

Значних успіхів досягла історична наука. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством образів продовжували грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. Найбільш відомими істориками були ПрокстійКесарійський (490—562), ПетроПатрикій, Агафій (536—582), і оани Молола (491—578) та ін. У'їхніх працях зосереджувався матеріал як з історії самої Візантії, так і історико-географічний матеріал про сусідні народи і країни, у тому числі й про наших предків.

Визначним надбанням історичної науки є праці Прокопія Кесарійсь-кого, який вперше в історичній науці, на прикладі правління імператора Юстиніана, показав, що історій може бути дві: одна — офіційно-апофеозна, а друга — реально-критична. Новим явищем була й творчість іоанна Малали, автора першої "Всесвітньої хроніки" (у 18 книгах). Малала вперше перетворює суху до нього історичну науку на своєрідну захоплюючу

розповідь, де язичницькі, біблійні сюжети тісно переплітаються з реальними історичними подіями і фактами. Саме твори Малали стали взірцем для наслідування істориків Сходу і Заходу.

Паралельно з історіографією розвивався у Візантії специфічний середньовічний жанр історичного твору — хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсевій (260/265—338/339), який вперше зробив широкий огляд історичних подій. Серед хронографій виділяються "Хроніка Георгія Амартола", "Хроніка Георгія Сінкелла", "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія та ін. А за наказом імператора Константина VII Багрянородного (905—959) у Візантії вперше була створена історична енциклопедія.

Цікавою і самобутньою була візантійська церковна і світська література. З творів церковної літератури виділяється поезія гімнів. Найбільш відомими її представниками були Роман Сладкоспівець (кінець V ст. — 560), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан (482—565), патріарх Константинопольський Сергій, якому належить один із шедеврів світової культури — акафіст Богородиці.

Кращими церковними письменниками, вихованими в язичницьких школах на античних традиціях, були Афанасій Александрійський, Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін (Богослов), іоанн (Златоуст).

Візантійська світська література успадкувала багато чого від елліністичної літератури. Найбільш відомі твори цього жанру — повість про Александра Македонського невідомого автора, в якій чудово поєднані біографія відомого діяча з казковими пригодами й героями, та численні любовно-еротичні романи: "Ефіопіки" Геліодора (про Тіогена та Харіклею), Ахіл-ла Татія (про Кліторфона і Левкіппу), Лонга (про Дафніса і Хлою) тощо. Останній вважається найкращим зразком такого виду творчості того часу. До образів Лонга звертались художники, скульптори, композитори різних часів і народів. Взагалі ці романи мали великий вплив на європейських письменників XVII—XVIII ст., на так звану галантну літературу.

Слід зазначити, що античні традиції у Візантії ніколи не переривались і в часи пізнього Середньовіччя стали тяжкими оковами, що прикували візантійське мистецтво до минулого. імператори, хто б вони не були за національністю, хотіли бути обов'язково автократами "ромеїв" (тобто римлян), вимагали від живописців, архітекторів, щоб вони рівнялись на величні пам'ятки Римської імперії, що, природно, в нових історичних та культурних умовах призводило до естетичного зубожіння.

Найвидатнішою пам'яткою візантійської архітектури є храм святої Софії в Константинополі, споруджений у 532—537 pp. У галузі живопису Візантія знаменита технікою мозаїки, художніми мініатюрами, фресковими розписами храмів, іконописом.

З другої половини XII ст. з'являється так зване мистецтво Палео-логів, пізньовізантійського "третього розквіту", яке в часі та за своїм змістом збігається із західним готичним мистецтвом.

У часи пізнього Середньовіччя Візантія переживає незвичний злет містицизму, аскетизму й відчуженості від життя. Поряд з широкими знаннями астрономії, вмінням застосовувати медичний наркоз уживалися най-химерніші забобони. Проте проповіді аскетизму й анахоретства не суперечили хабарництву, яке вважалося нормою суспільних відносин.

Візантійська культура мала величезний вплив на розвиток культур багатьох народів. Найінтенсивнішим він був у країнах, де утвердилось православ'я — у Болгарії та Сербії, Грузії та Київській Русі, а також у Вірменії. Візантійський вплив виявлявся в релігії, філософії, суспільній думці, писемності, освіті, праві. Отже, Візантія була своєрідним географічним і культурним мостом між Сходом і Заходом, між античністю і середньовічною культурою.

Культура народів Сходу. Аналізуючи здобутки народів Сходу в часи Середньовіччя, слід передусім звернути увагу на культурний розвиток Китаю, внесок якого у світову культуру був досить значним.

Китайські вчені добре знали математику, астрономію, географію, книгодрукування. Тут було винайдено компас і порох. Уже в VIII ст. була заснована Ханьлинська академія наук, найдавніший у світі державний науковий заклад, існувала низка вищих шкіл. Китайська порцеляна, вироби з металу, шовку, бавовни були відомі практично в усіх країнах Сходу. В XI ст. у Китаї налічувалось близько 2 тис. міст, а деякі з них мали вже до мільйона жителів. Китай у добу Середньовіччя багато зробив для розвитку літератури, живопису, архітектури. З початку VIII ст. почала виходити урядова газета "Столичний вісник", яка проіснувала до початку XX ст.

Культура арабомовного Сходу була досить вагомою для свого часу. Араби досягли значних успіхів у розвитку природничих наук, у медицині. Удосконалення ними системи числення, коріння якої сягає Стародавньої індії, введення до неї знаку "О" привели до появи нової математичної науки — алгебри, що дало можливість відтворювати на папері цифрами будь-які числа. Одним із засновників алгебри є математик з Хіви аль-Хорезмі. Саме він розробив низку прийомів розв'язання алгебраїчних рівнянь, якими користуються по сьогодні, поняття алгоритму, ряду тригонометричних функцій, поняття сферичної тригонометрії тощо.

Надзвичайним був внесок арабомовних народів у розвиток медицини. Знаменитим у всьому світі став лікар і фізіолог Ібн-Сіна (Авіценна) (980— 1037), таджик за національністю, який проживав у державі Саманідів. Авіценна — автор численних книжок з медицини, фізики, філософії. Головна з них — "Канон лікарської науки" — була перекладена латиною і стала настільною книгою лікарів світу до кінця XVI ст. Розвиток офтальмології і поєднання з нею досягнень оптики привели до винайдення окулярів. Відомий хірург аз-Захраві поклав початок ілюстрованим працям з хірургії, винайшов нитки для хірургічних швів, уперше застосував антисептичні

засоби, розробив близько 200 хірургічних інструментів. Сучасний світ зобов'заний арабським лікарям за створення фармакології, водо- і психотерапії, лікувальних дієт тощо.

У середовищі арабських вчених виникає ідея енциклопедизму. Одну з перших ісламських енциклопедій (у формі 51 книг) уклали члени містично-релігійного товариства' "Брати чистоти і друзі вірності" у середині X ст. Відомими енциклопедистами були — "князь вчених" ібн-Сіна, автор 273 трактатів з філософії, медицини та всіх відомих йому наук, і аль-Біруні, який вперше висунув ідею "рівноправності" геоцентричної та геліоцентричної моделей світу, а також автор праць з мінералогії.

Величними пам'ятками арабської культури є книга казок "Тисяча і одна ніч" (XII ст.) і героїчна поема Фірдоусі (бл. 940—1020) "Шахнаме" ("Книга царів"), яка має 60 тис. віршів, де автор широко використав народну творчість.

Багато арабських мандрівників — і бн-Даст (друга половина IX — початок X ст. ), ібн-Фадлан (кінець X — початок XI ст.) та ін. побували в слов'янських державах, залишивши цікаві записи про східних слов'ян IX та X ст., описи життя і побуту інших європейських народів.

Отже, розвиток культури в часи Середньовіччя був поступальним, і незважаючи на своєрідність поступу, на певні відступи, культурна творчість народів мала великі здобутки в царині науки, освіти, філософії, мистецтві. З її глибин виросла блискуча культура епохи Відродження.