Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи

Рубежем між Середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення — Англійська революція 1640— 1660 pp., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятилітньої війни (1618— 1648).

Якщо раннє Середньовіччя історики іноді називають "темними віками", то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього Середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. Нова культура зародилась в італії ("мала батьківщина" — Флоренція). Це пояснюється деякими особливостями країни: виникненням і розвитком незалежних від феодалів міст—держав, які першими в Європі переходили до ранньокапіталістичних форм організації життя, комплексною кризою католицької церкви в XIV ст., історичними зв'язками з античною культурою, вигідним географічним положенням тощо.

Розвиток культури в епоху Відродження пройшов ряд етапів. В італійському Ренесансі, який має найдовшу історію, крім підготовчої його фази —Проторенесансу, абоПередвідродження (кінецьХШ — початок XIV ст.), умовно виділяють стадію Раннього (сере-динаХІУ— 70-тірокиХУст.), Високого (кінецьХУ— початок XVI ст.) і Пізнього Відродження (XVI — поч. —XVII ст.). В інших європейських країнах, розташованих на північ від італії (Північне Відродження), як правило, вказують на дві фази розвитку: еволюція ренесансної культури до Реформації, яка розколола католицьку церкву, і розвиток культури в умовах гострої міжконфесій і політичної боротьби з 1530-х років до кінця епохи Відродження, тобто до початку XVII ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її значною мірою світський характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності, ніби її "відродження" (звідси і його назва у французькій мові — "Ренесанс")¹. Ставлення діячів нової культури до "середньовічного варварства" було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).

Філософія Відродження. Виникнення гуманізму як особливого, досить складного світогляду було пов'язане з тими економічними, соціальними і політичними перетвореннями, які відбувалися в середньовічному місті, що вирвалося за рамки феодальної традиції. Водночас змінювався світогляд його мешканців — про навколишній світ, час, простір, працю, місце людини у світі; з'явилась нова система цінностей і нові культурні потреби. Змінювалось і саме уявлення про людину — вона тепер не просто

¹ Термін "Відродження" вперше запроваджено італійським художником та істориком мистецтва Джорджо Базарі (1514—1574). Попередники і сучасники Базарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням — Пасхою (відродження до нового життя після страждань і смерті).

"посудина гріха", як вважалось у Середні віки, а перш за все "вінець творіння" Бога, а отже, володіє красотою і досконалістю, гідною захоплення і любові. Тому на противагу середньовічному теоцентризму гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, її утвердженні в сьогоденні, на свободі й освіченості особистості, на активній діяльності в ім'я щастя на Землі.

"Земне царство людини" і образ творця власної долі — завжди були в центрі уваги гуманістів. Спираючись на ідею антропоцентризму¹, гуманізм розглядав людину як головний предмет і мету науки. В ньому органічно переплітались основи християнського віровчення, антична мудрість і світські підходи в різних галузях знань. Як визначають сучасні філософи, у широкому тлумаченні — гуманізм — прогресивний напрямокусуспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи і права на всебічний, гармонійний розвиток.

Окремі елементи гуманістичної думки були вже у творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг 'єрі (12 6 5 —1321). Його поетико-світоглядний синтез — "Божественна комедія" — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческа Петрарка (1304— 1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний у Римі лавровим вінком як найвидатніший поет італії), у латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в етиці Петрарки було поняття "гуманітас" (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо етики), звідси і термін "гуманізм" (з XIX ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його друзі та послідовники — Джованні Боккаччо (1313—1375) іКолюччоСалютаті (1331 — 1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в італії.

Ідеї Петрарки та його послідовників розвивали наступні покоління гуманістів. Вони надавали етичній проблематиці настільки важливу роль у формуванні нового світогляду й ідеалу досконалої людини, що жоден із них не залишив без уваги у своїй творчості питання моральної філософії (філософське осмислення центральних етичних категорій). Це особливо яскраво виявилось у творчості одного з найвидатніших представників італійського гуманізму XV ст. — Лоренцо Валли (1407—1457). Поклавши в основу етичної концепції ідеї Епікура, зокрема його теорію насолоди, Вал-ла вважав, що всі матеріальні й духовні блага мають слугувати людині, її щастю в земному житті, тобто його погляди мали різку антиаскетичну спрямованість. Гуманіст мав чимало ворогів, але й багато послідовників як

¹ Світогляд, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, що відбуваються у світі.

в італії, так і в інших країнах, особливо в Німеччині, де уже в перші роки Реформації були опубліковані його антицерковні твори, що викликали великий суспільний резонанс.

У другій половині XV ст. італійський гуманізм набув більш зрілих форм. Формуються відомі центри гуманістичної думки — Платонівська академія у Флоренції, академії в Римі та Неаполі. Ускладнюється ідейна картина гуманістичного руху в цілому, утверджується культ розуму і знання, робиться акцент на безмежних творчих можливостях людини. Справжнім маніфестом гуманізму можна вважати трактат молодого талановитого й оригінального філософа графа Джованні Піко делла Μірандоли (1463— 1494) "Промова про гідність людини".

Наприкінці XV — у першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Центральної Європи. Слідом за італією його успіхи чітко виявились у Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі та інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Гуманісти Північного Відродження виявляли значний інтерес не тільки до античної спадщини і нової системи освіченості, а й до релігійно-етичної і церковно-політичної проблематики, велику увагу приділяли розвитку національних культур і мов. Критикуючи установи католицької церкви і всі ступені її ієрархії, виявляючи живий інтерес до раннього християнства, глибоко осмислюючи патристику, вони по суті ідейно підготували ґрунт для Реформації.

Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню "республіки вчених", главою якої був Еразм Роттердамський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. Еразм вважав, зокрема, що найкращі інтелектуальні, моральні та вольові якості людини є проявом божественного духу ("філософія Христа"). Водночас він надавав великого значення освіті та вихованню в 'їх єдності — вони заповнюють "прогалини, залишені природою", дають можливість людині "розсунути межі своєї долі". Багатогранна творчість гуманіста мала значний вплив на всю європейську культуру XVI і навіть XVII ст. Його твори вважалися зразками красномовства й елегантної латини. Особливо популярним став шедевр соціальної і моральної критики "Похвала Глупоті", в якому поєднується сила сатири, іронії, витонченість стилю, а також своєрідна енциклопедія педагогічних і етичних ідей — цикл діалогів "Домашні бесіди".

Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але її основою були принципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної

 

культури. Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети постійного осмислення в епоху Відродження. У розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про "світову душу", розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх інтерпретації вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту), за своєю суттю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характерними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і найпослідовніших пантеїстичних систем.

Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шукали в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допомогою спеціальних ритуалів і молитов людина може активно втручатись у божественно-космічний процес), а не в досліді.

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV—XVI ст. запропонував Леонардо да Вінчі (1452—1519). Різнобічний геній — блискучий художник, видатний інженер, що випередив свій час, конструктор всіляких машин і знавець анатомії, фізики, механіки, скульптор і архітектор, глибокий мислитель і літератор — Леонардо став втіленням гуманістичного ідеалу всебічно розвиненої особистості, справжнім homo universale. Особливу увагу він приділяв проблемам пізнання, широко використовував метод наукового досліду, розуміючи його і як спостереження за явищами природи, і як фізичний експеримент, і як малюнок чи інженерну конструкцію. Єдність теорії і практики — головна теза його нової концепції. Леонардо належить і відомий афоризм: "Наука — полководець, практика — солдати". Щоправда, М. Бердяев саме його вважає відповідальним за прийдешній процес машинізації і механізації людського життя, який відірвав людину від природи.

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема у творі англійського гуманіста Френ-сіса Бекона (1561 — 1626) "Новий органон". Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука має бути дослідною. Він обґрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент. Ф. Бекона називають засновником матеріалізму Нового часу, а Гегель не випадково вважав англійського мислителя "вождем дослідної філософії".

Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Відродження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено

видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), у галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Галілео Галі-лея). Великий крок уперед зробили фізика, математика, накопичувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі "Про будову людського тіла". Теорію кровообігу створювали іспанський лікар Мігель Сереет і англійський дослідник Уільям Гарвей.

Серед гуманітарних наук (studia humanitatis) провідне місце, як уже зазначалося, належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця власної долі. В органічній єдності з етикою формувалися соціально-політичні концепції гуманізму, які об'єднував основний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне ставлення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних порядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, яскраво відображені в "Утопії" Томаса Мора і "Місті Сонця" Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.

У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, у 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбонні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього Середньовіччя є виникнення добровільних товариств-ака-демій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, у свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл, зародилися реалістичні тенденції в мистецтві.

Очевидно, не випадково теорія, що Відродження розпочалося з відмови художників від "візантійського стилю" (умовні символи, статичність, відсутність об'ємності, деформація фігур і предметів, надмірна канонічність тощо). У пошуках зразків для своєї творчості вони першими звернулися до мистецтва античності й відродили його принцип життєподіб-ності, а разом з ним й ідеал прекрасної, гармонійної людини. Дослідники

вважають, що одним із перших, хто відмовився від візантійських канонів і став використовувати у фресках світлотіньове ліплення фігур, об'ємну пластику, був італієць П'єтро Кавалліні (між 1240 і 1250 — бл. 1330). інший найвидатніший представник Проторенесансу —Джотто діБон-доие (1266 або 1267— 1337) першим став писати картини, відмовившись від стилю іконописних зображень. Він намагався християнські етичні ідеї передавати через людські почуття і переживання, замінив символіку зображенням реального простору і конкретних предметів. На знаменитих фресках Джотто в капелі дель Арена в Падуї можна бачити крім святих і зовсім незвичні тоді зображення простих земних людей.

У вивченні лінійної та повітряної перспективи, пропорції, анатомії мистецтво Відродження часто йшло пліч-о-пліч з науковими пошуками. В ньому народжується станкова картина, нові види архітектурних споруд — палац, вілла, з'являється живописний портрет, що утверджує значення індивіда, розширюється зображення побутових сцен і пейзажу як нового ставлення до навколишнього світу, до реалій буття. Водночас розквітають монументальні форми архітектури, скульптури і живопису, відроджується значення античної ордерної системи, особливо в конструкції будівель, а не лише в їх прикрасах. Така тісна взаємодія різних сфер художньої та інтелектуальної творчості висунула чимало яскравих талантів у різних галузях мистецтва епохи Відродження.

Видатні флорентійці — Брунеллескі (архітектура), Донателло (скульптура), Мазаччо (живопис) — відкрили нову епоху у власне ренесансному мистецтві.

В архітектурі, зокрема, творче використання форм і методів античної ордерної системи, досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри стали характерними рисами нового стилю. Архітектура Відродження справляє враження рівноваги, гармонії і спокою. Вона не пригнічує людину, а, навпаки, звеличує її. Так, створивши оригінальну конструкцію купола діаметром у 42 м, що піднісся над готичним собором Санта Марія дель Фьоре (Флоренція), Брунеллескі (1377—1446) підкреслив велич міста і силу людського розуму. Світські будівлі зодчого з характерними для них широкими фасадами, портиками, арками позначаються сумірністю архітектури з людиною замість спрямування вгору, властивого готиці.

В архітектурі сформувалося чимало шкіл, в яких нові віяння поєднувалися з місцевими готичними та іншими традиціями. Але в період Високого Відродження головним центром розвитку ренесансної архітектури стає Рим. Саме тут склалися класичні риси стилю, характерні для всієї італії. Його пов'язує з античною архітектурою велична монументальність, гармонійність архітектурних образів, синтез пластичних мистецтв. Видатний зодчий Браманте (1444— 1514) створив ряд споруд, які належать до вершин ренесансної архітектури. Він перебудував Ватикан і зробив проект грандіозного собору св. Петра — найбільшого католицького храму у світі. При Браманте його будівництво тільки розпочалось продовжували його

Рафаель, Перуцці, Антоніо да Сангалло Молодший, а закінчив Мікелан-джело, і кожний з них вніс щось своє в архітектурний вигляд собору. Міке-ланджело спланував також всю архітектуру та виконав скульптурне оформлення Капітолійського пагорба, який став першим одночасно збудованим ансамблем Ренесансу.

Серед видатних зодчих, котрі розвивали традиції ренесансної архітектури, можна назвати Альберті, Палладіо (Італія), Леско, Делорма (Франція) та багато інших. Вони справили значний вплив на формування майбутньої європейської архітектури.

Крім архітектури, у художній культурі епохи Відродження особливе місце посідає образотворче мистецтво. Його основоположниками, як згадувалось вище, були флорентійці Донателло (близько 1386—1466) і Мазаччо (1401 — 1428). Донателло, осмислюючи досвід античного мистецтва, започаткував класичні форми і види ренесансної скульптури. Саме він вперше створив вид круглої статуї, що стоїть окремо і не пов'язана з архітектурою, втілив у камені та бронзі красу оголеного людського тіла, був автором першого кінного монумента. Мазаччо вмів передати глибину простору, пов'язував тривимірну фігуру"! пейзаж єдиним композиційним задумом, надавав окремим обличчям портретну виразність. Його розписи каплиці Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміне та інші твори стали школою для багатьох поколінь художників.

Уже в епоху Раннього Відродження в образотворчому мистецтві, перш за все в живопису, в італії сформувалось декілька шкіл — флорентійська, умбрійська, північноіталійська, венеціанська — зі своїми неповторними стилістичними особливостями. Проте кульмінацією в розвитку ідейно-художніх принципів італійського Ренесансу стає Високе Відродження. Три генії — Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело — символізують цей період в образотворчому мистецтві, їхня діяльність була настільки універсальною, що, коли говорять про титанізм як гуманістичне уявлення про людину і безмежні її можливості, то мають на увазі саме ці імена.

Основоположником мистецтва Високого Відродження визнається Леонардо да Вінчі. Він тісно пов'язав наукове і художнє пізнання світу, досвід дослідника природи і можливості живопису, серед засобів виразності особливу увагу приділяв світлотіні, прагнучи неповторного за м'якістю зображення облич і фігур. Йому ж належить і винахід знаменитого серпанку ("сфумато"), який робив його полотна більш об'ємними.

У живописних працях і малюнках Леонардо глибоко втілено гуманістичний ідеал людини. Він є автором найвідомішого у світі шедевра ренесансного мистецтва — портрета Мони Лізи ("Джоконда")¹. Благородство образу молодої флорентійки досягається тонким виявленням психологіч-

Вважають, що на картині зображена флорентійка Мона Ліза дель Джоконда (звідси її подвійна назва), інші вчені припускають, що свою Джоконду Леонардо намалював із самого себе. Зберігається в Луврі (Париж).

5 2-205 129

ного багатства людини, її інтелекту, величі. Дещо в іншому ключі виконана фреска "Таємна вечеря", що займає центральну стіну трапезної в міланському монастирі Санта Марія делла Грація. В її образах особливої виразності досягає характеристика драматизму душевних переживань персонажів, рухів і жестів апостолів, зворушених словами Христа. Композиційна досконалість фрески надає їй закінчену виразну єдність.

У творчості Рафаеля (1483—1520) знайшла яскраве відображення гуманістична мрія про прекрасну людину. Численні образи ніжних мадонн, створені художником, позначаються м'яким ліризмом, духовною чистотою, у них ніби поєднується небесна і земна краса ("Мадонна дель Грандука", "Сікстинська Мадонна", "Мадонна в кріслі" та ін.). Блискучий талант Рафаеля-монументаліста розкривається в розписах інтер'єрів Ватикану, Рафаеля-портретиста — у портретах його сучасників (флорентійського купця Анджело Доні, гуманіста графа Бальдассаре Кастільйоне, папи Льва X з кардиналами та ін.).

Мікеланджело (1475—1564) — художник, скульптор, архітектор, поет — зробив визначний внесок у кожну з цих галузей творчості. За різнобічну геніальність і майстерність сучасники називали його "божественним". Провідна тема всього мистецтва Мікеланджело — величність і драматизм буття людини, героїка її боротьби і титанічна напруга (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі тощо). Водночас у творчості Мікеланджело виявляється трагізм його світосприйняття, що особливо показово для її пізнього періоду (образи каплиці Медічі, розписи "Страшний суд", "Ніч" та ін.).

Особливе місце в епоху Високого і Пізнього Відродження займає венеціанська школа живопису. В творчості Джорджоне, Тіціана, Веронезе, Tiнmopemmo та ін. насолода життям і любов до природи поєдналися з гуманістичним ідеалом. Ці художники не тільки розвинули традиції Високого Відродження, а й зберегли відданість їм тоді, коли по всій італії уже поширювався маньєризм. Цьому новому напрямку в мистецтві були притаманні підкреслене відображення напруженого внутрішнього життя людини, містицизм, примхлива фантазія. Отже, мистецтво італії не уникло кризових явищ, зумовлених, очевидно, зміною історичної обстановки, впливом придворно-аристократичного середовища, розчаруванням у дійсності.

Безперечно, ренесансний досвід італії вплинув на мистецтво інших країн Європи, але тут воно часто розвивалося своєрідними шляхами і мало певні особливості (зв'язок з пізньою готикою, надзвичайна різноманітність жанрів, звернення до місцевих традицій і фольклору, зображення людини не такої досконалої, як достовірної тощо). Великий внесок у розвиток мистецтва Північного Відродження зробили художники Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Грейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція), Ель Грека (Іспанія) та ін. Вони послідовно прагнули художньо відобразити

 

все багатство дійсності, заклали у своїх країнах основи світських жанрів (портрет, пейзаж, натюрморт, побутовий жанр), досягли високої художньої майстерності, створивши шедеври не тільки національного, а й світового значення. Говорячи про мистецтво Північного Відродження, звичайно треба звернути увагу на складну символіку, фантазію і гротеск, характерні для творчості і єронима Босха (Нідерланди, бл. 1460— 1516), якого вважають провісником сюрреалізму.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман Тар-гантюа і Пантагрюель" французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553), п'єси і сонети англійського гуманіста Уіпьяма Шекспіра (1504—І6І6); роман "Дон Кіхот" іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—І6І6), які органічно поєднали в собі інтерес до античності зі зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) у різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї гуманізму. Показово, що саме в епоху Ренесансу з'явилась художня література національними мовами. Зокрема основоположником італійськоїліте-ратурної мови вважають Дайте Аліг'єрі, який вперше став використовувати у своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову. XVI ст. — пора справжнього тріумфу французької мови. Вона проголошується видом мистецтва, а поезія — найвищою формою. Мова перетворюється в предмет національної гордості Франції та цілеспрямованої турботи держави, письменників, учених. Відбувається становлення інших національних мов, досить близьких до сучасних.

Якісних змін зазнає також театральне мистецтво. Зростає інтерес до античної спадщини, відроджуються і розвиваються трагедія, комедія, розробляється пастораль. В італії виникає так звана вчена комедія — п'єси, написані італійською мовою вченими-гуманістами, в яких використовувалися сюжети і персонажі античної драматургії; традиції народного театру дали життя новому жанру — імпровізаційній комедії масок (народна комедія дель арте). В окремих країнах (Іспанія, Англія) театр на певний період стає найпопулярнішим з усіх видів мистецтва. Він все більше тяжіє до осілості в міських культурних центрах, успішно розвивається на основі ренесансної драматургії. Яскравими драматургами епохи Відродження були Аріосто, Тассо, Аретіно (Італія), Хуан дель Енсіно, Торрес Наварро, Лопе де Руеда, Лопе де Вега (Іспанія), Роберт Грін, Крісто-ферМарло, Шекспір (Англія) та ін. Зокрема, в 37 п'єсах Шекспіра — най-видатнішого гуманіста Пізнього Відродження — втілились найкращі риси англійської драми: реалізм і психологізм, інтелектуальна глибина і проповідь гуманістичних ідеалів (комедії "Приборкання непокірної", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно" та ін.; трагедії "Ромео і Джульетта", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", трагікомедії та історичні дра-

5* 131

ми-хроніки тощо). Шекспір дотепер залишається "найсучаснішим" з усіх ренесансних драматургів.

Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика (фроттола, вілланелла, мадригал тощо). Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.

Поширенню знань і піднесенню культури взагалі на всі наступні століття сприяло відкриття великого історичного значення — винахід книгодрукування німецьким майстером Иоганном Гутенбергом (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування мало в Європі великі успіхи. Його центрами були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страсбург. У 1501 p., наприклад, типографії існували в Європі більше ніж у 2 50 містах. Тільки в цьому році 1120 друкарень випустили 40 тис. видань різних найменувань загальним тиражем 12 млн примірників. Найпопулярніші праці перевидавались багато разів і швидко розкуповувалися, хоча книга коштувала досить дорого. Це була справжня технічна й інформаційна революція в культурі. Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртовувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювані книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ. Переклади стародавніх авторів, видання неолатинської літератури, бурхливе зростання публікацій національними мовами, поява злободенної публіцистики, виникнення періодичних видань та іншої друкованої продукції, розрахованої на масового читача, — все це розширило горизонти грамотних європейців у добу Відродження.

Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім ідеології гуманізму і культури Ренесансу, на духовне життя Європи великий вплив справив реформістський рух, названий так, бо на перший план він ставив вимоги реформи католицької церкви і культу. Реформація виросла із середньовічних єресей і виявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм тощо. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині та Швейцарії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, був одним із чинників буржуазної Нідерландської революції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст. Реформація, породивши протестантизм, нову парадигму соціальної поведінки, нове бачення по-літико-правового устрою держави, змінила звичну систему аксіологічних орієнтирів, уперше протягом періоду християнської історії поставила людей перед можливістю вибору віросповідання, сприяла становленню національних культур тощо. Водночас діячі Реформації виступили проти культу розуму, протиставляли гуманістичному епікурейству суворий релігійний аскетизм.

Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція із 40-х років XVI ст. перейшла в на-

ступ. Католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, розпочала жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену єзуїтів, у заходах папства з реалізації рішень Тридентського собору (1545— 1563), що заборонив будь-які істотні зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримиренність прибічників Контрреформації і Реформації завдала значної шкоди передовій науковій думці та вільній творчості. Особливо це виявилось у країнах, де перемогла феодальна реакція, — італії, іспанії, Португалії та ін. Теологія і неосхоластика знову завойовували командні висоти в школах та університетах. На вогнищах горіли небажані для теологів книги, а нерідко і їхні автори, і не лише в католицьких країнах, а й у тих, де перемогла Реформація.

З іншого боку, в умовах такого протистояння реформувалась до певної міри сама католицька Церква, з'явилась полемічна література, підвищувався освітній рівень служителів культу, кристалізувались нові політи-ко-правові й філософські вчення. Взявши під опіку справу освіти, єзуїти заснували в багатьох країнах чимало колегій, які мали в Європі добру репутацію. Як бачимо, і Контрреформація, і Реформація, справили неоднозначний вплив на розвиток культури. Гуманізм в умовах гострої міжконфесійної і політичної боротьби втрачав можливість автономного розвитку і поступово трансформувався у вчене ерудитство, але найважливіші моменти гуманістичної освіченості не втратили актуальності. Якщо італійське Відродження стало початком нової міської буржуазної культури, то Реформація як широкий суспільно-політичний рух, що охопив майже всю Європу, відіграла велику роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств, у розвитку капіталізму в цілому. Однак, борючись проти всевладдя церкви, реформаційний рух навіть сприяв зміцненню релігійних основ життя, ніколи не переростав у боротьбу з християнською релігією.

Отже, європейська культура епохи Відродження, що складалася з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Головна її відмінність від попередньої культурної епохи полягала в гуманістичному погляді на людину і навколишній світ, у формуванні наукових основ гуманістичних знань, у зародженні дослідного природознавства, в особливостях художнього змісту і форми нового мистецтва і, нарешті, в утвердженні прав світської культури на самостійний розвиток. Все це мало значний вплив на еволюцію культури Нового часу. Саме наприкінці епохи Відродження була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в Середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.

6.2. Українське культурне піднесення (кінець XV — перша половина XVII ст.)

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Європи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного розвитку націй і держав континенту, невід'ємною частиною якого є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури були тісно пов'язані із загальноєвропейськими процесами Відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — у першій половині XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі. Роз'єднання і поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення національного, соціального та політичного гніту мови й віри. Значного громадського резонансу набула Берестейська унія 1596 р. Між православними та уніатами спалахнула бурхлива літературна полеміка. Вона тривала кілька десятиліть і посилювала напруження суспільної конфронтації. Вже наприкінці XVI ст. козацтво, що виступило на захист православ'я, стало помітною соціальною силою і на початку XVII ст. узяло на себе місію виразника національних інтересів. Поглиблювалися національне і політичне гноблення, чужоземна колонізація та асиміляція, релігійно-церковні утиски. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких повстань, очолюваних Кристофом Косинським, Северином Наливайком та іншими ватажками. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний спротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної свідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне Відродження України. Воно "так сильно, хоч і не надовго, заблисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ґрунті народному творилися певні інтелігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності"¹. Зазначене М. Грушевським поєднання глибокої народності з "вимогами вищої культурності" відбувалося в цей період і завдяки впливові прогресивних гуманістичних тенденцій, просвітницьких ідей західноєвропейського Відродження, що відбилося в мистецтві, літературі, суспільно-політичній і філософській думці українського народу і є свідченням високого рівня його духовної культури.

¹ Див. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці // Жовтень. — 1989 — № 1. — С 96.

 

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Київської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали в Литві статус державних.

Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. У свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традиції часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської культури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями—духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Були також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували "Устав" (каліграфічне письмо великими буквами), пізніше "скоропис". Останній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з Реформацією, рішуче виступили проти православної церкви). У 1569—1570 pp. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православної віри (в XV—XVII ст. слово "русин" було рівнозначним слову "православний"). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спричинювала й втрату ознак своєї національності. Молодь у таких школах полонізувалася¹.

Вишу освіту після закінчення шкіл вихованці здобували в Європі. Зокрема в Краківському університеті (заснований 1 Зб4 р.) здобули освіту 800 українських студентів (протягом XV—XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам'янець-Подільського, 15 з Дрогобича, 5 з Бродів. Студенти з України вчилися також у Сорбонні, у Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах, в єзуїтських колегіях. Багато хто з них відігравали провідну роль у культурному й національно-державному відродженні кінця XVI — першій половині XVII ст.: Плете-нецькі, Борецькі, Копистенські, Зизаніі, Саковичі, Беринди та ін., які наро-

¹ Див: Українська культура / За ред. Д Антоновича. — К., 1993. — С. 49.

 

дилися й виросли в умовах польського й католицького засилля в Західній Україні, вчилися в єзуїтських школах.

Українці в Краківському університеті не тільки вчилися, а й ставали професорами, викладали. Так, про Арістотеля розповідав краківським студентам православний князь Андрій Свірський (1488—1489). Професором цього ж університету був Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494) з Дрогобича, який вчився тут. Згодом він став доктором Болонського університету, викладав астрономію та медицину, був його ректором (1481— 1482). Книга Юрія Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 p.", видана латинською мовою у Римі в 1483 p., крім астрології, подає наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русин (Рутенус) із Кросна (бл. 1470—1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відродження — Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою "Carmina" видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав панегірик Яна Панонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а також комедії Сенеки (1513). У Краківському університеті працював деканом філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався "Рутенус".

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка — Станіслав Оріховський (1513 —?). Найвизначніша постать поміж східнослов'янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали "рутенським (українським) Демосфеном", порівнювали з Цицероном. Народився він у Перемишлі. Після школи продовжував освіту в Краківському, а згодом у Віденському університеті. Після переїзду до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіппа Меланхтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдосконалював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину, прийняв сан священика.

У своїх працях він виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ'я, залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився в утвердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з поглядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доблесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до античної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письмен-

 

ника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. "Великий Рим загинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям". Цікаві його погляди на питання етногенезу слов'ян. С. Оріховський вважав, що хвиля слов'янської колонізації вихлюпнулася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейськоі рівнини — "від Льодовитого моря" до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних трактатів, широко відомих в Європі, творів "П'ятинаріжник" (1564), "Руські хрещення" (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою "Турка" (1543).

Українська школа в ренесансній польській літературі пов'язана з поетами Миколою Шахтинським, Себастьяном Кпъоновичем та Шимоном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльонович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему "Роксоланія" (1584).

Шгімон Шимонович (1558—1629) народився у Львові, закінчив Краківський університет. Написав збірки "Ідилії", "Селянки" та ін. Був організатором Замостськоі академії, вихованці якої — Касіян Сакович, Сильвестр Косів, ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні стало заснування Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозька слов'яно-греко-латинська академія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямованих проти католицизму. Академія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західноєвропейського шкільництва, але не відходити від засад грецько-східного обряду. Сучасники називали її "храмом муз". Засновником академії був Константин Острозький (1526—1608) — воєвода Київський, староста Володимирський, один із найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспільства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об'єднати східну і західну традиції, К Острозький висунув ідею "священної трійці" грецької, латинської, церковнослов'янської¹, відмовившись від гебрейської (єврейської).

У школі, окрім мов, викладали так звані вільні науки, або сім мистецтв, — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. К Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-гро-

Ідея тимчасового ліцею належить Еразму Роттердамському. Він вважав необхідним вивчати єврейську, грецьку, латинську мови і на цій основі видавати Біблію.

 

мадському й літературному житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педагог Герасим Смотрицький. Поміж учителів були вчені, які здобули освіту в європейських університетах, — Кирило Лукаріс (з 1594 р. — ректор школи, з 1631 р. — патріарх Царгородський, у 1638 р. повішений турками), архімандрит Никифор, а також іван Княгинський, Василь Суразький, Дем'ян Наливайко (брат Северина), Тимофій Михайлович Мотовило.

Примикав до гуртка доктор філософії і медицини, професор Краківського університету Ян Лясота (поляк), який за протест проти календарної реформи папи був виключений із професорської корпорації і знайшов притулок в Острозі.

Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, іов Княгинецький. Школі належить визначна роль в історії національної освіти, культури. 3. Копистенський писав у "Палінодії" (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові, відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській. Належав до гуртка й іван Федоров, друкар, який організував книговидання. Тут побачили світ знаменита "Острозька Біблія" та інші твори. Князь К Острозький заснував також школи в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Дермані. Зі смертю князя К Острозького школа занепадає, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була "духовним царством" для українців, що об'єднувало християн візантійсько-слов'янського обряду, особливо у зв'язку з процесами державотворення. Церква виступала на захист руської мови. Про це свідчать центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унівському, Зимнен-ському та інших монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені, створювалися бібліотеки.

У XVI ст. Польща і Литва, як і вся Європа, спочатку переживають часи надзвичайного успіху Реформації, а потім вступають у часи католицької реакції. Реформація викликала піднесення національної свідомості та освіти, хоч разом з тим внесла чимало безладдя в життя як католицької, так і православної церков.

Внаслідок Берестейської церковної унії (1596) наприкінці XVI ст. виникає греко-католицька церква. Уніатська церква в Україні могла й надалі зберігати грецько-православне богослужіння й усі східні обряди, необхідно було тільки визнати Папу за главу церкви та прийняти догмат про походження Святого Духа також від Сина. Тривалий час уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Проте з утворенням Василіанського ордену (1617), який залежав від Риму, до богослужіння вводяться латинські обряди, органи.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність

 

народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства. і деї Реформації та Відродження, що поклали початок просвітництву, значно поширюються в Україні, спрямовуються на національно-культурний поступ. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю в суспільно-політичному, національно-культурному житті українського народу, з боротьбою за національно-релігійні права¹. Якщо спочатку братства були організаціями церковно-філантропічними (перша половина XV ст.), то наприкінці XVI ст. з наступом на православну церкву католицизму вони розширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і народ.

Найстарішим в Україні було Львівське братство (1439). Ця національно-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан. Членом братства міг бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків хочуть від них відлучитися і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються".

З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропігійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Воно дало поштовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585). її статут "Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встановлені Львівським Ставропігійським братством", був взірцем для інших шкіл. Він містив великі вимоги до особи вчителя. "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрии, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому... будуть і учні, яко учитель їх". Усі учні мали однакові права: "Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути — тільки самою наукою, тілом же всі рівні".

Першим ректором школи став і ов Борецький (1616— 1 б 19) — відомий письменник, політичний діяч, один з видатних промовців свого часу. В школі було запроваджено латинську мову і, очевидно, польську. Вивчали

¹ Див.: і саєвичЯ.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI— XVIII ст. - К, 1966. — С. 18.

 

класичних авторів — Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін. Були написані грекоцерковнослов'янська граматика "Аделфотес" (1591), граматика церковнослов'янської мови Лаврентія Зизанія та церковнослов'янсь-ко-украінський словник "Лексис".

Учителями в школі працювали провідні вчені, письменники Стефан Кукіль (Зизанія), його брат Лаврентіп, Кирило Ставровецький— Транквіліон, іовБорецький, Арсеній. і ов Борецький та гетьман Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських злотих на науку.

У І6І5 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і при ньому школа, її заснування пов'язано з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гулевичівни — дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Свою спадкову землю в Києві вона передала у власність братства "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським", призначену "всім благочестивим християнам, духовним і світським всякого звання і стану". В організації братства і школи активну участь брали гетьман Петро Конашевич-Сагаидачний, який записався до братства з усім Військом Запорозьким, Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Тарасій Земка та ін.

Касіян Сакович викладав філософію, був професором риторики, написав книги з філософії — "Арістотелеві проблеми" (1025), "Трактат про душу" (1625) та "Вірші", що вважалися взірцем риторичного мистецтва того часу. У "Верше на жалосный погреб..." він писав про гетьмана Петра Сагайдачного:

Не смертельної слави достойний. Гетьмане, Твоя слава вМолчанію нікгди не застане, Поки Дніпро з Дністром многоборниє плинуть Будуть ноти ділности твої слинути.

У 1619—1620 pp. ректором був Мелетій Смотрицький, у 1620— 1624 pp. — Касіян Сакович, в 1628—1632 pp. — Хома Євлевич. Великий вплив на розвиток школи мали висока ерудиція й освіта ректорів, їх прогресивне мислення і політична діяльність.

У 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа, її засновник — архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, ректор — і сайя Трохимович, префект — Сильвестр Косов. Філософію тут викладав Трохимович (львівський учений, згодом відомий церковний діяч, перший в Україні доктор богослов'я), риторику — Косое, історик, автор "Exegesisa" і "Патерика" (у 1634 р. став мстиславським єпископом, у 1647 р. — київським митрополитом). У школі навчалося 100 учнів.

У1632 р. Лаврська школа була об'єднана з Братською і діяла під назвою Києво-братська колегія. Це єдина з усіх братських шкіл, що досягла ступеня вищої школи і за рівнем навчання не поступалася західноєвропей-

 

ським університетам. Тривалий час вона була першим і єдиним вищим навчальним закладом на Сході Європи.

У Києво-Братській колегії діяли підготовчий клас — фара; три нижчих класи (граматичні): інфіма, граматика та синтаксима; два середніх класи — піїтика й риторика; вищим був філософський клас. У граматичних класах спудеї опановували латинську, слов'янську, грецьку та польську мови. У класі піїтики вивчалися правила складання поетичних творів, відпрацьовувалася техніка віршування, а також вводився огляд греко-римської міфології. Серйозна увага приділялася застосуванню поетичного мистецтва в повсякденному житті колегії. У риторичному класі викладалися правила красномовства панегіричного, дорадчого й судового, теорія красномовства церковного. Викладання філософії базувалося на вченні Арістотеля. Вивчали філософію раціональну, моральну, філософію натуральну протягом 2—3 років. Весь термін навчання був розрахований на 7—8 років.

У колегії широко практикувалася організація прикладних диспутів, постановка шкільних вистав. Учні групувалися в так звані конгрегації — духовні братства. Діяльність колегії відіграла величезну роль в історії української культури. Найвидатнішими вчителями й вихованцями колегії були ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, інокентій Гізель, Єпифаній Славинецький, Лазар Баранович, іоаникій Радивиловський та чимало інших гідних продовжувачів справи Петра Могили на освітній ниві. І, природно, чільне місце в тогочасній системі освіти України належало Києво-Братській колегії. Згодом на честь її засновника — видатного просвітителя і гуманіста Петра Могили — колегію почали називати Києво-Могилянською.

Петро Могила (1597—1647) народився в сім'ї господаря (правителя) Волощини та Молдавії Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, завершив свою освіту у Франції. Після недовгої кар'єри військового постригся в ченці. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, аз!б32р. — митрополит Київський і Галицький. Його діяльність була спрямована на розвиток науки, освіти, виховання молоді і сприяла пробудженню національної свідомості українського народу. За участю П. Могили відкрито колегії у Вінниці (1638), Кременці (ІбЗб), Гощі (1639), що піддягали Києво-Могилянській колегії, яка в 1694 р. одержала від царського уряду право приймати і навчати дітей усіх станів з України, Росії та інших держав.

П. Могила очолив гурток лаврських вчених, понад 20 років очолював книговидання в Україні, дбав про поширення книгодрукування в Румунії та Молдавії. За його сприяння було реставровано Софійський собор, будинки Києво-Печерського монастиря. Написав ряд книг — "Євангеліє учительне" (1616), "Анфологіон" (ІбЗб) та ін. Помираючи, заповів колегії своє майно, кошти, цінності, велику бібліотеку (2131 книга), будинки, села, хутори, 80 тис. злотих. У літописі Самійла Величка Петро Могила характеризується як премудрий захисник і поширювач святого православ'я, ба-

 

дьорий пастир словесного Христового стада, милостивий помічник бідних та жебраків, милосердний податель.

Друкарство. Складовою української культури є виникнення і розповсюдження друкованого слова. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносять до 1491 p., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіаль (?—1525) видав "Октоїх", "Часословець", "Тріозь пісна", "Тріозь цвітну", "Осьмигласник"¹. Видання білоруського просвітителя "из славного города Полоцка" Франциска Скорини (1490—1540) увійшли і в культуру українців, оскільки нас і білорусів об'єднувала одна держава.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги "Апостол" (1564) івана Федорова. іван Огієн-ко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фундатором постійного друкарства в українських землях. інші вчені стверджують, що ще до прибуття Федорова до Львова і заснування ним у 1572— 1573 pp. друкарні існувало друкарство, у тому числі друкарня Степана Дропона (кінець XV ст.). На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І. Федорова: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих"².

У 1574 р. у Львові вийшов друком "Апостол" І. Федорова. В острозькій друкарні побачила світ "Острозька Біблія" — перший повний звід біблійних книг церковнослов'янською мовою (для порівняння: перше видання Біблії в Москві вийшло І663 p.; практично це був передрук "Острозької Біблії" з незначними змінами орфографічного характеру). Видання І. Федорова складається з 1256 сторінок стислого, зручного для читання друку. Насиченість книги дереворитними ініціалами, іншими новаторськими елементами оформлення, краса і розміщення шрифтів надають особливої ошатності цій книзі, яка донині лишається високим зразком друкарського мистецтва.

Після смерті І. Федорова у 1583 p. справу книговидання продовжувало Львівське успенське братство. В 1587 р. воно викупило його друкарське майно і до 1600 р. видало 5 назв книг, у тому числі "Граматику доброглаго-ливого эллино-словенского языка", "Просфониму", "Окружную грамоту" константинопольського патріарха ієремії. Проте після Берестейської унії всю видавничу справу взяла під контроль католицька церква, друкарня

¹ Перша друкована книжка в Європі з'явилася в друкарні іугенберга в Майнці в 1450 р. Поширення друкарства в Європі: в італії — 1464 p.; Парижі — 1470 p.; іспанії — 1474 р. Серед слов'ян: чехи — 1478 p.; українці — 1491 p.; білоруси — 1517 p.; росіяни — 1564 p.; болгари — 1641 р. Див.: Огієнко І. і сторія українського друкарства. — К., 1994. — С. 34—35.

² Крип'якевич І. Перший український друкар. — Л., 1924. — С. 8.

 

припинила діяльність. Продовжували діяльність друкарні Луцького та Перемишльського братств, Кременецького братського монастиря та ін.

На початку XVII ст. засновано друкарню в Києві. Започаткував її Єлисей Плетенецький (бл. 1554 —І624) — архімандрит Києво-Печерської лаври, який придбав її в Стрятині після смерті друкаря Федора Балабана і в 1615 р. розпочав друкування книг. У монастирському маєтку Радомислі Плетенецький спорудив папірню. В 1616 р. було надруковано "Часослов" — первісток київського книгодрукування, потім "Лексикон словено-руський" Памви Беринди, який містить 7 тис. слів, переважно слов'янських, а також латинських, польських, чеських, угорських, німецьких, єврейських, перекладених українською мовою. Кожне слово коментується, супроводжується словниковою статтею. Це був, по суті, перший енциклопедичний довідник. Плетенецький створив навколо друкарні гурток учених, які перекладали з грецької мови, редагували тексти, складали передмови, присвяти, покажчики до книжок.

Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орнаменту, видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використовувалися гравюри на міді. Деякі лаврські книги вражають своїми величезними розмірами, як наприклад, "Євхологіон" (1649), широко відомий під назвою "Требник Петра Могили".

У цілому культурно-громадські процеси в Україні в цю добу за своєю суттю аналогічні західноєвропейським. Проте гуманізм і Реформація в умовах України набували властивих їй особливостей. Це ідея державотворення, відродження національної культури, формування ідеології католицької експансії, соціального і національного поневолення. Ренесансний процес в Україні відбувався під впливом козацтва, роль якого в суспільно-політичному житті була настільки значною, що в багатьох тогочасних документах українців навіть називали "козацькою нацією".

Архітектура та образотворче мистецтво. Значні перетворення відбувались у мистецтві. Архітектура і живопис у XV—XVI ст. продовжують традиції попередньої епохи. Проте з'являються і нові тенденції: будуються замки з каменю або цегли з мурованими вежами та бійницями. У кам'яних храмах помітні давньоруські архітектурно-будівельні традиції (Троїцька церква в Межиріччі, Богоявленська церква в Острозі). Цікавий такий тип храму-фортеці, як Покровська церква в Сутківцях. Для дерев'яних храмів стали типовими тріумфальний і хрещатий типи.

На образотворче мистецтво великий вплив мали народні сюжети: про це яскраво свідчить розпис Онуфріївської церкви в с. Лаврові, Вірменського собору у Львові та ін.

Розвивається і портретний живопис. Відомі прижиттєвий портрет П. Могили, який увійшов до фрески "Моління" (церква Спаса на Берестові), портрет ігумена Василя Красовського в Кирилівській церкві, настінний

портрет князя К. Острозького в Успенському соборі. У цивільному (не церковному) живопису переважала козацька тематика. Народній картині "Козак Мамай" у тисячах копій впродовж багатьох століть відводилося почесне місце майже в кожній українській хаті.

Автори ікон наближали зображення ликів святих до українського етнічного типажу обличчя: білий колір шкіри, зменшені очі, помірні вуста, рум'яні щоки.

З XVI ст. у Східній Україні виділялися власною творчою манерою осередки ікономалювання в Чернігові, Новгород-Сіверському, Ніжині, Острі, Полтаві, Путивлі, у Наддніпрянській Україні — у Києві, Переяславі, Василькові. У Західній Україні поряд з монастирями й церковними артілями іконописців (Почаїв, Луцьк, Острог, Холм, Перемишль, Жовква, Мукачеве) діяли і світські осередки. Українське іконописання набуло виразно національних рис і через них сягнуло масштабів загальнолюдського.

Література. Кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у