Західноєвропейська культура XVII ст.Тенденції культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Реформації, знайшли своє продовження у XVII ст. У політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З цим було пов'язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були італія, іспанія, Фландрія, Голландія, Франція. У XVII ст. було здійснено велику роботу в галузі наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено значний внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Розвивається раціональний спосіб
пізнання. Вчені XVTI ст. стверджували, що усі раціональні висновки мають спиратися на досвід, факт, іти від реального світу речей. Значних успіхів досягають астрономія та медицина. Справу Н. Коперника та Дж. Бруно продовжили і огани Кеплер (1571 — 1 бЗО), Галілео Галілей (1691 — 1736), засновник класичної механіки і саак Ньютон (1643—1727) та ін. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-математичне уявлення про природу. Воно найбільш повно виражено в класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (І687). У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експериментальних та математичних методах розробки. Революційні події наклали відбиток на творчість англійського філософа середини XVII ст. Томаса Гоббса (1588—1679), який вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а через нерівність утворюється взаємна недовіра. Через взаємну недовіру починається війна. За відсутності громадянського стану завжди точиться війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об'єднались у державу, щоб тим самим дістали захистд можливість гуманного життя. Суспільно-політичні ідеї голландського філософа Бенедикта Спінози (1632—1677) відображали інтереси буржуазії, яка прийшла до влади і була заінтересована в "порядку" і міцній упряжці для народу. Крім "людей розуму", на думку Спінози, є "натовп", яким керують пристрасті, а не розум. Тому потрібна сильна (проте республіканська) держава. Вона, зі свого боку, забезпечує людям мирне життя, їх "природні невід'ємні права", зокрема, право приватної власності, свободу совісті й думки. Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових напрямків і методів творчості. У XVII ст. у культурі Західної Європи панують два головних напрямки — бароко і класицизм. Особливе місце в європейській культурі XVII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco — дивний, вибагливий, химерний). Зміст поняття "бароко" дискусійний — одні вважають його стилем, другі — художнім напрямком, треті — поетичною системою, четверті — культурною епохою. Як мистецтвознавчий термін введений у літературу швейцарським культурологом Г. Вельфміном (1864—1945). Бароко одностайно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за межі Європи. Разом з тим значна частина науковців вважає, що культура бароко стала останньою в низці інтеграл ьних культурних епох, після занепаду якої в другій половині XVII ст. у культурному житті Європи переважають непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.
Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливій і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та "відкритості" для будь-яких змін. Епоха бароко була започаткована на рубежі XVI—XVII ст. в італії і пов'язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим медієвізмом. Певною мірою відбувається поновлення впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі. Зародившись в італії, художній стиль бароко потім поширився в іспанії, Франції, Німеччині, Фландрії, Польщі, Литві, Білорусі та Україні. Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва. Барочний стиль характеризується складною врівноваженістю динамічних композицій, високим рівнем виразливості, багатоплановістю художнього рішення, театральним поєднанням реального і фантастичного. Барочний стиль прагне до монументальності, містичних алегорій і натуральності зображення. Особлива увага в ньому приділяється емоційному впливу. Гармонія, яка займала таке значне місце в художньому стилі Відродження, тепер не має вирішального значення. Архітектура епохи бароко. Новий стиль відкрив нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив італійський скульптор Джованні Берніні (1598— 1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі. Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і математик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фронтоном, і прикрашений оригінальними оздобами в центрі. Взятий загалом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації. Стиль бароко використовується і для прославлення абсолютизму, наприклад, для цього був побудований Версальський палац у Парижі. В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта Марія делла Вітторія у Римі, церква Санта Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезара у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села — творіння Растреллі (1700— 1771). Будівлі за проектами Франческа Борраміні (1599— 1667), поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохи Відродження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берліні вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового. Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед це — роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско д'Єсте та Людовіка XVI, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика. У голландській архітектурі починаючи із середини XVII ст. відбувається крутий поворот до класицизму. Найбільша будова в Республіці Об'єднаних Провінцій — монументальна ратуша в Амстердамі — виконана в стилі класицизму. Започаткована в 1648 р. ця велична споруда, багато прикрашена всередині, була покликана втілити ідею могутності буржуазної держави. Будівничим її був видатний голландський архітектор Якоб ван Кампен (1595—1657). Голландські зодчі другої половини XVII ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всього XVII ст. Образотворче мистецтво. Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мерізі да Караваджо (1573—1610) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1588—1640). Μ. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні ("Покладення до гробу, "Поклоніння пастухів"). Творчості Рубенса властивий високий гуманістичний пафос ("Підняття хреста" і "Вакханалія"). Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений динамікою живописний потік. Повною мірою це відображено у творах Антоніса Ван-Дейка (1599— 1641) ("Св. Мартін і жебраки", "Самсон і Даліла", Дієго Веласкеса (1599— 1660) ("Здача Бреди" та "Венера із дзеркалом"). Підсумком живописних досягнень голландського мистецтва XVII ст., вершиною його реалізму стала творчість Ханса ван Рейна Рембрандта (1606— 1669) ("Урок анатомії"", "Нічний дозор", "Святе сімейство", "Блудний син"). Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто помітне співчуття знедоленим, демократизм світосприймання 151 Література і музика бароко,надихаючись ідеєю розуму, продовжували традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина — піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення у творчості іспанського поета Гонгори-і-Арготе (1561 — 1027) (поема "Поліфем"), італійського поета Маріно Джамбаттіста (15б9—162 5) (поема "Адоніс"), у драмах іспанця Кальдерона та багатьох інших літераторів XVII—XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають "трагічним гуманізмом". Це поняття досить вдало відображало сутність внутрішньої суперечливості епохи бароко. Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою й екстазу принесла в музиці. Остання — це змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитовні благання, всепрощення й екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр — опера, батьківщиною якої є Флоренція. Тут на рубежі XVI—XVII ст. створюються перші "драми з музикою". Найвидатнішим оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567—1643). Його опера "Орфей" (1607) викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декорацій, умовність сюжету, вишуканість костюмів — усі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах. Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неоднозначний вплив на культурний розвій країн Центральної та Східної Європи, зокрема України. Однак в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного світосприйняття і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духовною течією, що охопила всі царини культурної діяльності, увійшовши до історії світового мистецтва під назвою "Українське бароко".
|
