Українська культура доби козацько-гетьманської державиНаука. Доба українського гуманізму стала новим важливим етапом розвитку української наукової думки. Перші основи модерних дисциплін і розвитку новітньої української науки були закладені в Києво-Моги- лянській академії. У ній здійснювався перехід від літописів до прагматичної історії, звідси йдуть традиції української археології й новітньої філософії, мовознавства й теорії літератури. Вихованці академії, підготовлені в Західній Європі до професорської діяльності, приносять нові методи наукових досліджень і нові ідеї. Вони їх передають у своєрідній інтерпретації, базованій на спостереженнях і порівняннях із рідного грунту. Помітні в них уже сліди впливів і методи Декарта (у Георгія Щербацького, С. То-дорського), Т. Гоббса (у Феофана Прокоповича), схрещуються впливи німецької містики, згодом раціоналістів та ідеалістичної філософії. Вихованець академії Григорій Сковорода (1722—1794), виразник оригінальної філософічної системи, з двома своїми земляками Паїсіем Величківським (1722—1794) і Семеном Гамалією (1743—1722) створили окрему школу "містичного тризір'я української філософії". Близький до них Михайло Полетика (1768—1824) анонімно видав у м. Галле 1818р. французькою мовою працю про "призначення людини". Учень академії і ван Полетика (1722—1783) з 1750 р. був професором Медико-хірургічної академії в м. Кілі (Німеччина). Він був одним із видатних українських професорів вищо'шіколи Західної Європи. Під впливом фізіократів в академії починається розвиток природничих наук. і ван Прокопович, який був з 1716 р. професором математики й фізики, на запрошення російського уряду переїхав до Петербурга, де заклав разом з іншими вихідцями з України основи російської науки. Антон Прокопович-Антонський (1762—1848), фізіократ-природознавець, переїхав до Москви, був членом Російської академії наук. Основоположниками наукової агрономії в Україні були Прокоповичі — Андрій (1756—1826) і Петро (1775—1850). Хоч у XVII ст. професори й учні Києво-Могилян-ської академії часто були змушені працювати на чужині, вони підготували ґрунт для розвитку української науки на початку XIX століття. Разом із німецькими вченими українські становили перший склад Російської академії наук і заклали основи російської науки. Освіта. У другій половині XVII—XVIII ст. освіта, наука і друкарство в Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. У Правобережній Україні чисельність православної шляхти зменшується, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні школи, які виникли при церквах у XI—XII ст., а потім деякі з них розвивались як братські, на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену василіан, за характером зовсім інші порівняно з братськими. Шкільна діяльність василіан набуває значного поширення з утворенням у Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) — першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для василіан нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та якщо в братських школах XVI
і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призначені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у католицькому та польському національному дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове становище й надавали їм польського державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви. На Лівобережжі, у Києві та на Слобожанщині існували тільки православні школи. Провідне місце серед них належало Києво-Могилянській колегії. У1701 р. за царським указом вона одержала статус і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити. Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Найкращі випускники, такі як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після навчання в Німеччині привносили в академію нові методи та напрями в науці. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Про-копович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький —- один із найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського "Лексикону", словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) у 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-ла-тинської академії. Він був також вчителем царських дітей. Визначний проповідник Дмитро Топтало, автор "Четьї Мінеї", з 1701 р. був ігуменом різних монастирів, азі 702 р. — ростовським митрополитом. Після смерті московський Синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором Московської слов'яно-греко-латинської академії, з 1700 р. — митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги в реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — у Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах. Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві1. 1 ГапубенкоП. Україна і Росія в світлі культурних взаємин — К, 1993· — С 131. 154
У другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церковно-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московському духовенству, яке писало на них доноси цареві. Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинського) та до Молдавії (П. Величковського). Крім академії у Києві, були школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. У 1727 р. бєлгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини. Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722—1794), який висловив свої погляди на виховання в. трактаті "Благодарний Еродій" (1787). Він був одним із найвидатніших українських педагогів, філософів і письменників. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, у яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Людина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив в основу свого вчення девіз Сократа: "Пізнай самого себе". ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди ("Діалог, или разглагол о древнем мире", "Наркісс. Разговор о том: узнай себе", "Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни" тощо), так і літературні твори ("Байки Харківські", "Вбогий жайворонок", або "Сад божественних пісень"). "Світ ловив мене, та не впіймав" — такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надгробку. Справді, далекими від життєвої суєти були думки і життя цього мандрівного "старця", чистими і переконливими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні національного відродження. У 1738 р. у Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов'янську семінарію, яку 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії. Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів,
запроваджена Катериною II в 1786 p., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення. Централістська політика Катерини II знищила й народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій. Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти засновувало й утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей вчили "мандрівні дяки". Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили сироти, яких учили в школі й старі, вбогі та немічні люди. Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 pp. на території 7 полків гетьманської України — Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа. Отже, шкіл було досить. У 1768 р. на території Чернігівського, Город-ненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення1. Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед у Гетьманщині, другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Так припинило навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині та на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784). Друкарська справа. У ті часи культурно-освітніми установами були друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно церковнослов'янською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами. Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виключне право друкувати книжки. У 1639— 1667 pp. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована в 1687—1688 pp. друкарня Йосипа Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660— 1 Українська культура: Лекції / За ред. Д. Антоновича. — К, 1993. — С. 63. 156
1770), яку перевів зі Львова у 1649 Р-А. Жемборський,який згодом став архімандритом унівським. На початку XVII cm. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисеп Плетенецькмй купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVII cm. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго. На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1б75 р· у Новгород-Сівер-ському друкарні,яку в 1 б79р. було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала. Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників: і накентія Гізеля, Антонія Радивіловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались "елінскія і франкскія мудрованія" ("грецькі й французькі мудрощі"). У зв'язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено всі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона). Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 р. наказав, що "... з огляду на те, що в цих друкарнях: "книги печатают несогласно с великороссийскими печатли... книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать". А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи український характер. Друкарство на Поділлі не мало особливого громадського значення, бо всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випущені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не могли розвинутися через релігійні переслідування. Література. У XVII—XVIII ст. значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії — бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрідних рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто наукових центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою українською або церковнослов'янською мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами.
Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія.Насамперед це духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у "Руні орошеному" Д. Туптала, 1680 р.) або святих Багато пісень зі світською тематикою, зокрема любовних, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, заклики до єдності. Образ козацького ватажка Станіслава Морозенка, який загинув у 1651 р. у битві з татарами, "голови завзятої", з якого вороги "живцем серце вирвали", став улюбленим, за ним "вся Вкраїна J плаче". Разом з тим у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народ- · них мас, козаків, селян. Погляд народу на Хмельницького як героя, "чия слава не вмре, не поляже", висловлений у народних думах і піснях, знайшов! своє подальше відображення в багатьох творах українських письменників. \ КінецьХУІІ — початок XVIII cm. були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про "козацьку славу". Після поразки Мазепи під Полтавою розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними. Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події — битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. У зображення подій вплетено особисті почуття. Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оригінальних оповідань, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку "Небо новое" (1665) І. Галятовський. Велике значення мало видання "Патерика Печорського" (1661,1678,1702). Монументальну збірку житій святих "Четьї-Мінеї" у 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689,1695,1700,1705). Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко у була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII —у XVIII cm. Представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін. Були драми різдвяні, великодні, про святих ("Про Олексія, чоловіка Божого", 1673, про святу Катерину тощо), на теми моралі ("Царство натури людської"", 1698), історичні, зокрема з української історії. За період з 1623 по 1795 р. збереглося понад 20 текстів. Надрукована драма "Про Олексія, чоловіка Божого" була дуже популярною, оскільки містила побутові сцени з народного життя. У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (бл. 1645), записки Якова Маркевича, Миколи Ханенка, автобіографія іллі Турчиновського та ін. Центральне місце в цій літературі займають так звані козацькі літописи: "Самовидця" (доведений до 1702 p.), Григорія Грабянки (після 1709 p.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 p.), що зображував історичні події як повчання сучасникам. Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити в "Синопсисі" (1674), у "Іустинському літопису" (1670), у "Хроніці" Т. Сафоновича (1672), в "Обширному синопсисі руському" П. Кохановського (1б82).У1б74р. випущено перший підручник історії — відомий "Синопсис" Гізеля. Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська література другої половини XVII — початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хорватській та латино-слов'янській літературі. Проспер Меріме написав праці "Українські козаки та їх останні гетьмани" і "Богдан Хмельницький", які є унікальним свідченням українознавчих зацікавлень класика французької літератури. Архітектура. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль — українське, або козацьке, бароко. Стиль бароко прийшов в Україну з італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст.у будовах Києва і Львова, але справжній його розквіт припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров'я. Його фундаторами були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім'я, власними заходами і коштами споруджували дерев'яні та кам'яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, церковні книги в унікальних оправах. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монасгирсько- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батурин!, Миргороді та в інших містах. Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVII ст. у Львові (два польських костьоли: бернардинці і єзуїтів) і в Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613 p.). Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана івана Мазепи.Саме тоді сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була "друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого"1. З усіх меценатів української культури і ван Мазепа (1644—1709) найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. На думку Миколи Голубця, у будівництві Мазепи можна простежити два напрями: один у репрезентативних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий — барокізує українську дерев'яну архітектуру^^ цей період було закінчено Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П'ятибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі надзвичайно струнка у своїх пропорціях, з багато різьбленим декором стін — справжня перлина серед п'ятибанних церков українського бароко. Поряд зі спорудженням нових Мазепа оновлював старі храми. Завдяки йому і митрополитові Ясинському барокового оформлення набули Софійський собор у Києві, який було перебудовано в 1685—1707 pp., Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Всього на кошти Мазепи було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. У розповідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди. Одним з найцікавіших зразків світської кам'яної архітектури України другої половини XVII ст., що збереглася до наших днів, є так званий будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба). Наприкінці XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Стародуб, Ніжин, Харків. Невеликий Батурин у 1669—1708 pp. стає резиденцією гетьманів на Лівобережжі. Творцем архітектури Києва XVIII ст. був значною мірою і ван Григорович-Барський (1713—1785), який поєднував традиції доби Мазепи з впливом свого вчителя Б. Растреллі. Він звів у Києві Самсонів колодязь, браму Кирилівського монастиря, дзвіницю Петропавлівського монастиря, перебудував Кирилівську церкву та багато інших. Одночасно працювали видатні українські архітектори С. Ковнір, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батістта ін. Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір (1695—1786). Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац. Художня сила українського бароко захоплювала й іноземних митців, які починали самостійно працювали у цьому стилі. Так, німець за походженням Йоганн Готфрід Шедель (1680—1752), який тривалий час працював у Росії, під час перебування ВІ731—1752 pp. Історія української культури. — Л., 1937. — С. 567. 2 Там само. — С. 567 —568. у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, Брама Заборовського, надав барокових форм будинку митрополита у Софійському монастирі. У17 31 — 1744 pp. Шедель звів славетну Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії. Висока культура українського бароко мала значний вплив на сусідні країни. Так, у Росії чимало споруд збудовано за мистецькими формами й технічними засобами українського бароко, оскільки там працювало в першій половині XVIII ст. багато українських архітекторів (серед них Ф. Старченко та І. Зарудний). Із середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко приходять монументальні споруди в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква та Марийський палац архітектора Б. Рас-треллі). У стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові та ратушу в Бучачі, Успенський собор у Почаєві. З другої половини XVII ст. на Правобережжі й у західних землях, що перебували під владою Польщі, занепадає кам'яне будівництво і більш популярною стає дерев'яна архітектура. У церковному будівництві вона набуває типових прикмет, які стають національно-традиційними. Тому XVII ст. — першу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев'яного будівництва, коли створюються окремі школи будівництва такого типу (закарпатська, лемківська, бойківська, буковинська, подільська, придніпровська та ін.). Непересічними пам'ятками дерев'яного зодчества є церкви в Західній Україні в селах (церква св. Параскеви у Крехові 1658 р., св. Богородицю Ворохті чи св. Миколи в Кривках), або в Східній Україні (храм св. Покрови в Ромнах). Образотворче мистецтво. Архітектура України часів бароко, як і образотворче мистецтво, позначена особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів малярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури, відповідно, невідомим для інших країн добором технічних прийомів. Особливими пам'ятка мимонументального живопису були іконоста си. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством позначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів у Чернігові та Спасо-Преобра-женської церкви у Великих Сорочинцях (всі XVIII ст.). Усі вони виконані у стилі бароко. В галузі іконостасів працювали видатні майстри іов Кондзелевич, іван Руткович, ілля Бродлакович. У малярстві спостерігалась особлива українська типізація ісуса Христа,Богородиціта святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам'янця-Подільського, Чернігова, свідчать про кілька іконописних шкіл. Часто на іконах зображено український побут, постаті, пов'язані з громадським і політичним життям України, гетьманів, старшину, козаків, засновників церкви та інших (наприклад, ікона "Розп'яття" XVII ст. з обра- 161 Серед різних жанрів світського мистецтва основне місце посідав портрет — "парсуна";. Його українською особливістю було те, що за всією своєю життєвості він зберігав тісний зв'язок з іконописом. Дуже популярними тоді були портрети Б. Хмельницького і козацьких старшин, а в Західній Україні — львівських братчиків у репрезентативній позі з жезлами, гербами, книгами та іншими атрибутами. У портретному малярстві елементи реалізму поєднувалися з пишною, урочистою, суто бароковою умовністю, особливо у фресках (Успенський собор Києво-Печерської лаври і Софійський собор у Києві, церкви в Нискиничах на Волині). Найбільшим осередком малярної праці був Київ, де кадри малярів, особливо малярів-портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі. До наймайстерніших "парсун" належать портрети М. Миклашевського, генерального обозного Родзянка, полковника Су-лими та його дружини, київського міщанина Рудими та ін. Збереглися окремі імена видатних майстрів. У Києві — це іван Паєвський; у Львові — це Микола Петрахнович, Федор Сенькович, Василь зі Львова, який працював при дворі короля Яна Собеського. З Лаврської художньої школи вийшли Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, ірлієвський, Неділка, Казанович. У Москві працювали Заруцький, Маховський, Полон-ський, Пузаревський, Рефузинський, Ондольський, Животкевич та ін. У другій половині XVIII ст., після скасування самоврядування в Україні, українські митці переїхали до Петербурга, де намагалися створити "все-імперський" мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (1737—1773), котрий став ректором Петербурзької Академії мистецтв, К. Гатювачевський (1735—1823), /. Саблуков (1735—1777), пізніше організатор Харківської мистецької школи. Велику славу здобув портретист Київської школи Д. Левицький (1735—1822), академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боровиковський (1757—1825). Він залишив після себе цілу школу портретистів, серед яких особливо відзначився М. Бугаєвський-Благородний. Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, остаточно поєднавши українське мистецтво із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони започаткували новий період розвитку російського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візантійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами класичної школи були В. Тропінін (1776—1857) на Поділлі, М. Теренський (1723—1790) у Перемишлі, Л. Долинський (бл. 1745—1824) у Львові, І.Лучинський (1816—1855) у Чернівцях. У період українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Крім ілюстрацій у книжках була поширена гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного і культурного жит- 162 Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасович (бл. 1б40— 1727) — найвидатніший митець мідериту й офорту в усій Східній Європі, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо. До його школи належали: Д Галаховський — портретист гетьмана Мазепи, Л. Тарасевич — автор портрета І. Мазепи, І. Стрельбицький, І. Щирський, 3. Самойлович і цілий ряд граверів на дереві: М. Семенів, Л. Теодор, А. Тит та ін. Окреме місце серед них посідав/вям Мигура (1704—1772), яких поєднував своєрідний стиль з елементами народного мистецтва. Українська граверська школа доби Мазепи, як і в XVII ст., сягала своїм впливом Польщі, Литви, Білорусі, Молдови й Валахії, та найбільше Росії, куди українці виїздили на короткий час або працювали постійно — М. Кар-повський, Г. Тепчегорський, І. Стекловський та ін. Після 1709 р. почався занепад граверства. Воно почало відроджуватися в ЗО—40-х роках XVIII ст. Найбільшим його осередком був Київ, де працювало до 50 граверів на чолі з Аверкієм Козачковським та Григорієм Левицьким (бл. 1697— 1769) — найвизначнішим українським гравером XVIII ст., автором видатних "тезисів", з яких найкращим є зображення, присвячене Київському митрополитові Р. Заборовському. У Львові продуктивними мідеритниками були І. Филипович, а також Т. Корнахольський, І. Вишловський, М. Футлевич, Т. Троцкевич. Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві, де в гравюрах поряд із потужними західними впливами зберігається народна орнаментика. Найкращі почаєвські гравери Й. та А. Гогемські і Т. Стрельбицький. З кінця XVIII ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні осередки: Київ, Львів, Почаїв, Унів, Борзенський повіт на Чернігівщині. Театр. Наприкінці XVII —у першій половині XVIII ст. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько ЗО драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п'єси різдвяних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського (1717—1795) "Воскресение мертвых" (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. історичній темі присвячені драми: "Володимир" (1705) Ф. Прокоповича і "Милість Божія" (1728) невідомого автора. Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру сягнути тих вершин, яких він здобув у добу бароко в Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, наприкінці XVIII ст. митрополит С. Миславсь-кий зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії. Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть у 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми. Явищем, перенесеним до України з Росії, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й виконувати складні партії, переважно у творах іноземних авторів. Музика. Українська музична культура другої половини XVII — початку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи Національної революції і пізніше, у другій половині XVII ст., бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку боротьби українського народу. і хоча вже на початку XVIII ст. створення нових дум припинилось, однак думи XV—XVII ст. і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була так само високою, їх тримали для розваг у себе і польські магнати, і російські царі. Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів, їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатнішим з них був М. Дилецький (1650—1723), який обстоював нотну систему запису музики, пропагував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні мелодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підручник з теорії музики "Граматика музикальна", який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. В середині XVII ст. з розвитком політичних зв'язків України з Московською державою починається також "експорт" нашої музики до Москви. З цього часу Київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до середини XVIII ст., коли в Москві почала домінувати італійська музика. В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберігалась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого — українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIII ст. центром музичної культури була Київська академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в академії канти і псалми мандрівні дяки і спудеї розносили по всій країні. Для підготовки хористів за царським наказом у місті Глухові — столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського було створено співацьку школу, що підтримувала міцні зв'язки із західноєвропейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де за зразком інших столиць ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глухівськомудворі з 1753 р. служив композитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові. З глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Березовський, Д Бортнянський і А Ведель, які мали неперевершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських композиторів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в італії (Березовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар'єру в Петербурзі. Максим Березовський (1745—1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу "Демофонт" вперше було поставлено в 1773р.уЛіворновІталії,дев 1771 р.йому було присвоєно звання академіка-композитора. МБерезовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці композитора особливо відчутний вплив української пісенності. Дмитро Бортнянський (1751 — 1825)— капельмейстер придворної капели в Петербурзі, прославився насамперед як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в італії, поставив там свої три опери "Алкід", "Квінт Фабій", "Креонт". Артемій Ведель (1767/1772—1808) керував хоровою капелою в Москві, де був диригентом у московського генерал-губернатора. Згодом повернувся на Україну, очолював хорові капели у Києві та Харкові. Став ченцем Києво-Печерської лаври. Коли він вийшов з монастиря, то був заарештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в'язниці. Царська цензура заборонила друкувати його духовні музичні твори. А. Ведель — автор 29 церковних концертів, в яких відчувається вплив українського романсу. На перешкоді розвиткові культури в Україні стояла передусім колоніальна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили правителі імперії змушували переходити на службу до Росії. Крім учених і письменників, така сама доля спіткала музикантів, особливо співаків, яких десятиліттями набирали до царських капел. Так, уже в першій половині XVIII ст. Єлизавета Петрівна велика княжна, утримувала український хор з видатним солістом Полторацьким та бандуристом Григорієм Любистком. Українська культура цього періоду характеризується органічною взаємодією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов'янської та захід- ної неосхоластики), барокової освіченості (яка зберегла чимало рис Ренесансу), та, пізніше, елементів передпросвітницької ідеології та Просвітництва. Бароко вже приблизно з 17 50 р. переживає кризу традиційних форм культури, яка поглибилася наприкінці XVIII ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас — з іншого. Зокрема, в Україні лівобережна козацька старшина, ставши поміщиками-кріпосниками, прагнула і в культурно-побутовому плані якомога швидше злитися з російським дворянством. Посилювався урядовий контроль за освітніми установами, більш суворою ставала цензура, створювались державні друкарні, Київська академія перетворилась у державну станово-замкнену духовну школу. Тут вирішувала питання не культурна верхівка, яка від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи відстоювала інтереси України, а політичні колаборанти Росії. Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини XVI ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Сягнувши в XVII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в Києво-Руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.
|
