Зарубіжна культура епохи Просвітництва

Вже у XVII ст. соціально-економічний і політичний розвиток європейських держав, незважаючи на своєрідність шляху обраного кожною, набув характеру загального процесу, єдиного за своїми тенденціями й

¹ Див.: Енциклопедія Українознавства. Загальна частина. — К, 1995. — С. 752. 168

 

спрямуванням. Процес генезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазних революцій набуває незворотного характеру. Він стає визначальним чинником у подальшому розвитку Європи. Ознаками останньої фази загальної кризи феодалізму стали глибока повага досвіду і людської думки та раціоналістичне світобачення, що прийшло на зміну теологічному. Раціоналізм як філософський напрям,згідно з яким розум вважали основою пізнання й поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеології Просвітництва.

Отже, панівною ідеєю Просвітництва був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думку просвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Людина кваліфікувалася як істота політична, а суспільство — як співтовариство таких істот. Добробут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля у відповідному напрямі.

В основних рисах політична програма англійського Просвітництва була сформована філософом Джоном Локкам (1632—1704). Найвідомі-ший його твір — "Досвід про людське розуміння" (1690) містив позитивну програму, сприйняту не тільки англійськими, а й французькими просвітителями. До невід'ємних прав людини, за Локком, належать три основні права: на життя, свободу і власність. Правова рівність індивідів — необхідний результат прийняття трьох невід'ємних прав. Згідно з його трактуванням "природного стану" людини і "природного" закону, надані людині від природи життя та свобода й набута працею власність потребують постійного захисту. Подбати про нього людина добровільно й свідомо доручає державній владі. Якщо остання не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, люди змушені замінити політичний устрій. Так обґрунтовувалась потреба буржуазних революцій.

У XVIII ст. етику самолюбства, або розумного егоїзму, розвинув англійський філософ і єреміяБейтам (1748—1832). Він вважав, що за допомогою моралі та законодавства можна регулювати людські вчинки так, щоб вони приносили якомога більше щастя. За Бентамом, вища мета людського життя — найвище щастя найбільшої кількості людей.

Новий етап пошуків англійськими просвітителями альтернативних форм громадянської поведінки пов'язаний з Адамом Смітом (1723— 1790). Цей видатний теоретик товарно-грошових відносин став їх гарячим захисником і пропагандистом багато в чому з морально-етичних міркувань. У своїй теорії Сміт відводив велике місце ринку, вважаючи, що саме ринок визволив людину від отупляючої системи залежності за феодалізму. Сміт відводив ринку ту ж функцію, яку його сучасники відводили державі, — функцію соціалізації людей. Місце громадянина в його системі зайняла "економічна людина", моральна свобода якої була обумовлена її роллю в економічному житті.

Французьке Просвітництво представлено іменами Вольтера, Жан-Жака Руссо, Дені Дідро, Шарля Луї Монтеск'є, Поля Анрі Гольбаха та ін. У сере-

 

довищі французьких просвітителів виявлялися політичний радикалізм і месіанські настрої, опозиція існуючому ладу. Французьке Просвітництво не являло собою однорідної ідейної течії, між його представниками були чималі відмінності.

Особливе місце серед французьких мислителів XVIII ст. посідає за своїми класовими позиціями ранній комуніст Жан Мельє (1664—1729).У залишеному ним єдиному творі "Заповіт" піддавалися гострій критиці не лише суспільні відносини феодальної Франції, а й основи класового суспільства в цілому. Проте Мельє виступав не лише проти феодального гніту. Він заперечував також приватну власність, вважаючи її початком усіх соціальних лих. Лише зі знищенням приватної власності, на його думку, людство позбудеться злиднів, тиранії і війн. У "Заповіті" зображені риси ідеального ладу, основою якого є загальна власність і обов'язкова для всіх праця. Комунізм Мельє має утопічний характер. Щоб здійснити революцію і створити нове суспільство, досить, за його задумом, лише просвітити народ.

Передовий мислитель Франції Шарль Монтеск'є (1689—1755) у своїх творах "Перські листи", "Роздуми про причини величі й падіння римлян", "Про дух законів" виступає проти феодалізму і необмеженої монархії. Він був прихильником конституційної монархії, хоч теоретично віддавав перевагу республіці, яку, на його думку, можна запровадити лише в малих країнах. Політичні погляди Монтеск'є, зокрема його вчення про розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади між незалежними, але підконтрольними одна одній інстанціями, мали прогресивний характер. Вони були спрямовані проти феодально-абсолютистських порядків. Поміркованість поглядів Монтеск'є, тісно пов'язаного з чиновництвом, відбилась у його схильності до компромісу з феодальною монархією.

Найвидатнішим представником поміркованого крила французького Просвітництва був Франсу а Вольтер (1694—1778). Його величезний талант знайшов вираження у різноманітних літературних, філософських, історичних творах, блискучих за формою, насичених ненавистю до феодальної держави і релігійного фанатизму. До кінця життя він боровся за знищення кріпосництва і духовного рабства. З його філософських творів найвидатні-шими є "Філософські листи", "Основи філософії Ньютона", "Філософський словник", "Метафізичний трактат". Як історик він найбільше відомий своїми працями "Доба Людовіка XIV', "Досвід про нрави і дух народів". Остання праця є справжнім маніфестом просвітницької історіографії XVIII ст. Як і іншим просвітителям, Вольтеру притаманний ідеалізм у розумінні історії. Вбачаючи основний зміст історичного процесу в боротьбі з невіглаством і фанатизмом, він відводить значну роль поширенню освіти.

Новий етап у розвитку французького Просвітництва XVIII ст. знаменував своєю творчістю Жан-ЖакРуссо (1712—1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Його ідеї, висловлені у творах "Юлія, або Нова Елої-за", "Сповідь", "Мрії любителя самотніх прогулянок", "Міркування про походження й причини нерівності між людьми", "Про суспільний договір,

170
або Принципи політичного права", забезпечили йому особливе місце серед ідеологів Просвітництва. Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму і рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо спростовує як злочинне будь-яке насильство над природою і особою. У своєму романі-трактаті "Еміль", присвяченому проблемам виховання, Руссо визначає останнє як спосіб розвинути в людині надані їй природою основи здоров'я і моральності.

Отже, одним з основних напрямів філософських і соціально-політичних шукань просвітителів стає проблема виховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти. Цьому присвячено зусилля найвидатніших представників Просвітництва, їхні твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення, сприяють радикальній зміні світоглядної парадигми — у реалістичному універсалізмі, нових уявленнях про сутність держави і розумінні способу її устрою, у політизації правової свідомості, виробленні концепції громадянської рівності, реальній секуляризації суспільної свідомості, бурхливому розвитку природознавства.

Яскраве свідчення того — "Словник, або Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел" у 28 томах, що видавався у Франції за редакцією Дідро з 1751 по 1772 р. і був подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи тогочасний рівень знань, "Енциклопедія" об'єднала навколо себе опозицію феодальному режимові, захисників суверенної людської особи, її свобод: д'Аламбера, Монтеск'є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффена та ін. Переконливо й авторитетно проникаючи в усі сфери соціальної дійсності Франції, "Енциклопедія" закликала до об'єктивного дослідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу. "Енциклопедія" так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносились у педагогічну науку з позицій просвітницького погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти.

26 серпня 1789 р. Установчі збори Франції ухвалили "Декларацію прав людини і громадянина", яка, ґрунтуючись на ідеях просвітителів, виголошувала, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах, що природними і незаперечними правами людини є "свобода, власність, безпека і опір гнобленню", що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам незалежно від походження має бути доступною будь-яка посада. Проголошувалася свобода особи, слова, думки, совісті та друку. Стверджувалося, що освіта робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реальну політичну рівність. Саме вона дає людині справжню свободу, звільняючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаннями.

Музика. Висока хвиля суспільного руху у Франції, що привела до революції 1789 p., ознаменувалася характерними змінами у всіх видах мистецтва. Останнє через епоху бароко й "старого" класицизму прийшло спочатку

до ряду нових "проміжних" течій, а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу формувалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685—1759), його інструментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зримість образів у поеднанні з епічною величчю і героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчості створили класичну врівноваженість концепції цілого, не характерну для бароко. Цього б не сталося, якби композитор не поселився 1712 р. в Англії, де опинився в атмосфері, наповненій англійським революційним духом, що спонукало до пошуку відповідних сюжетів. Для Генделя таким матеріалом стала Біблія, сюжети якої визначили тематику близько 30 його монументальних ораторій.

Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє Йоганн Себастьян Бах (1685—1750). Він практично створює власний стиль, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди ("Страсті за іоанном", "Страсті за Матфієм"), які наближаються до людей життєвістю своїх страждань. У цій музиці відчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть, і плач Петра, і гнів, острах та каяття натовпу, і біль. Проте над усім стояла краса духовного подвигу.

Стилем передового мистецтва, що склалося в революційний час, був стиль віденських класиків, тією чи іншою мірою пов'язаних з Просвітництвом. Раннім представником цієї школи, без сумніву, був Крістоф Віллібальд Глюк (1714—1787), який представляє передовий просвітницький класицизм XVIII ст., з його громадським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами. Його мистецтво стикується з трактуванням у живопису античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.

Зовсім іншою за характером є творчість Йозефа Гайдна (1732— 1809), який приніс у музику світосприйняття австрійського селянина. Його мистецтво позначене яскравим колоритом, витонченою жанровістю, поетизацією природи, соковитим сприйняттям побуту, добротою та лукавством, а симфонії й ораторії філософськи узагальнюють основні міркування автора про сенс життя.

У стилі класицизму, що піднісся в революційну епоху, розвивав свою творчість Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791). Його музика глибше відображала життєві суперечності, її основний зміст — людська драма, зіткнення людських характерів, розкриття психології боротьби — боротьби заради утвердження гуманістичного ідеалу.

Ці принципи проклали шлях музичному романтизмові, який яскраво виявив Людвіг ван Бетховен (1770—1827). Музичні шедеври Бетховена пронизані ідеями Великої французької революції. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті героїкою й демократизмом. Висока ідейність і усві-

172
домлення суспільного обов'язку — характерні риси творчої індивідуальності композитора. Усе це пов'язувало віденську школу з класицизмом більше, ніж з будь-якими іншими стилями XVIII ст.

Образотворче мистецтво. Художнє життя Європи періоду Просвітництва також розвивалося під значним впливом ідей, що народилися в Англії й остаточно сформувалися як ідейний рух у Франції. Франція ж стає лідером у цьому і на численні десятиліття зберігає своє значення культурного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва епохи Просвітництва є передусім аналізом французької художньої спадщини.

Ґрунтом, на якому пізніше зійшли паростки Просвітництва, було мистецтво рококо. Це мистецтво, більш камерне у порівнянні з бароковим, інтимне, більш щире, тісніше зв'язане з побутом. Тому не випадково воно знайшло свій вираз у прикладному мистецтві, де прагнуть тепер не пишності й величності, а приємного і зручного. Найпослідовніше природа цього стилю виявилася в живопису Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.О. Фрагонара.

На полотнах Жана-Антуана Ватто (1684—1721) життя розгортається як театральна дія. Основною темою стають галантні святкування, які зображаються з вишуканою грацією ("Відправлення на острів Цитеру", "Венеціанські свята", "Розмова в парку"). Хоча він вже звертається і до сюжетів, взятих з простого селянського життя. Представниками демократичного напрямку в живопису були Шарден (1699—1779) і Грез (1725—1805). Не поступаючись Ватто як колористи, вони прославились жанровими сценами із сімейного життя людей третього стану. Дідро високо ставив Греза, його граціозні портрети, картини на побутові сюжети. Але ще вище він ставив Шардена, у якого немає властивого Грезу прагнення до театральних ефектів.

Фривольність, відверто плотська насолода життям розкриваються в образах Франсуа Буше (1703—1770), який усіх зображуваних богинь бачить аристократками-парижанками ("Народження Венери", "Тріумф Ве-нери", "Туалет Венери", "Венера з Амуром", "Діана, що купається").

Жан Оноре Фрагонар (1732 — 1806) збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій ("Поцілунок крадькома").

У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса. В єдину концепцію їх об'єднав німецький історик мистецтва Йоганн іоахім Вінкельман (1717—1768), який став яскравим представником естетики Просвітництва. Боротьба Вінкельмана проти придворного мистецтва й меценатства за героїчний зміст і демократизм велася з позицій віри в перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його ідеї були так палко зустрінуті великими німецькими просвітителями ГЕ. Лессінгом, Й.Г. Гердером, Й.В. Гете і швидко поширилися за межами Німеччини. Вінкельман започаткував буржуазно-революційний класицизм кінця XVIII ст., що дав життя "Марсельєзі" Руже де Лілля.

Жак Луї Довід (1748—1825) був втіленням ідеального художника часів Великої французької революції. Його полотно "Клятва Горацїїв", яке, прославляючи подвиг давньоримських братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу, було програмним твором революції. З початком революції Давід стає організатором художнього життя Франції, проводить роботу щодо націоналізації творів мистецтва, перетворення Дувра на музей, відкриття бібліотек і архівів для народу, оформлення масових свят. У виконаній на замовлення конвенту "Смерті Марата" художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можливості реалізму, що пізніше визначило долі багатьох талановитих представників французького і світового живопису.

Література. Дух Просвітництва в усій складності його принципів повно та різнобічно розкрився у літературі. Жоден із представлених тут напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала відкрито публіцистичний, пропагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя. Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Гете й Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смолетт, Шерідан та інші втілювали це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працювали, провідну роль відігравали сатиричний і сімейно-побутовий роман, "роман виховання", філософська повість, сатирико-моралістичне есе, драма, особливо міщанська.

Проза поряд із живописом вражала новим підходом до зображення людини ("Робінзон Крузо"ДаніеляДефо (1660—1731), "Сентиментальна подорож Францією та італією" Лоренса Стерна (1713— 1768), "Юлія, або Нова Елоїза"Ж. -Ж. Руссо). Ці просвітницькі романи, як й інші твори ("Манон Леско" П'ера-Амбоаза Прево (1697—1763), "Небезпечні зв'язки" Шодерло де Лакло (1741—1803)), своїми окремими гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільних ідей, проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму.

Театр. На службу Просвітництва був поставлений театр. Писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові Г. Філдінг, П. Бомарше, К Гольдоні, В. Шіллер. Вихваляючи енергію, цілеспрямованість, могутність людини нової епохи, вони разом з тим не ідеалізували буржуа, не цуралися навіть злої пародії. Ось чому великого розквіту досягла комедія, а відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма. Остання була відповіддю на процес демократизації театру. Новаторською напередодні революції стає драма, яка утвердила центральним героєм просту людину.

XVIII ст. було винятково важливим для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили втілення в різних жанрах, у різних акторів. Показова в цьому плані полеміка Д. Дідро з апологетами класицизму стосовно романтичної поезії. Обстоюючи при-

 

родність і простоту сценічного мистецтва, він вважав за необхідне зображати особу в її соціальному контексті. Принципові питання естетики просвітницького реалізму порушив Генрі Лессінг (1729—1784) у "Лаокооні" та "Гамбурзькій драматургії". Вбачаючи в класицизмі прояв стоїчно-рабської свідомості, повну відмову від індивідуального під тиском розуму, почуття обов'язку, він вимагає гармонійного поєднання особистих і громадських інтересів, показу всієї гами людських почуттів. "Герої на сцені, — писав Лессінг, — повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів".

Отже, відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспільство, Велика французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Великі мислителі, які у Франції провадили в маси ідеї революції, що наближалася, самі виступали вкрай революційно. Ніяких авторитетів вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок — усе було піддано нещадній критиці; все повинно було стати перед судом розуму: або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Єдиним мірилом усього існуючого став розум.