Культура в умовах утвердження тоталітаризму 30-х років

XX століття "подарувало" людству не тільки світові війни, атомну і бактеріологічну зброю, глобальні екологічні катастрофи, а й небачене раніше політико-юридичне втілення абсолютного зла — тоталітарні режими комуністичного і фашистського зразка. Злодіяння тоталітарних режимів травмували всі сфери людського буття і всі соціальні прошарки суспільства, та насамперед — культурну сферу суспільного життя й інтелігенцію. історія української культури — переконливе тому свідчення.

Ще в першій половині 20-х років стає цілком очевидною тенденція перетворити культуру у сферу, підконтрольну більшовицькому режиму. Проте, незважаючи на посилення утиску тоталітарно-бюрократичної системи, у культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередньому десятилітті. Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об'єктивні пояснення. По-перше, він був зумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенням широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню активного суб'єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціально-економічного розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції,

отже, на розширення мережі шкіл, вищих навчальних закладів, наукових і культурних установ. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, творчої розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в дусі усталених традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регламентації культурного життя.

У 30-ті роки в УСРР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася протягом 1932— 1939 pp. з 4,5 до 5,5 млн учителів — із 126,4 до 193,8 тис. Згідно з офіційною статистикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю населення.

Кількість вищих навчальних закладів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) у 1929р. до 148(понад 125тис. студентів) у 1939р., а кількість технікумів і прирівняних до них закладів — з 146 (29 тис. учнів) до 600 (172,4 тис. учнів). Найбільш високими темпами зростала мережа інженерно-технічних, сільськогосподарських, педагогічних та медичних вищих навчальних закладів. Виняток становили вищі навчальні заклади художнього профілю, де протягом 30-х років кількість студентів навіть зменшилася. З огляду на офіційні пріоритети суспільного розвитку це було красномовним свідченням укорінення певних тенденцій, а саме — технокра-тизації суспільного життя, негативістського ставлення до проблем його гуманізації, невиправданого протиставлення "виробників матеріальних благ" і тих, хто "займається розумовою діяльністю".

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростає прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін "українізація" остаточно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті — весь процес національно-культурного відродження України. Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УСРР М. Скрипника. У березні 1933р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу — М. Хвильового.

Тоталітарної чистки зазнали як сам Наркомос УСРР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з ідейно-політичних мотивів було замінено все керівництво, у районній ланці — майже на 90 %. Система народ-

 

ної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як "класово-ворожі елементи" вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку. Спустошливого погрому зазнали також вищі навчальні заклади республіки.

Під гаслом боротьби з "буржуазним націоналізмом", "шкідництвом" наприкінці 20-х — на початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору. "Націоналісти" викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політичне небезпечними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї людям типу горезвісного академіка Т. Лисенка. Саме на хвилі репресій стала можливою його кар'єра — з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Надзвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в них ідеологічні й політичні адепти сталінізму вбачали інтелектуальну опозицію тоталітарній владі.

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені інститут української культури, інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та ін. "Ворогів народу" вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних процесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на "більшовицькі рейки", вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвінчання "буржуазно-націоналістичної контрреволюції", інших "ворогів народу", коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об'єктивність при цьому не йшлося.

І все ж, у міру того, як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії, у суспільно-політичному житті, а отже, й у культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. У 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов'язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним контролем, нещадною цензурою.

 

Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов'язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. і чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити у свідомості трудящих об'єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтриманням таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури — література, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом "постійної уваги" партії та уряду. На практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мистецтві. Культурна творчість заганялася в рамки більшовицьких ідеологічних догм, мала віддзеркалювати світоглядні позиції правлячої партії.

Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за інтелігенцією з боку влади, переважно силове укорінення в масовій свідомості етичних цінностей більшовизму виробили певний тип суспільної поведінки митця, орієнтованої на спрощені, а то й примітивні критерії художньої творчості. Як наслідок, культура штучно позбавлялася віковічних традицій, духовних начал, національних особливостей, загальнолюдських цінностей. інакше як трагічними не можна назвати твори, в яких ідеалізуються вчинки типу того, коли ближній вбиває ближнього заради абстрактної революційної ідеї чи революційного обов'язку.

Отже, пріоритет класового над національним і загальнолюдським, унітарного над особистим і самобутнім стали дегуманізуючими чинниками всього культуротворчого процесу.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення суті соціалістичної культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж, звинувачені в усіх гріхах, вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню у творчій сфері мали створені ще на початку 20-х років органи цензури — Головліт, Головмистецтво, Головреперт-ком та ін. з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один із творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом улітературі й мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів визнавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала в літературно-мистецькому середовищі чвари серед різних течій і творчих об'єднань, нагнітала взаємонищівну критику, організовувала цькування інакодумців. Митців переслідували як за відрив від "соціалістичної дійсності", так і за так званий натуралізм, тобто за правдивий показ реального життя. Суб'єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався не просто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) у СРСР, а також у всіх союзних республіках було створено єдині творчі спілки радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці. Безумовно, ця, свого роду, колективізація мистецьких сил об'єктивно сприяла їх інтеграції в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив'язувала митців до певного ідеологічного соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції, яку не можна було запідозрити в запопадливому ставленні до влади, схвально сприйняв створення єдиних творчих спілок. У них вбачався свого роду запобіжний захід проти ідеологічного терору "класове орієнтованих" літературних та інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їхнього погляду, літературно-художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв'язок між літературою і політикою. Проте не погоджувалися з його вульгарним трактуванням, доводячи, що він (зв'язок) не є прямим і безпосереднім, отже, відкидали наміри політизувати мистецтво, культуру в цілому.

Історія української культури 20-х — 30-х років дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва "за велінням серця" чи у зв'язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування "буржуазних націоналістів" та інших класове ворожих елементів.

Гімни червоному терору, ідеології класової боротьби співали і кращі митці України, в цілому чесні в своїй творчості. Наприклад, М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш, піддавшись кампанії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України (СВУ), складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання "академіко-бандитів".

Не витримали ідеологічного натиску, переслідувань і такі колоритні постаті українського національно-культурного ренесансу, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та багато інших.

Але чи правомірно засуджувати сотні й тисячі тих, хто пішов на співпрацю з новою владою або з ентузіазмом підхопив і пропагував художніми засобами її ідеї? Хіба неправомірно припустити, що вони перебували не тільки в політичній несвободі тоталітарного режиму, а й у "полоні" власних ідей. Так само, як Анрі Барбюс, Луї Арагон, Ромен Роллан, Бертольт Брехт та багато інших прогресивних діячів західної, в основі своїй демократичної культури, перебували в полоні тих же ідей соціальної справедливості на комуністичний лад. Адже більшовизм перемагав і утверджувався на пафосі соціальної і національної справедливості. і хіба не можна погодитися з думкою відомого культурного діяча І. Дзюби, що пафос української літератури того періоду був сконцентрований на ідеї будівництва могутньої індустріальної, культурно самобутньої, у всіх відношеннях модерної України. То була спроба національної самореалізації у формах, адекватних тодішній історичній реальності й "неприпустимою інтелектуальною убогістю є зведення цієї драми до колабораціонізму, чи пристосовництва української інтелігенції".

Провідною в літературі й мистецтві стає так звана виробнича тематика. Досить сказати, що тільки будівництву Дніпрогесу в 1932 р. присвятили понад 70 творів: "Бурун" С. Скляренка, "Сила" Я. Баша тощо. Поряд зі звеличенням людей праці у творах про індустріалізацію, колективізацію обов'язковими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять "безгрішні" партійні вожаки, "червоні спеціалісти", люмпенізовані робітники чи селяни — носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби надихала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом з тим у численних творах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов'язану з голодомором 1932—1933 pp., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного розкуркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій внесок у створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали розкручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним з'являлися "зведені списки" літератури, творів образотворчого мистецтва, театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліотек, продажу, музеїв, театрального репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень українських митців, причому накладене "табу" зберігалося десятки років.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників і всіх інших галузей української національної культури. Ці найбільш трагічні аспекти історії української культури докладно висвітлено в книгах Ю. Лавріненко "Розстріляне Відродження" і "Репресоване Відродження".

 

"Розстріляне Відродження" — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. і не тільки національної. Нищівного погрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії зі сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінностям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських проявах.

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безкомпромісну боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 році припинила своє існування Українська автокефальна православна церква. Ряд відомих її діячів репресували за справою так званої Спілки визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, у живих залишилося тільки двоє. Духовенство переслідувалося і виселялося за межі України разом з так званими куркулями, оскільки було віднесено до категорії населення з нетрудовими доходами. З числа вищих ієрархів Руської православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

Ставши на шлях войовничого атеїзму, влада фактично примушувала митців "ставати до боротьби з релігійним дурманом". Створені нашвидкуруч у такий спосіб "художні твори" часто набували брутально-войовничого, а часом (якщо не здебільшого) глумливого характеру: комсомольці "відлучали" своїх батьків від "релігійного опіуму" стрілянням з гвинтівок по іконах; "Усвідомлюючи" шкоду релігії, у пориві прозріння палили ікони...

"Святами прозріння" вважалися чергові знищення "реакційно-культових" пам'яток історії та культури, що "очищали обличчя нашої землі від слідів темної старини". За цією примітивною логікою в 30-ті роки в Україні припинили існування 75—80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх приміщення були передані під господарські потреби чи під культурно-просвітницькі заклади. "Залучення" в такий спосіб церкви до потреб культури, як і антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних деформацій духовному розвитку українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. Поняття порядності, честі, справедливості, благородства, милосердя, які проповідувалися церквою споконвіку, почали розглядатися як абстрактно-гуманістичні, позбавлені класового змісту категорії, отже, як необов'язкові для "будівників" соціалістичного суспільства, у свідомість яких насаджу-

 

валися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справедливості, рівності, свободи тощо.

Таким чином, по-перше, історія розвитку зарубіжної і вітчизняної культури у міжвоєнний період засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах незалежної держави. і навпаки, повноцінний розвиток культури не можливий при політичному безправ'ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20—30-х років — чи то за умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення.

По-друге (і це ще один з узагальнюючих висновків української історії міжвоєнного періоду), в умовах державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до спротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, у якому зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20— 30-х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження.

По-третє, історія культури міжвоєнного періоду (і не лише вітчизняної) засвідчує, що тотальна політизації й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше, політичної кон'юнктури чи ідеологічних впливів. Згубний для культури і всеохопний нігілізм щодо культурних надбань минулого, загальнолюдських культурних, духовних цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи зовні є необхідною умовою культурного розвитку кожного народу.