Собор української духовності

Як відомо, капіталістичний і демократичний світ, переважно на чолі з США, з першого дня Жовтневого перевороту і протягом "буйства" більшовизму в СРСР, а після Другої світової війни і в інших регіонах, вів нещадну і невпинну війну проти всього соціалістичного ладу, витрачаючи трильйонні кошти аби його знищити і запобігти поширенню по всій планеті й у самих США. Щодо цього пригадаймо сумнозвісну програму держсекрета-ря США А. Даллеса (1945), діяльність "регулювальника" розвалу СРСР Бже-зинського, торжество держсекретаря Бейкера після відомих подій, пов'язаних із ГКЧП, у Конгресі. І, нарешті, зізнання президента Клінтона, що Америка виграла холодну війну. Краху унітарної держави сприяли і внутрішні деструктивні сили своєю сліпотою, нездарністю і неспроможністю запобігти розвалу. СРСР був відкинутий з історичного шляху також викликом на змагання в галузі мілітаризму, ілюзіями підкупити партії, уряди та народи заради фантастичного розвою "серпасто-молоткастого" червоного прапора на всій планеті.

Це одна сторона "медалі". А друга — духовна. Коли об'єктивно і виважено подивитися на культуру самого Заходу, то світ усі 75 років перебував у ворожому політичному, соціально-економічному й ідеологічному протистоянні, але з поразкою соціалізму стратегічні тенденції Заходу майже не змінилися. Його ідеологічні й духовні устремління і набутки не постраждали.

Та цього не скажеш про постсоціалістичний Схід. Він зазнав повного фіаско навіть зовнішньоморально, якщо не рахувати ностальгію незначної частини старшого покоління за показухою рівності, братерства, справедливості, заможності, особливо в реалізації девізу "Всі за одного й один за всіх". Бо, мовляв, тільки в капіталістичному світі людина людині вовк, а в соціалістичному — незамінний гвинтик, коліщатко у великому процесі.

 

Правда, коли розпався Радянський Союз, у результаті чого постала незалежна українська держава, про яку щиросердно і тривожно мріяли і в нас, і за кордоном, і на олтар якої ніколи не переставали працювати, ейфорія охопила всіх на еміграційних поселеннях і в самій Україні. Всі раділи з цієї історичної події, не помічаючи і не бажаючи помічати якісь суспільно-політичні недоліки у вільній Україні.

Та незабаром настало протверезіння: побачили, як сильно більшовицька система покалічила національну свідомість українського народу, зруйнувала його та подекуди вбила в ньому бажання бути, як писав І. Франко, хазяїном домовитим у своїй хаті і на своєму полі.

Відродження національної свідомості в ряді областей України, видужання від чорнобильської трагедії, навернення вільного від страху народу до свободи — це тільки частина завдань, що стоять на часі. А ще не треба забувати, що в Україну хлинула потужними потоками вся запрограмована ідеологічно (на словах аполітична) західна і доморощена "каламуть". Це ж вона ламала і затинькувала ніжні паростки і просвітлення здорового глузду, що воскресав і народжувався в Україні.

Та не все втрачено. Великий народ, талановита нація та інші народності, що в неї влилися, продовжують творити, дбати. і найголовніша з усіх проблем, що нас тривожать — це доля молодого покоління, його освіта, майбутнє. А тут є над чим задуматися. із здобуттям Україною державної незалежності у 1991 р. і обвалом соціально-економічної кризи, яка відкинула внутрішнє становище країни на півстоліття назад, тривога за долю освіти, всієї культури і самої нації стала настільки відчутною, що вже, як кажуть, далі сповзати нікуди. Десять років суверенна Україна була економічним хаосом і духовною пустелею, не усвідомлюючи як слід, що в ній діється.

Сучасному народу дісталась незавидна спадщина. Спроби освітньої реформи 80-х років майже не дали прогресивних наслідків з-за незасто-сування рішучих дій в епоху застою. Продовжували давати про себе знати залишки тоталітарної системи з її програмою стандартизації політичного, економічного і духовно-побутового життя, знеособлення й вироблення єдиного казарменого слухняного радянського народу. Проголошення незалежності України посіяло надію на реформи, проте вона швидко стала танути під пресом невпинної економічної кризи, штучно спричиненої бездарним керівництвом. Новації звелися, в основному, до заміни вивісок на закладах: у вигляді ліцеїв, коледжів, університетів та введення кількох десятків новоявлених найменувань спеціальностей.

А все ж люди з притаманним їм патріотичним почуттям думають, стараються і хоч якось дбають про поліпшення освіти й виховання. Цьому сприяють Закони України та інші правові акти, які стали результатом копіткої праці суспільної думки останнього часу. Це — Державна програма "Освіта України XXI століття", прийнята і з'їздом педагогічних працівників України (1992 p.); Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти (1996 p.); Закони України "Про загальну і середню освіту" (1999 p.),

"Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про науково-технічну інформацію"; "Положення про порядок здійснення інноваційної діяльності" (2000 р.) та інші важливі документи, які були викликані життєвими потребами.

Проект Національної доктрини розвитку освіти України широко обговорювався з метою затвердити його в жовтні 2001 р. Річ у тім, що сьогодні на всіх рівнях постало питання переведення освіти України з етапу індустріального до епохи інформаційного суспільства, особливо в межах вищої освіти. Це, звичайно, створює досить багато проблем, починаючи з освіти для всіх, оскільки держава, як видно, поки що не може забезпечити таке фінансування, щоб усі охочі мали змогу здобути вищу освіту.

Друга проблема — поновлення системи безперервної освіти, тобто протягом усього життя. З вирішенням цього питання можна буде забезпечити конкурентоспроможність і повноцінне функціонування нашого суспільства.

Необхідний перехід на освітянські технології із застосуванням сучасної комп'ютерної грамотності громадян з прицілом на індивідуальну педагогіку шляхом під'єднання комп'ютера до інтернету, що служить засобом формування планетарної свідомості. Ставиться завдання оволодіння однією-двома іноземними мовами вже після закінчення школи. Це почне здійснюватися практично згідно з навчальними програми дванадцятирічної освіти, введеної з 1 вересня 2001 р.

XXI ст. диктує нові вимоги до загальноосвітньої і культурної підготовки особистості, що стає завданням новоствореної Національної доктрини освіти. Тон у її розробці задають відомі в нашій державі вчені, педагоги-практики, такі як Неллі Пичкало, Олександр Савченко, Сергій Степанен-ко, Віктор Невесенко, Микола Євтух та ін.

Ця важлива справа складна і відповідальна. Вивчаються досвід і реформування галузі в постсоціалістичних країнах, особливо європейських, технічну допомогу Україні надають Міжнародний фонд "Відродження", Світовий банк, Міжнародний інститут світової політики "Будапешт", інші міжнародні організації.

Прийнята доктрина, яка інтенсивно розроблялася не лише теоретично, а й шляхом програмних досліджень, що проводяться тепер у регіонах нашої держави, — надзвичайно важливий, якщо не революційний, документ, у якому виокремлюються мета, пріоритети, принципи розвитку освіти, яка повинна мати особистісний демократичний характер, корелю-ватися з усім світовим досвідом, розвитком науки, культури і соціальної практики. Вона водночас повинна мати наш, український, національний характер, з особливим наголосом на обумовленість безперервної освіти — коли фахівець має навчатися протягом усього життя в умовах величезного потоку інформації.

У культурному житті України, активізації наукової і громадської думки важливу роль відіграє процес обговорення уніфікації чинного вітчизняного правопису на засадах пропозицій, поданих Українською національ-

 

ною комісією при Кабінеті Міністрів, введення 12-бальної системи оцінювання знань учнів, перспективне прийняття й узаконення цих актів.

Відрадно те, що освіта в Україні розвивається не осторонь, а в тісному взаємозв'язку з відповідним зарубіжним процесом. У програмному документі, прийнятому на Всесвітній конференції з питань вищої освіти в жовтні 1998 р. в Парижі, зокрема підкреслюється: "Згідно з місією, проголошеною в статуті ЮНЕСКО, розвиток міжнародного співробітництва і надалі буде залишатися головною метою й основною формою діяльності в галузі освіти".

Міністерство освіти і науки України, усвідомлюючи роль міжнародної співпраці та необхідність широкої інтеграції до світового науково-освітнього простору, приділяє цьому напряму діяльності особливу увагу. На десятий рік існування суверенної України було укладено 55 міжурядових і 35 міжвідомчих угод про співпрацю в галузі освіти і науки з 48 країнами світу. Майже з десятком країн ми маємо угоди про визнання й еквівалентність документів про освіту та вчені звання. Розроблено і надіслано на узгодження ще 17 таких проектів та 43 — про співробітництво. У систему міжнародної співпраці входять не тільки вищі заклади освіти, а й школи загальноосвітньої підготовки.

Подальшому розвитку співпраці в галузі освіти сприяє взаємообмін науковцями, аспірантами, магістрами, студентським контингентом у науці, навчанні та виробничій практиці. У такому обміні кожного року беруть участь сотні й тисячі молодих людей з обох сторін. Взаємопізнанню сприяють також міжнародні виставки в Києві в Експоцентрі "Олімпійський"; 'їх тематичні розділи охоплюють дошкільні, позашкільні, середні, вищі після-дипломні заклади освіти; міжнародне співробітництво, обмін підручниками та дидактичним обладнанням, мультимедіа.

Освітян різних країн об'єднують проблеми критичного мислення й одна "державна" мова, що не може не втішати. Цьому була присвячена спеціальна Міжнародна науково-практична конференція під гаслом "Розвиток навичок критичного мислення учнів у контексті розробки стандартів освіти України" (лютий 2001 p., Київ). Увагу гостей привернули не лише загальний стан освіти в Україні, кроки модернізації, спрямовані на поліпшення показників, що стосуються як процесу навчання, так і деяких організаційних моментів, а головне — міжнародний проект "Читання та письмо для розвитку критичного мислення", з яким виступили професори, вчені, викладачі, вчителі з Австралії, Америки, Болгарії, Латвії, Грузії, Молдови, яких єднають проблеми застосування стандартів освіти базового рівня і можливості їх розв'язання, виховання критичної грамотності, підхід до навчання та практики проведення занять, роль вчителя у цьому процесі, формування мислення учнів засобами мистецтва, існування і захисту однієї державної мови, уміння обстоювати свою точку зору не агресивно, а цивілізованими методами і т. д.

 

Сьогодні громадськість вимагає вирішення уже "перезрілих" кардинальних змін у світі молодого українського покоління, а й знаходження шляхів і можливостей розпочати вирішення проблеми проблем — розвитку Духовності й Освіти не лише дітей, молоді, а й усієї громадської спільноти негайно.

Освітня політика має стати всенародною: і державною, і громадською, і сімейно-родинною. Не тільки у двері, а й у вікна стукає завдання забезпечити найсуттєвіші, найголовніші зміни у вихованні та освіті.

Далі. Чому вчити, на чому вчити і як вчити — з цими питаннями ще можна впоратись. Біда в іншому— кого вчити, коли контингент, кількість, стан здоров'я учнів катастрофічно падають. Скільки тисяч сіл лишилося в Україні без шкіл за браком їх комплектації учнями, вчителями і наявності упорядкованих приміщень, наочного, лабораторного приладдя та реактивів! Страшно подумати, що через кілька десятків років може повиснути над планетою сакраментальне запитання: а чи було українство? Бо територія хоч якась, забруднена, а залишиться. Тільки вже для кого, яких на-біглих племен?

При всьому тому, коли глибоко осмислити ті здорові зміни, які відбулися в соціально-політичному і духовному укладі Української держави за останні десять років на шляху розбудови незалежності, то тут є чималі здобутки. і в цьому важливу роль відіграли українська художня література на чолі з Національною спілкою письменників, преса, радіо, кінематограф, телебачення та інші інформативні й виховні засоби.

Майстри художнього слова як справжні патріоти в часи тяжкої економічної кризи з усіх сил працювали і працюють своїм палким словом і прямою державотворчою участю у розбудові щасливої України. Прогресивні письменники і раніше, і тепер б'ють на сполох, закликають і вимагають від урядових кіл вступитися за принижених, знедолених, обстоювати їхнє право на буття, звернути увагу на матеріальні умови життя, на стан культури й освіти, науки і мистецтва, оскільки ці проблеми загальнолюдські й лежать у загальнолюдському колі потрясінь, тоталітарних режимів, кровопролитних воєн, культурної ерозії, характерних для XX століття, з яких дуже важко виборсатись.

Адже до всіх "негараздів" не справдилися письменницькі надії на національне відродження, зокрема не розширився, а скоротився арсенал вживання української мови. Переважна більшість населення в містах та й у селах східних і південних районів говорить російською мовою. Навіть у Верховній Раді з цього приводу нічим похвалитися. Майже половина депутатів послідовно і настирливо з погордою говорять тільки російською мовою, а частина й не присягнулася українській Конституції. Кіоски "Союздруку" завалені російською періодикою; від літератури, преси українською мовою східні й південні "губернії" геть відмовляються, не дають на неї навіть замовлень. Проте зелена вулиця, навіть без обкладання подат-

 

ком, створена привізній або тут виданій російській літературі, часто-густо макулатурі, порнографічній, бездарній, насильницькій тощо.

Сучасна українська література як могутня і впливова сила закликає наше суспільство не до примирення з існуючим становищем, мерзлякуватої покори, скарження один одному, а до пробудження національної свідомості народу, утвердження власного органічного гуманного життя, до волі, незалежності, відродження духовної віри. У ці тривожні часи має звучати гасло прагнення до світла, добра та істини, відродження самобутнього, життєдіяльного і сильного народу, суспільства.

Все це прямо стосується письменницького загалу. "Сховатися у Слові чи жити у Слові? — запитував Юрій Мушкетик на II з'їзді письменників України (1996 p.). — Особисто я підтримую тих, хто вважає, що нам випала честь і обов'язок дати життя в Слові й працювати для України, яку нищили віками і яка лишилася незнищенною, допомогти народженню України нової. Загальнолюдські цінності не існують самі по собі; і поза конкретною людиною, конкретною нацією їх годі шукати".

Віками стояла проблема народності літератури. Класична українська література була совістю народу, його речником. У радянський період, за винятком окремих сміливців тут і в діаспорі, проблема народності була зганьблена, її треба відновляти, як і добиватися незаангажованості митця.

Важко не заплутатись у норовистості молодих поколінь, їх неприйнятті батьків з їхньою істиною. Молодий запал, енергія, безстрашшя не замінюють досвіду, розсудливості, мудрості. Досить згадати, хто був на вістрі атаки на класиків і хто призвів до революції і громадянської війни, клюнувши на фразу Троцького "молодь — барометр революції". "Шістдесятники" штурмували соціальні та моральні барикади, твердині партійного абсолютизму, а тепер і самі, мов грецькі воїни у легеньких туніках стоять під стрілами "вісімдесятників" і "незалежників". і знову розбрат, відсутність консолідації, натомість, як у громадянську війну утворювались квазіса-мостійні державки в одне-два села, так і тепер створюються мініатюрні творчі спілки.

Знову — геть консолідацію. "А кому це вигідно? Тільки ворогам незалежної України". На планеті мало місця для пшениці, для котеджів, але є безмежжя для мистецької думки, прояву добра, краси. Є ентузіасти повної заміни дійових осіб літературної сцени, і традиційної, і авангардної. Але реальність невідступне вимагає правди, чесності, як її уособлювали М. Куліш, В. Підмогильний, Г. Тютюнник, О. Гончар, Ліна Костенко, І. Дзюба та ін. як тут, так і "там" — Є. Маланюк, Т. Осьмачка, І. Багряний, Б. Лепкий, О. Ольжич, У. Самчук, Ю. Шевельов та ін. Читач прихильно ставиться і до традиціоналістів, і до авангардистів, але не тільки за статечність і монументальну мудрість одних та енергію, норовистість, літературне епігонство і штукарство других, а за їх справжність, велику майстерність.

"Чого варті графоманські, бездарні, відверто хуліганські, з порожнім позерством, дурнуватим епатажем, нецензурними висловами витвори під виглядом натуралізму, видані за допомогою спонсорів?"

 

"Література не може дозволити собі бути грубою, вульгарною. Вона має творитися мовою чистою, як святе ПИСЬМО" (О. Гончар).

У авангарді літератури йде поезія. Це завжди так буває у переломні епохи. У поезії можна швидше відгукнутися на злобу дня, аніж прозовою епопеєю.

У 90-х роках українська література, з одного боку, набирає публіцистичних форм з українською ідеєю. Це добрий знак. Деякі її представники стали мітинговими трибунами, пробували свої сили в уряді, у посольствах, і гостре слово-зброю, мов скрипку Страдіваріуса, поклали у футляр. Адже "Україна відбулася, і немає в нас війни". Та якби ж то. Тільки чого народ ремствує, виявляє своє невдоволення і літературою? Часом воно несправедливе, бо викликане невдоволеним гулом від їх матеріального зубожіння, беззахисності, обману, намагання учорашніх комуністичних лідерів, а тепер демократів розвалити незалежність України так, щоб її ніколи не було насправді й вона добровільно знову опинилася в обіймах "Союзу нерушимого... на веки".

Як було визнано світом, критерієм культурного рівня певного суспільства є кількість часу ним відведеного для освіти кожного індивіда. К. Маркс додавав, що культурний рівень нічим так вагомо не вимірюється, як ставленням цього суспільства до жінки. А сьогодні, наприклад, за норами ООН рівень держави, її цивілізованості визначають за так званим індексом людського розуму, який вбирає в себе освіту, екологію, соціальний захист, науку, культуру. Таким чином, цими, хоча і складними факторами, має визначатися гуманітарна чи культурна політика кожного уряду.

Це особливо стосується нинішньої України з огляду на її становище. Адже за даними статистики, з 28 тисяч українських сіл у кожному четвертому не народжуються діти, у половини уцілілих сіл немає шкіл, у 1500 немає молоді. Адже село завжди було духовною криницею народу, а діти, молодь — барометром культурного відродження.

При цьому треба пам'ятати, що нам не принесуть культуру звідкілясь, навіть з індустріально й економічно найрозвиненіших держав. Бо з-за кордону можна привезти чи перегнати трубами будь-що, тільки не духовність. Вона виробляється і захищається тут, вдома. Про це чорнотно і сумно свідчить наша історія, яка учить, виховує, суворо судить і нікому не дає права милуватися собою в її дзеркалі.

У критичний момент напруженої боротьби за самостійність України видатний письменник, громадський і державний діяч В. Винниченко 2 5 травня 1918 р. у своєму політичному заповіті ("Щоденнику") писав: "Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорядних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи правильніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер?".

 

І все ж Україна вижила і, незважаючи на всі нелади, має свої цінні культурні досягнення, які стали надбанням інших країн. Так, Японія широко запроваджує систему шкільного навчання і виховання нашого великого педагога Василя Сухомлинського, нині проголосила загальнодоступну вищу освіту. Франція приймає до своїх університетів практично безплатно, як у нас робилося ще з 20-х років минулого століття, не кажучи про Швецію, Норвегію, Фінляндію. Таким же шляхом іде ФРН; дві третини випускників шкіл США продовжують навчання в університетах.

Наша ж країна вертається до тих структур, з якими інші народи давно розпрощалися, — пішла шляхом розвитку платної, елітарної освіти. Потрапити у вищий навчальний заклад на державне замовлення з 4—10 здібних випускників може лише один. А податки платять всі громадяни. А що вже казати про зарплату вчителям, педагогам? Та навіть рядовому комунальнику-енергетику позаздрять український доцент чи професор. Бюджет сім'ї повинен починатися з витрат на дітей, а бюджет держави — з освіти, як вимагає цього громадськість, і до її голосу треба прислухатися, поки ще не пізно.

Нині зусилля низько-якісної та відверто ворожої продукції зі США, Західної Європи, Росії на телебаченні та в мас-медіа, у шоу-бізнесі та на естраді, у кінематографі (фільми жахів, бойовики, псевдопсихологічні мелодрами) досягло таких масштабів, яких ще не знали в будь-які часи до незалежності. До того ж нам у спадок лишилися не потужний пласт козацької вольності й патріотизму, а другосортність, власна другорядність, провінціалізм, обмеженість. і це комусь вигідно. Та ще як! і вина в цьому не самих творців, меценатів, а політичних сил; вона у переважній масі обгрунтувалася багатовіковим українським боягузтвом і квасним патріотизмом.

Нам треба наповнювати новим змістом свою ідеологію, розвивати національну ідею, яка буде спиратися на справжній патріотизм і загальнолюдські цінності та пріоритети. "Національні" — у смислі ті, які об'єднують нас в єдиний український народ незалежно від етнічної належності кожного з нас. А не "інтернаціональні" — в смислі ті, які на базі компактності проживання тут прагнуть автономізуватися, ізолюватися, а врешті-решт через голови автохтонів, через кордони приєднатися до колишніх своїх співродичів або працювати на них, бути п'ятою колоною у національному і державному співжитті.

Сьогодні передова українська громадськість прагне сформувати яскравий, цікавий для світу і для нас самих образ української цивілізації як явища світового рівня. і цей образ має грунтуватися на національних цінностях — на наших традиціях, звичаєвостях, історичній спадковості, нашій духовності. Тобто на всьому тому, що і творило цей образ, який для світу, за деяким винятком, сьогодні невиразний.

Над цим треба багато і самовіддано працювати, щоб транслювати наші культурні цінності у світовий цивілізований простір, щоб про нас знали, і ми могли про себе сказати: ми є і готові йти в авангарді всього культурного розвитку людства. і це не фантазія, не міраж, а реальна можливість.

Як зазначив Президент України Леонід Кучма: "Протягом століть бездержавності саме рідна культура врятувала український народ від асиміляції, духовного поневолення і занепаду. У давні й недавні часи, а надто в теперішню добу Україна стала знаною і шанованою у світі не в останню чергу завдяки своїм культурно-мистецьким досягненням".

До десятої річниці незалежності України можна сказати, що культура, як і багато інших галузей, пройшла свій пік труднощів і дедалі впевненіше стає на ноги. Збережено мережу її закладів, основу колективів і творчі сили. Очевидний перехід від стихійної, інтуїтивної тактики виживання до пошуку нових ефективних форм роботи, відродження і переосмислення кращих культурно-мистецьких традицій.

Таким чином, культура України пройшла тривалий і складний шлях свого розвитку і витворювалася в непорушній єдності з розвоєм української людності й становленням українського суспільства. На її генезис особливо відчутно вплинули народонозвичаєвий стрій, психологізм і вірування на різних теренах, виробивши особливу ментальність.

І сьогодні, коли Україна вступила у вирішальний період своєї історії після багатовікової неволі, стала розбудовувати самостійну соборну державу, найважливішим у цьому процесі є глибинне духовне оновлення, нагромадження інтелектуального потенціалу нації, осмислення її історичної місії в контексті світової історії, розвою її загальнолюдських цінностей.

У міру того, як пощастить зламати хижацькі наміри великих і сильних держав, а тим самим, зламавши їх, викоренити почуття образи й помсти за агресивне минуле і сучасне, які роблять фанатично розлюченими по-страждалі нації, в міру того, як усе це буде здійснено, за визначенням А. Луначарського, настане нове процвітання цих окремих національних рис мистецтва і побуту, зросте взаємний інтерес національностей одна до одної, настане нова ера цивілізованості й людинолюбства. У кому немає віри — немає і надій, надія — Бог, а віра — світло, як писав Т. Шевченко.

Світова ж цивілізація започатковувалася на теренах української землі. На II Міжнародному конгресі-фестивалі, що проходив наприкінці вересня 2001 р. в Москві—Києві—Дніпропетровську—Запоріжжі—Мелітополі— Ялті під девізом "Витоки, шляхи, підсумки всесвітньої культури за всю історію і перспективи на майбутнє", високо були оцінені духовні й культурні надбання людства протягом усієї його історії, а разом з тим відмічена духовна деградація.

До речі, на тому ж авторитетному форумі прозвучало сенсаційне відкриття, що робить справжній переворот у науці, — віднайдений і розшифрований Анатолієм Кіфішоном найдавніший на Землі літопис, ви-карбуваний на кам'яних плитах древнього святилища "Кам'яна Могила" в 20 кілометрах від Мелітополя Запорізької області. Літопис висічений був у XIV тис. до н. е. (шумерські письмена з'явилися в III тис. до н. е.).