Феномен римського театру.1. Мердок-Стерн Серена. Общение на английском: телефон, факс, E-mail, деловая переписка: учеб. пособие / Серена Мердок-Стерн; пер. с фр. И. И. Максименко. – М.: Астрель: АСТ, 2005. – 142 с. 2. BBC learning English: Telephone. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/worldservice/learningenglish/business/talkingbusiness/unit1telephone/1connecting.shtml 3. Comfort J. Effective Telephoning / Jeremy Comfort. – OUP, 1997. – 110 p. 4. Garside B., Garside T. Essential Telephoning in English. Student’s book / Barbara Garside, Tony Garside. – CUP, 2002. – 112 p. 5. Hough D. A. Telephone Skills / David A. Hough. – Oxford: Heinemann, 1993. – 80 p. 6. Hughes J. Telephone English / John Hughes. – NY: Macmillan, 2006. – 96 p. 7. Naterop B. J., Revell R. Telephoning in English / B. Jean Naterop, Rod Revell. – CUP, 2005. – 128 p. 8. Wood N. Business and commerce. Workshop / Neil Wood. – OUP, 2003. – 40 p.
Державний вищий навчальний заклад «Запорізький національний університет» Міністерства освіти і науки України Т.В. ГРУШЕВА ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Методичні рекомендації для студентів історичного факультету Затверджено Вченою радою ЗНУ Протокол № 6 від 1.03.2011 Запоріжжя
УДК 008 (477+100) (076) ББК Ч111(0) я73
Грушева Т.В. Історія зарубіжної та української культури. Методичні рекомендації для студентів історичного факультету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2011. – 66 с.
У методичних рекомендаціях до курсу «Історія зарубіжної та української культури» для студентів історичного факультету, представлені теми та питання для аудиторних занять і самостійної роботи, література, історичні терміни та хронологічні таблиці.
Рецензент І.М. Кривко Відповідальний за випуск В.Г. Ткаченко
ВСТУП Навчальна дисципліна «Історія зарубіжної та української культури» є професійно-орієнтованою дисципліною освітньо-професійної програми підготовки фахівців з напряму підготовки «історія» і має за мету ознайомити студентів з проблемами культурних традицій України та країн світу; показати світовий досвід культурного розвитку i поглянути на культурно-історичний зміст духовних процесів, а також висвітлити вплив культурного розвитку держав на їхнє місце i роль у світі. Мета курсу: за допомогою лекцій та практичних занять сформувати та закріпити у студентів базові знання про культурні традиції України та країн світу, що дозволяє орієнтуватися у реаліях сучасного світу. Основні завдання курсу полягають у ознайомленні студентів з сучасними теоріями про генезис та розвиток різних типів культур, аналізі ролі культури у розвитку українського суспільства, вивченні результатів колективної діяльності людей, що реалізувалися у матеріальних предметах, символічній поведінці чи у соціальних організаціях, визначенні відмінностейі загальних рис культурних традицій різних народів світу, виявленні засобів передачі культурних знань. За підсумками вивчення студент повинен знати: – культурну типологію країн світу, – особливості світової культури в історичному контексті, – відмінності у розвитку української культури, – сучасні напрямки в мистецтві, літературі, освіті, – вплив культурної традиції на розвиток людської думки, – окремі види культурного життя та світоглядні парадигми культури. Студент повинен вміти: – Використовувати на практиці теоретичні знання з культурної типології країн світу. – Визначити специфічні традиції в культурному житті країн. – Враховувати культурні звичаї України в сприйнятті інших культур. – Провадити самостійних аналіз культурної ситуації країн світу. – Враховувати основні традиції у побуті, одежі, їжі, поведінці людей країн світу в практичній діяльності. – Виробити стратегію, що дозволяє знайти своє місце в культурному середовище. Навчальна дисципліна «Історія зарубіжної та української культури» складається з 2 модулів: – Історія світової культури. – Історія вітчизняної культури. Міждисциплінарні зв’язки: історичні науки, соціологічні науки, мистецтвознавство, культурологія, філософські науки. Рекомендована основна література до курсу: Електронний ресурс. 1. Бокань В. Польовий Л. Історія культури України. – К.: МАУП / http://chitalka.info/gp_07/gp_07index.htm 2. ГАЛЕРЕИ. АЛЬБОМЫ. КАТАЛОГИ Музеи. Живопись. http://bibliotekar.ru/muzeu.htm 3. Живопись. Краткий словарь терминов http://bibliotekar.ru/slovarZhivopis/index.htm 4. Історія української культури. – К.: Наукова думка, 2001 / http://litopys.org.ua/istkult2/ikult2.htm 5. Історія української культури. За загальною редакцією І. Крип’якевича – К.: Либідь, 2002 (за виданням 1937 року) / http://litopys.org.ua/krypcult/krcult.htm 6. Капустин Н. С. Особенности эволюции, религии (на материалах древних верований и христианства). – М.: Мысль, 1984. 7. Лентовский А.М. Технология живописных материалов. – Ленинград: Искусство, 1949 http://bibliotekar.ru/slovarZhivopis/index.htm 8. Гриценко О, Стріха М. Культурна полiтика України: короткий iсторичний огляд та оцінки – К.: УЦКД, 1995 / http://xyz.org.ua/discussion/history_cult1.html 9. Онлайн энциклопедия / http://www.krugosvet.ru/enc/kultura_i_obrazovanie/izobrazitelnoe_iskusstvo/ 10. Справочник-Словарь по изобразительному искусству, графике, керамике, декоративно-прикладному искусству. http://www.artap.ru/slovar_suprematizm.htm 11. Справочник-Словарь по изобразительному искусству, графике, керамике, декоративно-прикладному искусству / http://www.artap.ru/slovar_suprematizm.htm
12. Універсальні виміри української культури. – Одеса: Друк, 2000 / http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/uvuk/index.html 13. Электронные альбомы. http://bibliotekar.ru/isk/index.htm 14. Энциклопедия «Всеобщая история искусств», подготовленная Институтом теории и истории изобразительных искусств Академии художеств СССР http://artyx.ru/ 15. Янсон Х.В., Янсон Э.Ф. Основы истории искусств – М.: ИКАР, Harry N. Abrams, 1996 http://bibliotekar.ru/zh-OsnovyIstorii/index.htm Підручники та посібники з курсу: 1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2004. 2. Історія українського мистецтва. В 5 томах. – К.: Наукова думка, 1966-70. 3. Історія української культури у п’яти томах. Т.1 Історія культури давнього населення України. Асєєв Ю.С., Баран В.Д., Баранов І.А. – К.: Наукова думка, 2001. 4. Історія української культури у п’яти томах. Т.2. Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІІ століть. Александрович В.С., Балушок В.Г., Боянівська М.Б. – К.: Наукова думка, 2001. 5. Історія української культури у п’яти томах. Т.3. Українська культура другої половини ХVІІ – ХVІІІ століть. – Александрович В.С., Борисенко В.Й., Виврот Т.М. – К.: Наукова думка, 2003. 6. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура ХХ століття: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. 7. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Абрис, 1991. 8. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч.посібник – К.: Знання, 2002. 9. Попович М. В. Нарис історії культури України. – К.: «АртЕк», 1998. 10. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1999. 11. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська; Додатки С. В. Ульяновської, В.І. Ульяновського. — К.: Либідь, 1993. 12. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К.: Знання, 2003. 13. Шейко В.М. Історія української культури. – Х.: ХДАК, 2001. Джерела до курсу: 1. «Русалка Дністрова». Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1989. 2. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К.: Глобус, 1992. 3. Довженко О. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповісті, оповідання, листи, документи. – Харків: Фоліо, 1994. 4. Історія України VІІІ-ХVІІІ ст. Першоджерела та інтерпретації / www.izbornyk.org.ua 5. Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. За ред.С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К.: Вища школа, 2000. 6. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: У14 т. – К.: Поліграф, 1978-80. 7. Культурне будівництво в УРСР 1917-1927 рр.: Збірка документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1979. 8. Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. 9. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1994. 10. Самостійна Україна: Збірник програм політичних партій початку ХХ ст. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. Статті та монографії: 1. Алпатов М.А. Художественные проблемы искусства Древней Греции. – М.: Искусство, 1987. 2. Афанасьева В.К. Искусство Древнего Востока. – М.: Наука, 1975. 3. Бартольд В.В. Работы по истории ислама и Арабского халифата. – М.: Восточная литература, 1992. 4. Білецький П. У контексті світового авангарду // Всесвіт. – 1990. – №7. 5. Бойко Ю. Деякі думки про сучасне мистецтво в Україні // Сучасність. – 1996. – №9. 6. Боннар А. Греческая цивилизация: В 3 т. М.: Искусство, 1995. 7. Буддизм. Четыре благородных истины. – М.: «Эксмо-пресс»; Харьков: «Фолио», 2001, 1999. 8. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. – М.: Прогресс, 1986.
9. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М.: Искусство, 1972. 10. Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников (Exempla XIII века). – М.: Искусство, 1989. 11. Гуревич А.Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М.: Искусство, 1981. 12. Жаборюк А. А. Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ століття. – Київ-Одеса: Либідь, 1990. 13. История всемирной литературы. – Т.2, 3. М.: Наука, 1984, 1985. 14. История западноевропейского театра / Под ред. С.С. Мокульского. М.: Искусство, 1956. Т. 1. 15. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение. – М.: Высш. шк., 1987. 16. История и культура Китая (Сборник статей памяти академика В.П. Васильева). М.: Наука, 1974. 17. История искусства зарубежных стран: Средние века и Возрождение. / Под ред. Ц.Нессельштраус – М.: Изобразительное искусство, 1982. 18. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. 19. Історія української музики: В 6-ти т. / АН України; Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського; Ред. колегія тому Л.О.Пархоменко, О.У.Литвинова, Б.М.Фільц. – К.: Наукова думка, 1992. 20. Карсавин Л.П. Культура средних веков. – К.: МИРОС, 1995. 21. Культура Возрождения и Реформации. Отв. ред. В.И. Рутенбург. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1981. 22. Культура древнего Египта / Отв. ред. Кацнельсон И. – М.:Изобразительное искусство, 1976. 23. Культура Древнего Рима. В 2 - х томах. Т. 1 Гаспаров М. Л., Позднякова Н.А., Павловская А.И., Смирин В. М., Штаерман Е. М. – М.: Наука, 1985. 24. Культурне відродження в Україні За ред. Сілаєвої Т.О. – Львів: Астериск, 1993. 25. Кун Н.Т. Мифы Древней Греции. – М.: АСТ, 2006. 26. Маланюк Е.Ф. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ «Обереги», 1992. 27. Малевич К. Розділи з автобіографії художника // Хроніка 2000. – 1993. – №3-4. 28. Миркина З., Померанц Г. Великие религии мира. – М.: Рапол, 1995. 29. Мистецтво України. Біографічний довідник. – За редакцією А.В. Кудрицького. – К.: Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана, 1997. 30. Нариси української інтелігенції: У 3 т. – К., 1994. 31. Нариси української популярної культури. – К.: УЦКД, 1998. 32. Новиченко Л.М. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. – К.: Знання, 1990. 33. Ольденбург С.Ф. Культура Индии. – М.: Наука, 1991. 34. Памятники средневековой латинской литературы IV-IX вв. – М.: Наука, 1970. 35. Реалізм та соцреалізм в українському живопису радянського часу: Історія, колекція, експеримент. – К.: «LK Maker», 1998. 36. Ривкин Б.И. Античное искусство. – М.: Искусство, 1972. 37. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етноконфесійного розвитку (конфесійний аспект). – К.: ін.-т історії україни НАН України, 1994. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.): Нариси. – К.: Рад.школа,1991. 38. Рутенбург В. И. Университеты итальянских коммун // Городская культура. Средневековья и начало нового времени. Сб. статей под ред. В. И. Рутенбурга. – Л.:Наука, 1986. 39. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. 40. Сильвестров В. В. Проблема преемственности в философской культуре (античность, средневековье и новое время) //Философия и история культуры. – М., 1985. 41. Скляренко Г. Сучасне мистецтво України // Золоті ворота. – 1994. – №3. 42. Стебельський Б. Біля джерел українського авангардного мистецтва 20-30-х рр. ХХ. ст. // Народна творчість та етнографія. – 1998. – №1. 43. Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ століть. – К.: Либідь, 1996. 44. Українська культура: Історія і сучасність – Львів: Світ, 1994. 45. Флакер О. Авангард на Україні // Всесвіт. – 1992. – №3-4.
46. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. – Львів, 1910. Передрук: Зібр. тв.: У 50 т. – Київ, 1984. – Т. 41. 47. Шевченко Тарас. Живопис, графіка. Альбом / Авт.-упор. Д.Степовик. – К.: Мистецтво, 1984. 48. Шпандрій М. Модернізм, авангард і естетика М.Бойчука // Сучасність. – 1995. – №9. 49. Ясиевич В. Архитектура Украины на рубеже ХІХ-ХХ веков. – К.: Будівельник, 1988. Основні поняття: Культура – це концентрований досвід попередніх поколінь, що дає можливість кожному індивіду засвоювати цей досвід і приймати участь у його примноженні. Матеріальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання, а також набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює й задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення; включає такі елементи, як будівлі й споруди, знаряддя праці, житло, одяг тощо. Духовна культура – продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує й задовольняє інтелектуальні та емоційні потреби людини. У вузькому значенні – духовні цінності людства, цінності в галузі освіти, науки, художньої культури, моралі. Релігія – духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним. Мистецтво – різновид людської діяльності, що об’єднує в якості художньо-образних форм відбиття дійсності. Розуміється як художня творчість у цілому: література, архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво, музика, танок, кіно та ін. Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відтворення дійсності, естетичне освоєння світу. ЗМІСТ ТЕМ ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ: МОДУЛЬ 1. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ ТЕМА 1. КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО – 2 год. 1. Сутність культури. 2. Актуальна культура і культурна пам’ять. 3. Типологія культур. 4. Динаміка культури. 5. Види культурних норм та їх суспільне призначення. Література: 1. Бичко А.К. Теорія і історія світової і вітчизняної культури. – К.: Либідь, 1992. 2. Гуревич П. С. Философия культуры. – М.: Аспект-Пресс, 1995. 3. Ерасов Б. С. Социальная культурология: Учебник для студентов. – М.: Аспект Пресс, 2000. 4. Ионин Л. Г. Социология культуры. – М.: Логос, 1994. 5. Пелипенко А.А., Яковенко И.Г. Культура как система. – М.: Издательство «Языки русской культуры», 1998. Конспект лекції: Культура (лат. colere – «населяти», «вирощувати») – сукупність матеріальних і духовних, цінностей, створених людством протягом його історії. Актуальна культура – це та частина культури, яка безпосередньо функціонує в суспільстві і має вираз в повсякденних проявах – культурі праці, побуті, поведінці. Культурна пам’ять представляє собою певну культурну діяльність, яка безпосередньо не приймає участі у відтворенні суспільного життя. Типологія культури складається в залежності від критеріїв: √ висока (елітарна) культура, народна культура й масова культура йменуються формами культури тому, що вони являють собою особливий спосіб вираження художнього змісту; √ до основних видів культури відносять: а) домінуючу (загальнонаціональну) культуру, субкультуру й контркультуру; б) сільську й міську культури; в) повсякденну й спеціалізовану культури. Культурна динаміка (соціокультурні зміни) представлена трьома основними типами взаємодії: фазовою (етапною), циклічною і інверсійною. Норми культури – це певні зразки, правила поведінки, які стали внутрішніми регуляторами людських дій і підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Обряд – це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв’язків (весільний обряд). Ритуал – це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки,
що історично склалася, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин (дипломатичні, військові ритуали) Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи (придворний, діловий етикет). Канон – стійке правило художньої діяльності, художні принципи. Стандарт – певний зразок, який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об’єктів.
ТЕМА 2. ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ – 2 год. 1. Просвітницька концепція культури. Романтична філософія культури. 2. Кантівська філософія як «критика розуму». Гегелівська філософія «абсолютного духа» і культура. 3. Історико-матеріалістична філософія культури (К. Маркс). 4. Екзистенціалістична філософія культури. Філософська герменевтика як філософія культури. 5. Психоаналітична и неофрейдистська філософія культури (З. Фрейд, К. Юнг, К. Хорні, Э. Фромм). 6. Постмодерністська філософія культури. Література: 1. Гараджа В.И. Социология религии. Учебное, пособие, для студентов и аспирантов гуманитарных специальностей. – М.: ИНФРА- М, 2005. 2. Гуревич П. С. Философия культуры. – М.: Аспект-Пресс, 1994. 3. Ортега-и-Гассет Х. «Размышления о технике» // Вопросы философии. – 1993. – № 10. 4. Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М.: Политиздат, 1991. 5. Сумерки богов. – М.: Политиздат, 1989. 6. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М.: Ренессанс, 1992. 7. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1990. 8. Шпенглер О. Закат Европы. – Тт.I-II. – М.: Наука, 1993, 1998. 9. Юнг К-Г. Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991. 10. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. Конспект лекції: Просвітництво – це культурно-історична епоха, характерна для Європи XVIII століття. Своє визначення ця епоха одержала за назвою характерних концепцій, у яких абсолютизувалась роль науки, наукового знання, його розуміння як визначального фактора розвитку суспільства. Більшість мислителів цієї епохи вважали, що для «виправлення» людини й суспільства необхідно навчати людину, передавати їй знання, накопичені людством, формувати її здатність до розумової діяльності. Прихильниками Просвітництва були такі відомі мислителі, як Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Р.Декарт. В XIX ст. їхню лінію в Німеччині продовжили І. Кант (за Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості), світ свободи (людини, культури, моралі), Ф. Гегель (у Гегеля культура є реалізацією розуму, але це вже світовий розум. Цей світовий дух розгортає свою сутність коли реалізує себе в долі цілих народів, втілюючись у науці, техніці, релігії, мистецтві, формах суспільного і державного життя), Й. Гердер й ін. У Росії до цього напрямку примикали О. Радищев, В. Жуковський, Г. Державін. К.Маркс досліджував соціально-діяльнісні параметри культури. Сутність людини бачив як «ансамбль суспільних відносин». Екзистенціальні концепції культури К.Ясперса, Ж.-П. Сартра, А.Камю привертали увагу до проблем сучасної культури, які виникають внаслідок відчуження людини від соціуму. Люди будуть дбайливіше ставитися до свого життя, якщо усвідомлять абсурдність людського існування, – вважають екзистенціалісти. Усвідомлення абсурду буття призводить до бунту, а цей останній – до свободи, заради якої людина готова піти на все, оскільки в свободі вона знаходить сенс свого життя. Основоположником онтологічної герменевтики став німецький філософ М Гайдеґґер Вчений вважав, що сутністю людського буття є мова, а сутністю мови – поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набуває в літературознавстві, оскільки саме в художньому творі «відбувається істина» як «приховуюче розкриття сущого». В українській науці можливості онтологічної герменевтики використовували В. Сімович та С. Смаль-Стоцький. Іншим напрямом у культурології є психоаналіз. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд. Він висловив ідею про існування «несвідомого», вірніше, «досвідомих» імпульсів, що позначаються на поведінці людини і його культурі. У роботі «Незадоволеність культурою» Фрейд писав, що культурний процес людства й процес вихо
вання окремої людини мають подібну природу. Тобто соціальна психологія тотожна індивідуальної. Неофрейдизм назвав свою теорію «культурно-психоаналітичним підходом», зробивши заявку на встановлення взаємозв’язку між психікою, культурою й суспільством. К.Г.Юнг розвинув концепцію психоаналізу, використовуючи поняття «архетипів» – психічних структур колективного несвідомого. Завдяки ним формуються образи, думки і почуття людей, зберігається колективний історичний досвід, міфи і символи культури. В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям у науці, який тяжіє до деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів, заперечує традиції раціоналізму. У роботах Ж.-Ф. Ліотара, Ж.Делеза, Р.Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у всьому. Підвищується інтерес до ірраціонального і суб’єктивного, неясних форм. Постмодернізм, плюралістичний за своєю суттю, не боїться руйнування єдності існуючої культури, обґрунтовуючи неминучість трансформації культури у якісно нову форму.
ТЕМА 3. БІБЛІЯ У СВІТІ НАУКОВОГО АНАЛІЗУ – 2 год. 1. Історичні передумови християнства. 2. Філософія Біблії. Основи християнської віри. 3. Значення християнства для розвитку європейської культури. Література: 1. Екенайте Л. Фрейдизм и современное христианство // Вопросы философии. – 1976. – №11. 2. Кривелев И.А. История религии. Т. 2. – М.: Мысль, 1975-1976. 3. Крывелев И. Библия в свете научного анализа // Наука и религия. – 1981. – №7-12; 1982. – №1-2. 4. Минкявичус Я.В. Религия в этнической структуре общества // Вопросы философии. – 1976. – №11. 5. Релігієзнавство. за ред. В.І. Лубського. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. 6. Свенцицкая И. С. Судьбы апостолов: мифы и реальность. – М.: Вече, 2006. Християнство пройшло довгий шлях, перш ніж стало світовою релігією й духовною основою європейської культури. Воно зародилося в I ст. нашої ери і спочатку формувалося в лоні іудаїзму, як одна з його сект. Бог древніх євреїв (Бог Старого Завіту) був прообразом християнського Бога. За Біблією Бог створив людину на Свій образ. Тобто людина є особистістю, що володіє волею й творчою здатністю. Первородний гріх Адама й Єви порушив богоподібність людини. У силу наслідків первородного гріха людина не може уникнути тілесної смерті. Однак душа людини і його особистість (духовне «я») безсмертні. Шлях до порятунку й вічного життя в єдності з Богом для людини лежить через фізичну смерть; цей шлях прокладений хресною смертю й тілесним воскресінням Ісуса Христа. Порятунок можливо лише в лоні Церкви, що є «тіло Христове». Вищою релігійною метою християнства є порятунок. Специфіка християнського розуміння порятунку виражається в догматах триєдності. Бог має три рівноцінних особи: батько, Син, Святий Дух, – об’єднаних єдиною божественною сутністю («природою»). Біблія (від грец. «книги») не є цільним твором, це – збірка книг: 50 – у Старому Заповіті та 27 – у Новому. Новий Заповіт визнається Священною книгою лише християнством. До 4-х канонічних Євангелій Нового Заповіту відносяться такі: Від Матвія, Від Марка, Від Луки, Від Івана. Протягом двох тисячоріч у християнстві виникали різні напрямки. З них найбільш відомі три: католицизми, православ’я, протестантизм.
ТЕМА 4. СЕРЕДНЬОВІЧНА ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА – 2 год. 1. Поняття «середньовічна культура». 2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві. 3. Лицарська культура. 4. Народна селянська культура. Міська культура. 5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві. Література: 1. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М.: Искусство, 1972. 2. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение. – М.: Высш. шк., 1987. 3. История средних веков. Т. 1. – М.: Высш. шк., 1990; Т.2. – М.: изд-во МГУ, Инфра- М., 2000. 4. Карсавин Л.П. Культура средних веков. – К.: МИРОС, 1995. 5. Памятники средневековой латинской литературы IV – IX вв. Отв. ред. М. Е. Грабарь-Пассек и М. Л.Гаспаров. – М.: Наука, 1970.
6. Памятники средневековой латинской литературы X – XII веков / Отв. ред. М. Е. Грабарь-Пассек и М.Л.Гаспаров.— М.: Наука, 1972. 7. Средневековые латинские новеллы XIII в. / Изд. подгот. С. В. Полякова. — Л.: Наука, 1980. Конспект лекції: Стандартна періодизація середньовіччя – V-ХV ст. У цю епоху були розширені межі європейської культури, сформувалась історико-культурна єдність Європи. Саме у цей час складається особливий тип духовного життя західноєвропейського суспільства, в якому головну роль відіграють християнська релігія та церква (ключова відмінність епохи). Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина. Він розробив вчення «Божественної Благодаті», згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми («єдинорятуюча роль церкви»). Розкол християнської церквии у 1054 р. («Велика схизма») – є остаточним розколом християнської церкви на католицьку та православну і організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами (особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, організації та богослужінні). Друга відмінна ознака середньовіччя – корпоративність. На рубежі X – XI ст. єпископ Адальберон вивів таку формулу: «одні моляться, інші воюють, треті працюють». Кожний стан був носієм відповідного типу культури. Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру. Лицарі – професійні воїни – являли собою корпорацію, членів якої об’єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. У середині ХІІ ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім’я власної слави та любові. Оригінальним явищем лицарської культури стала музично-поетична творчість трубадурів. Наприкінці ХІІ – ХІІІ ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезингерів – лицарських поетів-співців кохання під супровід музичних інструментів. Культура народної маси мала в основі християнський світогляд. В цей час розвиваються народні усні епічні твори – «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда». В народному середовищі відбувається формування національних мов. У ХІ ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, сатиричний епос. У ХІІІ ст. зароджується міське театральне мистецтво. Носіями ідей вільнодумства були мандрівні школярі та студенти – ваганти. Архітектура відображає основні естетичні ідеї, що поширюються в мистецтві Стиль західноєвропейського мистецтва Х – XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам’яній архітектурі, а в той час всі кам’яні споруди називалися римськими (Roma – Рим), на відміну від варварських – дерев’яних. У XII-XV ст. виникає новий стиль – готичний (іт. gotico, готи – назва одного з варварських племен) – це художній стиль, що виявився завершальним етапом у розвитку середніх століть культури країн Західної Європи. ТЕМА 5. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ – 2 год. І. Формування європейської культури Нового часу. 1.1. Історичні умови та особливості розвитку культури у XVII-XVIII ст. 1.2. Епоха Просвітництва. 1.3. Характеристика художніх стилів XVII-XVIII ст. ІІ. Культура ХIХ – початку ХХ ст. 2.1. Ідейний пошук романтизму, індивідуалізму в художній культурі. 2.2. Романтизм і реалізм (Гете, Діккенс, Стендаль, Бетховен). 2.3. Початок науково-технічної революції. Література: 1. Гвардини Р. «Конец Нового времени» // Вопросы философии. 1990. – №4. 2. Городская культура. Средневековья и начало нового времени. Сб. статей под ред. В.И. Рутенбурга. – Л.: Наука, 1986. 3. История западноевропейского театра / Под ред. С.С. Мокульского. М.: Искусство, 1956. Т. 1. 4. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч.посібник – К.: Знання, 2002. 5. Сильвестров В. В. Проблема преемственности в философской культуре (античность, средневековье и новое время) // Философия и история культуры – М., 1985. Конспект лекції: ХVІІ – ХVІІІ ст. – час коли в Європі остаточно утверджуються національні держави. Це – період грандіозних відкриттів і переворотів у науці. У першій половині XVII ст. панує стиль бароко. Архітектура бароко – це парадний, пишний, декоративний стиль. Для нього характерні просторовий розмах, велика кількість архітектурних деталей, переважання зігнутих ліній, дуже складних композицій. Бароко відрізняє контрастність, панування яскравих кольорів, велика кількість позолоти. Представники італійського бароко – архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, засновник європейського реалістичного живопису ХVІІ ст. Мікеланджело Мерізі да Караваджо, фламандці – Рубенс і Ван Дейк. У руслі бароко з характерною для нього умовністю і поширенням синтезу мистецтв виникає новий музичний жанр – опера, який висунув на перший план красу мелодії. До періоду бароко відноситься творчість Г.Ф. Генделя, Й.С. Баха. У другій половині XVII ст. панує класицизм – внутрішньо складний стиль. Центральна ідея класицизму – ідея розумності, впорядкованості, «правильності». Першою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж.Шаплена (1638 р.) До класицизму відносяться роботи драматургів П.Корнеля, Ж.Расіна, Ж-Б. Мольєра, письменника Ф. де Ларошфуко, просвітителів Вольтера, Ж.-Ж. Руссо. Класичний зразок архітектури класицизму – королівський палацовий комплекс у Версалі. Для першої половини XVIII ст. є характерним поширення рококо. Термін походить від назви декоративної прикраси у вигляді раковини. Стиль рококо декоративний, несе риси витонченості, чуттєвості. Рококо не припускає прямих ліній, використовує ніжні кольори – рожевий, блакитний, сірий. Живопис доби рококо представляють роботи Ватто, Буше, Шардена, літературу – Гольдоні, Метастазіо. У другій половині XVIII ст. в дещо іншій формі повертається класицизм, але його внутрішній зміст міняється: на перший план висувається демократична складова (ідея єдиної національної державності, патріотизму, громадського обов’язку). Художнє правило неокласицизму – гасло «архітектура, що говорить». У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми. Прикладом може бути творчість художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена. Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев´єви в Парижі. Для ХІХ ст. є характерним умовна боротьба романтизму і реалізму. Романтизм – складний, внутрішньо-суперечливий духовний рух, що виник в останній чверті XVIII ст. Найяскравіше розкриття романтизм дістав у філософії та мистецтві. Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму (творчість Байрона, Гюго, Жуковського, Лєрмонтова). У живописі – Делакруа, Рунге. Що ж до романтичного напряму у музиці, то він представлен видатними обдарованнями: Франц Шуберт, Роберт Шуман, Гектор Берліоз, Ріхард Вагнер, Ференц Ліст, Фредерік Шопен. Реалізм як художній метод сформувався у 20-30-х роках XIX ст. Найважливіша риса реалізму – психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Реалізм зародився в Англії і Франції. Родоначальниками західноєвропейського реалізму є В. Скотт і Ч. Діккенс, Стендаль і Бальзак. Історія реалізму як напрямку в мистецтві пов’язана з пейзажним живописом Франції, з так званою барбізонською школою (творчість Т.Руссо, Ж.Дюпре, Н.Діаз, Ш.Дюбіньї й ін.). Отже, ХІХ ст. висуває на перший план нові цінності, що властиві буржуазному індустріальному суспільству: почуття функціональності, індивідуалізм, успіх, модернізацію, що пов’язана з інтенсивним розвитком техніки.
ТЕМА 6. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН – 2 год. 1. Передумови та особливості формування європейського культурного регіону. 2. Культурна та духовно-релігійна типологія країн європейського регіону. 3. Геополітичні характеристики культури країн регіону. 4. Динаміка культурно-історичних процесів у регіоні. 5. Внесок духовних досягнень країн європейського регіону у світову культуру. Література: 1. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. 2. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. – К.: АртЕк, 1999.
3. Сравнительное изучение цивилизаций. Хрестоматия / Сост. Б.С. Ерасов. – М.: Аспект Пресс, 1998. 4. Шкуратов В.А. Историческая психология. – М.: Смысл, 1997. Конспект лекції: Основи європейської культурної спільноти були започатковані в ранньому Середньовіччі (V-ХІ ст.). Європейський культурний регіон – це розвиток від античності, християнської культури середніх віків, Відродження, Реформації, Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Отже, на прикладі цього регіону можна прослідкувати дію фазового типу культурної динаміки. Така динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині культури й у взаємодіях культур. Для динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу. Європейський культурний регіон – це територія, певна система цінностей та спосіб співжиття соціумів. Головні характеристики: еволюційні зміни суспільно-економічних епох; формування основних культурних стилів; лідерство у світовому культурному розвиткові, ідея пан’європеїзму, світогляд, що ґрунтується на християнських ідеалах. Ідея об’єднаної Європи довгий час висувалися мислителями та політиками. Після Другої світової війни на континенті з’явилися: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз. Європейський Союз – союз держав-членів Європейських Спільнот, створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в 1992 р. Для сучасної Європи є характерною спроба розв’язати глобальні проблеми сучасності, такі як екологічна, соціально-економічна, військово-політична, етнополітична, а також міжнародного тероризму, світового інтеграційного процесу, становлення планетарної демократії. МОДУЛЬ 2. ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ КУЛЬТУРИ ТЕМА 7. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ – 2 год. 1. Джерела вивчення культури Київської Русі. 2. Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов’ян. 3. Вплив християнства на формування нового типу руської культури. 4. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі. Література: 1. Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К.: Наукова Думка, 1989. 2. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етноконфесійного розвитку (конфесійний аспект). – К.: ін.-т історії України НАН України, 1994. 3. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. 4. Толочко П.П. Древняя Русь. – К.: Наукова думка, 1987. Конспект лекції: Історичні джерела – це носії історичної інформації, що виникли як продукт розвитку природи й культури та відображають той чи інший бік людської діяльності. Їх можна поділити на такі типи: 1. Писемні джерела. 1.1. Руські писемні джерела писемні, літературні джерела – церковно-повчальна і житійна література, ділове листування, юридичні акти («Руська правда»), літописи («Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописні руські зводи), пам’ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). 1.2. Зарубіжні писемні джерела. 2. А рхеологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури. 3. Етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв. 4. У сні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість. 5. Л інгвістичні: аналіз мови, її діалектів. Проблема походження Київської Русі є дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвіг Шльоцер висунули норманську концепцію походження Київської держави (нормани – це загальна назва населення Скандинавії – шведів, норвежців, датчан (слов’янські літописці називають їх варягами)). Основна думка нормандської теорії – слов’яни не спроможні самостійно створити державу. Антинорманська теорія (першим висловив М.Ломоносов) наполягає на тому, що виникнення держави – наслідок довготривалого
соціально-економічного розвитку суспільства, яке ще до літописного закликання варягів мало протодержавні утворення, а також назва «Русь» походить від назви річки у Центральній Україні – Рось. Існує ще і хозарська гіпотеза О.Пріцака, згідно з якою поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів. Релігійна реформа Володимира – переход до монотеїзму, має свої причини: сприяти етноінтеграційним процесам, перетворити Київ на загальнодержавний центр, вивести Київську Русь на міжнародну арену. Розповсюдження християнства проводилось князівською владою й церковною організацією насильницькі, при опорі жрецтва і різних прошарків населення. Минуть століття, перш ніж православна церковність в Україні наповниться національним змістом, пошириться серед селянства, наблизиться до його потреб. Наслідки хрещення Русі: – Переслідування язичницької культури. – Фактом насильницького запровадження нової, чужої народу віри неминуче скористалася частина місцевої знаті, внаслідок чого посилилися відцентрові сепаратистські тенденції в регіонах. – Народне язичництво не зникло з прийняттям християнства, але, перетворюючись само, воно також видозмінювало важливі обряди та догматичні положення прийнятого християнства. – Централізована організація священнослужителів – церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. – Християнство зблизило Русь з Візантією – найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. – Християнство стало моральним регулятором у суспільстві. – Починається будівництво церков, монастирів, запровадження системи шкільної освіти. Прилучення до книжності було за своєю суттю революційним процесом і становило собою стрибок у розвиткові національної самосвідомості. Християнство перебирає на себе роль «релігії Письма». Вперше у вітчизняній історії формується тип давньоруського інтелігента. Суспільство Галицько-Волинського князівства (1199 – 1349) складалося зі станів, приналежність до яких визначалась родоводом і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри та духовенство. Із розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст міст. В силу географічного розташування, в цьому регіоні були досить відчутними впливи католицького Заходу, православ’я та східних культур. Галицько-Волинське князівство наслідувало культуру Київської Русі, але й сформувало свої особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та писемній творчості. ТЕМА 8. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА РАННЬОГО НОВОГО ЧАСУ – 4 год. 1. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького і культурна інтеграція українських земель. 2. Нищення української державності часів московського панування. 3. Підпорядкування української церкви московському патріархату. 4. Г.С. Сковорода. 5. Мистецтво на українських землях періоду раннього нового часу. Література: 1. Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). Гол. редактор П. Сохань. – К.: Смолоскип, 2003. 2. Русанівський В. Історія української літературної мови. – К.: АртЕк, 2001 / http://litopys.org.ua/rusaniv/ru.htm 3. Домке А. Проблема человека в философии Г.С.Сковороды. – СПб, 1996 / http://www.eunnet.net/sofia/01-2000/text/0104.html 4. Лосев А. Г.С.Сковорода в истории русской культуры / http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Culture/INDEX_CULTUR.php 5. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца ХVІІ – нач. ХVІІІ вв. – К.: Наукова думка, 1978. 6. Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі, музиці / Закович M.M. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навч. посіб. – К.: Знання, 2007/ http://ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/zmist.htm 7. Чижевський Д. І. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004. 8. Українське бароко та європейський контекст. Відп. редактор А.К. Федорук. – К.: Наукова думка, 1991 / http://litopys.org.ua/chysk/chysk.htm Конспект лекції: 1648 р. – початок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. Причини війни: 1. Інкорпорація українських земель. Українські землі були прого-
лошені споконвічними польськими землями. 2. Денаціоналізація. Дискримінація у сфері мови. 3. Окатоличення. 4. Подальше закріпачення вільного населення. 5. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. В ході національно-визвольної революції середини ХVІІ ст., в Україні було відроджено національну державу – Гетьманщину. Б. Хмельницький вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки сформулював принципи національної державної ідеї: 1. Засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання. 2. Висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. 3. Сформулював положення про соборність Української держави. 4. Розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Розпочався процес культурної інтеграції регіонів України. Подією в історії українського народу було державне об’єднання України з Росією на основі рішення Земського собору 1653 р. і Переяславської ради 1654 р. Україна в складі Російської держави повинна була мати широку автономію. Проте, велась планомірна, послідовна політика знищення української нації. Російська імперія здійснювала її багатьма шляхами. Першою нищиться духовна опора: в 1686 р. українська церква підпорядковується московському патріархату. Другою – українська освіта. Третьою була пограбована літературна українська (руська) мова. Релігійне життя в Україні часів колоніальної неволі багате на складнощі. Прагнучи задовольнити свої особисті інтереси, дрібні домагання, особливо не турбуючись при цьому про можливі негативні наслідки для церкви в цілому, українські ієрархи в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. фактично сприяли церковно-політичним прагненням Москви ліквідувати українську православну автономію. Наявний факт саморуйнації автономії української православної церкви та початок підпорядкування Москві. Поступово була знищена самобутність та автономність української церкви. Особливості церкви в Україні (принцип соборності, виборності, традиція участі мирян у справах церкви (наприклад, через діяльність братств) опинилися під забороною. Друк у Києво-Печерських та чернігівських монастирських друкарнях богослужебних книг українською мовою став приводом для заборони книгодрукування. Паралельно ліквідовується політична самобутність України, а українські ресурси спрямовуються на реалізацію загальнодержавних реформ. У 1786 р. всі церковні землі були передані державі; у фінансовому відношенні церква стала залежною від держави. Наприкінці ХVІІІ ст. більшість церковних ієрархів України були росіянами та проповідували вірність царю та Російській імперії. У цей час став проявлятися курс влади на зміцнення церкви як складової частини державно-бюрократичної системи. У законі про успадкування престолу (1797 р.) імператора було оголошено главою Російської православної церкви, захисником та охоронцем догматів. Наслідки такої політики для України: ліквідація національних особливостей у церковному житті, використання самодержавним урядом релігійності населення для насадження санкціонованих самодержавством напрямків діяльності. Віруюче населення за допомогою єдиної церкви можна було перетворити на слухняну когорту. Відбуваються складні міжконфесійні процеси на Правобережній Україні, вкрай загострюються й періодично драматизуються відносини між римо-католиками і греко-католиками, з одного боку, і православними, з другого боку, на фоні геополітичного втручання в ці процеси державної влади католицької Польщі й православної Росії. Мистецьке життя. Епоха Ренесансу, котра почалась в Італії в XIV ст., після своїх грандіозних наукових і художніх відкриттів наприкінці XVI ст. переживає кризу і згасає. XVII ст. – це вже вік бароко. В Україні вияв ренесансних ідей стає помітний наприкінці XV – на початку XVI ст., а вироблення гуманістичних концепцій на національному ґрунті і сприйняття літературних досягнень італійського Ренесансу активно продовжується в XVII і XVIII ст. При цьому розвиток ренесансних ідей відбувається переважно у формах культури бароко, зазнаючи водночас впливу реформаційних тенденцій і згодом Просвітництва. У XVII-XVIІI ст.ст. визначними художніми центрами були Львів і Київ. Крім іконопису, в українському мистецтві починають розвиватися й інші жанри: історичний, батальний, пейзажний, побутовий, портрет. Загальна характеристика іконопису: – Іконопис втрачає свою схоластичну канонічність. Релігійні персонажі набувають яскравих життєвих рис, в яких присутні прикмети сучас-
ної майстрам дійсності. Нерідко святість персонажів зберігається лише в їхніх атрибутах. В усьому іншому – це цілком світські особи. – Виняткову роль відіграли ідеї патріотичного піднесення, що панували в країні і позначилися на демократизації українського мистецтва. Утворився так званий стиль «козацького Барокко». Українське Бароко не знало такого явища, як ілюзіонізм, притаманний Бароко італійському. Для досягнення повноти ілюзії митці поєднували елементи архітектури, скульптури й малярства. Невластивий був українському Бароко й напружений драматизм європейського Бароко, в якому звичні архітектурні елементи деформуються. В українському Бароко нема цього внутрішнього напору, який видозмінює архітектурні форми. У цьому виявляється своєрідність українського Бароко. ТЕМА 9. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ХІХ ст. – 2 год. 1. Вплив соціально-політичних подій на розвиток вітчизняної культури у першій половині ХІХ ст. 2. Діяльність Т.Г. Шевченка. Кирило-Мефодіївське товариство. 3. Роль українського мистецтва у боротьбі зі спробами зросійщення України. Література: 1. Бокань В. Польовий Л. Історія культури України. – К.: МАУП, 2002. 2. «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К.: Наукова думка, 1987. 3. Франко І. Нарис історії українська-руської літератури до 1890 р. // Зб.тв. – К., 1984. 4. Шевченко Тарас. Живопис, графіка. Альбом / Авт.-упор. Д.Степовик. – К.: Мистецтво, 1984. 5. Шейко В.М. Історія української художньої культури: Підручник для студ. вищих закладів мистецтва і культури. – Харків: ХДАК, 1999. Конспект лекції: Кінець XVIIІ – перша половина ХІХ ст. – епоха просвітництва в Україні. Розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому спричинені соціально-політичними подіями другої половини ХVІІІ ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в провінцію великої імперії з деякими етнографічними особливостями. У політичному та національно-культурному житті посилилась політика русифікації. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – період національного відродження. Скасування кріпосного права у Росії та реформи 60-70-х рр. відкривали можливість для деяких демократичних перетворень у суспільному, культурному житті Російської імперії. Проте, незважаючи на ці позитивні зрушення, царизм продовжував проводити жорстку політику національно-культурного гноблення меншин щодо національних окраїн, у тому числі й України, за допомогою свого бюрократично-жандармського апарату, системи освіти, цензури, преси, видавничої справи. У 1863 р. було видане таємне розпорядження царського уряду (міністр внутр. справ П.О.Валуєв) про заборону друкування українською мовою. Це був наслідок колоніальної політики імперії, прояв шовіністичної політики царського самодержавства, продовження політики русифікації і репресій щодо української культури. Еміський указ – таємне розпорядження, підписане у 1876 р. російським царем Олександром II в м. Емс, у Німеччині про заборону друкування і поширення книжок українською мовою. Указ забороняв ввіз у межі Російської імперії без дозволу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», друкування і видання в імперії «оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі». Дозвіл на друкування творів красного письменства давали тільки після розгляд рукописів у Головній управі в справах друку. Заборонялося також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот». Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 р. загальна кількість членів братства становила 12 осіб. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія» (автор М.Костомаров) та у «Записці» (автор В.Білозерський). Завдання товариства: створення демократичної федерації слов’янських народів, яку очолила б Україна; побудова майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, і принципах рівності; скасування кріпосного
права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах слов’янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Отже, основні ідеї це – панславізм і українське національне відродження. У березні – квітні 1847 р. братство було розгромлено. Можна прослідкувати реакцію представників українського мистецтва на спроби зросійщення. Для ХІХ – початку ХХ ст. є характерним національне відродження. Складові елементи цього процесу: розвиток усіх галузей культурного життя українців; поширення у масах національної свідомості; активізація українського національного руху. Українську літературу в ХІХ ст. представляли І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови – Т.Шевченко. Українські композитори С.Гулак-Артемовський, П.Ніщинський і основоположник національної української класичної музики М.Лисенко зробили великий внесок у розвиток української реалістичної музики. В першій половині ХІХ ст. в Україні з’явився перший професійний театр. Україніська тематика займала важливе місце в творчості М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенко-Карого, М.Заньковецької. Таким чином, цей час, незважаючи на всі заборони і гоніння на українство, зазначився поступом, приніс цінні здобутки. ТЕМА 10. КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У 1920 – 1930рр. – 2 год. 1. Ленінська теорія культурної революції. 2. Культурна політика Радянської влади у 1920-30 рр. 3. Реалізм та соцреалізм в українському живопису. 4. Джерела українського авангардного мистецтва 20-30-х рр. ХХ ст. 5. Наслідки ідеологічного впливу на культуру України. Література: 1. Білецький П. У контексті світового авангарду // Всесвіт. – 1990. – №7. 2. Малевич К. Розділи з автобіографії художника // Хроніка 2000. – 1993. – №3-4. 3. Реалізм та соцреалізм в українському живопису радянського часу: Історія, колекція, експеримент. – К.: «LK Maker», 1998. 4. Стебельський Б. Біля джерел українського авангардного мистецтва 20-30-х рр. ХХ. ст. // Народна творчість та етнографія. – 1998. – №1. 5. Український авангард 1900-1910-х рр. / Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навч. посібник. К., 2007 / http://ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/zmist.htm 6. Шпандрій М. Модернізм, авангард і естетика М.Бойчука // Сучасність. – 1995. – №9. Конспект лекції: Ленінська теорія культурної революції включала питання про формування народної інтелігенції з робітників і селянської бідноти. Важливе місце в теорії культурної революції відводилося питанню про керівну ролькомуністичної партії, будівництво пролетарської культури. Рисою соціалістичної культури було названо її інтернаціональний характер. З 1921 р. формуються принципи і завдання культурній революції. Як складова цієї революції – боротьба з неписемністю. Характерна риса розвитку мистецтва у 20-і рр. – авторське розуміння «пролетарської культури». В Україні існувало три осередки культурного життя: – Асоціація революційного мистецтва України, створена у 1925 р. Головний склад: прибічники монументаліста М.Бойчука. – Об’єднання сучасних митців України, створено у 1927 р. Склад: митці-формалісти – В.Пальмов, Л.Крамаренко, А.Таран. – Асоціація художників Червоної України. Склад: митці-реалісти, натуралісти, прихильники академізму – Г.Світлицький, К.Трохименко, І.Шульга. І925 – 1934 формуються ідейно-естетичні принципи соціалістичного реалізму(«зображеннi дiйсностi в її революцiйному розвитку», тобто не такою, як вона є, але – такою, якою вона «повинна бути» з комунiстичної точки зору. В соціалістичному суспільстві комуністичний світогляд, а з ним соціалістичний реалізм, уважав культурні традиції буржуазними, а тому вже минулими). Стратегічною метою радянської влади були побудова ідеологічно єдиного суспільства і створення нової «пролетарської» культури. Наслідки ідеологізації мистецтва: – Мистецькi твори, не за принципами соціалістичного реалізму не мали шансiв потрапити до «споживача», у гiршому випадку – означали
судовий вирок авторовi. З другої половини 20-х – на поч. 30-х рр. починаються гоніння на представників авангардного мистецтва. Так, в 1930 р. професори-авангардисти Київського художнього інституту К.Малевич, В.Єрмілов, О.Богомазов були звільнені з цього учбового закладу. – Патерналiстська полiтика. Брак конкуренцiї в мистецькому середовищі призвів до одноманітності. Таким чином, в СРСР створювалася досить потужна iнфраструктура культури, яка, одначе, обслуговувала не стiльки культурнi потреби народу, скiльки iдеологiчнi потреби влади. ТЕМА 11. КУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ – 4 год. 1. Соціокультурна ситуація незалежної України. 2. Питання про національну мову. 3. Реформування системи вищої освіти. Розвиток української науки. 4. Нові відносини держави і церкви. 5. Сучасні тенденції в мистецькому житті як результат отриманої свободи творчості. Література: 1. «Основи законодавства України про культуру» / http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2117-12 2. Бистрицький Є. Відродження культури: міф і реальність // Політична думка, 1993. – №1. – C.30–32 / http://www.bystrytsky.org/bystrytsky.htm 3. Бойко Ю. Деякі думки про сучасне мистецтво в Україні // Сучасність. – 1996. – №9. 4. Мистецька галерея у Львові / http://www.artgreensofa.com/exhib-u.htm 5. Нариси української популярної культури. – К.: УЦКД, 1998. 6. Ращдорф З. Приватна колекція живопису / http://art-raschdorf.com/ua/catalog.html 7. Скляренко Г. Сучасне мистецтво України // Золоті ворота. – 1994. – №3. 8. Універсальні виміри української культури. – Одеса, 2000 / http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/uvuk/index.html Конспект лекції: 1991 р. українська незалежнiсть стала фактом мiжнародної полiтики, але їй ще належало стати фактом культурного життя. Головний документ державної культурної полiтики цього часу – «Основи законодавства України про культуру», прийнятi Верховною Радою у лютому 1992 р. З часом в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується новими соціально-економічними умовами, соціальною структурою, системою цінностей. Брак бюджетного фінансування породив думку про занепад української культури. Але, можна говорити лише про господарчий занепад державно-комунальної галузi культури, тоді як у культурi простежуються процеси глибинної трансформацiї. 1989 р. було ухвалено Закон про державний статус української мови. Реформується система вищої освіти. Введена система акредитації. Крім державних, з’являється велика кількість комерційних вузів. 19 травня 2005 р. було прийнято рішення про приєднання України до Болонського процесу(Болонська декларація – угода щодо стандартизації підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в Європейському Союзі). Актуальні проблеми історичної науки в своїх роботах розв’язують – Панченко П.П., Верстюк В.Ф., Толочко П.П., Кульчицький С.В., Турченко Ф.Г., Бойко А.В. Конфесiйна ситуацiя в Українi. В країні зареєстровано 80 конфесій, течій і напрямів. Головні із них – Українська православна церква (Московського патріархату), Українська православна церква (Київського патріархату), католицькі, греко-католицькі, протестантські церкви, релігійні громади нацменшин та неорелігійних культів. Мистецьке життя. Кіномистецтво представлено такими фільмами як: «Помаранчеве небо» (режисер О.Кірієнко), «Богдан-Зиновій Хмельницький» (режисер М.Мащенко), «Молитва за гетьмана Мазепу» (режисер Ю.Ільєнко), «Голод-33» (режисер О.Янчук), «Чорна Рада» (режисер М.Засєєв-Руденко), «Мамай» (режисер О.Санін). Пануючим стилем у живописі стає авангардизм (митці Павло Маков, Оксана Мась, Влада Ралко, Максим Мамсиков, Ігор Гусєв, Ілля Чічкан, Олег Тістол, Олександр Ройтбурд, Олександр Гнилицький). В творчості українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну (продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно- філософських, економічних, політичних) та хай-теку (стилістичний напрямок у сучасній архітектурі та дизайні, орієнтований на функціональність, науковість, елітне обслуговування архітектурою з застосуванням високих технологій). Найбільш
|
