МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ

щі, Туреччини і Угорщини. Протягом століття велась боротьба за визволення Правобережної України (як і Білорусії), яка завершилася в кінці XVIII віку возз'єднанням її з іншими українськими землями. Це мало велике прогресивне значення в житті народу, сприяло розвитку економіки і культури.

Разом з тим, відбувалось дальше класове розшарування суспільства; розподіл вільних земель поміщикам, козацькій старшині, монастирям, з одного боку, і покріпачення селян, з другого боку, не викликало хвилі протесту, повстанські рухи гайдамаків та опришків.

Велику роль у суспільному й культурному житті українського народу відіграли братства, які виникли наприкінці XVI століття. Це — товариства, організації, що об'єднували прогресивних і найбільш освічених та свідомих представників інтелігенції та інших верств міського населення. В силу історичних умов братства гуртувалися навколо церковних парафій, хоч були майже цілком світськими організаціями. У їх програмі — боротьба за рідну мову, розвиток письменства, освіти й культури, за православну віру. Велика історична роль братств у організації широкої сітки шкіл, у тому числі вищих навчальних закладів — колегіумів, зокрема Львівської школи, Острозького і Київського колегіумів. Згодом київський колегіум указом Петра І реформовано в «Академію наук вольних», яка стала центром науки і культури не тільки південно-східного краю Російської імперії, а й усіх східнослов'янських народів. Цей заклад щороку відвідувало близько однієї тисячі учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції. У Київському колегіумі навчалися визначні вчені и письменники, видатні діячі освіти й культури — Л. Баранович, І. Галятовський, Є. Славииецьдай, С. Полоцький, І. Сковорода, Ф. Прокопович, А. Ведель та багато інших.

Дуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у розвитку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоличення повинна вестись у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.

Співи були органічною і невід'ємною складовою частиною виховання дітей у школах. Навчали хоровому (нотному) співу, музичній грамоті. У вищих школах учні проходили хорову практику, основи композиції тощо. Добре поставлене музичне виховання у братських школах першої половини XVII століття сприяло дальшому розвитку професіонального музичного мистецтва.

Багатоголосний спів зароджується ще наприкінці XVI століття уже у січні 1591 року Львівське братство вітало київського митрополита дванадцятиголосним хором.

В Україні у даний історичний період продовжує розвиватися вокальна музика. У цій галузі виняткова роль належить видатному філософу, поету, музиканту, просвітителю Григорію Сковороді (1722—1794). Музично-поетична творчість Г. Сковороди— канти та пісні — ще й досі не повністю зібрана та вивчена. Цінний скарб його творчості, що дійшов до нас — збірник «Сад божественних песней», в якому збереглися тексти його пісень та кантів. Серед них велику групу становлять сатиричні, соціально спрямовані пісні. Особливо популярні серед них— «Ой ти, пташко жовтобока», «Стоїть явір над водою», «Всякому городу нрав и права» (пізніше використаний [.Котляревським в «Наталці Полтавці»).

Сковорода розширив коло тем у пісенній творчості, дав новий поштовх для розвитку поетичної та музичної мови, помітно наблизивши її до фольклору. Він був попередником І. Котляревського — зачинателя нової української літературної мови.

Вельми популярною в той час була пісня-романс, особливо у побуті українських міст. Розвиток цього жанру пов'язаний з українською поезією. Пісні-романси складалися на тексти маловідомих авторів. У них звучали ліричні роздуми про долю людини, її переживання, зображувався романтичний пейзаж. Яскравим прикладом можуть бути відомі пісні-романси «Дивлюсь я на небо» на вірші М. Петренка, «Віють вітри», «Сонце низенько», «Ой не ходи, Грицю», які звучать також в «Наталці Полтавці» І. Котляревського. Чимало пісень-романсів було складено на поезії Т. Шевченка.

У кінці XVIII ст., на основі багатовікових хорових традицій, в Україні виникає чудо світового мистецтва — хорові духовні концерти. Не зважаючи на свої функції храмової музики, вони виходили далеко за межі церкви. їх поява була пов'язана з розвитком концертного життя. Творцями духовних концертів були музичні генії України — Максим Березовський, Дмитро Бортнянський і Артемій Ведель. Можна провести певну паралель того внеску, що його зробили ці композитори в українську музичну культуру із значенням для всієї європейської музики представників віденської класики — Й. Гайдна, В. А. Моцарта і Л. Бетховена.

На рубежі XVIII і XIX століть з'являються також інші жанри: симфонічний, оперний і камерно-інструментальний. Вони пов'язані з творчістю видатного вітчизняного композитора того часу Дмитра Степановича Бортнянського (1751—1825). Цей митець є автором шести опер, концертної симфонії, кількох фортепіанних сонат і ка-

мерно-інструментальних ансамблів та понад тридцяти хорових концертів.

Геніальний композитор, піаніст, диригент, хормейстер Дмитро Бортнянський став першим в історії української музики композитором, який здобув європейського рівня музичну освіту та підняв українську музичну культуру на щабель європейської культури. Велике значення Д. Бортнянського полягало ще й в тому, що він утвердив в українській музиці європейські музичні жанри, насамперед оперу та симфонію. Виразна й прониклива мелодика творів композитора, типові прийоми народного хорового співу йшли від фольклорних джерела.

Видатний французький композитор Гектор Берліоз, почувши в 1847 році хорові концерти Бортнянського, був вражений та до глибини душі приголомшений. Ось що писав Берліоз про його музику: «В ній вирізнялися зітхання, шепіт, який лише уві сні не раз причувається, дивні акценти, що своєю силою подібні до крику або голосіння, несподівано розривають серце, піднімають груди, здавлюють, переймають подих».

Перебуваючи на навчанні в Італії і працюючи там піаністом, композитором та капельмейстером Придворної капели, Д. Бортнянський сприйняв впливи італійської опери. З його оперної творчості у класичну спадщину української музики увійшли такі її зразки, як «Креонт», «Алкід», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято синьйора».

Визначним представником української культури цього періоду був також Максим Березовський родом як і Д. Бортнянський з м. Глухова. Доля його була драматичною. Він мав прекрасний голос і великий музичний талант. Після навчання в Київській академії М. Березовський потрапив спочатку у Придворну капелу в Петербурзі, а звідти— до Італії в Болонську академію. Там він здобував музичну освіту в той самий час і в того ж самого педагога — падре Мартіні, в якого навчався Моцарт. М. Березовський завоював собі визнання на кращих оперних сценах Італії. Поставивши з великим успіхом свої опери «Демофонт» та «Іфігенія», композитор повертається до Петербурга. Але тут на нього чекали інтриги, заздрість, матеріальна скрута, нерозуміння, які довели його до відчаю і зневіри. Не знайшовши підтримки своєму таланту й розуміння, 32-річний М. Березовський покінчив життя самогубством.

Оперна спадщина композитора виявляє високий художній та професійний рівень і несе впливи кращих досягнень італійської опери. Винятково виразні й мелодичні його церковні твори. Вони перейняті проникливим ліричним висловом і мелодикою, яка нагадує інтонації української пісенності. Найвідоміший твір М. Бере-

зовського — хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости».

Поряд із кантом розвивається у міському побуті жанр одноголосної пісні з супроводом клавікордів, бандури, торбана, згодом — фортепіано. Наприкінці XVIII століття вона витісняє кант із музичної практики і сама еволюціонує у так звану пісню-романс. Деякі зразки пісень-романсів набувають значного поширення і переходять у народнопісенну культуру. Пісні найдавнішого часу збереглися у вигляді мелодій без супроводу, бо акомпанемент імпровізувався і рідко коли записувався. За характером вони досить різноманітні: від ліро-епічних та історичних до жартівливих і гумористичних.

Авторство сольних пісень, як і кантів, встановити зараз досить важко. їх створювали студенти колегіумів та Київської академії, ргенти хорів і вчителі співів, музикапти-кріпаки. Тільки поодинокі прізвища дійшли до пас. Відомо, наприклад, що автором пісні «їхав козак за Дунай» був козак Семен Климовський. Час написання твору — початок XVIII століття. Невдовзі ця пісня стає народною. Вона також стає відомою і часто виконуваною у різних країнах Європи: Франції, Німеччині, Польщі.

Дальший розвиток сольної пісні з супроводом, власне пісні-романсу, пов'язаний з іменами багатьох поетів і композиторів другої половини XVIII століття. Одне з провідних місць належить Г. Сковороді.

Філософ, поет, педагог-просвітитель і композитор Григорій Савич Сковорода (1722—1794) народився в м. Чорнухах на Полтавщині. Після закінчення чотирирічної дяківської школи у рідному містечку батько віддає його до Київської академії. Тут він навчався із перервами з 1734 до 1753 року; поряд із філософською та літературною здобув і музичну освіту. Майже три роки (1741—1744) Григорій перебував у Петербурзі в Придворній співацькій капелі. Цей колектив нараховував у ті часи понад 50 учасників. Хор щодня мав репетиції — шліфував репертуар, розучував нові твори, брав участь в усіх урочистостях і святах при царському дворі, у церковних службах, а також в оперних виставах (зокрема, в опорі Й.-А. Гассе «Милосердя Тита»). Отже, Григорій Савич у капелі вдосконалював свої музичні знання — вивчав вокальну (хорову) та оперну музику. Підвищувалася його виконавська майстерність, розвивалася композиторська творчість. Після звільнення з капели він отримує звання придворного уставника (уставник—регент, диригент, керівник хору).

У 1744—1745 рр. Сковорода продовжує навчання в Київській академії, у класі філософії. Проте вже в серпні 1745 він їде за кор-

дон, в угорське містечко Токай. Хоч Сковороду офіційно взяли на посаду півчого-уставника при делегації генерал-майора Ф. С. Вишневського, він ні півчим, ні регентом там не працював, а, користуючись прихильністю Вишневського, подорожував і навчався у різних містах Європи — Будапешті, Братіславі, Відні, Венеції, Флоренції, Галле (тобто в Угорщині, Словаччині, Австрії, Італії, Німеччині).

У 1751—1753 роках Сковорода— знову студент Київської академії. Проте йому так і не довелось завершити повний курс навчання. Григорія рекомендують домашнім вчителем до багатія С Тамари в село Кавраї на Черкащині, де він пробув з невеликою перервою до 1759 року.

Якщо у київський та петербурзький періоди Сковорода-музикант виявив себе, головним чином, як автор кантів і культових творів — служб, концертів, псальм, то в Кавраях його цікавлять чисто світські жанри. Тоді були створені його пісні «Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїт явор над горою».

П'ять років (з 1759 по 1764) і у 1768—1769 рр. Григорій Савич Сковорода викладав у Харківському колегіумі — вів класи поетики, синтаксими, викладав грецьку мову і співи. Він написав тоді ряд поетичних творів, які увійшли до циклу «Сад божественних пісень», перші філософські твори тощо. Сковорода був педагогом за покликанням. Він — людина широких енциклопедичних знань, виняткового таланту як поет, співак і музикант — завжди і всюди завойовував велику пошану і любов своїх товаришів і вихованців. Те, як викладав Сковорода поетику, викликало занепокоєння у «високого начальства», і воно зуміло знайти шляхи, щоб назавжди звільнитись від вільнолюбної людини, якою був Григорій Савич.

Останні 25 років Сковорода вів мандрівний спосіб життя. Він був народним вчителем-просвітителем, філософом, музикантом. Подорожуючи від села до села, від міста до міста, вій — бажаний гість у хаті кожного трударя. Люди тягнулись до нього як до щирого порадника, вірного друга. Сковорода підтримував зв'язки з багатьма своїми знайомими, колегами, друзями. Він листувався з ними, гостював у них вдома. Тривала дружба в нього була із Михайлом Коваленським, колишнім його учнем. Збереглось їх багаторічне листування. Велику цінність має біографія Г. Сковороди, написана Коваленським ще за життя філософа.

В останній період життя Григорій Савич написав тридцять «Харківських байок», ряд філософських творів (наприклад, «Алфавит, или Букварь мира»), робив переклади творів давньогрецьких письменників тощо.

Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року (за новим стилем) у селі Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині.

Його поетична і філософська спадщина досить велика і цінна. Музичний доробок — менший, може, і через те, що багато творів Сковороди не збереглося. Ті, що дійшли до нас, відомі не в оригіналі, а у народних переспівах. Відомо також, що його музичні твори, зокрема канти й пісні-романси, швидко поширювались серед народних мас, були дуже популярними ще за життя Сковороди.

Вплив творчості Г. Сковороди на розвиток пісні й канта надзвичайно великий. Найперша його заслуга в тому, що він розширив тематику і коло образів згаданих жанрів. Тут і глибокі, філософські роздуми про суспільство, про сили, що ним керують, тут і гумор, і їдка сатира, якою викриваються недоліки тогочасного життя. Нерідко Сковорода у своїх творах виступає як борець за правду, за чистоту людських стосунків.

«Музика, пісня, — пише музикознавець О. Шреєр-Ткаченко, — стали для Сковороди одним з важливих засобів висловлення й поширення своїх філософських ідей, соціальних поглядів. Він бачив у мистецтві не розвагу, а шлях до людського серця, до пробудження людської думки... Ного твори закликали до самовдосконалення, до оздоровлення людського суспільства».

Як вже згадувалось, пісню «Всякому городу нрав і права» Сковорода написав у каврайський період. Цей твір є одним з найяскравіших зразків сатири XVIII століття. Тут висміюються продажність і розгульність панства, крутійський суд, брехливе купецтво тощо.

Ще за життя поета пісня «Всякому городу нрав і права», як і ряд його інших творів, стала широко розповсюджуватися у побуті. Наприклад, у народній опері «Наталка Полтавка» цей твір, перероблений І. Котляревським, став характеристикою негативного персонажа — пана Возного.

Сковорода розширив коло тем у пісенній творчості, дав новий поштовх для розвитку поетичної і музичної мови, помітно наблизивши її до фольклору. Він був попередником І. Котляревського — зачинателя нової української літературної мови.

Третій з плеяди видатних українських композиторів XVIII ст. є Артемій Недель (1767—1808). Як і М. Березовський, Ведель здобував освіту в Київській академії. Маючи прекрасний голос, він очолив в академії студентський хор, а також грав як соліст на скрипці в студентському оркестрі. Життєва доля композитора склалася драматично. Цар Павло І побачив у ньому небезпечну для влади людину, «крамольника» і вирішив позбавити його можливості творити і спілкуватися з людьми. Композитора помістили у так званий «інвалідний дім». Після звільнення Ведель пішов послушником у Киє-

во-Печерську лавру. Занепавши духом, він не повертався більше до творчості і невдовзі помер. Могила його загубилася.

Творчий спадок, який залишив композитор є справжнім діамантом національної культури. Музика Веделя вражає глибокою щирістю та задушевністю, проникливим ліризмом та співучим мелодизмом. Особливо виразними є хорові концерти духовного змісту. У багатьох з них він звертається до народнопісенних джерел. Наприклад, один з уривків його «Херувимської» асоціюється з мелодією пісні, яка відома під назвою «Повій, вітре, на Вкраїну», у «Покаянному тріо» звучать інтонації популярної пісні-романсу «їхав козак за Дунай». Таким чином церковна музика виходила за межі богослужіння, набувала національних ознак, відбиваючи гуманістичні ідеї передової культури епохи. Крім того, її почали писати композитори-професіонали, і один з них був саме Ведель.

Виявом української професіональної музики слід сприймати також виникнення інструментальних жанрів. Першим інструментальним концертом не тільки в Україні, а й у Східній Європі стали соната для скрипки та клавіру Максима Березовського та концерт для оркестру і клавіру Дмитра Бортнянського.

Даний історичний період знаменний появою класичної віденської школи, яка подарувала світу трьох велетнів музичної культури — И. Гайдна, Л. Мопарта, Л. ван Бетховена. Віденська класика свідчила про існування високої професіональної музики, відокремлення її у самостійний пласт художньої творчості. Саме в цей період розквітають такі найскладніші музичні жанри і форми, як симфонія, соната, а також інтенсивно розвивається інструментальна музика.

Вплив віденської класики відчула вся світова культура, у тому числі музична культура України. її найкрупнішими представниками цієї епохи є М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель. Специфіка української музики полягала в тісному зв'язку з народними пісенними джерелами та традиціями хорового співу. Тому особливо розвиненими виявилися жанри хорової музики, насамперед, хорового концерту. Хорові концерти, які продовжували канони церковного музичного побуту та вбирали в себе риси класичного стилю, водночас несли яскраві ознаки народної творчості. Внаслідок цього хорові концерти виходили за межі церкви, поширюючись серед різних верств — від простого люду до аристократичних салонів. Ці композитори зуміли втілити прогресивні ідеали свого часу, де в специфічній формі звучить протест людини проти насилля, зла, несправедливості, зуміли поєднати досягнення вітчизняної і західноєвропейської музичної культури.