РЕЦЕНЗИЯ

Питання про нормальну температуру тіла не таке просте, як здається на перший погляд. Органи людини щодо цього також поділяють на дві групи: одні з них мають постійну високу темпе­ратуру, інші — мінливу і нижчу температуру.

До першої частини належать внутрішні органи. Найвищу температуру має печінка, далі йде кров в аорті, органи грудної і черевної порожнин, головний і спинний мозок. Ці орга­ни, які розташовані в глибоких частинах тіла і мають постійну температуру, називають серцевиною, або ядром. Органи і ткани­ни, що розміщені на периферії, передусім скелетні м'язи, мають нижчу температуру, до того ж вона легко змінюється у відповідь на зовнішні впливи. Ці органи називають оболонкою. Умовна середня температура, виміряна під пахвою, складає 37 °С.

Підвищення температури тіла — дуже частий симптом бага­тьох захворювань. Розрізняють два види підвищення температу­ри: гарячку і гіпертермію (про останню вже говорилося раніше). Гарячка — це типовий патологічний процес, який характери­зується зміною терморегуляції і підвищенням температури тіла, незалежно від температури навколишнього середовища. Гіпертер­мія ж, навпаки, виникає внаслідок зовнішнього або внутрішнього розігрівання організму. При гарячці центр терморегуляції пере­будовується таким чином, що це дозволяє активно підняти тем­пературу тіла на вищий рівень. При гіпертермії температура тіла підвищується всупереч спробам центру терморегуляції утримати її на нормальному рівні.

За походженням розрізняють інфекційні й неінфекційні гарячки. Еволюційно гарячка з'явилася як реакція на проникнення в організм мікробів і їх токсинів, тому вона характерна для інфек­ційної патології.

Мікроорганізми містять у собі пірогенні речовини (зовнішні, і екзогенні пірогени). Вони є складовою частиною мікробних токсинів. Найбільше вивчені в цьому плані ендотоксини грамнегативних бактерій. Вони складаються з трьох фракцій: ліпідної, полісахаридної і білкової. Пірогенні властивості має ліпідна фракція (ліпоїд А).

Екзогенні пірогени самі по собі не викликають гарячки, але, потрапивши в організм, стимулюють утворення внутрішніх (ен­догенних) пірогенів. Довгий час їх не вдавалося ідентифікувати. Тепер з'ясовано, що це не що інше, як інтерлейкін 1, який виді­ляється моноцитами, нейтрофілами, макрофагами тканин, тобто, виділення інтерлейкіну 1 — це функція фагоцитуючих клітин. Лімфоцити не спроможні синтезувати його, але вони; виділяють лімфокін, який стимулює продукцію інтерлейкіну 1 моноцитами і гранулоцитами. Інтерлейкін 1 впливає на центр терморегуляції через простагландини, він викликає гарячку через кілька хвилин. Екзогенний піроген діє через нього.

Є багато мікроорганізмів, які не виділяють ендотоксинів, про­те викликають гарячку (збудники грипу, дифтерії, правця). Точ­ний механізм тут невідомий, але, очевидно, спрацьовує загальна закономірність: кожен фагоцитоз стимулює виділення інтерлей­кіну 1. Бактерії і віруси активно елімінуються з крові тканинни­ми макрофагами. Вони й індукують виділення інтерлейкіну 1, зокрема в печінці й селезінці, де багато макрофагів.

Неінфекційну гарячку поділяють на два види: гарячку при асептичному запаленні й гарячку при алергії. Патогенез їх одна­ковий — вони викликаються інтерлейкіном 1. Пусковим механіз­мом утворення і виділення інтерлейкіну 1 також вважають фаго­цитоз: при асептичних запаленнях (інфаркт міокарда, хвороби сполучної тканини, запальні реакції у відповідь на пухлини) — фагоцитоз загиблих і пошкоджених клітин або клітинних фраг­ментів; при алергіях — фагоцитоз комплексів антиген-антитіло.

Інтерлейкін 1 — білок низької молекулярної маси, який ви­кидається фагоцитуючими клітинами в кровотік і досягає цент­ру терморегуляції. Це дуже могутній стимулятор центру, він викликає гарячку в нанограмових кількостях. У фагоцитуючих клітинах його немає в готовому вигляді, він утворюється в про­цесі фагоцитозу. Секреція інтерлейкіну 1 не супроводжується загибеллю фагоцитів.

Центр терморегуляції, на який діє інтерлейкін 1, локалізова­ний у передній частині гіпоталамуса біля дна третього шлуноч­ка. Центр відповідає за координацію функцій організму, що ма­ють відношення до теплопродукції і тепловіддачі й підтримують температуру внутрішніх органів.

Центр терморегуляції складається з декількох анатомічно і функціонально розділених одиниць. Головні з них — термочутлива ділянка (термостат), термоустановочна ділянка ("устано­вочна точка") і дві ефекторні ділянки (центр теплопродукції і центр тепловіддачі) (рис. 38).

Термостат — це ділянка мозку, яка вимірює температуру тіла. Нейрони цієї ділянки прямо реєструють температуру артеріальної крові, яка протікає через головний мозок, отримують сигнали з терморецепторів шкіри і з терморецепторів, закладених у внутріш­ніх органах. Функція термостата — аналізувати температурну сигналізацію, безперервно визначати середню температуру внут­рішніх органів і передавати ці дані на "установочну точку".

"Установочна точка"; — це група нейронів, яка визначає необ­хідну на даний момент (референтну) температуру тіла. Відповідно до рівня бажаної температури, "установочна точка" перебудовує центри теплопродукції і тепловіддачі таким чином, щоб довести фактичну температуру тіла до бажаної. Наприклад, якщо "уста­новочна точка" визначає, що температура тіла нижча за бажану, то вона активує центр теплопродукції і пригнічує центр тепловід­дачі, а при збільшенні температури тіла — навпаки.

Центр теплопродукції регулює тепло шляхом підвищення за­гальної метаболічної активності, насамперед у скелетних м'я­зах. При зниженні температури тіла в холодному середовищі спочатку виникає так званий терморегуляторний м'язовий то­нус, під час якого збільшується продукція тепла скелетними м'язами. Підвищення тонусу суб'єктивно не відчувається.

Якщо нескоротливий термогенез не може дати достатньої кількості додатково­го тепла, щоб підтримати нормальну температуру тіла внутрішніх органів, починається м'язове тремтіння, тобто скоротливий тер­могенез. Це мимовільні ритмічні скорочення м'язової мускула­тури, які здатні підвищити швидкість метаболізму в 5 разів. Оскільки під час тремтіння на механічну роботу втрачається лише невеличка частина утвореної енергії, то більшість її звіль­нюється у формі тепла. Температура тіла зростає.

Істотну роль у підтриманні температури тіла відіграє печінка. На долю цього органа припадає у звичайних умовах до ЗО % утвореного тепла.

Центр тепловіддачі регулює обмін тепла шляхом випарову­вання, радіації, кондукції і конвекції.

Інтерлейкін 1 діє на чутливі нейрони термостата, внаслідок чого змінюється їх чутливість до холодових і теплових сигналів: до хо­лодових — зростає, а до теплових — знижується. У цих умовах нейрони "установочної точки" сприймають температуру внутріш­ніх органів як низьку і настроюються на вищу. Так починається гарячка. Функцію медіаторів передачі інформації з нейронів термоста­та на нейрони "установочної точки" виконують простагландини.

Виділяють три стадії гарячки: підвищення, високого стояння і зниження температури.

Характерною особливістю першої стадії є переважання теп­лопродукції над тепловіддачею (А > Б).

Референтна температура "установочної точки" активно зміщується вгору, і всі механізми теплопродукції і тепловіддачі перебудовуються таким чином, щоб утримати температуру тіла на вищому рівні. Перш за все обмежується тепловіддача, і цей механізм має вирішальне значення. Звужуються периферичні судини, зменшується притік теплої крові до периферичних тка­нин, зменшуються потовиділення і випаровування. Крім того, блокуються всі інші шляхи віддачі тепла: радіація, кондукція, конвекція. Паралельно з цим збільшується теплопродукція. Наростає м'язовий тонус, з'являється тремор м'язів, зростає про­дукція тепла в печінці та інших внутрішніх органах. Підвищення температури тіла супроводжується остудою, тобто сильним від­чуттям холоду, в поєднанні з інтенсивним тремором.

Температура тіла зростає до того часу, поки не досягне рефе­рентної температури "установочної точки". На цьому рівні вона залишається певний час (години, дні), тобто настає стадія висо­кого стояння. При цьому теплопродукція знову приходить у рів­новагу з тепловіддачею (А = Б), хоча при більш високій, ніж у нормі, температурі. Хворий відчуває приплив тепла (жар). Під­вищується не тільки температура внутрішніх органів, але й тем­пература шкіри.

За ступенем підйому температури тіла в другій стадії розрізня­ють такі види гарячки: а) субфебрильну — до 38°С; б) помірну — 38-39 °С; в) високу — 39-41 °С; г) гіперпіретичну — понад 41 °С.

Постійна гарячка характеризується тим, що температура весь час тримається на високому рівні й коливання між ранішніми і вечірніми показниками не перевищують 1 °С

Для по­слаблюючої гарячки теж характерна постійна висока температу­ра, але коливання між ранішніми і вечірніми показниками більші за 1 °С (вірусні інфекції, сепсис, друга половина перебігу черевного тифу). При переміжній гарячці періоди підвищення, температури (пароксизми) правильно чергуються з періодам» апірексії. Температура піднімається, тримається кілька годин, опускається до норми і знову піднімається. Такий тип гарячм властивий малярії. Пароксизми можуть виникати щоденно, ко­жен другий чи третій день, залежно від виду малярійного плаз­модія. Поворотна гарячка відрізняється більш тривалими періодами підвищення температури (5-8 днів) і відсутністю чіткої регулярності у виникненні пароксизмів. Зустрічається у хворих на поворотний тиф. У разі виснажливої гарячки добові коливан­ня температури дорівнюють 2-3 °С і більше, іноді температура опускається нижче норми (туберкульоз, сепсис). Хвилеподібна гарячка характерна для бруцельозу.

Гарячка впливає на діяльність усіх органів і систем. Частота скорочень серця наростає пропорційно підвищенню температу­ри — з кожним градусом на 10 ударів за 1 хв. Цю тахікардію пояснюють прямим впливом нагрітої крові на синоатріальний вузол. У першій стадії збільшується ударний і хвилинний об'єми, звужуються периферичні судини, підвищується артеріальний тиск. Кров перерозподіляється до внутрішніх органів. Шкіра стає блі­дою і холодною. Потовиділення обмежується. У третій стадії, навпаки, кров перерозподіляється із внутрішніх органів у роз­ширені судини шкіри. Зростають потовиділення і тепловіддача. Якщо температура знижується дуже швидко, це може ускладни­тися колапсом.

Внаслідок подразнення нейронів дихального центру теплою кров'ю розвивається теплова задишка. Дихання стає частим і глибоким, особливо на висоті температурної реакції.

Із боку органів травлення спостерігається зниження секреції слини, шлункового і панкреатичного соків, жовчі. Гальмується активність травних ферментів. Втрачається апетит. Виникають атонія кишок, запор і метеоризм.

Порушення функцій нервової системи проявляються в при­гніченні умовнорефлекторної діяльності, збудженні симпатичних нервів, змінах електроенцефалограми, в порушенні співвідношен­ня між процесами збудження і гальмування в корі.

Біологічна роль гарячки в цілому пристосовна, захисна. Гаряч­ка запобігає розмноженню деяких мікроорганізмів. Найбільш відомий приклад — загибель гонококів і трепонем при темпера­турі 40-40,1 °С. При цій температурі пригнічується репродукція вірусів, наприклад вірусу поліомієліту. Гарячка знижує опірність мікроорганізмів до медикаментозних препаратів. Чутливість ту­беркульозної палички до стрептоміцину зростає в 100 разів при підвищенні температури від 37 °С до 42 °С. Гарячка стимулює імунологічну відповідь організму на вторгнення інфекційного начала: активується фагоцитоз, збільшується продукція антитіл та інтерферону. Гарячка як стресор активує неспецифічні меха­нізми захисту — систему гіпоталамус-гіпофіз-надниркові залози і симпатико-адреналову систему.

Негативна роль гарячки полягає в тому, що вона призводить до значного зростання основного обміну (10-12 % на 1 °С) і до збільшення потреби в кисні. Різко зростає катаболізм білків, особливо при інфекційних гарячках. Розвивається негативний азотистий баланс як результат інтоксикації, запальних і дистро­фічних змін у тканинах (токсигенний розпад білка). Порушуються функції органів.

Якщо співставити позитивні й негативні сторони гарячки, то в цілому її слід розцінювати як захисно-пристосований процес.

 

 

Використана література

1. Медичний енциклопедичний словник.Автор: Р.І. Вишневський, А.І. Троян, М. П. Зяблюк, А. М. Кудрицький.

2. Вирізки журналу “Медичний вісник” та “Охорона здоров‘я”.

3. Лікування та діагностика. – 2001 р. - №2. – С.33-38. Колесник М.І., Лапчинська І.І

4. Свиридов О.І. Анатомія людини. – К., 2001.

5. Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

6. М.Р.Сапин, Г.Л.Билич "Анатомия человека" книга 2 "Внутренние органы. Системы обеспечения (эндокринная, сосудистая, иммунная, нервная системы)" Москва, Оникс-Альянс-В 1999г.

 

 

РЕЦЕНЗИЯ