Степень взаимного доверия и принятия друг друга. На фото нижче — 1990 рік, Вірменія.
На фото нижче — 1990 рік, Вірменія.
Цій жінці 106 років.
Вона охороняє дім. Там, очевидно, якісь речі. Важливі: хліб, молоко, кілька мисок і горнятко, тепла ковдра. Дитяче ліжечко. А, може, й дитина.
Про те, де чоловіки її роду — світлина мовчить. Ця мовчанка — мотрошна, вона вбиває думки про життя, навіть, якщо мужчини продовжують війну.
Війна — справа чоловіків, скажуть на її початку хлопчаки. Врешті, вони підуть — сильні і світлі — а бабця залишиться. З автоматом. Не факт, що з набоями. Оберігати колиску, і сподіватися, що хоч це покоління омине "чоловіча справа".
Господь призначив командиром Небесної Сотні теж вірменина. З Дніпропетровщини
...Коли мого діда повели до лісу енкаведисти, бабця, яка лишалася з трьома малими синами, нічого не могла вдіяти: вона приймала "жіночу справу" — виростити чоловіків для наступної війни. Дідусь вижив, це інша історія, не про окупацію, а про людей по різний бік протистояння. Наступна війна не настала: казали у 91-му все далося легко і незалежність сама впала нам у руки.
"Впала" у руки чоловікам, які малюками жили щоніч як останню, бо батьки переховували повстанців. "Впала" у руки чоловікам, які писали вірші, а їх за це засуджували на роки заслання. "Впала" у руки священникам, які десятиліттями справляли Службу Божу у підпіллі.
"Впала" у руки народу, який поклав мільйони (статистика! але за нею імена і долі) впродовж попередніх 70 років.
Ми ж забули їх імена. Знехтували обов’язком їх відновити впродовж 22 років після падіння імперії.
Зневажали героїв, обсусолювали їх вибір, засуджували рішення керівників спротиву, які йдучи до свободи вели за собою.
Ми залишили пам’ятники убивцям, не перейменували вулиці пристосуванцям.
Закрили архіви, обізвавши інформацію про жертв репресій "конфіденційною" і цинічно вимагали згоду "прямих родичів-нащадків", знищених тією ж імперією. Дбайливо оберігали право на приватність убивць, розтоптавши право жертв хоча б на добре ім’я, якщо не змогли дати раду із правом на справедливість.
Ми не реабілітували тих, хто під час світової війни захищав домівку, жінок і дітей зі зброєю: для нас, як і для імперії, вони залишалися злочинцями, що просто відбули належний їм строк — у тюрмах, концтаборах, засланнях. Прикрили "грифами секретності" невігласів, котрі допустили Чорнобиль.
Історія вчителька вимоглива — вона зажадала чергову плату за свої уроки.
НЕБЕСНА СОТНЯ.
Чи через 20-50 років проситиме хтось письмової згоди "прямих нащадків" Богдана Сольчаника (який мав лише одружитися днями), аби дати історикам інформацію про його участь у Майдані-2014?
Чи скаже через 20-50 років очільник українських архівів, що спадкоємцям беркутівців, які роздягали і били Михайла Гаврилюка, буде неприємно, коли суспільство пам’ятиме про злочин проти людяності — катування - вчинений цими послідовниками чекістів?
А ви, діти козака, стуліть вуста і мовчіть. Соромтеся. Він дарма не відсидівся тихо під час "стабільності". Як його ім’я? Конфіденційно. Державна таємниця.
Історики, займіться краще дослідженнями про те, як у часи Януковича розвивалося приватне будівництво та паркове мистецтво на прикладі Межигір’я. І не забудьте про ефективного менеджера Клюєва.
Пишайтеся "Беркутом" і переймайте їх методи роботи, насамперед із студентами. Майстер-класи снайперів-ветеранів Інститутської, у яких дачі та високі державні пенсії. Дитяча військова гра "Маріїнка 18 лютого".
Сюр? Ні, друзі. Це опис того, що ми дозволили зробити із пам’яттю свого народу.
МИ відкинули знання та життєвий досвід, оплачений життями трьохсот юних крутянців, зраджених отаманів, убитих голодом жінок та дітей, загиблих на фронтах Другої світової червоноармійців (думаєте, їхні імена встановлені? Їхні могили не безіменні?), загиблих повстанців УПА, розіп’ятих у тюремних застінках медсестер Українського Червоного Хреста, розстріляних поетів, зломлених у засланні священників, згорілих заживо борців із "мирним" атомом.
МИ не пустили тих, хто пройшов через цей досвід, у школи. Це ж політика! Інструменти якої — вирішили хлопці із Небесної Сотні — вичерпалися. Тому вони беззбройні пішли проти спецназу.
МИ дозволимо розповідь про це викреслити з підручника, як викреслили героїв Крут? Записати, що боротьба була безглуздою, як написали про оунівців? Назвемо особливо небезпечним злочинцем Нігояна, який декламував вірші Шевченка та мріяв стати актором? Так уже було. Ви ж пригадуєте Валерія Марченка.
Не дуже пам’ятаєте? Що ж, треба згадувати. Розповідати. Навчати.
У країні повинен працювати справжній Інститут національної пам’яті за зразком країн Центральної та Східної Європи. Україна не має більше зберігати таємниць спецслужби неіснуючої імперії.
Навіть натяку на те, що там був "цінний досвід", не повинно звучати з вуст тих, хто керуватиме українськими силовиками. Бо смішно чути у ХХІ столітті про цінність досвіду використання пристрою "тривога" чи креслень "глушаків" радіостанцій. Технології змінилися.
Живу істоту катувати можна як в інквізиції, так і в затінках ЧК. Але чи ми допустимо знову, що підручники КГБ ляжуть на стіл курсантів Академії СБУ? Що у ювілейному виданні "Історія українських правоохоронних органів" (виданому на кошти платників податків, до речі) на чільному місці будуть прізвища таких, як Сєров?
Навіщо СБУ, Прокуратурі, МВС, Службі зовнішньої розвідки архіви радянської карально-репресивної системи? Слід вилучити їх з-під анекдотичного прикриття "державною таємницею", і, як пустили журналістів до документів Межигір’я, пустити в архіви ЧК-МҐБ-НКВД-КҐБ істориків. Вони дослідять. Напишуть.
Батьки знатимуть. Школа навчить.
Чоловічою справою у нас більше не буде війна. Жіночою справою у нас більше не буде народити синів для наступної війни.
Але ми не забудемо, що така "зміна професій" оплачена життям героїв і гарантована досвідом поколінь.
Чи вистачить часу на це в боротьбі за курс гривні та дискусіями про нову Конституцію?
Цим не повинен займатися ані прем’єр, ані міністр економіки, ані голова СБУ. Професіонали є: молоде покоління істориків виросло.
Вони захистили дисертації, вирвали що могли із закритих архівів, аби розповісти про українське ХХ століття. Вони працювали в університетах за кордоном, знають мови і що таке проданий на ринку тираж книги, а не "державна закупівля".
Вони шукають і відновлюють могили вояків УНР, користуючить гугл-мапами та краудфандінгом - без загальнодержавної системи, яка є у всіх країнах, котрі поважають себе і власну армію. Вони витрачають дорогоцінний для дослідника час, аби зробити загальнодоступною свою джерельну базу, викладаючи в інтернет архівні документи.
Натомість вони ніколи не знали, що таке "закритий захист дисертації" не про атомну енергетику, а про історію України. Вони не були і не є (!) членами Комуністичної партії.
Дайте їм шанс. Дайте шанс нашій історичній пам'яті, аби суспільство врешті стало громадою, яка не допустить повторення злочинів проти людяності.
Вони не полюватимуть на відьом, бо в країні без пам'яті виросли нові, яких узялися знайти і засудити Аваков та Махніцький, і на яких чекає український та міжнародний кримінальний суд.
Невелике рішення, а далі не відволікайтеся від боротьби з дефолтом і сепаратизмом. І покарання винних, адже непокаране зло зростає. Ми це бачили між 30 листопада і 20 лютого.
Ярина Ясиневич Центр досліджень визвольного руху (Київ), керівник видавничого проекту “Наш формат історії" Вопросы для обсуждения. Степень взаимного доверия и принятия друг друга. Представьте, что вся Ваша жизнь фиксируется видеофильмом. В нем заснято все, что с Вами происходит или происходило, все Ваши чувства и мысли, в том числе и друг о друге. -согласны ли Вы показать свой фильм супругу? Весь? -хотите ли посмотреть его фильм? Весь? -насколько, Вы считаете, супруги должны быть открыты и искренни друг с другом? Отчего это зависит? Ваши пожелания друг другу?
|
