СЕМІНАР 4Орфографія (грец. orthographia, від orthôs – правильний і grâphô – пишу) – історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі. Оскільки в алфавітах жодної мови немає повної відповідності між вимовою і написанням, виникає потреба у створенні правил написання слів, які б визначали єдині норми передачі на письмі звуків. їх сполучень і тим самим полегшували письмове спілкування. Правила орфографії всіх мов з буквено-звуковим письмом пов'язані, крім звукової сторони мови, з її морфологічною структурою, семантикою, етимологією й історією. У зв'язку з цим орфографії мов з буквено-звуковим письмом ґрунтуються на таких принципах: фонетичному, морфологічному (фонематичному), історичному, або традиційному (етимологічному), і принципі диференційного написання слів. За фонетичним принципом слова слід записувати так. як вони вимовляються і чуються. За цим принципом в українській мові, наприклад. пишеться префікс з в одних випадках у вигляді з. в інших - у вигляді с. Так. у слові здужати звукове значення букви з не змінюється, оскільки поряд з цим префіксом стоїть дзвінкий приголосний [д], тому зберігається його написання, у слові ж схвалити він виступає у варіанті с, тому що звук [з], що відповідає префіксу з, піддався асиміляції під впливом глухого приголосного [х], який стоїть поряд з ним, звідси й передача його буквою с. Основна вимога морфологічного принципу - дотримуватися єдиного написання тієї самої морфеми незалежно від її позиції в слові, що викликає зміну звукового складу морфеми. За цим принципом у російській мові, наприклад, пишеться род (укр. 'покоління'), плод (укр. 'плід', 'овоч') з кінцевим дзвінким д, хоча при вимові цих слів замість нього чується т [рот], [плот], що пояснюється дією відомого в російській мові закону оглушення дзвінких у кінці слова. Морфологічний принцип допомагає зберегти морфеми і не сплутати їх зміст із смислом морфем. Сумнівність у написанні д чи т розв'язується застосуванням відомого орфографічного правила: сумнівний звук слід поставити в позицію між голосними, тобто в сильну позицію. За сильною позицією звука встановлюється фонема, а за нею написання букви д. Оскільки цей принцип вимагає встановлення звучання основного варіанта фонеми, його називають ще фонематичним. За історичним, або традиційним (етимологічним), принципом зберігаються старі написання, які не відповідають ні фонетичним, ні морфологічним змінам, що сталися в однотипних словах, і які не підлягають сучасним правилам написання слів. Так, слова української мови священний, торжественний за походженням книжні. Вони пишуться з двома н за традицією, тобто так, як колись писались. Подвоєне написання н у них жодним правилом сучасної орфографії української мови визначити не можна. Вони не підпадають під існуючі правила про подвоєне написання нн: ні під те, що два нн пишуться в прикметниках здоровенний, силенний, які вказують на збільшену міру ознаки, ні під правило написання нн в словах, за якими закріплене значення можливості чи неможливості виконання дії: нескінченний, невблаганний. Оскільки вони стоять осторонь правил, їх написання треба запам'ятати: така вимога традиційного принципу правопису. Особливо велику кількість традиційних написань має англійська орфографія. Укладена ще в середні віки, вона до цього часу не змінювалася. А тим часом звукова і морфологічна будова англійської мови зазнала певних змін. Це й привело до таких розбіжностей у вимові і написанні англійських слів, що доводиться окремо вчити вимову і окремо залучувати написання того самого слова. Подібне спостерігається і у французькій мові. Певне місце в орфографіях різних мов посідає принцип диференційованого написання слів. На ньому базується, наприклад, уживання великої і малої букв у словах власних і загальних назв української і російської мов, як-от хрестоматійні приклади: Орел ('місто'), орел ('птах'). В українській мові диференціальний принцип визначає написання флексії родового відмінка іменників чоловічого роду: органа ('частина організму') і органу ('установи', 'друкованого видання'): оригінала ('дивака') і оригіналу ('першотвору'). Немає жодної мови, орфографія якої базувалася б лише на одному принципі. У кожній орфографії застосовуються різні принципи, один чи два з яких можуть бути провідними. В орфографії білоруської мови провідним вважається фонетичний. Українська і російська орфографії ґрунтуються в основному на фонетичному і морфологічному принципах. У різних країнах час від часу практикуються зміни орфографії, спрямовані на її удосконалення і полегшення для запам'ятання. Так, певних змін зазнала орфографія російської мови (у п'ятдесяті роки XX ст.). У другій половині XX ст. було спрощено орфографію болгарської мови. Зміни до українського правопису були запроваджені в 90-ті роки XX ст.
СЕМІНАР 4 ЛЕКСИЧНА ПІДСИСТЕМА МОВИ. ЛЕКСИЧНА СЕМАНТИКА. 1. Лексикологія та її складові дисципліни. Термінологія. Лексикографія, типи словників. 2. Слово як основна одиниця мови. Критерії визначення слова. 3. Поняття лексеми та парадигми. Слово (лексема) і словоформа. Словотвір і словозміна. Лексичне та граматичне значення. 4. Система значень слова. Моносемія. Полісемія. Дифузія. Типи лексичних значень слова. 5. Обсяг поняття та значення. Лексичне значення слова та його структура. Конотативне та денотативне значення, їх призначення у процесі спілкування. 6. Природа виникнення назви. Умотивовані слова та слова з втраченою мотивацією. Поняття внутрішньої форми слова. Втрата мотивації та її причини. Народна етимологія. 7. Основні типи словотвору (морфологічний, синтаксичний, морфолого-синтаксичний, семантичний та фонетично-морфологічний) та їх різновиди.
|
