Краткий справочник по физике.

Прибічники так званого аналітичного позитивізму та всіх його різновидів вважають, що для адекватного розуміння права потрібно насамперед неупереджено проаналізувати основні по­няття й норми чинної структури права. Аналітичний позитивізм вивчає право переважно поза соціальним контекстом, концентру­ючись на аналізі його форми, а не змісту.

Засновниками аналітичного позитивізму були І.Бентам Jeremy Bentham, 1748-1832) і Дж.Остін (John Austin, 1790-1859), які зосередилися передусім на логічному аналізі, оцінці й роз'ясненнях наказового аспекту права. А саме, вони намагалися виявити джерело сили правових норм. Якщо сказа­ти стисло, то цим джерелом для них є зовнішній чинник - при­мус. Законодавець має засоби, щоб примусити громадян дотри­муватися законів, вважають ці позитивісти.

Бентам: вигода індивідів як мета права

Бентам був одним із творців утилітаризму. Основним прин­ципом цієї філософської школи є вимога оцінювати дії людей і суспільних інститутів з погляду забезпечення ними найбільшого можливого блага (щастя, вигоди) для найширшого кола людей. Дії, закони й соціальні інститути виправдані настільки, наскільки вони сприяють примноженню добра й зменшенню зла в суспільстві. Оскільки утилітаристи відкидають існування будь-якого загального об'єктивного блага, то для них благо означає тільки одне - задоволення індивідуальних потреб і бажань окре­мих людей. Хороші, з погляду утилітаристів, суспільні системи мають лише ефективно поєднувати здібності й переваги окремих індивідів за допомогою ринкових механізмів і системи голосуван­ня. Утилітаристи стверджують, що люди морально зобов'язані прямувати до максимізації загальної суми індивідуальних вигод.

У галузі права утилітаризм означає відмову від аналізу всіх позаправових реалій, які емпірично неможливо спостерігати (з погляду позитивізму), і на які посилалися прибічники концепцій правового натуралізму, теїзму, гуманного й агуманного антроп­ного й соціального волюнтаризму. До числа реалій, які ми розглянули, належать закони Всесвіту, Божий розум чи воля, гуманні або агуманні якості людини, воля суверена чи загальна воля, природні права, суспільний договір і т. ін. Базисні підва­лини утилітаристської концепції -- це приземлена емпірична даність - практична користь (вигода) від застосування права, що мають конкретні індивіди. Більш того, метою законодавства є створення правової системи, яка б забезпечувала максимально можливу суму вигод для індивідів.

На думку Бентама, чинні право й законодавство неспроможні досягти цієї головної мети. Тому вони мають бути реформовані згідно з принципом максимальної вигоди для найширшого кола осіб. Загальний напрямок реформи, яку запропонував Бентам, можна проілюструвати на прикладі використання покарань. Вища мета пенітенціарної системи (частини «хорошої» правової системи) - це не заподіяння страждання злочинцю за його про­типравне діяння, а створення умов, що вели б у майбутньому до зниження рівня злочинності й тим самим - до примноження за­гального блага в суспільстві. З урахуванням цього мають розроб­лятися всі закони. Відповідно до принципу найбільшої вигоди для найширшого кола людей, суспільство мусить бути милосерд­ним до злочинця, щоб не породити в його душі нове зло й відвер­нути від скоєння злочинів у майбутньому.

Бентам обстоював розуміння права, в основі якого лежала модель закону як вираження «волі суверена в державі». Таким чином, ця модель, пояснюючи право, посилається на волю зем­ного правителя, а не на Бога чи ідеали справедливості. Це во­люнтаристична модель у тому сенсі, що пов'язує закон з волею. Однак, якщо в абсолютистських моделях права воля суверена нічим не обмежена, то згідно з Бентамом, суверен у своїй зако­нодавчій діяльності мусить керуватися головним принципом ути­літаризму, тобто спиратися на розум у бентамівському сенсі.

Бентам розрізняв тлумачів і цензорів права. Тлумачі, аналі­зуючи правові факти, пояснюють, що є закон. Цензори, спираю­чись на підстави, наприклад на принцип максимальної вигоди, пояснюють, яким має бути закон.

Бентам:

Коли дуже багато людей (яких можна назвати суб'єктами), як видається, за звичками підкоряються певній особі чи групі осіб відомого й значного роду (котрих можна назвати, відповідно, пра вителем чи правителями), то кажуть, що разом ці особи (суб'єкти і правителі) становлять політичне суспільство [Bentham,Fragment, р. 229].

Закон можна визначити як множину знаків, що декларує волю, виражену чи схвалену сувереном держави. Вона стосується у пев­ному випадку поведінки конкретної особи чи класу осіб, котрі підкоряються владі суверена. Така воля, якій довіряються завдяки тому, що здійснюється очікування певних, передбачених цією дек­ларацією подій, має за певних обставин бути їхньою причиною, і прогнозовані цією декларацією перспективи мають діяти як спону­кання для тих, на чию поведінку мали вплинути.

Відповідно до цього визначення, закон можна розглядати в різ­них площинах.:

1. Стосовно його джерела, тобто стосовно особи чи осіб, во­лю яких він виражає.

2. З погляду його суб'єктів: йдеться про особи чи речі, до яких його можна застосувати.

3. Щодо його об'єктів: а саме дій, викликаних обставинами, в яких він може бути застосований.

4. Відносно меж - його загальності чи амплітуди його застосу­вання - тобто щодо категорії тих осіб, чию поведінку він прагне регулювати.

5. Під кутом зору його аспектів, тобто різних способів, якими воля, вираженням якої він є, може реалізуватися в діях і обстави­нах, що є його об'єктами.

6. Стосовно його сили, тобто мотивів, на які він розраховує для досягнення цілей, і законів або інших засобів, на які він по­кладається, втілюючи, реалізуючи такі мотиви: такі закони можна назвати підкріплювальними доповненнями (corroborative appendages).

7. З погляду вираження, тобто щодо природи знаків, за допо­могою яких стає відомою воля, що міститься в цьому законі.

8. Щодо його доповнень, які виправляють (remedial appen-dages), якщо він має хоча 6 одне з них. Їх я розумію як певні за­кони, що іноді можуть поєднуватися з основним законом, що ми розглянули, і які мали усунути шкоду (така шкода пов'язана з будь-якою індивідуальною дією багатьох тих, хто, вчинивши так, скоїв би злочин) більш довершеним способом, ніж можна зробити однією лише дією допоміжних доповнень, яким він зобов'язаний своєю силою [Bentham, Of Laws, р. 233]

Найбільше щастя можливого найширшого загалу членів суспіль­ства: ось єдина мета, яку має ставити перед собою уряд.

Людина тим щасливіша, чим легші й нечисленніші її страждан­ня, чим сильніші й численніші її насолоди.

Турбота про досягнення насолод має майже цілком належати самому індивідові; основне ж призначення уряду - це охорона індивіда від страждань.

Уряд виконує це завдання, установлюючи права, які він роз­поділяє між індивідуумами. Це права особистої безпеки, честі, власності, право на одержання допомоги в разі нестатку. Усі ці права мають відповідні їм злочини. Закон не може створити пра­ва, не створюючи одночасно відповідних обов'язків, - не може створити права й обов'язки, не створюючи одночасно злочинів, — не може наказати чи заборонити що-небудь, не обмежуючи одно­часно індивідуальної свободи.

Громадянин може отримати право, тільки поступившись части­ною своєї свободи. Навіть за поганого уряду надбання в цьому разі не дорівнює жертві, і той уряд ближчий до досконалості, за якого надбань більше, а жертв менше [Бентам, с. 390].

Остін: закон як команда суверена

Остін розрізняв загальну й особливу юриспруденцію. Загаль­на юриспруденція досліджує такі принципи й поняття, як обов'язок, право, покарання, що притаманні будь-якій правовій системі. Особлива юриспруденція - це систематичний виклад конкретної сукупності правових норм у якійсь окремій галузі суспільних відносин.

Є «закони, які правильно називаються словом закон», і «за­кони, які неправильно називаються цим словом», - вважав Остін. Закони, названі правильно, завжди є «різновидами команди (веління)», вираженнями волі головної політичної особи в дер­жаві - суверена. На противагу бажанням людини, команда зазви­чай підкріплюється наміром і можливістю сторони, що велить, покарати сторону, що повинна кориться, за невиконання команди.

Суверен висловлює свою волю, виходячи зі своєї відповідаль­ності перед суспільством і піклуючись про його благо. Обов'язок підданих - підпорядкування командам суверена. За непокору підданих карають чи позбавляють усіх прав.

«Закони, названі правильно», або позитивні закони, створю­ють позитивне право. «Закони, названі неправильно», становлять зміст «позитивної моральності», а тому вони не є командами, з погляду позитивного права, - це думки чи судження щодо пра­вил людської поведінки.

Очевидно, що, інтерпретуючи позитивне право винятково як сукупність позитивних законів, Остін не помічає в ньому таких принципів і стандартів, як принцип презумпції, принцип обґрун­тованості судових рішень і т. ін.

Остінівська модель права може бути названа командно-суве­ренною моделлю й належить до антропного волюнтаристського типу. Відповідно до цієї моделі, позитивні закони, норми - це команди суверена своїм підданим, підкріплені погрозою невико­нання цих норм, а позитивне право - сукупність таких норм. На відміну від бентамівської моделі, для остінівської моделі права характерна: по-перше, конкретизація поняття «воля суверена», по-друге, їй бракує позаправових принципів і механізмів їх ре­алізації (нагадаємо, що бентамівська модель передбачала забез­печення максимізації вигоди якнайширшого кола людей).

Загалом, закон можна розглядати з погляду його джерел та з погляду реакцій особи, яка повинна йому підкорятися. У пло­щині джерела закон - це команда суверена, а з погляду підданих закон - це норма, яка вимагає їхніх певних дій.

З командно-суверенної моделі права випливає, що так зване міжнародне право - це «позитивна міжнародна мораль», а не право у строгому сенсі цього слова. Це зумовлено тим, що в га­лузі міжнародних відносин припускають, що діють рівноправні суб'єкти й немає держави чи групи держав, що відігравали б роль суверена, який «має право» й спроможний змусити викону­вати інші держави міжнародно-правові норми.

Остін:

Наявність права - це одне, його переваги чи вади - інше. Є во­но чи ні - це одне дослідження; відповідає воно чи ні стандарту -це інше дослідження. Чинний закон є законом, навіть якщо ми во­роже ставимося до нього або навіть якщо він відхиляється від тек­сту, за допомогою якого ми регулюємо наше схвалення й осуд [Auastin, 1995, р. 157].

Мої підстави для використання двох термінів «позитивне пра­во» й «позитивна моральність» такі.

Є два основних класи людських законів. Перший становлять за­кони (правильно так названі), що встановлюють політичні правителі або приватні особи, для виконання юридичних прав (legal rights). Другий клас утворюють закони (правильно й неправильно так на­звані), що належать до двох зазначених вище різновидів.

Лише для того, щоб відрізнити перший клас основних законів від другого, перший можна назвати правом. Лише для того, щоб відрізнити другий клас від першого, другий можна назвати мо­ральністю. Водночас обидва ці класи треба відрізняти від Закону Бога: заради їхнього розрізнення від Закону Бога ми повинні ви­користовувати терміни право й моральність. Тому я називаю пер­ший з цих основних класів позитивним правом, а другий - пози­тивною моральністю. Спільним для обох епітетом — позитивний, я вказую, що обидва ці класи виникають з людських джерел, а ви­користовуючи різні терміни — право й моральність, я позначаю різні людські джерела їхнього походження.

Точніше кажучи, кожний закон (правильно так названий) є по­зитивним законом. Річ у тім, що він уводиться чи встановлюється його індивідуальним або колективним автором, або існує завдяки його становищу чи статусу.

Однак людське право першого з цих двох основних класів за­конів протиставляють законові природи (у сенсі Закону Бога), а називають «позитивним правом» ті, хто пише про юриспруденцію. Це застосування терміна «позитивне право» явно призначене для того, щоб уникнути змішання людського права (першого з двох ос­новних класів) з Божественним Законом, що є мірою чи пе­ревіркою людського права.

Далі, щоб уникнути аналогічного змішання, я застосовую термін «позитивна моральність» до людського права другого основного класу. Річ у тім, що слово моральність, узяте без уточнення, са­ме по собі, може позначати Закон, установлений Богом, або людське право другого головного класу. Якщо ви кажете, що дія чи бездіяльність порушує моральність, ви висловлюєтеся незро­зумілo. Ви можете мати на увазі, що воно порушує або право, яке я позначив як «позитивна моральність», або Божественний Закон, що є мірою й перевіркою такого права [Austin, 1954, р. 122-125].

 

37(и 36). Правовий антропний волюнтаризм

Абсолютизм і волюнтаризм

У попередніх розділах зазначалося, що засадничими підва­линами, базисом певного розуміння права на певному етапі су­спільного розвитку були панівні типи світогляду. Для античних греків це була ідея Логосу - світової гармонії чи порядку; для римського періоду - природний, всеосяжний світовий розум філософії стоїків. Для правових концепцій періоду середніх віків такими підвалинами став християнський світогляд, центром якого був персоніфікований Бог.

Іншим важливим компонентом розуміння права було уяв­лення про ідеальну форму суспільного устрою. Для греків - це був поліс, для римлян - світова імперія, а для середньовіччя -град Божий Августина й універсальна християнська держава Хо­ми Аквінського. Для кожної історичної епохи ці два компонен­ти як би «притиралися» одне до одного і створювали єдине ціле, частини якого передбачали одна одну.

Але в XIV ст. в Європі розпочинається формування націо­нальних держав, незалежних від Римського Папи. Це у певному сенсі суперечило духу середньовічного християнства, для якого, користуючись словами апостола Павла (Paul, прибл. 3-62), не­має відмінностей між елліном та іудеєм. Інакше кажучи, хрис­тиянська ідеологія, принаймні в її середньовічних варіантах, не передбачала національних держав. Один бог - один імператор. Але ці держави поставали й уже скоро відчули потребу свого «ідеологічного» обґрунтування. Як християнські держави, вони не ставили під сумнів християнське віровчення. Водночас вони не могли знайти в ортодоксальній християнській доктрині обґрунтування свого буття. Одним із можливих для них способів обґрунтування виявилася апеляція до права. Ця галузь, як ми бачили, хоч і була тісно пов'язана з християнством, але усе-таки мала певну самостійність. З усіх правових доктрин най-придатнішою для обґрунтування абсолютистських національних держав виявився (відповідним чином препарований) правовий теїзм у його волюнтаристичній версії. Нагадаймо, що загалом, правовий теїзм - це модель, яка стверджує, що для розуміння права принципово важливе його відношення до Бога, зокрема зв'язок права й розуму чи волі Бога. Волюнтаристична версія правового теїзму вважає основою права волю Бога, а раціо­налістична - його розум.

Схеми обґрунтування права, створені в межах волюнтарис­тичного правового теїзму, виявилися дієздатними й в умовах становлення та зміцнення абсолютистських держав. Для них характерне приписування волі абсолютистського монарха, чи су­верена, тих здібностей у правотворчості, які раніше приписува­лися Божій волі. Тому моделі права цієї епохи належали пере­важно до антропного правового волюнтаризму.

Бартол, Мак'явеллі та Боден: воля володаря як джерело права

Першими спробували поєднати волюнтаристичні версії пра­вового теїзму з принципами королівського абсолютизму вже згадані в III розділі постглоссатори. За своїм суспільним стано­вищем це були переважно юридично освічені адміністратори (радники, менеджери, як сказали б тепер) національних держав, кревно заінтересовані у зміцненні цих держав. Найвизначнішим їхнім представником був С.Бартол (Sassoferrato Bartolus, 1314-1357).

Бартол стверджував, що правитель не пов'язаний законами, хоча було б «об'єктивно справедливо», якби він добровільно їм підкорявся. Стосовно права, це означає, що роль творця права, чи законодавця, здебільше перейшла від Бога до самодержавно­го володаря. Саме його нічим не обмежена воля засновує й запро­ваджує більшість законів. Та їхня частина, що не залежить від волі земного правителя, діє згідно з Божою волею. Такі закони належать до права народів (jus gentium), вони незмінні й обов'яз­кові для виконання як підданими, так і правителями. Загалом, модель права Бартола синтезувала волюнтаристичне антропне й теїстичне розуміння права.

Бартол також багато вивчав відмінності й суперечності ка­нонічного й цивільного права, що об'єктивно посприяло утверд­женню більшої самостійності останнього.

Бартол:

Давній звичай (consuetudo subsequens) за цивільним правом скеровує рішення писаного права, але за канонічним правом тільки тоді, коли він розумний і зафіксований.

Цивільне право вважає звичаєм те, що стосується вчиненого, або судового процесу (attendit circa factum at processum iudi); за канонічним правом — [тільки те, що стосується] приватного права когось [Бартол, с. 328].

НМак'явеллі (Niccolo Machiavelli, 1459-1527) пішов далі. Він фактично цілком відмовляється від посилань на правовий теїзм і прагне обґрунтувати концепцію права не користуючись ні поняттям вищої волі, ні поняттям вищого розуму Бога. Вихідним пунктом для міркувань Мак'явеллі була політична й суспільна реальність Італії його часу - безліч дрібних італій­ських держав, що безперервно боролися за гегемонію. На словах їхні правителі декларували прихильність християнським цінно­стям, але на ділі нехтували ними й не зупинялися перед зухвалими порушеннями цих цінностей заради перемоги над су­перниками й утримання влади.

Мак'явеллі характеризує право, з одного боку, як наслідок нічим не обмеженої волі єдиновладного государя. Таким чином, право втрачає своє божественне походження, а водночас і такі раніше приписані йому властивості, як вічність і абсолютність. Більш того, він государя як законодавця ставить вище законів. У цьому сенсі модель права Мак'явеллі антропна й волюнтарис­тична.

З іншого - право, як і мораль, це засіб утримання політич­ної влади, яка для Мак'явеллі є найвищою цінністю. Створюю­чи закони й домагаючись їх виконання, государ установлює політичний порядок і запобігає хаосу й анархії, що є завданням держави. Загалом, Мак'явеллі трактував право не як інструмент досягнення блага та справедливості, що було характерно для античного й середньовічного розуміння права, а як механізм запобігання взаємного винищення громадянами один одного. Во­лодар змушений маневрувати між протилежними політичними силами, утримувати порядок, а не аналізувати трактати з їхніми етичними й теологічними спекуляціями.

Мак'явеллі:

Народ і знать є в кожному місті, і настроєні вони завжди по-різному, і стається це тому, що народ не хоче, щоб знатні ним вер­ховодили і утискали його, а знатні хочуть верховодити й утискати народ; ці два різних поривання доводять місто до одного з трьох наслідків: до єдиновладдя, свободи чи свавілля однієї партії.

Єдиновладдя запроваджується народом чи знаттю, залежно від того, яка сторона знайде для цього нагоду; якщо знатні ба­чать, що гору може взяти народ, вони починають оточувати всілякою пошаною когось зі своїх і роблять його Державцем, щоб під крилом його влади можна було виробляти що заманеть­ся. Так само й народ, переконавшись, що не в змозі змагатися зі знаттю, підносить когось зі своїх і обирає Державцем, щоб знайти в ньому собі оборону. Ставленикові знаті триматися важ­че, ніж ставленикові народу, оскільки він є державцем, оточеним багатьма тими, хто вважає себе рівними йому, і тому не може ні орудувати, ні розпоряджатися по-своєму. Той же, хто приходить до влади завдяки прихильності народу, залишається самотній, і біля нього немає нікого або буває дуже мало таких, хто бажає слухатися. Окрім того, годі по-справжньому догодити знаті, не кривдячи інших, а народові догодити легко, бо мета народу пра-ведніша, ніж знаті. Знать прагне утискувати, а народ звільнити­ся від утисків. До того ж Державець ніколи не може убезпечити себе від ворожого йому народу: його надто багато, але відгоро­дитися від знаті він може, бо її мало. Найгірше, чого Державець може чекати від ворожого йому народу, — це бути ним покину­тим; а маючи ворогом знать, йому треба боятися не тільки того, що вона його кине, але й що вона виступить проти нього; заможні далекоглядніші й хитріші, і тому завжди подумають про порятунок і намагаються запобігти ласки переможця. Нарешті, Державцеві доводиться завжди жити з тим самим народом, але він може цілком обійтися без одних і тих самих знатних, бо він вільний щодня давати або відбирати знатність, підносити знат­них чи гнати їх геть [Мак'явеллі, с. 419].

Прихильником необмеженої верховної влади одноособового правителя держави був і Ж.Боден (Jean Bodin, 1530-1596). Він уважав, що закон - це не що інше, як веління (команда) одно­особового володаря. На противагу Мак'явеллі, Боден наголошу­вав, що правитель не має влади перевищити закон природи, установлений Богом. Тому боденівська модель права поєднувала антропне волюнтаристичне, теїстичне й натуралістичне розуміння права. Прообраз деяких ідей так званої командної моделі права (див. Розділ V) також проявився у трактуванні Боденом звичаю. Він одним з перших стверджував, що звичай зобов'язаний своїм юридичним авторитетом мовчазній згоді пра­вителя. Ця думка Бодена була, таким чином, провісником ідеї мовчазної команди або команди, що мається на увазі. Цю ідею обґрунтовували далі Т.Гоббс і Д.Остін.

Боден:

Якщо ми скажемо, що абсолютною владою володіє той, хто не підкоряється законам, то в усьому світі не знайдемо суверенного государя, тому що всі государі на землі підлеглі законам бога і природи й багатьом людським законам, загальним для усіх на­родів... Проте треба, щоб суверени не підкорялися велінням інших людей і щоб вони могли давати закони підданим і скасовувати, позбавляти сили марні закони, заміняючи їх іншими, чого не може робити той, хто підлеглий законам і людям, що мають право йому веліти [Боден, с. 146]

 

Краткий справочник по физике.

Гридасов А.Ю. Новосибирск 1997г.

Файл содержит формулы из курса физики, которые будут полезны учащимся старших классов школ и младших курсов вузов. Все формулы изложены в компактном виде с небольшими комментариями. Файл также содержит полезные константы и прочую информацию.

Данный файл может быть напечатан и распространяться в некоммерческих целях без ограничений.