Велике переселення народів. Формування слов’янської культури. Держава антів

На початку нашої ери посилюється тиск на грецькі міста з боку кочівників, а ослаблена Римська імперія вже не здатна їх захистити. Рабство, що раніше відігравало у грецьких колоніях значну роль у соціально-економічному житті, переживає занепад. У III ст. н.е. у Північному Причорномор’ї встановлюється панування готів (германських племен, що прийшли з узбережжя Балтійського моря), а в другій половині IV ст. – гунів (войовничі кочівники зі Сходу, навала яких призвела до небаченого спустошення в Європі). Гуни остаточно знищили грецькі міста. Вцілів лише Херсонес, який ще тисячу років існував як форпост Візантійської імперії у Причорномор’ї (Додаток 20).

Поява гунів відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор’ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювалися з іншими народами.

II ст. до н.е. – час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров’я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана за рубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Головним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного й світло-коричневого кольору, існували обмінні зв’язки з античними містами, римськими провінціями та сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов’яни.

У II ст. н.е. зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с.Черняхів Кагарлицького району Київської області. Залишки цієї культури знаходять від Карпат до Сіверського Донця. Особливою рисою культури стало застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури поклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов’яни. Ця культура припинила своє існування на межі IV – V ст. н.е.

Перші відомості про слов’ян, які мешкали на великій за обсягом території між Дніпром і Віслою, від степів Північного Причорномор’я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський учений Пліній Старший у “Природничій історії” згадує їх під назвою “венеди”. Слов’яни – автохтонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Вже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент та упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні й усередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов’янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов’ян, мешканців півдня Європи – склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов’янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних та південних слов’ян і були найбільшою племінною групою давніх слов’ян в IV – VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола. Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше – кам’яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поряд із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища.

Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори – віче.

Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балканського півострова. До нас дійшли імена антських князів – Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира.

На міжнародній арені Антське царство відігравало провідну роль серед інших політичних сил Східної Європи. З розпадом Гунської імперії Антське царство залишилось єдиною провідною силою на Сході Європи. Найвище піднесення держави припадає на 451 – 568 рр. Її головним суперником виступала лише Візантійська імперія, з якою анти вели Балканські війні. З середини VІ ст. починається масове розселення антів на Правобережжі Дунаю, колонізація Балкан, Пелопоннесу і навіть Малої Азії (володіння Візантії). Ця експансія поглинула велику кількість енергії, послабивши Антську державу. Ситуацію ускладнила й поява нових завойовників-аварів, які протягом 558 – 635 рр. вели війни зі слов’янськими племенами. Свою незалежність анти відстояли, але боротьба повністю виснажила сили держави, та вже на початку VІІ ст. назва антів зникла з джерел, а їхній племінний союз розпався. Провідна роль в Україні переходить до нащадків склавинів – дулібів.