Пояснення. Соціально-педагогічна діяльність є різновидом професійної діяльності – спеціально організованої та регламентованої діяльності фахівців

Соціально-педагогічна діяльність є різновидом професійної діяльності – спеціально організованої та регламентованої діяльності фахівців, яка спрямована на досягнення суспільно важливого результату. Тому її зміст і структуру як виду професійної діяльності, з одного боку, повинна відповідати філософським та психологічним трактуванням діяльності, а з іншого, виражати соціальний аспект цієї діяльності, що визначається соціальним замовленням, соціальними проблемами, соціокультурними особливостями середовища та знаходить своє відображення у соціальній політиці держави.

Відомий український теоретик у галузі соціальної педагогіки А.Й. Капська зазначає, що „соціально-педагогічна діяльність полягає у наданні допомоги людині, сім’ї, групі осіб, котрі попадають у складну ситуацію, шляхом матеріально-фінансової, морально-правової, психолого-педагогічної підтримки. Вона є засобом реалізації соціальної політики”. Виходячи з цього визначення, А.Й. Капська визначає мету соціально-педагогічної діяльності, яка полягає у сприянні людям успішно вирішувати їхні проблеми. Засоби досягнення цієї цілі – вивільнення та розвиток ресурсів людини, її соціального оточення, здійснення необхідних соціальних змін.

Як професійну допомогу у вирішенні особистих проблем людини трактують соціально-педагогічну діяльність й інші вчені. Так, І.Д. Звєрєва зазначає, що коли застосовують поняття „соціально-педагогічна діяльність”, то мають на увазі педагогічну діяльність за умови дефіцитів, які впливають на спосіб життя дитини, дорослого, їхню поведінку. В узагальненому вигляді соціальні дефіцити можна поділити на дві групи: дефіцити умов життя (відсутність сім’ї, батьків, які з різних причин не можуть виконувати свої функції) і дефіцити взаємодії дитини, особистості та суспільства (групи, соціальні інституції).

Інший український науковець Т.Ф. Алєксєєнко також вважає головним у соціально-педагогічній діяльності допомогу особистості. На її думку, таку діяльність можна визначити „як допомогу в позитивній соціалізації особистості, зокрема в інтеграції дитини у суспільство, допомогу в її розвитку, вихованні, освіті, професійному самовизначенні. Їїметаполягає у сприянні в адаптації та позитивній соціалізації особистості шляхом допомоги їй у засвоєнні соціальних норм і цінностей; створенні умов для психологічного комфорту і безпеки як дорослого, так і дитини; задоволенні потреб і забезпеченні прав особистості; попередженні негативних явищ у сім’ї, школі, іншому найближчому соціальному оточенні”.

Відомий російський вчений М.А. Галагузова також наголошує, що основною відмінністю соціально-педагогічної діяльності від педагогічної є те, що потреба в ній з’являється тоді, коли в індивіда, особистості, групи виникає проблемна ситуація. Якщо педагогічна діяльність має нормативно-програмний характер, то соціально-педагогічна завжди є „адресною”, спрямованою на конкретну дитину та вирішення її індивідуальних проблем шляхом вивчення особистості дитини та навколишнього середовища, пошук засобів, які допоможуть дитині вирішити її проблему. Якщо педагогічна діяльність має неперервний характер, то соціально-педагогічна скоріше локальна, обмежена тим часовим проміжком, у період якого вирішується проблема. Базуючись на тому, що діяльність, перш за все, має процесуальний характер, нам видається доцільним розглядати допомогу особистості у складній життєвій ситуації як один з різновидів соціально-педагогічної діяльності, що здійснюється у формі соціального обслуговування, тобто соціальної допомоги чи соціальних послуг.

На думку С.С. Гіля, послідовника наукової школи М.А. Галагузової, сутнісно-функціональний зріз соціально-педагогічної діяльності містить у собі: діяльність щодо підвищення рівня соціокультурної адаптації індивіда чи групи засобами особистісного розвитку; діяльність щодо профілактики явищ дезадаптації (соціальної, культурної, психологічної), яка включає в себе роботу з людьми девіантної поведінки та маргінальними групами; діяльність щодо соціокультурної реабілітації, яка стосується тих людей, які мають відхилення від норми у фізичному, психічному, соціальному розвитку; посередницьку діяльність у взаємостосунках індивіда чи групи з середовищем, що обумовлено інтересами їх соціокультурного становлення та розвитку. Як бачимо, автор вдається до прийому деталізації, досить чітко виокремлюючи змістові компоненти соціально-педагогічної діяльності.

Заслуговує особливої уваги підхід вчених, які вважають, що соціально-педагогічна діяльність полягає у вирішенні завдань соціального виховання. Так, В.О. Сластьонін підкреслює, що „призначення соціально-педагогічної діяльності полягає у підвищенні ефективності процесу соціалізації, виховання, розвитку дітей, підлітків, молоді”.

В.М. Шакурова вважає, що „соціально-педагогічна діяльність спрямована на вирішення завдань соціального виховання (турбота суспільства про молодше покоління; умови, які створюються суспільством, державними та приватними структурами для фізичного, психічного, соціального розвитку людини) та соціально-педагогічного захисту”.

 

Заслуговує уваги науковий підхід В.А. Нікітіна, котрий вказує на безпосередній зв’язок соціально-педагогічної діяльності з процесом соціалізації особистості. На його думку, „соціально-педагогічна діяльність полягає в забезпеченні освітньо-виховними засобами спрямованої соціалізації особистості, у передачі індивіду (та освоєнні ним) соціального досвіду людства, набутті чи відновленні соціальної орієнтації, соціального функціонування”.

Характеризуючи соціально-педагогічну діяльність, відомий російський теоретик соціальної педагогіки В.Г. Бочарова детально розглядає зміст окремих складових цієї дефініції. Вона вважає, що педагогічна складова забезпечує педагогічну місію в системі соціальних стосунків від міжособистісних до загальнонаціональних, місію впливу на педагогічно доцільний розвиток ціннісних стосунків, розглядаючи особистість у конкретному соціумі, суспільстві. Педагогічна складова забезпечує компетентну підтримку у вирішенні різних життєвих ситуацій, які виникають у процесі дорослішання людини, розширюючи сферу його соціальних стосунків, своєчасно виправляючи різні відхилення в розвитку, поведінці індивіда, забезпечуючи безпеку особистості. Соціально-педагогічна діяльність, таким чином, є соціальною за своєю сутністю та педагогічною за технологічним і методичним її забезпеченням.

Розвиваючи це положення, В.Г. Бочарова стверджує, що ця діяльність є інтегративним державно-суспільним механізмом впливу соціальної педагогіки на практику соціальної діяльності та соціальних стосунків шляхом наповнення її змістом, що відповідає як потребам, інтересам конкретного індивіда, групи, так і соціальному замовленню та забезпеченню адекватними (інтегративними, а не односторонніми – з позиції лише певного відомства чи інституту) такому завданню педагогічними технологіями.

Соціально-педагогічна діяльність, згідно з цим трактуванням, є явищем унікальним за своєю природою: її основу складають загальнолюдські, а значить і соціальні цінності (бо саме в зближенні особистісної та соціальної значимості цих цінностей полягає сутність стратегії соціальної політики).

Особистісно-орієнтований підхід у виокремленні цих ціннісних орієнтацій розглядається як основа для здійснення соціально-педагогічної практики. Коли з цієї діяльності „вихолощується” її педагогічне, орієнтоване на людину ядро, вона перестає бути соціально-педагогічною, а стає соціально-технократичною, оскільки моральні та виховні орієнтації в такій діяльності відходять на другий план чи зовсім ігноруються. Коли ж відбувається ігнорування соціальної складової у визначенні цінностей, які необхідно формувати, створюються умови для споживацького ставлення до життя, пасивного споглядання індивідом соціальної практики.

Н.А. Рибакова вважає, що головним у соціально-педагогічній діяльності є створення для особистості приймаючого та підтримуючого середовища, „оздоровлення” її соціальних стосунків, „запуск” механізмів самоорганізації, саморозвитку, самозабезпечення на будь-якому рівні – від індивідуально-особистісного до групового.

Базуючись на теоретичних підходах Т.Ф. Алєксєєнко, І.Д. Звєрєвої, А.Й.Капської, В.А. Нікітіна, соціально-педагогічною можна вважати діяльність, спрямовану на створення сприятливих умов соціалізації, всебічного розвитку особистості, задоволення її соціокультурних потреб чи відновлення соціально схвалених способів життєдіяльності людини.

Результатом соціально-педагогічної діяльності є формування в особистості певного рівня соціальних якостей, самосвідомості, самовизначення та самоствердження як складових суспільного буття, відповідно до її можливостей та особливостей соціального середовища.

Метасоціально-педагогічної діяльності полягає у створенні сприятливих соціокультурних умов соціалізації особистості та визначається соціальною політикою держави і конкретизується низкою завдань.

Серед пріоритетних завдань соціально-педагогічної діяльності можна виокремити:

- зміцнення та активізацію адаптаційного потенціалу особистості;

- збереження та покращення фізичного, психічного та соціального здоров’я особистості;

- створення сприятливих умов у мікросоціумі для розвитку здібностей та самореалізації особистості;

- надання соціальної, психологічної, педагогічної підтримки та допомоги особистості;

- попередження та локалізацію негативних впливів на особистість факторів соціального середовища.

Зміст і технології, що використовуються в соціально-педагогічній діяльності, значною мірою залежать від особливостей суб’єкта й об’єкта, а також напрямів цієї діяльності. Серед таких напрямів, перш за все, можна виокремити соціальну профілактику, соціальну реабілітацію, соціально-культурну анімацію, соціальне обслуговування.

Поряд з поняттям „соціально-педагогічна діяльність” науковцями широко використовується поняття „соціально-педагогічна робота”. Безперечно, вони близькі за змістом, але не тотожні, оскільки поняття „робота” та „діяльність” не можуть тлумачитись однозначно.

У „Великому тлумачному словнику української мови“ поняття „робота” визначається як та чи інша діяльність щодо створення, виготовлення, обробки чого-небудь; коло занять, обов’язків, те, чим зайнятий хто-небудь; праця, заняття, служба на підприємстві, в установі.

На думку дослідників, поняття „діяльність” – це фундаментальне філософське поняття, яке є родовим щодо конкретних видів діяльності, тобто праці, роботи.

Розглядаючи питання внутрішньокатегоріальних стосунків між окремими поняттями в педагогіці, В.М. Полонський також вважає, що доцільно їх зводити до двох підходів: логічного (рід – вид) та системно-структурного (частина – ціле). Таким чином, базуючись на етимології слова „робота” та теоретичних підходах вчених, можна зробити висновок, що робота – це різновид діяльності, яка відрізняється доцільністю та спеціалізацією.

Отже, поняття „соціально-педагогічна робота” можна визначати як різновид соціально-педагогічної діяльності, що здійснюється в певній соціальній інституції та яка спрямована на точно визначений об’єкт впливу. Виходячи з цього, у науковій лексиці доцільно говорити про соціально-педагогічну діяльність спеціаліста, соціально-педагогічну діяльність школи, соціальної служби тощо. Проте в контексті того, на кого спрямована діяльність, має сенс вести мову про соціально-педагогічну роботу з різними категоріями дітей та молоді чи окремими соціальними групами, а з урахуванням місця, де вона проводиться, – про соціально-педагогічну роботу в навчальному закладі, реабілітаційному центрі, громаді тощо. Про соціально-педагогічну роботу мова йде також у тому випадку, коли фахівець працює з конкретною особистістю чи соціальною групою на рівні суб’єкт-суб’єктної взаємодії.

Таким чином, поняття „соціально-педагогічна робота” характеризує соціально-педагогічну діяльність у площині безпосередньої соціальної практики в чітко окреслених умовах.