Студопедия — Визначте у чому полягала своєрідність політичної обстановки в Україні після повалення самодержавства у 1917 р.?
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Визначте у чому полягала своєрідність політичної обстановки в Україні після повалення самодержавства у 1917 р.?






 

№ 35 Визначте роль і місце Української Центральної Ради в процесі українського державотворення.
УЦР, після її офіційного проголошення 17 березня 1917 р., стала фундатором відродження української нації, політичного і духовного визволення власного народу, яке ще називали “українізацією” та реалізації його права на самовизначення. Саме вона, в період перебування України в епіцентрі Першої світової війни, політичної кризи у Російській імперії (припинення діяльності Держдуми, формування Тимчасового уряду, виникнення двовладдя) та у зв’язку з цими подіями значного погіршення економічного стану українського люду «очолила український національно-визвольний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм прапором провідні українські політичні партії, змусила російську революційну демократію рахуватись і вести діалог з українськими національними силами, проголосила Українську Народну Республіку і виступила її будівничим». Тільки завдячуючи УЦР, у новітній період ствердження націй, що для української державності було найголовнішою проблемою кінця 19 – початку 20 ст., із «бездержавної нації» українство трансформувалося у національно свідому, цивілізовану й політичну громаду і це стало апогеєм формування української «історичної нації».

На думку вітчизняних вчених, потреба у глибинному науковому аналізі періоду діяльності УЦР є значимою і викликана багатьма причинами. У першу чергу, це порівняння процесів державотворення сучасної України і періоду Центральної Ради та використання у сучасній практиці цього збереженого історією масиву втілених і невтілених у суспільне життя вчень, програм, планів, концепцій, доктрин розбудови власної держави, вартість яких важко переоцінити.

У цілому функціонування Центральної Ради в літературі висвітлено різними авторами контроверсійно. Так, В.Шевченко зазначив, що діяльність УЦР відноситься до тих явищ, які знаменують нову епоху нашого народу, при цьому як і за часів її існування, так і до сьогоднішнього дня, робота, здобутки і прорахунки ЦР – в центрі уваги широкого загалу, нерідко є предметом запальних дискусій. Крім того, він стверджує, що саме вона резолюцією від 22 квітня 1917 р. започаткувала принцип “українізації” всього життя в Україні, як всеосяжний процес усього національного, державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу. Українізація охопила національні школу, армію, все українське життя, отримала підтримку всього суспільства, його структур. …йшлося про широке розуміння процесу українізації. Численні з’їзди (селянські, кооперативні, партійні, загальнонаціональні) повинні були б переконати всіх, що це, український рух, це не вигадка купки інтелігентів, що це величезна сила, котра вирвалася з під вікового тиску, що сила ця росте... Припинити її… нема можливості, бо прокинувся 35-мільйонний народ…». На відміну від тих часів, ми спостерігаємо у сьогоднішньому суспільному і політичному житті нехтування українськими мовою, історією тощо. Ніби стверджується процес антиукраїнізації.

Крім того, важливою рисою УЦР було впровадження нею, з перших днів заснування, функції представництва всього українського народу, вона постійно зверталася до народу і діяла від імені народу, що отримало суспільне схвалення. Так, В. Верстюк зазначив: «історична заслуга Центральної Ради полягає в тому, що вона, на відміну від окремих політичних партій, захищала інтереси не якогось одного класу, а перша, публічно й відкрито, почала говорити від імені нації й про потреби нації. УЦР не пропускала нагоди апелювати до народу. Можливо, в такій політиці був значний популізм, та оскільки йшлося не про конкретні соціально-економічні рішення, а про мобілізацію й орієнтацію національної свідомості, така політика мала добрі наслідки».

«Центральна Рада була завалена вітальними телеграмами, резолюціями в її підтримку, на вірність їй присягали сільські сходи, з’їзди військові частини». Вона стала центром об’єднання і консолідації нації. І навпаки, сучасні політики, на відміну від попередників прагнуть розділити українців, особливо перед виборами, за мовними, територіальними й іншими критеріями на “західняків” і “східняків”, і на цій основі створити між ними протиріччя для здобуття власних політичних преференцій.
Урок УЦР полягає ще й в тому, що вона, після політичного сну українців, виголосила і внесла в практичну площину стратегічну мету побудови Української держави, яка закріпилася як дороговказ українського державотворення на століття. За твердженням Я. Яцківа «півтора рядка друкованого тексту: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського народу”» – вмістили констатацію факту, який декільком поколінням найкращих синів України, здавався жаданою, але недосяжною мрією”.

Цінним є державницький досвід УЦР формування у складній воєнно-економічній ситуації, самостійної фінансової системи, відокремленої від Росії, процес створення української національної валюти, стабілізації грошового обігу, який також надто проблематичний у сучасному державному будівництві України. За твердженнями П. Гей-Нижника у період «переходу всієї господарської системи від військово-руїницької до мирно-творчої діяльності …не можуть бути поставлені… без плану, без свідомої в державному масштабі розробленої системи заходів фінансово-економічної політики. …Для України це особливо складне і багатогранне завдання – …у різних відношеннях його будувати необхідно з чистого аркуша: створити власну фінансову систему, власні банки, покласти початок власній транспортній, торговельній, промисловій, експертно-імпортній політиці; потрібно напрацювати основи соціального законодавства і всю цю політику узгодити відповідно до засад аграрної реформи, націоналізації надр тощо [7, с.71]. На думку В. Поліщука, УЦР «робила кроки до створення своєї фінансової системи. Була випущена власна національна валюта – гривня як один із атрибутів держави. Але в силу обставин, викликаних політикою більшовицького російського уряду та проблемою кадрів, не вдалося в Україні завершити створення самостійної валюти і нормалізувати грошовий обіг».

Крім того, Українська Центральна Рада пройшла в короткий строк шлях українського політичного життя від «державницької ідеології ХІХ ст., що базувалася на українсько-визвольному русі, побудованому на автономізмі в різних формах федералізму, на політичному романтизмові, угодовстві української інтелігентської еліти ХІХ ст., яка сподівалася на демократичність, толерантність і розуміння прав українського народу щодо власного державного буття з боку нового російського уряду і безумовно, російської соціалістичної демократії і довірливого очікування цього» до еволюції державної самостійності України і виокремлення в пріоритет завдання боротьби за утвердження Української незалежної держави. Еволюція цього політичного процесу знайшла закріплення у чотирьох універсалах, з яких «вершиною державотворення став ІV Універсал».

При цьому УЦР, у відведений історією час, безнадійно запізнилася, до гуртування української нації навколо стратегічного завдання розбудови власної держави на засадах «національно-демократичної незалежності». Р. Іванченко зазначає, що «УЦР втратила час, і не тільки через вичікування їхнього визнання, а й через те, що більше уваги приділяла не будівництву національної держави й агітації за нею, а впровадженню в життя утопічних соціалістичних ідеалів. …Це призвело до втрати можливостей для поширення національно-державницьких переконань серед широких верств українського суспільства без чого взагалі неможливо будувати власну державу». В. Верстюк зазначив: «саме В. Винниченко, як голова Генерального Секретаріату, несе персональну відповідальність за неготовність УНР до війни з більшовиками. Його соціалістична ортодоксія, яку він ставив значно вище інтересів новопосталої української держави, стала причиною його конфлікту з С. Петлюрою, який змушений був подати у відставку з поста генерального секретаря військових справ».
Таким чином керівництво УЦР не зуміло залучити мілітарну потугу масового військово-патріотичного руху українців, яких внаслідок українізації російської армії нараховував більше 1,5 млн. чол., на захист національного суверенітету. На завершальному етапі своєї державницької діяльності УЦР повертається до активного формування Української Армії. Жаль, що і сьогодні серед українських урядовців є прихильники військової політики провідників УНР початкового етапу, які бюджетом України виділяють кошти на Армію – третину від потреби. Взамін бюджету “розвитку” частіше затверджують бюджет “розвалу” власної Армії. Підсумовуючи, необхідно підкреслити, що незважаючи на «великий вклад УЦР у державотворчу працю; прийняття величезної кількості найдемократичніших законів і рішень, створення велетенської кількості міністерств, комітетів та інших адміністративних органів для відродження промисловості, торгівлі, банків, навчальних закладів, театрів, музеїв, виявляючи піклування про національні меншини», вона втратила довіру народу. З цього приводу ГС В. Винниченко писав, що «я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-російськи, а тільки по-українськи, які, значить, були не латишами, й не росіянами, а своїми, українцями, з якою зневагою, люттю говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику». Негативне ставлення до УЦР перекликається з втратою довіри і до сучасної державної влади і мало б слугувати повчальним уроком національного державотворення.

№ 36 Розкрийте зміст внутрішньої політики гетьмана Павла Скоропадського, якими були її здобутки і недоліки?
Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і запровадив попередню цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування.
Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати II Всеукраїнського селянського з'їзду (І відбувся у травні 1917 р.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували президію з'їзду й розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення — безземельних і малоземельних селян— вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих Зборів. Для підтримки здобутків революції було постановлено утворити в повітах бойові дружини. "Умрем, а землі й волі не віддамо!" — так закінчувалася відозва до селян.
У середині травня в Київ з'їхалися ті делегати Всеукраїнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликання Українських Установчих Зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу, запровадження державного контролю над продукцією за участю робітників, свобода союзів, страйків, слова і друку, повна рівноправність національностей і національно-персональна автономія для національних меншин. Отже, робітничі делегати підтримали в своїй масі не більшовицький курс на соціалістичну революцію, а досить помірковану революційно-демократичну програму Центральної Ради.
Одночасно відбувся, також нелегально, черговий конгрес української соціал-демократичної. робітничої партії. Затверджена на ньому програма майже повністю збігалася з програмою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія вперше відмежувалася од гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало поновленням "єдиної і неділимої" Росії. З'їзд проголосив, що тільки цілковита самостійність України здатна забезпечити їй безперешкодний національно-культурний і соціально-економічний розвиток.
Найбільш впливова в Україні партія есерів у ці дні також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому відбувся розкол партії на дві частини. Праве крило вважало революцію закінченою і тому висловилось за здійснення більш поміркованої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери, навпаки, протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною роботою "верхів" партії і закликали УПСР піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу трудящих проти гетьманщини і окупантів. До складу ЦК було обрано майже винятково представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво оголосило про розпуск місцевих організацій і перевело партію на нелегальне становище. Течія українських есерів, що згуртувалися навколо нелегального тижневика "Боротьба", дістала пізніше назву "боротьбистів". Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва. Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не перевищувала й тисячі. Одначе за умов зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші чотири місяці окупації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осередків, з них більше третини—у сільській місцевості. Це означало, що більшовицька партія в Україні вперше стала поповнюватися за рахунок українського населення.
На відміну од інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди нелегально, але в Україні, І з'їзд комуністичної партії (більшовиків) України відбувся у Москві б—12 липня. 212 його делегатів представляли 45 партійних організацій, в яких налічувалося вже 4400 членів партії. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді в Таганрозі у квітні йшлося про утворення незалежної від РКП (б) комуністичної партії, то на з'їзді в Москві ідею самостійності українських більшовиків після короткої боротьби було відкинуто. КП(б)У створювалася як складова частина РКП (б) і одержувала не більше прав, ніж будь-яка обласна партійна організація. З'їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. Л. Пятаков. Із складу ЦК було виділено Закордонне бюро. Воно мало перебувати за' межами України (в Орлі) і здійснювати зв'язок з ЦК РКП (б).
У резолюції цього з'їзду "Україна і Росія" підкреслювалося, що відокремлення України має характер тимчасової окупації. Повстання проти інтервентів, яке висувалося на порядок денний, повинно було сприяти "поновленню революційного возз'єднання України з Росією". Цілковите ігнорування національних прагнень українського народу пояснювалося не стільки російськомовним складом більшовиків України — росіян, євреїв і зрусифікованих українців (хоча це також багато важило), скільки сподіваннями на світову революцію. Більшовики були переконані, що світова революція незабаром взагалі знищить державні кордони і утворить, як зазначалося в цьому документі, "всесвітню пролетарську комуну".
В Україні відбулися також з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, у травні партія конституційних демократів зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд, який проходив за участю трьох міністрів-кадетів гетьманського уряду. "Найвищі інтереси краю,— проголошувалося на з'їзді,— примушують нас пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст". Ця пристосованість, висловлюючись мовою кадетських поборників "єдиної і неділимої" Росії, полягала у визнанні тимчасового характеру самостійності України. Як бачимо, в цьому питанні партія, що займала позиції на правому фланзі загальноросійських політичних сил, зійшлася з більшовиками. Звісна річ, схожість позицій випливала з різних обставин. Із виступів делегатів на кадетському з'їзді ставало очевидним, що самостійність гетьманської України вважалася неминучою, поки у Москві існувала радянська влада, а в Берліні залишався кайзер.
За прямої підтримки уряду в Києві 15—18 травня відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів фінансистів і поміщиків. Його організаторами були представники великого капіталу Н. фон Дитмар, граф А. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали поновлення приватної власності на землю, поставили вимогу знайти державні кредити на "відбудову продуктивності" великих маєтків, а також для сприяння поміщикам у поверненні конфіскованого майна "разом з відшкодуванням". Одночасно пролунали вимоги переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган —Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

№ 37 Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та Гетьманату в контексті розбудови української державності.
Уряд Центральної Ради
Перша світова війна привела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.
Революція, започаткування Визвольних змагань і період українського державного будівництва, відкривають нову сторінку в розвитку української культури. Ми маємо на увазі, передовсім, широко розгорнутий процес того національно-культурного будівництва, який ішов в парі з подіями воєнного і національно-політичного характеру, з пробудженням державницької свідомості, що остаточно вивершилась в актах 22-го січня 1918-1919 рр. Дуже широкого та стрімкого характеру починає набувати український національний рух, який живим джерелом протікав скрізь різні прошарки інтелігенції.
Першим і найголовнішим завданням цього національно-культурного руху було охопити українською національною освітою найширші народні маси, тобто українізувати їх. Першим інструментом для цього мало стати українське шкільництво, передовсім початкове, а в подальшому порядку середнє та вище. Мала ним стати масова позашкільна освіта, бо ж до революції 1917 р. не було в Україні ні одної української школи.
Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання ґрунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.
Щойно з падінням царського уряду 1917 р. прийшло до організації українського шкільництва і до відновлення культурно-просвітньої діяльності в національному дусі. Але нелегка була це справа. Російський Тимчасовий уряд був готовий погодитись на культурні поступки українцям, але на місцях. В окремих школах України вже давно закоренились російські шовіністичні елементи, а по містах і містечках передову роль грали «зросійщені» і «жидівські» інтелігентські кола, які принципово вороже ставилися до ідеї української національної школи. Складна була теж справа з учителями, підручниками, термінологією. Може в університетах ситуація була дещо краща, оскільки там все таки працювала певна кількість українців, які могли зразу приступити до викладання українознавства.
Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Центральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особливо у 1917 p., досить активний опір чинили різні проросійськи налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50-60% (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.
У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період національної і соціально-визвольної боротьби 1917-1920 pp., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.
Уряд Гетьманату Скоропадського
Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (весна - осінь 1918 p.). Очоливши Українську державу, гетьман вважав за необхідне всіляко підтримувати українську культуру і створювати всі умови для її розвитку. Водночас П. Скоропадський був противником витіснення російської культури, оскільки вважав, що вона була спільним надбанням російського й українського народів, результатом їх віками об'єднаних зусиль. Він був прибічником вільного розвитку в Україні української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон щодо другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами новосформованої на початку травня 1918 року Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності.
Урядом Української держави було розпочато перебудову професійно-технічної освіти, першим кроком якої була дерусифікація фахових шкіл. Завдяки чималим асигнуванням було поліпшено якісний склад та матеріальне становище викладацького персоналу, проведені необхідні ремонтні роботи, виплачувались стипендії незаможним учням.
Керівники гетьманської держави вважали, що, оскільки серед викладачів та студентства переважали росіяни чи зросійщені громадяни, то потрібно створювати українську національну вищу школу шляхом відкриття вузів з українською мовою викладання та поступово українізовувати російськомовні вузи. Велике значення у створенні національної вищої школи з українською мовою викладання мало перетворення Київського українського народного університету у державний, і 17 серпня 1918 р. П.Скоропадський затвердив прийнятий Радою Міністрів закон про перетворення його на Державний український університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, фізико-математичним, правничим і медичним.
Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.
За неповний 8-місячний період гетьманської влади в Україні були зроблені кроки до розбудови українського високого шкільництва. І так раніше заснований Український народний університет перетворено в Державний український університет, Педагогічну академію перетворено в Українську науково-педагогічну академію, яка мала підготовлювати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл.
Висновок
Так з 1921 року нібито зліквідовано Україну. Всі її частини опинилися під різними окупантами. Ризький договір закінчив героїчну добу «Визвольних Змагань». Ця боротьба охопила всього 4 роки (1917-1921 рр.), але ці року виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду та волю». Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в своїй титанічній боротьбі, але до останньої можливості не піддавався. Закінчення регулярної війни не означало капітуляцію перед чисельно сильнішим ворогом; багато років тривала внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охоплювали всю Україну. Лише у 1924 році були розгромлені останні повстанські загони. Але й тоді не придушено Україну: безперервні арешти і судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод 1932-1933 рр. були завершенням «Визвольних Змагань». А десятки тисяч людей, з любов'ю до Батьківщини, до волі, тікали з рідних земель прирікаючи себе на безпритульне існування, на шукання гіркого хліба вигнання, на безправне існування «бездержавних» мандрівників (емігрантів).

№ 38 Дайте порівняльну характеристику підходам до вирішення етнонаціональних проблем в Україні Центральною Радою, Гетьманським урядом та Директорією УНР.
Проблеми міжетнічної взаємодії в сучасній Україні – державі з поліетнічним та полікультурним населенням – привертають нині пильну увагу дослідників. Від їх глибокого осмислення багато у чому залежить можливість вироблення оптимальної моделі державної етнополітики, спрямованої на досягнення нормалізації, стабілізації і в майбутньому – гармонізації міжетнічних відносин в Україні, забезпечення можливостей повнокровного соціального і культурного розвитку українського суспільства.
Після набуття незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, зіткнулась із проблемою обрання власної стратегії етнополітичного розвитку. Це було обумовлено, по-перше, ускладненням етнополітичної ситуації у нових державах; по-друге, започаткування процесу активного включення етнічних спільнот у внутрішнє й зовнішньополітичне життя своїх країн; по-третє, необхідністю узгодження інтересів, встановлення рівноправних відносин між етнічними групами. Тобто перед Україною зі всією гостротою постало завдання сформувати концепцію державної етнічної політики як з урахуванням уроків історичного минулого, так і міжнародної практики вирішення етнічних проблем.
На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, які були наслідком такого статусу Малоросії, посилилися під час I-й світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів, мешканців України.
Перемога Лютневої революції в Петрограді дала можливість приступити до вирішення національного питання в Україні. Із створенням (17.03.1917 р.) та діяльністю Центральної Ради пов’язано відновлення української державності. Ставши основним політичним чинником Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики. Важливе значення цієї діяльності полягає в тому, що вона визнавала факт поліетнічності українського суспільства і намагалася виробити чітку політику щодо врегулювання етнонаціональних процесів. Суть її полягала в тому, щоб виробити право на суверенний розвиток не тільки українського народу але й національних меншин, що проживали на території України.
Розвиток та перемога національно-демократичної революції заклали фундамент її підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був не українцем.
Промисловість знаходилась в руках російської, єврейської, французької буржуазії. Торговий капітал, а також величезна частина аграрної буржуазії складалася з поляків, росіян та русифікованих українців. Так само на всіх вищих адміністративних посадах були не українці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість інтелігенції, дуже вороже ставилися до українського національного руху. Тому керівники ЦР: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов та інші намагалися залучити представників національних меншин до її діяльності. Коли відбувався український національний Конгрес (6-8 квітня 1917р.) була розповсюджена думка про те, що українці мають оголосити його Установчими зборами і після того вигнати всіх не українців. Непорозуміння зникло, коли було прийнято рішення: “Одним з головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні”. Тому на Українському національному Конгресі виступили на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації представники: від російського товариства охорони жінок, єврейської соціалістичної робітничої партії, польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латиських, естонських громадських організацій.
В текстах I та II Універсалів (10 червня – 3 липня 1917 року), ЦР закликала українців творити автономний лад в Україні разом з іншими національностями української землі, “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей”. В складі Генерального Секретаріату із 8 секретарів після проголошення І-го Універсалу була започаткована посада Генерального секретаря міжнаціональних справ. Ним став С.О.Єфремов. Генеральним секретаріатом до складу комісії по підготовці Статуту автономної України були залучені представники національних меншин: 11 – росіян, 8 – євреїв, 2 – німця, 2 – поляка, а також по одному від білорусів, татар, молдован, чехів, греків, болгар, всього 29 чоловік. Із 100 членів комісії, 71 особу представляли українці.
Цінним для формування сучасної етнополітики є досвід ЦР щодо залучення представників національних меншин до її складу. Представництво в ній запроваджувалось за територіальним, професійним та партійними принципами, а з середини літа 1917р. останні були доповнені ще й за національним принципом. Без введення до складу ЦР представництва від національних меншин не можна було перетворити її із національного органу в краєвий, територіальний. Цього вимагала і угода заключна ЦР з представниками Тимчасового уряду. З цього питання ЦР прийняла відповідну ухвалу: найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво, за яким національним меншостям дається число депутатських місць у складі ЦР, згідно з чисельністю цих національних меншостей України. Перевага надавалася “організованій революційній демократії – тим національним меншинам, які входили до рад робітничих та солдатських депутатів, або мали соціалістичні партії. Інші повинні бути представлені національними організаціями. Згідно цієї постанови 30% складу ЦР складали національні меншини. Із 202 осіб 50 становили євреї, які представляли найбільш впливові політичні партії: Єврейську соціал-демократичну робітничу партію – “Поалей – Ціон”, Загальну Єврейську робітничу спілку – “Бунд”, Єврейську соціалістичну робітничу партію та інші. Також були представлені росіяни, поляки, молдавани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші.
Важливим напрямком діяльності ЦР у сфері задоволення прав національних меншин було утворення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі Генерального Секретаріату, а потім у Раді народних міністрів – генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ і трьох товаришів секретарів (міністрів) з російських, єврейських і польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями або міністрами.
При розробці основ етнополітики ЦР використала ідеї національно-персональної автономії, висунуті соціал-демократами Австрії, однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Модель національно-персональної автономії дозволяла задовольнити інтереси національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності держави. Цей вид автономії передбачав: по-перше, добровільне входження індивіда у ту чи іншу спільність, по-друге, вона є екстериторіальною, не пов’язаною з поділом території, по-третє, її компетенція обмежується, як правило, сферою культури. Постанова “Про національно-персональну автономію” стала основним наслідком проведення у Києві у вересні 1917 року з’їзду народів Росії. ІІІ Універсалом ЦР (7.11.1917 р.) визнавалося право великоруського, єврейського, польського та інших народів на національно-персональну автономію та забезпечення їм права і свободи самоврядування. Ухвалений 9 січня 1918 року ЦР “Закон про національно-персональну автономію” став першим у світовій практиці, що вводив це питання у загальні конституційні рамки. Цей закон, який складався з 10 статей, увійшов окремим розділом “Національні союзи” до Конституції УНР. Це свідчило про наміри ЦР не на словах, а на ділі вирішувати цю складну проблему.
Послідовна демократична етнонаціональна політика ЦР підкріплялася відповідною правовою базою. На цьому шляху особливого значення набуло ухвалення ЦР ще одного закону “Про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад” (від 2.12.1917 р.). Ухвалення закону було значною мірою обумовлено активністю єврейської національної меншини. Інтереси українських євреїв у ЦР представляло окреме генеральне секретарство. Воно і підготувало наприкінці листопада 1917р. законопроект про створення єврейських органів місцевого самоврядування. Це свідчило про початок становлення персональної автономії в Україні.
Після ІІІ Універсалу було створено Міністерство для польських справ, яке очолював М.Міцкевич. Згідно з законом про національну-персональну автономію польська меншина мала створити окремий національний союз, наділений автономними правами, але проектовані вибори до Установчих його зборів не відбулися. Незважаючи на несприятливі обставини, польське міністерство зробили багато для організації польського шкільництва. На Україні у 1917-1918 рр. існувало понад 1300 польських шкіл з 84 тис. учнями і 800 вчителями (у Києві діяло – 13 шкіл, Житомирі – 2, Одесі – 2 та інш.). У листопаді 1917 року засновано у Києві Польський колегіум, що проіснував до 1919 року з 718 студентами (ректор Л.Яновський).
Намагання ЦР спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції, що наступили після збройних повстань у Петрограді, Києві та наступу радянських частин не було успішним. При голосуванні за IV Універсал на засіданні ЦР 21 січня 1918 р. представники неукраїнської демократії поставилися негативно до проголошення незалежності України. Таким чином, складні політичні обставини внутрішнього і зовнішнього порядку в яких діяла ЦР, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.
Гетьманська Українська Держава успадкувала від ЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, інших національних меншин. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств ЦР, вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українських гімназій, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 р. було відкрито в Києві І-й Державний Український Університет, а 22 жовтня ІІ-й Український університет у Кам’янець-Подільському, в Полтаві історично-філологічний факультет. Значними були досягнення у галузі культури за гетьманської доби. Засновано Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтв, Український Історичний Музей, Українську Національну бібліотеку, Українську Академію Наук, Український Театр драми та опери, Українську Державну Капелу, Симфонічний Оркестр та інш. За цей час було розпочато видавництво підручників по багатьом напрямкам.
Гетьманський уряд, його Міністерство закордонних справ з самого початку почали роботу щодо вирішення національного питання стосовно українців, які проживають в Росії (насамперед Кубанщина, Курщина, Воронежчина та Крим). Вже 7.05.1918 р. Рада Міністрів розглянула питання про необхідність приєднання Криму до Української Держави. Питання про Таврію й Крим обговорювалось також на спеціальній нараді, що відбулася 16.05.1918 р. в Міністерстві закордонних справ. Щодо майбутніх взаємин Криму з Україною, то більшість учасників наради схилялась до автономії і лише в крайньому випадку – до федерації. Присутні наголошували також на необхідність врахування громадської думки місцевого, зокрема мусульманського населення. Наприкінці вересня були вироблені умови, на яких Крим повинен був приєднатися до України: повна автономія, власний сейм, своя армія, статс-секретар у справах Криму при Раді Міністрів Української Держави.
Важливе значення для вирішення національних проблем мало врегулювання відносин з сусідніми державами. Гетьманський уряд вів дипломатичні переговори з РСФСР за повернення 10 повітів Воронезької, Курської, Орловської губерній, 4-х повітів Чернігівської губернії та третини Донської області заселених українцями, а також з Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією за повернення Закарпаття, Підляща, Галичини, Бессарабії, Буковини.
При цьому зазначимо, що під час гетьманського режиму П.Скоропадського секретар його уряду заявив про несумісність національних міністерств з політичною ситуацією в Україні. У липні 1918 р. гетьман анулював закон про національно-персональну автономію, ліквідував національні міністерства. Однак слід зауважити, що представники національних меншостей, які належали до заможних верств, підтримували гетьмана. Оскільки гетьманський уряд ішов назустріч інтересам польських землевласників, поляки позитивно ставилися до уряду Скоропадського. Весь час існування гетьманщини діяв Польський Виконавчий Комітет. Таким чином у період Гетьманської Української Держави було здійснено чимало кроків спрямованих на вирішення етнонаціональних проблем.
З приходом до влади Дирекції 18.12.1918 р. склалась суперечлива ситуація в галузі міжетнічних проблем. З одного боку було заборонено вживання російської мови, замінені російські вивіски на крамницях, з іншого, відновлена чинність закону про національно-персональну автономію. До затвердження національних міністерств тимчасово створено відділи у справах національних меншостей. Однак з різних причин розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ. В.Винниченко це пояснював тим, що за єврейською меншістю, як протектор не стояла жодна країна. Інші національні меншини відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові держави.
З початку відновлення влади Директорії частина українських поляків підтримала українців у їх боротьбі за самостійність, а згодом відмовилася, вважаючи не спроможними українців створити свою незалежну державу. Такі тенденції особливо загострились у зв’язку з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки та намірами її керівництва до злуки з УНР.
Політичні розбіжності серед керівних кіл національних меншин, національні погроми прирекли на невдачу наміри та ідеї Директорії щодо побудови незалежної держави.
Національне питання гостро постало також перед ЗУНР, створеної в жовтні 1918 р. Її представницький орган – Українська національна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, в своїх перших правових актах підкреслила, що всім громадянам ЗУНР будь якої національності і віросповідання надаються і гарантуються “громадська, національна і віросповідна рівноправність”. Основним національним меншинам – полякам, євреям, німцям було запропоновано обрати своїх представників до УН Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, вирішили не брати в них участі. Керівництво ЗУНР високо оцінювало закон про національно-персональну автономію УНР.
У листопаді 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з УНР щодо об’єднання усіх українських земель в одну державу. Перше рішення по цьому питанню УНРада прийняла 3.01.1919 р. одностайно. Акт злуки українських земель було урочисто завершено 22.01.1919 р. на Софіївській площі в Києві. Таким чином у період існування УНР було започатковано формування політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Але Дирекція не була спроможна об’єднати зусилля по захисту своїх позицій. 2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, і Київ негайно зайняли радянські війська.
Зазначено, що вперше в історії України етнонаціональні питання знайшли своє законодавче закріплення у нормативно-правових актах Центральної Ради та Директорії, які були досить систематизованими й безпосередньо торкалися забезпечення самовизначення української нації та національних меншин.
Одним із найвагоміших здобутків діяльності Центральної Ради є законодавче закріплення інституту національно-персональної автономії, який може виступати базою для розроблення законопроекту «Про національну-культурну автономію в Україні». Зважену національну політику Центральної Ради можна вважати вдалим проектом для сьогодення.
етнонаціональна політика П. Скоропадського спрямовувалася на підтримку розвитку української нації та національних меншин, хоча нормативно-правове регулювання етнонаціональних питань гетьманатом П. Скоропадського не відрізнялося впорядкованістю та систематизованістю.

№ 39 Проаналізуйте діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки, визначте роль і місце ЗУНР в історії державотворення.
Події Першої світової війни призвели до розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили українські землі. Українці, як і інші поневолені народи, заходилися розбудовувати власну державність. Той факт, що на уламках імперій постали одразу дві українські держави, які незабаром проголосили Акт злуки в єдину державу, свідчить про усвідомлення тогочасною політичною елітою - вихідцями з різних регіонів- необхідності побудови незалежної соборної Української держави. За короткий період ЗУНР удалося на законодавчому рівні до певної міри ефективно врегулювати суспільно-політичні та соціально-економічні відносини, уникнути міжнаціонального протистояння й хаосу, чого не змогли досягти діячі УНР.
Важливу роль у системі державотворення і формування нового правового поля молодої держави відіграла наявність у неї політичної еліти - діячів із необхідним державно-правовим досвідом. Із цієї точки зору західноукраїнські землі, які тривалий час перебували у складі Австрії та Австро-Угорщини, вигідно відрізнялися від Східної України, що була під владою Російської монархії.
Західні українці ще із середини XIX ст. брали участь у роботі австрійського парламенту, Галицького та Буковинського крайових сеймів, де вони послідовно обстоювали право на самовизначення українського народу. Вони мали певні можливості для легальної політичної діяльності. Все це позитивно вплинуло на формування прошарку національно-свідомої еліти, стало визначальним під час творення власних державних структур і підготовки в стислий термін необхідної нормативно-правової бази для забезпечення суспільного життя.
Початок власне державному життю на західноукраїнських землях було покладено після видання імператором Карлом І Габсбургом Маніфесту про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу (16 жовтня 1918 р.). Документ також передбачив утворення вищого представницького органу українців - Української Народної Ради (УНРади) на чолі з Є. Петрушевичем. Таке рішення було прийняте 18-19 жовтня 1918 р. на спільних зборах українських депутатів австрійського парламенту, Галицького і Буковинського крайових сеймів за участю широкого кола політичних, громадських та релігійних діячів.
Рада негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які "творять цілісну українську територію, уконституйовуються як Українська держава". Правда, тоді ще мова йшла про те, що вона перебуватиме у складі Австро-Угорщини. На засіданні УНРади 18 жовтня 1918 р. прийняли її Статут, у якому зазначалося, що вона є "конституційною складовою тієї частини українського народу, що живе в Австро-Угорській монархії, і її завдання - втілити його право на самовизначення та рішити його державну долю".
Дослідники відзначають високий фаховий та освітній рівень УНРади. З майже 200 депутатів 42% мали вищу освіту, 55 членів Ради - юридичну, а 52 особи - докторський ступінь1. Це значною мірою пояснює професійний підхід до справи і виваженість подальших кроків УНРади, до яких насамперед належать захоплення влади у краї й формування українських органів влади на місцях.
Від самого початку діяльність УНРади була спрямована на творення незалежної Української держави. 19 жовтня 1918 р. вона видала звернення до народу, в якому окреслила межі української території (Східна Галичина, Лемківщина, північно-західна Буковина й українська частина північно-східної Угорщини). Всім національним меншинам було запропоновано відрядити своїх представників до УНРади пропорційно до чисельності населення. Йшлося також про намір УНРади розробити власну конституцію, направити своїх послів на майбутню мирну конференцію тощо.
Важливе місце у державотворенні ЗУНР і формуванні нового правового поля в країні посідає Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель, прийнятий У Н Радою 13 листопада 1918 р. Хоча він був дуже короткий, не містив преамбули, а його норми виписано досить стисло, загалом він мав ознаки конституції держави. Закон нормативно закріплював назву держави, її територію і кордони в межах (етнічних земель), суверенітет держави, верховенство влади народу і делегування ним своїх повноважень владним органам. Наголошувалося на тимчасовому характері влади У Н Ради і Державного секретаріату до скликання Установчих зборів. Державним гербом ЗУНР стало зображення золотого лева на синьому полі. Від часу прийняття Тимчасового основного закону У Н Рада фактично перебрала на себе функції парламенту.
Намагаючись надати У Н Раді статусу органу всенародного представництва, її керівники поповнили склад парламенту представниками від усіх повітів і великих міст. На початку січня 1919 р. було створено Президію УНРади, що складалася з президента і чотирьох заступників.
Загалом процес державного будівництва ЗУНР мав ряд спільних рис із розбудовою УНР у Наддніпрянській Україні, а УНРада наслідувала деякі кроки Центральної Ради й намагалася уникнути помилок київських урядовців. Зокрема, спеціальним законом було підтверджено чинність на території ЗУНР австрійського законодавства, якщо воно не суперечило меті розбудови Української держави. Справедливо буде зазначити, що подібний документ щодо чинності законодавства Російської імперії та Тимчасового уряду прийняли в УНР, однак він був нечітким, і його фактично не втілили в життя.
До позитивних аспектів державотворення в ЗУНР належить унормування створення Української галицької армії (УГА), яка під час війни і протистояння з Польщею стала головним чинником забезпечення державної незалежності. Подібної оперативності й послідовності у військовому питанні так і не вдалося досягти діячам УНР ні за Центральної Ради, ні за Директорії. Це, зокрема, призвело до втрати національної державності в Україні.
Провідною ідеєю діячів УНРади було виправдати сподівання більшості населення краю щодо створення соборної незалежної Української держави шляхом об'єднання ЗУНР з УНР. Задля цього вели переговори з урядом гетьмана П. Скоропадського, а після повалення його влади - з Директорією УНР.
Юридичні аспекти злуки двох держав готували спеціальні комісії. У результаті спільної роботи й узгодження позицій 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено передвступний договір між УНР і ЗУНР про об'єднання в єдину державу. З січня 1919 р. Президія УНРади і Рада державних секретарів його затвердила. Водночас в ухвалі було зазначено, що до скликання Установчих зборів об'єднаної Української Республіки законодавча влада на західній території й далі належатиме УНРаді, а виконавча - Державному секретаріату як тимчасовим органам держави.
Об'єднання УНР та ЗУНР було юридично закріплено Універсалом Директорії про злуку двох держав від 22 січня 1919 р., положення якого містили чітку і недвозначну норму про об'єднання "на умовах, зазначених у постанові Західноукраїнської Народної Республіки від 3 січня 1919 р."1.
Отже, навіть після злуки влада на території Західної області УНР (таку назву дістала територія колишньої ЗУНР) де-юре залишалася в руках УНРади та її уряду. Це засвідчує і відрядження окремих делегацій від ЗУНР і УНР на міжнародні форуми. Виходить, що подальші кроки Директорії, зокрема військова угода з Польщею від 22 квітня 1920 р. та відмова від західноукраїнських земель на користь останньої, фактично не мали правових підстав.
На увагу заслуговує вирішення ЗУНР національного питання, яке у Західній Україні було не менш гострим, ніж у Наддніпрянщині. УНРада так і не встигла прийняти продекларованого закону про національно-персональну автономію. Однак фактично уряд ЗУНР послідовно дотримувався принципів поваги й забезпечення прав національних меншин.
Особливо це помітно у ставленні до поляків і євреїв. Із Польщею ЗУНР перебувала у стані війни, і зрозуміло, що позицію влади щодо поляків певною мірою обумовлював польсько-український конфлікт. Що стосується євреїв, то показовим є оприлюднення 1 квітня 1919 р. розпорядження уряду, адресоване українським повітовим комісарам, - "не ставити перешкод стремлінню жидів до політичної організації". Підтверджувалися повноваження місцевих єврейських рад та Єврейської національної ради Східної Галичини як найвищої інституції автономної влади євреїв. Толерантність та виваженість щодо національного питання вберегли ЗУНР від проявів антисемітизму - погромів, що мали місце у Наддніпрянській Україні.
Таким чином, у Західній Україні в досить стислий термін, під час українсько-польської війни, вдалося сформувати ефективну вертикаль влади, налагодити суспільно-політичне та економічне життя і створити необхідні умови для забезпечення життєдіяльності держави. На відміну від Наддніпрянщини, тут не існувало вагомих внутрішніх факторів руйнації держави, причин для втрати незалежності чи для розпаду ЗУНР.
Негативну роль відіграли зовнішні чинники - поразка Української галицької армії від більшого за чисельністю польського війська влітку 1919 р та визнання країнами Антанти 25 червня 1919 р. права Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини. Ризький договір Польщі з більшовицькою Росією 1921 р. у котре поділив Україну, на десятиліття відсунувши питання про єдину соборну Українську державу.

№ 40 Визначте причини поразки українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918-1919 рр.
З огляду на історичні умови (відновлення Польської держави та входження до неї Східної Галичини, антиукраїнська пропаганда у Європі) невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була несподіванкою. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною самосвідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галичан просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими в політичному та соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розраховували на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й матеріальну допомогу, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов’язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, принаймні, визнання законності українських прагнень.

№ 41 Назвіть та проаналізуйте причини поразки українського національного руху 1917-1920 рр.
1. Слабка соціальна база українського національного руху привела до неповної соціальної структури української нації.З усіх соціальних верств найбільш національно свідомої була інтелігенція
2. Міста переважно були русифіковані і стали базою впливу більшовиків.
3. Український рух спирався на дві непостійні соціальні групи — солдатів і селян. Вони були ще недостатньо політично зрілими, ще не спіткали ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавалися гаслам більшовиків.
4. Лідери української революції не змогли вчасно вибрати між вирішенням соц. Проблем і національнім звільненням
5. Нерішучість у питанні національної незалежності, також стримували наступальний темп української революції.
6. Відсутність дієвого адміністративного апарату на місцях, відсутність відповідно підготовлених кадрів.
7. Неповна усвідомлення необхідності створення боєздатної національної армії
8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції більшу частину потенційних спільників, які з недовірою ставилися до соціалістичних експериментів.
10. Відсутність чітких, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел — недооцінка значення пропаганди і роз’яснення цілей української революції серед народу.
11. Українські лідери були пройняті не духом прагматизму і реалізму, а перебували в полоні революційної романтики і соціального утопізму
12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху.

Першу поразку української революції 1917-1920 рр викликав цілий ряд причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з справедлививою думкою українського історика з діаспори. Лысяка-Рудницького, що «було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції, вона не досягла своєї кінцевої мети, але вона внутрішньо переродила товариство Україні … \» і \» … ні сорому в тому, щоб бути переможеним в боротьбі за свободу, навпаки, така поразка може стати джерелом духовного обнови, що з нього черпати сили наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі».

№ 42 Визначте особливості процесу входження України до складу СРСР.
Процес входження УСРР до складу Союзу РСР,умовно можна поділити на кілька етапів.
І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.
II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався.
III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).
Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: „більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам”. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію – зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з’їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України.
У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.
Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.

№ 43 Охарактеризуйте політичне і соціально-економічне становище України в перші роки після завершення революції та громадянської війни.

Після завершення революції і громадянської війни політичне і соціально – економічне становище України було надзвичайно важким. Украъна була доведена до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Не працювали цілі галузі виробництва. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.
Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика „воєнного комунізму”. Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. Війна, „воєнно-комуністичні” методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.
Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, який стався в Україні у 1921–1922 рр. Головною його причиною були не лише засуха, але й наслідки політики „воєнного комунізму”, тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн. люду. Лютувала епідемія холери.
Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації
Поряд з труднощами соціально-економічного характеру назрівала і соціально-політична криза. Значна частина населення мирилася з політикою „воєнного комунізму” в час війни, але не хотіла сприймати „надзвичайних” заходів радянської влади і в мирний час. Розпочалися селянські повстання проти політики радянської влади, зокрема виступила армія Махно, застрайкували робітники. Загострилися суперечки в більшовицькій партії щодо шляхів подальшого розвитку країни.
Таким чином, хоч ці виступи нещадно придушувались, проте стало очевидним, що політику „воєнного комунізму” необхідно міняти і йти на поступки, особливо селянам.

№ 44 Визначте причини проведення політики українізації в УРСР в 1920-ті – на початку 1930-х років та проаналізуйте її основні наслідки.
Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".
Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин;
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].
4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.
5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:
1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.
2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].
3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.
5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).
6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.
7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).
9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.
Слід сказати, що жо







Дата добавления: 2015-10-19; просмотров: 819. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Разработка товарной и ценовой стратегии фирмы на российском рынке хлебопродуктов В начале 1994 г. английская фирма МОНО совместно с бельгийской ПЮРАТОС приняла решение о начале совместного проекта на российском рынке. Эти фирмы ведут деятельность в сопредельных сферах производства хлебопродуктов. МОНО – крупнейший в Великобритании...

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ЦЕНТРА ТЯЖЕСТИ ПЛОСКОЙ ФИГУРЫ Сила, с которой тело притягивается к Земле, называется силой тяжести...

СПИД: морально-этические проблемы Среди тысяч заболеваний совершенно особое, даже исключительное, место занимает ВИЧ-инфекция...

Основные разделы работы участкового врача-педиатра Ведущей фигурой в организации внебольничной помощи детям является участковый врач-педиатр детской городской поликлиники...

Ученые, внесшие большой вклад в развитие науки биологии Краткая история развития биологии. Чарльз Дарвин (1809 -1882)- основной труд « О происхождении видов путем естественного отбора или Сохранение благоприятствующих пород в борьбе за жизнь»...

Этапы трансляции и их характеристика Трансляция (от лат. translatio — перевод) — процесс синтеза белка из аминокислот на матрице информационной (матричной) РНК (иРНК...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия