Влада як явище 3 страница

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняттю «політична система суспільства».

2. Які підходи до визначення сутності та функцій політичної системи існують у сучасній політичній науці?

3. Якою є структура політичної системи та як взаємопов′язані між собою її елементи?

4. Охарактеризуйте типи політичних систем та критерії за якими їх виділяють в сучасній політології.

5. Які функції виконує політична система у суспільному житті?

6. Охарактеризуйте процес становлення та функціонування політичної системи України? Що, на вашу думку, впливає на становлення України як правової держави з розвинутим громадянським суспільством?

Рекомендована літеретура

1. Білоус А. Політико–правові системи: світ і Україна: Навч.посібник. – К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000.

2. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку /Ред.кол. Ф.М. Рудич та ін. – К.: Парламентське вид–во, 1998.

3. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза. – 1997. – 395 с.

4. Політологія /Навч. посібник /О.О.Волинець, М.П.Гетьманчук, В.В.Гулай, С.І.Дорошенко, І.Р.Малик, О.Ю.Мороз, Р.Я.Пасічник, О.В.Піскорський, П.П.Ткачук, В.І.Харченко. – Серія „Дистанційне навчання”. – № 28. – Львів: Видавництво НУ „Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.

5. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

6. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада Плюс, 2004. – 392 с.

7. Фісун О. Типологія політичних систем: основні підходи //Політичний менеджемент. – 2005. – №5. – С.39–50.

8. Easton D. The Political System: An Inquiry into the State of Political Science. – New York, 1953.

 

Додаткова література

1. Гавриленко І. Політична система суспільства //Політологічні читання. – 1993.– №1.

2. Дербишайр Д.Д., Дербишайр Я. Политические системи мира. В 2-х томах. Пер с. англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004.

3. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. – К.: Основи, 1996.

4. Основы теории политической системы /За ред. Ю.А. Тихомирова, В.Е.Чиркина. – М.: Наука, 1995.

5. Политическая энциклопедия: в 2-х т. /Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г.Ю. Семигин. – М.: Мысль, 2000.

6. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. М., 1995.

7. Станистебан Л. Политические системы и легитимность //Диалог.–1993.–№4.

8. Уилсон Дж. Американская политическая система //США–ЭПИ.–1997.–№ 2.

9. Шаповал В. Конституційні системи зарубіжних країн. – К., 1992.

10. Якушик В. Політична система та політичний режим //Політична думка. – 1994. – №1.

РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Політичний процес: сутність, етапи та різновиди.

2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми.

3. Ефективність політичного функціонування.

4. Політичні технології: поняття та класифікація.

5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.

 

1. Політичний процес: сутність та різновиди.

Аналіз політичного процесу - одна з найважливіших проблем політичної науки. На відміну від класичної політології, яка зосереджувалась на філософських питаннях про те, якою має бути влада, сучасну політологію найбільш цікавлять прагматичні питання: як саме здійснюється політична влада, наскільки вона є дійовою та компетентною, чи ефективні політичні рішення тощо. Загалом, у найширшомурозумінні політичний процес — це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається вико­нанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

Його можна представити:

- як сукупність видів і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої цілі в політичній сфері;

- як певну послідовність політичних дій і подій;

- як функціонування політичної системи в часовому вимірі та зміну її станів.

IIолітичний процес може розгортатися у різних просторових межах - на рівні будь-якого політичного співтовариства, що в тому чи іншому аспекті виступає як єдине ціле, як система. На цій підставі виділяють наступні політичні процеси:

- світові (глобальні);

- регіональні;

- національні (внутрішньо-державні).

Про світовий політичний процес можемо говорити у випадках, коли міжнародна співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.

Об’єктивні умови існування, спільне історичне минуле, подібні проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, щоб розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того, наскільки тісним є їхнє організаційне об’єднання. А відтак можна говорити про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної чи Східної Європи, тобто про регіональні процеси.

Політичні процеси, що відбуваються всередині окремих країн - це національні політичні процеси.

Стосовно кожного з цих політичних співтовариств поняття політичного процесу вживається як в однині (загальносистемний процес), так і в множині (парцелярний процес).

Загальносистемний процес розуміється як функціонування політичних інституцій та сукупна діяльність суб’єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. В кожному співтоваристві або суспільстві він має свою специфіку, етапи та результати. Особливістю розгортання політичного процесу в Україні в наш час, наприклад, є його значна утрудненість політичних перетворень через відсутність державницького досвіду, достатньої кількості поміркованих політиків, тривалу економічну кризу, зовнішній тиск та інше.

Парцелярний політичний процес виникає тоді, коли в рамках даної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюємо різноспрямовані часткові процесисукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб’єкти політики прагнуть досягнути своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, сьогодні чітко розрізняємо державотвор­чий процес, процеси національного відродження, економічної і політичної реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату. Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.

Структурними елементами політичного процесу є:

1) формування цілей і завдань політичних структур;

2) конституювання та організація політичних інститутів;

3) прийняття та виконання управлінських рішень;

4) контроль за функціонуванням політичних інститутів та організацій;

5) підтримка функціонування політичних інститутів та організацій.

Етапи політичного процесу:

І - етап презентації політичних інтересів;

ІІ - етап прийняття політичних рішень і формування політичної волі;

ІІІ - етап реалізації політичної волі, виражений у формі управлінських рішень.

Різновиди політичних процесів:

1) за об’єктами політичного впливу (внутрішньополітичні та зовнішньополітичні);

2) за формами політичного регулювання соціальних відносин (базові та периферійні);

3) за ступенем публічності (відкриті та приховані);

4) за критерієм стійкості взаємозв’язку соціальної та політичної структур суспільства (стабільні та перехідні);

5) за характером перетворення влади (революційні та еволюційні).

Отже, політичний процес являє собою сукупність всіх динамічних змін у поведінці та відносинах суб’єктів, у виконанні ними ролей та функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.

Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.

 

2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми.

Політична діяльність — специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямо­ваний на здобуття та здійснення влади або впливу на неї.

Прикладами політичної діяльності можуть бути: дебати в парла­менті, переговорний процес, вибори, референдум, мітинг, пікетування, державний переворот і т. ін.

Політична діяльність не може бути прерогативою лише "сильних особистостей", "творчих еліт" або тих структур, які спеціально створені для здійснення політичної влади. Нею можуть займатися люди на різних рівнях суспільної системи. Політичною діяльністю вважаємо не лише прийняття рішень центральними органами державної влади (діяльність еліт), а й різні форми політичної активності людей внизу „владної піраміди” (діяльність мас), що прагнуть виразити своє ставлення до окремих політичних проблем,вилинути на ті чи інші політичні тенденції або рішення.

Особливості політичної діяльності:

1. Специфічний зв'язок діяльності й бездіяльності, позитивних політичних дій, зміст яких полягає у тому, щоб "зробити щось" задля досягнення певноїмети, і негативних політичних впливів, суттю яких є те, щоб „перестати щось робити” і „дозволити” статися певним подіям.

2. Особливе співвідношення виявів вмотивованої цілеспрямованої активності політичного суб'єкта і різних форм не усвідомленої, спонтанної участі людей у політиці, раціональних та ірраціональних спонук і складників політичної діяльності.

3. Пара­доксальність наслідків політики. Іноді бувають ситуації, за яких нібито продумана і цілеспрямована політична діяльність призводить до зовсім інших, часто про­тилежних, неочікуваних і небажаних наслідків.

Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії, виділяють два основних рівні політичної діяльності:

1) елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї регульованої діяльності стосовно самих себе, суспільних груп, суспільних відносин;

2) рівень масової участі (або масової політики) - через розмаїті форми якої народ реалізує своє право контролю за діяльністю владних структур.

Залежно від того, хто й навіщо займається політикою та на який об’єкт спрямована його діяльність, змінюється зміст і форма самої політичної діяльності. Класифікація політичної діяльності здійснюється за суб’єктами, об’єктами та рівнем інноваційності (спрямованістю в минуле чи майбутнє), а саме:

І. За кількістю суб’єктів політики та ступенем взаємозалежності між ними діяльність може бути:

1) індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів (у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;

2) колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);

3) групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);

4) загальносуспільна: національно-визвольна боротьба, революція.

ІІ.За змістом та об’єктом виділяють:

1) діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження)

2) діяльність, спрямовану на створення, вдосконалення та заміну політичних інститутів та політико-правових норм (владно-управлінських структур);

3) діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).

ІІІ. За рівнем інноваційності (спрямованості у майбутнє чи минуле):

1) інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних курсів держави;

2) стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах, відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних, руйнівних змін;

3) консервативна, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;

4) реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення важливих інститутів і форм суспільного життя.

Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють наступні види політичної діяльності:

- революційну (вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин – захоплення влади новими політичними силами, найчастіше насильницькими методами та залучення до цієї діяльності широких верств населення.);

- реформаторську (є складним процесом поступового перетворення існуючої суспільної системи та її окремих елементів – без руйнування основ цієї системи).

3. Ефективність політичного функціонування.

Політична діяльність (як індивідуальна, так і колективна, як спонтанна, так і організована) оцінюється насамперед за своїми конкретними наслідками, котрі певною мірою впливають на якісні зміни в суспільстві. Зміни охоплюють різноманітні сфери суспільних відносин, які розвиваються, удосконалюються, або, навпаки, деградують та руйнуються, унаслідок чого виникає потреба у формуванні нових відно­син. І зміцнення старих, і створення нових відносин є передусім завдан­ням політичних інституцій. Ефективність їх функціонування вимірюється відношенням досягнутого результату (у сфері їх компетенції) до максимально можливого або раніше запланованого.Це може стосуватися розподілу влади, власності, національного доходу, соціальних та культурних благ і т.д.

Поняття ефективності можна застосовувати не до всіх рівнів політичної діяльності, а лише тих, де існує більш-менш усвідомлена мета, де політико-управлінська діяльність спрямована на досягнення конкретного результату, тобто на рівні політичного функціонування владних структур (елітарної політики).

Щодо масового рівня політичної діяльності, змістом якої є висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, то тут дуже важко виділити кількісні та якісні критерії для порівняння досягнутого і запланованого. Іноді ефективність тієї чи іншої акції (мітингу, демонстрації) вимірюється уже самим фактом її здійснення. Тому тут доречніше говорити про впливовість окремих форм діяльності, тобто про те, наскільки даний мітинг, демонстрація підштовхнули владні структури до прийняття певних рішень.

Ефективність політичного функціонування — це фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій державного управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп: їх здатністю зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному про­гресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення.

Результативність політичної діяльності залежить від наступних чинників:

1) від володіння інформацією про політичні відносини горизонтального типу (між суспільними групами);

2) від володіння інформацією про політичні відносини вертикального типу (між центральними та місцевими органами влади та населенням);

3) від розроблення політичних технологій досягнення результатів політичної діяльності;

4) від обраних цілей;

5) від прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу, передбачення можливих наслідків.

Критеріями оцінки результативності врядування також є:

1) задоволення потреб національного розвитку;

2) реалізація культурних потреб;

3) рівень міжнародного визнання;

4) визнання населенням норм, що регулюють процес вироблення і здійснення політики.

Ефективність політичного функціонування можна розглядати також із позиції балансу сил: яка суспільна енергія потрібна для збереження інститутів державного врядування, яким є співвідношення здобутків і затрат при здійсненні влади. Вона залежить від легітимності влади, готовності більшості населення визнати законність властивих їй принципів діяльності, пристосуватись до владних вимог. Чим більше зусиль докладає влада, щоб забезпечити прийнятність свого врядування, домогтися прихильності мас, тим більшим має бути її бюрократичний апарат, тим більше енергії вона вилучатиме з економічної або суспільно-корисної діяльності на підтримання власного існування.

Досягнення ефективності політичної функціонування багато в чому залежить від адекватного умовам даної країни вибору цілей і формулюван­ня завдань розвитку суспільства, вироблення політичної стратегії.

 

4. Політичні технології: поняття та класифікація.

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Суб’єкти політики, які активно впливають на процеси прийняття політичних рішень, рідко вдаються до експромтів. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політичні технології — це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, ігноруючи загальні й довготермінові наслідки своєї діяльності, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію.

Типологія політичних технологій:

1) аналітичні (технології збору та аналізу політичної інформації);

2) директивні (технології прийняття політичного рішення);

3) мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення).

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягнути успіху. На основі зібраної інформації та її аналізу кандидат на ту чи іншу політичну роль формує свою політичну позицію, або іншими словами - приймає політичні рішення.

Складовими аналітичних виборчих технологій виступають:

- аналіз громадської думки для складання точної картини настанов та думок людей на момент проведення опитування;

- аналіз результатів минулих виборчих компаній, що має на меті відстежити динаміку змін в регіоні;

- демографічний та соціальний аналіз електорату;

- проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, моніторинг громадської думки;

- аналіз проблем регіону;

- аналіз виборчої компанії опонентів.

Загалом аналітичні технології допомагають перевести політичну інформацію та її аналіз у гасла, пункти програм, вимоги до влади, які виборці можуть зрозуміти та підтримати.

Політичні аналітичні технології передбачають також знання закономірностей так званої „виборчої інженерії”. Цим терміном позначають порівняльне дослідження різних виборчих округів, що має на меті визначитися у маневрах претендента і таким способом підвищити його шанси на обрання.

Особливістю директивних технологій є не лише спосіб прийняття політичного рішення, а й усвідомленим вибором напряму і способу дії для тих, хто приймає це рішення.

З директивних технологій що їх використовують при форму­люванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють такі "технології змісту":

- акумуляційна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

- інноваційна технологія, що передбачає обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечує оригінальність і ефективність програми;

- технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм. Аналіз програм кандидатів у депутати різних рівнів переконує, що головним їх недоліком є перенасиченість абстрактними гаслами справедливості, гуманності, демократії без визначення шляхів і механізмів їх реалізації.

Ефективність політичної діяльності також значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам удається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень. Політична мобілізація - це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення. Мобілізуючі технології передбачають високий рівень участі мас у політиці.

Мобілізуючі технології поділяються на:

- раціональні (м’які, що спираються на переконання та жорсткі, що спираються на примус);

- ірраціональні (посилання на авторитет та маніпуляції).

 

5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.

Особливістю будь-якої форми політичної діяльності, серцевиною усього процесу політичного функціонування, що забезпечує виконання політичною системою її головних функцій, є прийняття і реалізація політичних рішень. Рішення є засобом узгодження інтересів, розв'язання назрілих проблем суспільства.

Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох аспектах. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Таким чином, політичні рішення поділяються на:

1) загальнодержавні, регіональні та місцеві;

2) колегіальні та одноосібні;

3) стратегічні і тактичні;

4) оперативні рішення (їх приймають задля вирішення гостроактуальних поточних проблем);

5) функціональні або дисфункціональні.

Суб’єктами процесу прийняття політичних рішень є або безпосередньо громадяни, або опосередковано їх представники у представницьких органах, політичних організаціях, чи взагалі владні структури.

Стадії прийняття політичних рішень:

1. Висловлення інтересів і підготовка громадської думки. На першій стадії відбувається фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця стадія передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.

2. Підготовка рішення — стадія, в якій беруть участь різні співпра­цюючі організації, експерти, із залученням (прямим або опосередкованим) зацікавлених сторін, урахуванням їх думки. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Отже, важливо визначити, від яких факторів цей вибір залежить:

по-перше, він залежить від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики. Якщо пропонується лише один політичний курс, неможливо говорити про вибір і про прийняття рішення;

по-друге, характер вибору грунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності. Особливої ваги на стадії підготовки рішення набувають аналітичні політичні технології.

3. Прийняття рішення — це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноособово і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Здатність приймати рішення можна віднести до найнеобхідніших якостей політичного діяча, що є одним із факторів ефективності політичної діяльності.

4. Реалізація політичного рішення. На цій стадії важливу роль відіграють норми права, оскільки на їх основі діють органи влади і державної адміністрації. Для формування нормативної поведінки індивіда або суспільної групи, яких стосується прийняте рішення, використовують не тільки правові норми, а й різні мобілізуючі політичні технології, про які говорилося вище.

 

 

Питання для самоконтролю

1. Назвіть різновиди політичного процесу.

2. Охарактеризуйте особливості політичної діяльності?

3. Проаналізуйте чинники ефективності політичної діяльності?

4. Дайте характеристику аналітичних, директивних та мобілізуючих технологій.

5. Охарактеризуйте стадії прийняття політичного рішення.

 

Рекомендована літеретура

1. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр. - К.: Вид-во „Основи”, 1995. - 176 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник. - 7-е вид-ня.- К., „Знання”, 2008. -415с.

3. Кузь О.М. Політологія. - Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004. - 340 с.

4. Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. - К.: Вид-во „Академія”, 2006. - 567с.

5. Політологія / За ред. А. Колодій. - К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003. - 664 с.

6. Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник. - К.: НМЦВО, 2005. - 250 с.

7. Холод В.В. Політологія. - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. - 480 с.

Додаткова література

1. Балашов А. Н. Технология избирательной кампании в западной политической науке // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 62-79.

2. Головатий М. Мистецтво здобувати владу // Політичний менеджмент. – 2003. - № 1. - С. 49-58.

3. Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2002. – 176 с.

4. Джабасов А. А. Политические технологии избирательных кампаний: проблема категориального осмысления // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 56-62.

5. Кабаченко А. П. Политический процесс и политическая система: источники саморазвития // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2001. - № 3. – С. 102-119.

6. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М.П. Гетьманчука. - Львів: Військовий інститут, 2006. - 228 с.

7. Соловьев А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник. - Москва: Аспект Пресс, 2000. - 559 с.

8. Телешун С. О., Баронін А. С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. – Київ: Вид. Паливода А. В., 2001. – 112 с.

РОЗДІЛ 5. ОСОБИСТІСТЬ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

1. Процес політичної соціалізації.

2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації.

3. Причини та види політичної бездіяльності.

 

1. Процес політичної соціалізації.

Кожна людина народжується, живе та формується у певному суспільстві. В процесі своєї життєдіяльності людина навчається певних, притаманних даному суспільству норм поведінки, засвоює традиції, мораль, звичаї, культуру, систему цінностей, які визначають внутрішню структуру особистості та спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство виступає як «навчальна система», а сам процес «навчання» особи – є соціалізацією.

Таким чином, соціалізація – процес входження людини у суспільство, під час якого людина в умовах спілкування з іншими людьми та різноманітними соціальними групами, що відбувається в різноманітних сферах людської життєдіяльності, вчиться думати і поводитися у соціально допустимий спосіб та активно відтворювати засвоєний соціальний досвід.

Складовою загальної соціалізації є політична соціалізація. Від політичної активності людини, її ставлення до політичних інституцій, розуміння поточної політики держави, усвідомлення можливості свого впливу на перебіг та зміст політичного процесу в значній мірі залежить результативність та ефективність функціонування політичної системи та державної політики в цілому. В демократичному суспільстві, особа, яка бере активну участь у політиці, здатна не лише самореалізовуватись, а й, відповідно до своїх потреб та інтересів впливати на політичну свідомість та поведінку інших людей, виклиеати зміни у політичних відносинах. Власне, процес входження та активного залучення людини до політики можна потрактувати як політичну соціалізацію.