Влада як явище 6 страница· ідеологічну – що виражає необхідність у згуртуванні, захисті інтересів групи чи суспільства загалом, у збереженні завойованих владних позицій; · комунікативну – що забезпечує взаємодію суб′єктів політики з інститутами влади та між собою; · прогностичну – що відображає здатність індивідів та груп формулювати цілі, оцінювати перспективні напрямки розвитку політичних процесів; · виховну – що визначає спрямованість політичної активності людей, можливість їх впливу на політичну поведінку інших відповідно до індивідуальних цілей та ідеалів. Реалізація політичною свідомістю даних функцій залежить передусім від стабільності чи нестабільності суспільних умов, в яких вони реалізуються, що зумовлює переважання одних з них над іншими. 3. Рівні та типи політичної свідомості. У політичній свідомості залежно від способу освоєння політичної дійсності виділяють два основні рівні – раціональний та ірраціональний (емоційний). Раціональний рівень політичної свідомості передбачає наявність у особи соціального досвіду, власної системи цінностей, здійснення продуманого вибору та усвідомлення його наслідків. Ознаками раціонального рівня політичної свідомості є: · цілісність; · систематизованість (узгодження соціальних ідеалів та принципів з політичними поглядами); · здатність до прогнозування (політичні ідеї). Раціоналізація політичної свідомості можлива лише за наявності стабільного розвитку економіки, зростання добробуту, закріплення у політичній культурі демократичних цінностей, становленні реальної конкуренції політичних еліт, що ускладнюють можливості появи утопічних проектів. Ірраціональний (емоційний) рівень політичної свідомості творить сукупність упереджень, ілюзій, символів, міфів, чуток, навіювань, які відображають щоденні потреби та інтереси людей. Цей рівень характеризується підвищеною емоційністю, несистематизованістю, суперечливістю, уривчастістю. Значення емоційних чинників зростає за умов матеріальної нестабільності, що породжує зростання емоційного напруження, за незначного політичного досвіду, що сприяє некритичному ставленню до політичної дійсності, сприйняттю всього на віру. Основним носієм емоційної політичної свідомості є натовп як сукупність людей, що не мають спільної усвідомленої цілі та знаходяться у стані сильного емоційного збудження. У натовпі торжествує анонімність, рівність, безвідповідальність. Всі учасники натовпу вірять у власну безнаказаність, а тому здатні як до безладу, так і до геройства, ентузіазму. При раціональному баченні домінують усвідомлені наміри, що робить поведінку відповідальною, в той час як у натовпі переважають індивідуальні безсвідомі уявлення. Раціональні та ірраціональні елементи тісно переплетені. Дослідники доводять, що навіть в умовах демократії жодні програми, дії не будуть сприйняті масами, якщо вони суперечать їх політичній психології. Так, статистичні дані засвідчують, що лише третина виборців орієнтується на програми кандидатів, натомість для більшості населення важливим є те, як виглядає кандидат, вони дотримуються сформованих сімейних традицій, особистих симпатій. Для кращого розуміння сутності політичної свідомості дослідники виділили такі її різновиди. Так, за рівнем проникнення, усвідомлення сутності політики та політичної влади виділяють свідомість буденну (емпіричну), фахову (державну) та наукову (теоретичну). Буденна (емпірична) політична свідомість властива для основної маси населення, формується впродовж щоденного життя у вигляді уявлень, поглядів, настроїв, почуттів, намірів тощо. До цієї свідомості входять також уявлення минулих поколінь, традиції, звичаї, звички, які люди сприймають як власні. Ці уявлення виникають внаслідок безпосередньої участі населення у політичному житті та фіксації безпосередніх проявів політичного процесу. Буденна свідомість виникає стихійно, з практичної діяльності людей, з їх життєвого досліду. Саме тому дослідники стверджують, що її образи часто є поверхневими, не відділеними від емоцій, стихійними, розмитими, суперечливими, такими, що формуються під впливом побутових уявлень та суджень про політику. Водночас ці уявлення є гнучкими, вони можуть коректуватися та перевірятися щоденною практикою. Такі уявлення відображають відношення суб′єктів політичної влади, та зумовлені рівнем економічного та соціального розвитку. Часто саме на таку свідомість впливають лідери-популісти, в демагогічних закликах яких – обіцянки втілення у життя певної ідеальної нереальної моделі майбутнього суспільного розвитку. Фахова (державна) політична свідомість притаманна для чиновників державного апарату, політиків. Вона характеризується наявністю систематизованих знаннь про державну політику, демократію, виявляється у вміння керувати та управляти політичними процесами на загальнодержавному та регіональному рівнях. Цей рівень свідомості передбачає компетентність, професіоналізм, противагою йому є дилетантизм, що проявляється у відсутності необхідних знань, організаційних здібностей, непередбачуваності результатів та наслідків власних дій та прийнятих рішень. Наукова (теоретична) свідомість притаманна для дослідників, які вивчають певні аспекти політичного життя суспільства. Характеризується глибокими дослідженнями соціальної дійсності та теоретичними узагальненнями політичних явищ, повнотою розкриття, адекватністю відображення їх сутності. Дослідники стверджують, що якщо буденна політична свідомість виникає внаслідок практичного освоєння дійсності у процесі повсякденної діяльності, узагальненого життєвого досвіду людей, то теоретична свідомість передбачає більш-менш організовану працю: йдеться про розробку різноманітних політичних уявлень, ідей, концепцій суспільного розвитку, які творять ідеологію. На відміну від буденної свідомості теоретична свідомість є вільна від почуттів та настроїв. Саме тому теоретичне усвідомлення дає змогу вирішувати найважливіші політичні завдання, виробляти концептуальні підходи до трактування політичної дійсності, розробляти різноманітні форми контролю за реалізацією політичних рішень. Основним ознаками теоретичної політичної свідомості є систематизація, цілісність та здатність до прогнозування. За носіями (суб’єктами) політичної свідомості її поділяють на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Індивідуальна політична свідомість передбачає індивідуальну інтелектуально-психологічну діяльність окремої людини, що включає формування відчуттів, інтелектуальну роботу, емоції та волю, що спрямовані на усвідомлення людиною своєї ролі та місця у політичному житті, власних прав та свобод, вміння їх реалізувати у конкретно–історичних ситуаціях. Індивідуальна політична свідомість формується, зазвичай, під впливом необхідності реалізації певних потреб: фізіологічних (у їжі, житлі, безпеці тощо), суспільних (у свободі, соціальному статусі, знаннях тощо). Ієрархія цих потреб у кожної людини визначає мотиви політичної поведінки та політичні орієнтації. Базові потреби можуть формувати різноманітні життєві позиції: конформістські («бути як всі»), ескопістські (відсторонення від участі у суспільному житті, як йоги, члени релігійних сект), на виживання, прагнення кар′єри, влади, творчої реалізації, розширення знань, духовного збагачення, альтруїстські орієнтації (захистити інших) тощо. Групова свідомість – це політичні уявлення та почуття певних соціальних спільнот, класів, верств, демографічних, професійних та інших груп. Масова політична свідомість є складнішою за групову і відображає політичну свідомість суспільства загалом. На основі особистих потреб та життєвих орієнтацій, у індивідів формуються уявлення про їх власні місце та роль у політиці, співвідношення з суспільними групами, владою. Ці уявлення виявляються у громадській думці, яка відображає ставлення (приховане чи явне) різних груп суспільства до політичних фактів та подій, важливих проблем розвитку суспільства, його політичної, економічної, культурної систем тощо. Окрім цього масову політичну свідомість розглядають при аналізі випадкових та нестабільних аморфних об′єднань людей (на мітингу, демонстрації, у натовпі), як таку, що має актуальне змістовне наповнення в межах конкретної політичної ситуації. Для такої свідомості властиві розірваність, суперечливість, здатність до несподівано швидких змін. За своїм змістом масова свідомість є сукупністю ідей, уявлень, у тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що доступні масам та здатні викликати у них інтерес і відображають всі сторони життя суспільства. У ній переважає міфологічність, готовність до спонтанної політичної дії. Суспільна політична свідомість є свідомістю макроколективів (населення країни, континенту, представників історичної епохи, націй та етносів), які сприймають думки, ідеї, образи, які ними не вироблені, але сприймаються як власні. На суспільну політичну свідомість накладають відбиток історичні, соціально-культурні та національні традиції, давні звичаї та вірування народу, суспільні установки, цінності, ідеї тощо. Кожен з розглянутих рівнів політичної свідомості не функціонує ізольовано: вони взаємодоповнюються, проникають один в одного, формуючи, таким чином, політичну свідомість загалом. Характеристики різних її типів дають можливість зрозуміти останню не лише як специфічну форму мислення, але й як вияв політичних інтересів громадян, класів, суспільних верств тощо. Політична свідомість впливає на політичне життя, визначаючи спрямування політичної діяльності різних спільнот, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів. Саме тому лише досягнувши певного рівня її розвитку, учасники політичного процесу спроможні якнайкраще усвідомити власні політичні потреби, інтереси у політиці, а також визначити способи їх реалізації.
Схема 7.1. Сутність, зміст та специфіка політичної системи
Таблиця 7.1.
Структура політичної свідомості
Таблиця 7.2. Функції політичної свідомості
Таблиця 7.3. Типи та рівні політичної свідомості
Питання для самоконтролю 1. У чому сутність політичної свідомості? 2. Назвіть фактори формування політичної свідомості. 3. Як співідноситься політична свідомість з політичною культурою у політичному процесі? 4. Охарактеризуйте структурні елементи політичної свідомості. 5. Дайте характеристику масовому та індивідуальному рівням політичної свідомості. 6. Виділіть основні функції політичної свідомості. 7. Розкрийте зміст основних типів політичної свідомості.
Рекомендована літеретура 1. Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи: Монографія. – К.: Генеза, 2003. – 320с. 2. Головатий М. Ф. Політична психологія: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2001. – 136 с. 3. Кривошеїн В. Політичне світосприйняття: спроба побудови елементарної системи //Людина і політика. – 2001. – №5. – С.58–72. 4. Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции развития. – К.: Наук. думка, 1993. 5. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза. – 1997. – 395 с. 6. Політологія /Навч. посібник /О.О.Волинець, М.П.Гетьманчук, В.В.Гулай, С.І.Дорошенко, І.Р.Малик, О.Ю.Мороз, Р.Я.Пасічник, О.В.Піскорський, П.П.Ткачук, В.І.Харченко. – Серія „Дистанційне навчання”. – № 28. – Львів: Видавництво НУ „Львівська політехніка”, 2005. – 360 с. 7. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с. 8. Психологія масової політичної свідомості та поведінки /Відп. ред. В.О.Васютинський. – К.: ДОК–К, 1997. – 164с. 9. Сергиенко П.А. Массовое политическое сознание: проблемы формирования и развития. – К.: Лыбидь, 1991. – 176с. 10. Сергиенко П.А. Политическое мышление: проблемы формирования. – К: Знание, 1986. – 48с. Додаткова література 1. Варивода Я. Масова свідомість як об′єкт національної безпеки //Людина і політика. – 2001. – №2. – С.88–96. 2. Васютинський В.О. З досвіду психосемантичного вивчення масової політичної свідомості України //Українські варіанти. – 1997. – №1. – С.13–19. 3. Кирбят′єв О.Л. Громадська думка та її місце в структурі суспільної свідомості //Нова парадигма. – 2002. – Випуск 23. – С. 195–202. 4. Матвієнків С. Масова політична свідомість як регулятор політичної поведінки людей //Вісник Львівського університету. – Серія: Філософські науки. – 2000. – Вип. 2. – С. 214-223. 5. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. – К.: ІПІ ЕНД, 2002. – 272с. 6. Носков В., Кальянов А., Єфросинина О. Правосвідомість у соціально–політичному розвитку людини //Політичний менеджмент. – 2005. – №5. – С.125–133. 7. Овсянецька Л.П. Ціннісні орієнтації як фактор життєдіяльності і розвитку особистості /Л.П.Овсянецька //Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай. – 1998. – Вип. 2 – Ч.1. 8. Психология и психоанализ власти. В 2–х томах. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ», 1999. 9. Руденко Ю. Політична свідомість: визначення та актуальні дослідження в контексті розвитку вітчизняної політичної науки // Людина і політика. – 2001. – № 4. – С. 107-114.
РОЗДІЛ 8. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА. 1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства. 2. Структура та функції політичної культури. 3. Рівні та типи політичної культури. 4. Політична культура України. 1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства. Політична культура є складовою частиною загальнонаціональної культури, що відображає політичний досвід певного суспільства, набутий ним у ході власного історичного розвитку. Цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей та відображається у їх орієнтаціях й установках, які визначають політичну поведінку. Культуру у найзагальнішому її трактуванні визначають як специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, що представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях, у сукупності відносин людей з природою, у їх ставленні до себе та інших. Політична культура є сукупністю стійких уявлень та орієнтацій, норм та цінностей, які підтримуються більшістю суспільства, сприяють нормальному функціонуванню політичної системи та її інститутів, підтримці суспільного порядку та згоди, регулюють участь громадян у політиці. Політична культура є системою орієнтацій та установок на політичні об’єкти, а також сформованих на їх основі зразків поведінки. Політична культура є стійкою характеристикою політичної системи (складного актора), одним із параметрів політичного процесу у певній країні, регіоні. Вона здійснює значний вплив на формування та функціонування політичних й державних інститутів, надає значимості політичним процесам, визначає характер взаємозв’язку держави та громадянського суспільства. Саме тому рівень розвитку політичної культури засвідчує «якість» політичної системи. Політична культура відображає політичну та юридичну компетентність громадян, громадських та політичних діячів, їх політичну поведінку. До проблематики політичної культури звертались Н.Макіавеллі, Ш.Л.Монтеск′є, Ж.Ж.Руссо, А.де Токвіль тощо, хоча сам термін «політична культура» вперше вжитий німецьким філософом-просвітником Йоганом Гердером (1744 – 1803) лише у XVIII столітті, тоді як теоретичне обґрунтування питань політичної культури та активне їх застосування для аналізу політичної дійсності було розпочате у 50-60 роках ХХ століття. У сучасній політичній науці виділяють дві основні концепції цього явища. Першу концепцію заклали Г.Алмонд та С.Верба у 1956 році у статті «Порівняльні політичні дослідження». Під «політичною культурою» Г.Алмонд розумів певний зразок орієнтацій на політичні дії, який відображає особливості кожної політичної системи. Поняття «політична культура» вказує на специфічні політичні орієнтації індивіда – установки по відношенню до політичної системи та її різноманітних частин та установки щодо ставлення до власної ролі у цій системі. Іншими словами, політична культура – це політична система, втілена в знаннях, почуттях та оцінках населення. Дана концепція отримала свій розвиток в роботах Л.Пая, С.Хантінгтона, Д.Елазара, А.Брауна. Другу концепцію сформували вчені, які включають у політичну культуру ще й зразки політичної поведінки. Так, Д.Пол визначив політичну культуру як конфігурацію цінностей, що лежать в основі політики суспільства. У.Розенбаум розумів під політичною культурою концептуальне позначення почуттів, думок та поведінки, які ми помічаємо чи робимо висновки з спостереження за людьми, що живуть повсякденним життям. На думку Є.Баталова, політична культура – це система історично складених, відносно стійких установок, переконань, моделей поведінки, що проявляються у безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства. Таким чином, політична культура є складним феноменом, в основі якого лежать цінності, традиції, історична пам’ять, ідеали, символи й нормативні уявлення про владу та моделі політичного устрою суспільства, які породжують у свідомості суб’єктів політичної системи певні орієнтири у політичному житті та цілі політичної діяльності, які згодом трансформуються у знання про засоби, способи та навики, необхідні для досягнення політичних цілей у рамках певних видів діяльності.
2. Структура та функції політичної культури. Політична культура має складну, багаторівневу структуру, до якої відносять: · інтерес до фактів політичної дійсності, знання про політику; · уявлення про політичні явища та їх оцінки; · емоційну сторону політичних позицій (почуття, переживання та орієнтири); · зразки політичної поведінки, які визначають способи дії у політичному житті. Г.Алмонд та С.Верба виділили 3 рівні політичних орієнтацій, які творять основу структури політичної культури. Пізнавальні (когнітивні) орієнтації включають знання, переконання, думки про політичну систему та тих, хто виконує політичні ролі. Емоційні (афективні) орієнтації відображають почуття суб’єкта політики стосовно політичної системи. Оціночні орієнтації містять судження та думки стосовно політичних об’єктів (комбінація ціннісних стандартів, афективних орієнтацій та знань). У.Розенбаум запропонував іншу типологію орієнтацій на різні елементи політичного устрою, що творять ядро політичної культури, виділивши: 1) орієнтації стосовно інститутів державного управління, що включають орієнтації стосовно політичного режиму (оцінки, почуття та реакції людини на державні інститути, норми та символи, на офіційних осіб, віра у легітимність режиму, включеність у політичну діяльність по підтримці чи супротиву режиму тощо), орієнтації стосовно структур «входу» та «виходу» політичної системи (оцінки та реакції громадян на рішення державної влади, на різні вимоги до них, задоволеність політичною владою, віра та оцінка ефективності державної політики та її пріоритетів); 2) орієнтації стосовно «інших» учасників політичного процесу, що проявляються у політичній ідентифікації (усвідомлення індивідом приналежності до певної групи, політичного утворення – нації, держави, міста, району, політичної партії, організації; позитивне чи негативне ставлення до них), у політичній вірі (переконаність індивіда у тому, що інші актори політичного життя означають щось хороше чи погане для нього, почуття довіри до них, готовність співпрацювати з іншими групами чи протистояти їм), у орієнтаціях стосовно правил гри (ставлення індивіда до політичних суджень та законів, які повинні виконуватися у політичному житті, ставлення до власних прав та обов’язків, визначення моделей політичних зобов’язань щодо себе й інших тощо); 3) орієнтації стосовно своєї власної політичної діяльності, що проявляються у політичній компетентності (орієнтації на регулярну чи нерегулярну участь у політичному житті – у виборах, референдумах, інших видах політичної активності; знання про політичні події, інтерес до політики, оцінка власних політичних ресурсів тощо), у політичній дієвості (переконаності у важливості громадянської активності та участі у політичному житті, у можливості здійснювати вплив на політичні рішення через участь, уявлення про міру відповідальності влади за свої дії тощо). Політична культура виконує низку функцій у політичному житті суспільства, які сприяють збереженню політичної стабільності, нормальному функціонуванню політичної системи та повноцінній участі індивіда у політиці. Зокрема до функцій політичної культури відносять: 1. пізнавальну – формування та накопичення у громадян необхідних суспільно-політичних переконань, поглядів, знань та політичної компетенції, які необхідні їм для політичної діяльності, передачі досвіду наступним поколінням; 2. інтегративну – досягнення згоди в рамках існуючих політичної системи та політичного устрою, на основі домінуючих у суспільстві цінностей, ідей та уявлень, сприяння укріпленню єдності держави та суспільства; 3. комунікативну – встановлення зв’язку між учасниками політичних процесів, забезпечення взаємодії інститутів влади та інших суб’єктів політики, визнання ними цінностей та правил гри в політиці, використання спільних символів та понять; 4. нормативно-регулятивну – визначення способів взаємозв’язку між соціальними спільнотами, громадянами і державою через ідеали, правові й політичні норми, формування та закріплення у суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів та норм поведінки, які забезпечуватимуть стійке, злагоджене та динамічне функціонування політичної системи; 5. виховну – сприяння інтелектуальному розвитку особистості, засвоєнню нею політичних норм, цінностей; формування інтересу до політичного життя; вироблення установок на суспільно-політичну діяльність. 6. відтворення політичної системи та політичного життя суспільства, його стабілізації – творення та реалізація нових ідей щодо політичного устрою суспільства, що сприяють становленню та зміні політичних інститутів, процедур і механізмів реалізації політичної влади; формування у членів суспільства сприятливого ставлення до існуючої політичної системи та її інститутів; 7. прогностичну – на основі знань про стан класів, соціальних верств та груп, націй, окремих індивідів, властивих їм ціннісних орієнтацій й оцінок політичного життя передбачення можливих варіантів їх розвитку, визначення практичних дій у конкретних соціально-політичних умовах та ситуаціях. 3. Рівні та типи політичної культури. Залежно від рівня прояву політичної культури, виділяють декілька її рівнів, до яких відносять: · політичну культуру всього суспільства; · політичну культуру певної соціальної верстви (групи) чи спільноти; · політичну культуру окремої особистості. Окрім цього виділяють: · Світоглядний рівень, на якому визначаються уявлення людини, групи та суспільства про політику та політичну картину світу. Останні поєднуються з нормами, цінностями, символами, установками та орієнтирами, якими керуються учасники політичного життя, самовизначаючись у сфері політики. · Громадянський рівень – включає в себе ті мотиви, які сприяють виробленню ставлення до влади та способів її здійснення, навиків, способів та засобів, за допомогою яких люди досягають своїх цілей у політиці. · Власне політичний рівень – на якому творяться всі ціннісні уявлення, позиції людини щодо конкретних питань політичного життя, виробляється ставлення до політичних явищ, зокрема до існуючих політичної системи та політичного режиму, до засобів здійснення політики, до своїх прихильників та супротивників. У ході історичного розвитку різних країн та народів сформувалися відмінні одна від одної національні політичні культури, для яких притаманні особливі політичні цінності та установки, специфічне ставлення до держави та політичної влади. Відмінності між політичними культурами визначаються передусім національними та релігійними особливостями, відкритим чи закритим типом суспільства, пануючою у ньому ідеологією та характером політичного режиму. Найбільш відома та поширена класифікація політичних культур запропонована Г.Алмондом та С.Вербою, які аналізували політичні системи Великобританії, Італії, США, Німеччини та Мексики, порівнюючи міру свідомої участі акторів у політиці. Ці дослідники виділили три основних типи політичної культури: патріархальну, підданську та культуру участі. Патріархальна (парохіальна) політична культура характеризується орієнтацією на безпосередні інтереси найближчого оточення, національні цінності та проявляється у формі місцевого патріотизму, клановості, корупції, мафії тощо. Член суспільства, для якого притаманний такий тип культури, є пасивним у політиці, не виконує конкретних політичних ролей, у нього відсутній інтерес до політичного життя країни та суспільства, він піклується лише про власні та місцеві проблеми. Даний тип культури характерний для слаборозвинутих (африканських та частково азіайських) країн, для молодих незалежних держав, для частини жителів сільської місцевості з сильними пережитками родоплемінних та земляцьких відносин, де ще не сформувалась чи тільки почала формуватись політична система. Підданська політична культура передбачає пасивне, відсторонене ставлення особистості до політичної системи. Громадянин орієнтується на традиції, хоча є політично свідомим, має загальні уявлення про політичну систему та її інститути. Підкоряючись владі, він очікує від неї різноманітних благ, заохочень за покору та дисциплінованість, та боїться її диктату, покарань за непокору. Підданий добре розуміє державну владу та вміє ефективно (для системи) підкорятися їй. Такий тип культури притаманний для перехідних суспільств, що трансформуються, у яких тільки формуються нові принципи та форми політичних відносин.
|
