Схема 9.1.Соціальні спільноти-суб’єкти
Схема 9.2. Суб’єкт політики
Схема 9.3.
Схема 9.4. Передумови та мотиви діяльності суб’єктів у політичному житті
Схема 9.5. Функції політичного конфлікту
Питання для самоконтролю 1. Дайте визначення «суб’єкта політики». 2. Назвіть критерії, які використовують для поділу суб’єктів політики на первинні, вторинні та безпосередні. 3. Охарактеризуйте вплив прихованих суб’єктів політики на суспільно-політичне життя держави. 4. Розкрийте зміст поняття «форми взаємодії суб’єктів політики». 5. Які типи політичних конфліктів виділяють? 6. Назвіть стадії розв’язання політичних конфліктів. Основна література 1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2001. – 384 с. 2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с. 3. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с. 4. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с. 5. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 480 с. 6. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с. 7. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. Додаткова література 1. Гірник А., Бобро А. Конфлікти. Структура, ескалація, залагодження. – К.: основи, 2003.
РОЗДІЛ 10. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: СУТНІСТЬ, ТИПОЛОГІЯ, ФУНКЦІЇ. 1. Сутність, передумови виникнення та ознаки політичних партій. 2. Функції політичних партій. 3. Типологія політичних партій. 1. Сутність, передумови виникнення та ознаки політичних партій Одним із найважливіших політичних інститутів є політичні партії. Вони виконують специфічну роль у взаєминах суспільства і держави, є стійким каналом зв’язку між громадянським суспільством і владними інститутами. Боротьба політичних партій і свобода виборів – вагомі засади демократичного суспільства. Саме багатопартійність дає можливість індивідам і суспільним групам, до яких вони належать, усвідомити й виразити свої інтереси та домагатися їх реалізації на державному рівні. Феномен політичної партії досліджували Г.Бюрдо, К.фон Бойме, М.Дюверже, Дж.Лапаламбара, Дж.Сарторі та інші. Нині серед політологів немає одностайності щодо визначення поняття „політична партія”. До політичного лексикону слово „партія” увійшло ще з часів Стародавнього Риму (від лат. pars – частина, група, відділ) і означає частину більшої спільності або цілісності. Політичні партій пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Перші політичні угрупування партійного типу (протопартії) з’явились у найбільш розвинених країнах Європи й Америки в період утвердження капіталізму і формування інститутів представницької демократії (кінець XVII – перша половина ХІХ ст.). Соціальною передумовою їх появи було протистояння інтересів земельної аристократії та торгово-промислових кіл, боротьба станових угрупувань, які виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролись між собою за володіння державною владою або за вплив на неї. Політичною передумовою формування багатопартійності було утвердження конституційних режимів, представницьких органів влади, встановлення стосунків між громадянами і владними інституціями на засадах правової держави. Утвердження конституційних режимів у другій половині ХІХ ст. супроводжувалися виходом на політичну арену робітничого класу та інших менш забезпечених верств населення. Введення загального виборчого права дало змогу залучити до участі в політиці широкі верстви населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Першою масовою партією вважалося Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване в 1861 р., а в 1863 р. виникла перша масова робітнича партія – Всезагальна німецька робітнича спілка (сьогодні Соціал-демократична партія Німеччини). Вже до кінця ХІХ ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Політичну партію можна трактувати як політичну та юридичну одиницю, яка прагне здобути владу. Останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета партії – влада, яка дає можливість реалізувати партійну програму. Структуру політичної партії складають такі елементи:1)партійне ядро (партійні лідери, активісти); 2) рядові члени партії; 3) прибічники партії. Американський політолог Ж.Лапаломбара виділяє чотири ознаки політичних партій: 1) будь-яка партія є носієм ідеології або відображує конкретну орієнтацію, бачення світу й людини; 2) це відносно тривале в часі об’єднання людей; 3) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства; 4) мета партії – завоювання та здійснення влади. В широкому розумінні політична партія є найпоширенішою формою організованої участі громадян у політиці, відносно стабільною суспільною організацією, яка: 1) виражає інтереси та і формулює політичні пріоритети певних суспільних груп; 2) змагається за здобуття влади або за вплив на неї; 3) сприяє встановленню каналів зв’язку між державою і громадянами; 4) виробляє власну ідеологію або заявляє про свою прихильність до однієї з уже існуючих ідеологій, узгоджуючи з нею свої політичні вимоги. Отже, політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї. 2. Функції політичних партій. Для повного розуміння сутності політичних партій та їхнього місця в політичній системі, необхідно розглянути їхні суспільні функції. Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їхнє врахування і реалізація через курси державної політики. Саме політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і представницьким механізмом правління, що носить двосторонній характер. По-перше, через партії уряд може практично звернутися до народних мас за підтримкою, по-друге, маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. Інші функції політичної партії є вторинними, пов’язаними із реалізацією представницької функції. До них належить: - соціальна інтеграція (узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій); - розробка ідеології, політичних доктрин і програм; - боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; - участь у формуванні і діяльності всіх ланок державного апарату; - участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; - політична соціалізація (сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи); - формування громадської думки; - політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; - підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій. Політичне призначення і функціональне навантаження партій значною мірою визначається соціально-політичним устроєм держави. В реальному суспільно-політичному житті діяльність політичних партій не є однозначною, інколи вони можуть спричиняти деструктивний вплив на розвиток суспільства. Зокрема, Р.Міхельс наголошує про тенденцію партій до олігархізації її структури та діяльності, внаслідок чого влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протистояння між керівництвом і рядовими членами партії, відбувається зосередження зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей. Здебільшого партії починають дбати про власний добробут і успіх. Як наслідок, у ХХ ст. загострилась міжпартійна боротьба, а на історичні арені істотного впливу набули партії екстремістського спрямування – комуністичні і фашистські, які в боротьбі за владу використовували насильні методи. Це привело до формування критичної оцінки самої сутності і діяльності політичної партії як серед частини політологів, так і серед політиків. З другого боку, історично доведено, якщо суспільством не керують партії, тоді керівництво здійснюють мафіозні, кланові утворення. Через поступове перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів різних суспільних груп, поступово змінюється й сам характер політичної партії. Вони є необхідним елементом демократичної політичної системи. Багатопартійність є цивілізованим механізмом узгодження інтерсів різних суспільних груп, підходів, поглядів, мобілізації громадян на легітимізацію політичного ладу тощо. 3. Типологія політичних партій. Політичні партії є відмінними за своєю соціальною основою, організаційною побудовою, характером членства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями, методами й засобами діяльності тощо. Це дає підставу для нас говорити про типологію політичних партій, що є одним із найважливіших питань політології. Вона допомагає розкрити сутність і структуру партії, визначити їхнє місце в політичній системі суспільства. Однак, необхідно наголосити, що типи партій є певним спрощенням і жодна партія не відповідає цілком прийнятній класифікації – тому типу, до якого її віднесли дослідники. Класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою, відповідно до якої сучасні партії поділяються на: кадрові і масові. Кадрові партії: 1) об’єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків; 2) спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур; 3) є децентралізованими об’єднаннями, які, як правило, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії. Такими є, наприклад, консервативні і ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США. Масові партії: 1) орієнтуються на залучення до своїх лав як найбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності; 2) характеризуються фіксованим членством; 3) є розгалуженою організаційною структурою із порівняно значною кількістю членів, між якими встановлюється тісний постійний зв’язок; 4) цим партіям притаманна більш-менш чітка ідеологічна орієнтація. До них належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій. Кадрові і масові партії чітко відрізняються за кількісними показниками. За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні та легальні. Нелегальні – це партії, яким було відмовлено у реєстрації або вони самі від неї відмовились через невизнання існуючого державного ладу. Легальні партії поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. Останні поділяються ще на декілька підтипів. Правлячі – це такі партії, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу. Опозиційні партії – це ті, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу. Неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних і авторитарних режимів (наприклад, комуністична партія в СРСР). Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення партії (ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють ідеологічні партії; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські партії. Ідеологічними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, фашистські, християнські тощо. Прагматичні – це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії мають також певну ідеологічну спрямованість, але вони визначаються не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами. За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні. Необхідно зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України). Регіональні партії діють в регіональному маштабі і відображають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб’єкта федерації. В діяльності таких партій часто проявляються сепаратистські і націоналістичні тенденції. За стилем керівництва партії поділяються на демократичні і авторитарні. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними масами. Демократичною вважається партія, яка: дозволяє своїм членам вільно висловлювати свої погляди; сприяє членству жінок; підтримує залучення до роботи всіх членів; терпимо відноситься до різних ідей; дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень; робить лідерів підзвітним членам партії та її прихильникам. Авторитарною є партія, за якої керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії. За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні. Для політичних партій характерний різний рівень заідеологізованості. Так, високий рівень властивий тоталітарним партіям, а нижчий – демократичним. За відношенням програм і політичних курсів до статусу –кво і напрямку суспільного прогресу партії поділяються на: революційні, реформістські, консервативні, реакційні (контрреволюційні). Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські партії виступають за поступові, еволюційні зміни, запровадження їх шляхом реформ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші зміни. Під реакційними партіями розуміються такі, які борються за відновлення попереднього суспільно-політичного устрою. За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та екстремістські. Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. Виділяють партії: ліві, праві, центристські, лівоцентристські та правоцентристські, крайні ліві та крайні праві. До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які: 1) підтримують існуючий порядок (або обраний напрям змін у перехідних суспільствах); 2) виступають за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу; 3) толерантно ставляться до своїх ідейних та політичних супротивників, здатні на угоди та компроміси. Лівоцентристибільш схильні до інноваційної діяльності (у західних країнах це ліві ліберали та права частина соціал-демократів), а до охоронної, стабілізуючої – право-центристи (політичні сили консервативної орієнтації). Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в напрямі розширення демократії, політичної і соціальної рівності, прийнято називати лівими (від ліво-ліберальних до соціалістичних і комуністичних). Ті політичні сили, що стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної, расової), вважають правими. Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції „диктатури пролетаріату” або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні праві – непримиренні (фашистські та інші) угрупування, що поділяють ідеї національної або расової винятковості та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так і крайні ліві угрупування негативно сприймають демократію і прагнуть встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що, на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку. Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що розв’язання соціальних проблем це прерогатива і функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей. Ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Одночасно, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї. Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у підходах до системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, що призводить до зростання податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч. Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку. Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації). Звичайно, що такі характеристики є відносними. Основні цінності та орієнтації лівих і правих в останні десятиліття часто перетинаються. Наприклад, у 80-ті рр. соціал-демократичні партії запозичили у лібералів орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання економіки. Натомість ліберали і консерватори, наслідуючи соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо. Для країн з розвинутою плюралістичною демократією характерні політичні партії всього спектру, але і чисельність і вплив кожної з них різні. Це залежить від багатьох факторів: ступеня розвитку країни; гостроти назрілих політичних та соціально-економічних проблем; історичних традицій; політичної культури населення тощо. Вважається, що стабільна ситуація в країні сприяє встановленню широкого центру, до якого входять консервативно та ліберально орієнтовані політичні сили. Натомість крайніх позицій притримується лише незначна частина населення. Типології політичних партій є надзвичайно важливим напрямком у сучасній політології, оскільки вона дозволяє відійти від попередніх примітивних спроб класифікації політичних партій за моральними і кількісними критеріями й сприяє можливостям орієнтації у широкому розмаїтті партійних структур, які різняться побудовою, функціями і особливостями діяльності. Таблиця 10.1. Соціально-політичний устрій та політичне призначення, функції партії.
Схема 10.1.
Таблиця 10.2.
Схема 10.2. Спектр політичних партій
2. Праві. 3. Правоцентристи. 4. Центристи. 5. Лівоцентристи. 6. Ліві. 7. Крайньо ліві.
Таблиця 10.3. Відмінності лівого та правого політичних спектрів
Таблиця 10.3. Типологія політичних партій
Питання для самоконтролю 1. Розкрийте зміст поняття „політична партія”. 2. Виділіть ознаки політичної партії. 3. Назвіть структурні елементи політичної партії. 4. Які функції виконують політичні партії у суспільному житті? 5. Як поділяються політичні партії за організаційним критерієм? 6. В чому полягають відмінності між правими і лівими політичними партіями?
Рекомендована літеретура 1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2001. – 384 с. 2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с. 3. Політологія / За ред. О.Бабкіної. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – 368 с. 4. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с. 5. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. 6. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с. 7. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 480 с. 8. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.
Додаткова література 1. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. 2. Шведа Ю.Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488. 3. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч.посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с. РОЗДІЛ 11. СУТНІСТЬ І РІЗНОВИДИ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ. 1. Поняття та типологія партійних систем. 2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України.
1. Поняття та типологія партійних систем Сучасна політологія розглядає партійні системи у двох площинах: 1) як сукупність іс6нуючих політичних партій; 2) як організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади. У політичній теорії класичним вважається визначення «партійної системи», запропоноване М.Дюверже, згідно якого партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Під терміном «партійна система» також розуміють: 1) право партій на формування власної системи правління; 2) сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; 3) сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві; 4) сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституалізації згідно з чинними законодавством. Отже, партійна система – це сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, але вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, формуванні урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. В політичній науці пропонується різна типологія політичних систем. На думку Є.Вятра, важливим критерієм класифікації партійних систем є можливість або неможливість змінити одну правлячу партію або коаліцію іншою. На цій підставі партійні системи поділяються на альтернативні та неальтернативні. Останні встановлюються в країнах з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю реальної боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Неальтернативні партійні системи поділяються на: однопартійну, фіктивна партійну (обмежена багатопартійна), гегемоністську. Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам (фашистському і комуністичному) і характеризується: 1) необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; 2) постанови центральних органів партії служать сурогатом законів, є обов’язковими для всього суспільства, а партійні вожді є першими особами в державі; 3) створення і діяльність інших партій забороняється. Однопартійна система у прямому розумінні цього слова - це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Такий тип функціонував в 20-40 рр. у фашистській Італії, в 30-40 рр. в гітлерівській Німеччині, у 20-80 рр. в СРСР та деяких інших країнах соціалістичного табору (Китаї, В’єтнамі, Румунії). Сьогодні у частині цих країн відбувається процес ліквідації тоталітарної спадщини через утвердження системи роздрібненої багатопартійності, а також системи однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни Середньої Азії, Білорусь). Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, у деяких країнах «третього світу» (Ірак, Лівія). Фіктивна партійна система (обмежена багатопартійна) притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок військових переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах). Для неї характерні такі ознаки: 1) в країні існує декілька партій, які формально продовжують діяти, але сфера їх діяльності дуже обмежена; 2) більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу. Їм заборонено виступати в ролі опозиції та боротися за владу, вони втрачають свої основні функції, а державою керують позапартійні сили. Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму. Натомість при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії. До гегемоністських відносилися і партійні системи тих країни Східної Європи (до 1989 р.), де формально існувало по кілька партій (Болгарія, НДР, Польща), але всі вони виконували роль сателітів комуністичної партії. У цих країнах збереглися елементи громадянського життя, але політичний механізм був дуже схожий до того, що функціонував в однопартійних системах. На сучасному етапі розвитку в цих країнах формуються альтернативні багатопартійні системи. Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем: з домінуючою партією; двопартійні; двоблокові; поляризовані і атомізовані. Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії. Типовим прикладом є також Індія та Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Однією з найбільш простих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Двопартійна система характеризується такими рисами: 1) демократичним політичним режимом; 2) наявністю впливової опозиційної партії, яка зазнала поразки під час виборів; 3) склад уряду формується з однієї партії, що отримала перемогу на виборах; 4) характеризується наявністю багатьох політичних партій, але лише дві з них здійснюють пріоритетний вплив на політичну систему країни. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії). Для таких партійних систем характерні вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи. Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Зазначена система передбачає формування уряду двома політичними силами. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС/ВДП – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів (СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь. В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздрібненості,яку італійський політолог Дж. Сарторі поділяє на поляризовану і атомізовану. На його думку, поляризована партійна система характеризується такими ознаками: 1) наявністю в країні багатьох політичних партій, що не мають абсолютної більшості і не утворюють стійких коаліцій; 2) гостротою ідеологічних розмежувань між ними; 3) присутністю серед політичних партій позасистемних; 4) формування уряду центристським партіями; 5) наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції; 6) демократичним політичним режимом. Прикладом країн з поляризованою системою у різні роки були Франція і Італія. Стабільність та ефективність системи поляризованого плюралізму пропорційно залежить від стабільності і міцності коаліції центристських сил. Атомізована партійна система характеризується такими ознаками: 1) діє багато слабких, мало популярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; 2) уряди формуються на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; 3) наявність серед політичних партій позасистемних. З одного боку, система багатопартійної роздрібненості дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки уряд формується представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою. 2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України Політичні партії в Україн и – це сукупність організованих політичних об’єднань на основі спільності інтересів та політичних переконань, які разом з державою та за її допомоги, прагнуть брати участь у політичному житті, керівництві суспільними справами. Політичні партії України є доволі молодим політичним інститутом і перебувають у процесі становлення. Вони: 1) відіграють ключову роль у встановленні і функціонуванні представницької демократії; 2) виступають посередником між державою і суспільством; 3) виконують функцію механізму саморегуляції соціуму; 4) беруть активну участь у процесі кадрового забезпечення державного апарату. Завдяки цьому стає можливим усвідомлення інтересів соціальних груп, а також їхнє вираження через засоби масової інформації, виявлення основних вимог, політичних претензій, проблем класового, національного, регіонального характеру, складання державних програм та коригування напрямків державної політики. До основних критеріїв характеристики політичних партій в Україні належать: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи діяльності, соціальна база та електорат, політичне лідерство і функції політичних партій. Необхідно підкреслити, що формування і розвиток політичних партій відбуваються в складних умовах. Мова йдеться про глибоку економічну кризу, крах суспільних ідеалів, загострення соціальної напруженості і як результат, девальвацію демократичних цінностей серед значної частини населення, а також її байдужість до політики і політиків. Такі обставини призвели до того, що жодна політична партія в Україні не має переважаючого впливу в загальнонаціональному масштабі. Причинами цього явища є: 1) наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані трансформації, коли нові соціальні верстви ще остаточно не виокремились через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації; 2) серед населення все ще існує негативне ставлення до самого терміну „партія”, спричинене антидемократичною і багаторічною діяльністю КПРС; 3) через зниження рівня життя, а також зубожіння значної частини населення України з’явилась зневіра до демократичних інституцій, у тому числі і політичних партій; 4) більшість політичних партій мають доктринальний характер, які намагаються нав’язати суспільству нову модель соціального розвитку, без врахування особливостей посттоталітарного суспільства. Разом з тим партійний плюралізм здійснює регулюючий вплив на суспільно-політичне життя, сприяє розвитку громадянського суспільства і усвідомленню окремими соціальними групами своїх інтересів і прагнень. У політичному житті сучасної України існує п’ять основних напрямків диференціації політичних партій. Вони визначаються їхнім ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історії перебування України у складі Росії і СРСР; 3) сучасної Росії і СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. За таких умов, очевидно, що класифікація „ліві - прав” не може чітко спрацьовувати в суспільстві, де не досягнуто консенсусу з принципових питань його розвитку. На основі такої класифікації, можна виділити чотири основні ідеологічні напрямки: 1) націонал-радикальний; 2) націонал-демократичний; 3) ліберально-центриський; 4) соціал-комуністичний. Головним спрямуванням діяльності націонал-радикалів та націонал-демократів є ідея розбудови української незалежної держави, якій підпорядковуються всі інші сфери суспільного життя (економічна, духовна, соціальна, моральна тощо). До націонал-радикалів належить Українська Національна Асамблея -Українська націоналістична самооборона (УНА-УНСО), Конгрес українських націоналістів (КУН), ВО «Свобода» та ін. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави, а державотворчим ідеям вони підпорядковують усю свою діяльність, використовуючи радикальні методи досягнення своїх цілей. До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України, Українську республіканську партію, Демократичну партії України, Українську селянську демократичну партію, Християнсько-демократичну партію України та ін. До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія Україна, Народно-демократична партія, Аграрна партія України. До політичних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України. Загалом сучасну партійну систему в Україні можна розглядати за певними періодами її становлення: - перший період української багатопартійності - опозиційно-переддержавний, що хронологічно охоплює відрізок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Він характеризувався такими ознаками: система ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо були значною мірою уніфіковані; самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі відбувалась за периферійними позиціями; підходи різних політичних сил були однотипними у вирішенні тогочасних проблем державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних тощо; програми політичних партій носили загально-декларативний характер; - другий період (кін. 1991 р.) розпочався з проголошення самостійності Української держави. Політичні партій стають ще недосконалими суб'єктами політичної системи, маючи в своєму розпорядженні тільки попередні програми без механізмів їх реалізації. У цьому періоді сформувався тип партійної системи, яка мала елементи мультипартійності (значної кількості партій) та крайньої поляризованості; - третій період характеризувався концентраціюю зусиль політичних партій на підготовці до виборчої кампанії з метою поширення свого впливу на законодавчий процес в Україні. - сучасний етап можна окреслити як період партійної трансформації, який супроводжується об’єднавчим процесом серед політичних партій на основі ідеологічних та політико-економічних концепцій. Більшість сучасних українських партій знаходяться в процесі становлення і не мають політичного досвіду. Сьогодні в Україні склалась парадоксальна ситуація, коли політичних партій налічується півтора сотні, але жодна з них не має достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Вони ще не стали міцними організаціями, які б могли виражати й захищати інтереси різних верств населення. Аналіз програмних положень партій свідчить, що більшість з них ще не виробили потужної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства та вихід його з кризи, а також перспектив щодо розвитку України. Можна стверджувати, що партійна система в Україні поступово еволюціонувала від атомізованої до поляризованої і поступово набуває ознак двоблокової. Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності – прийняття відповідних нормативних актів. Державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, сприяти становленню партій та суспільно-політичних організацій України. Схема 11.1. Типологія партійних систем
Питання для самоконтролю 1. Розкрийте зміст поняття «партійна система». 2. Назвіть основні відмінності між альтернативною і неальтернативною партійною системою. 3. Які різновиди альтернативних партійних систем ви можете назвати? 4. Назвіть ознаки і приклади двопартійної системи. 5. Назвіть основні етапи розвитку багатопартійності в Україні. 6. Виділіть і проаналізуйте особливості формування сучасної партійної системи України.
Рекомендована літеретура 1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2001. – 384 с. 2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с. 3. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с. 4. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с. 5. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 480 с. 6. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с. Додаткова література 1. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. 2. Шведа Ю.Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488. 3. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч.посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.
РОЗДІЛ 12. ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ 1. Вибори як елемент демократії. 2. Типологія виборів. 3. Виборчий процес: поняття і стадії. 4. Демократичні принципи виборів. 5. Виборчі системи: суть, різновиди, переваги та недоліки.
1. Вибори як елемент демократії. У сучасних демократичних державах, на відміну від попередніх періодів розвитку людства, основним способом утворення органів державної влади став інститут демократичних виборів. Вибори – це демократичний спосіб формування та зміни персонального складу органів влади народом шляхом голосування. У демократичному суспільстві вибори виконують ряд функцій: · Вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету. Це проявляється у тому, що народ як єдине джерело влади в державі, делегує свою волю обраним представникам, які від імені народу здійснюють управління суспільством. · З допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою. · Як спосіб формування і вираження громадської думки, вибори є своєрідним соціальним барометром політичного життя, оскільки через вибори проявляється відношення громадян до політичних інститутів. За результатами виборів визначається рівень впливу різних політичних сил, відношення громадян до правлячої еліти і опозиції, політичного режиму в цілому, специфіки політичних уподобань громадян. · Вибори виступають основним способом легітимації влади в демократичних державах. Якщо в попередні епохи народ визнавав владу спадкового монарха, владу завойовника, на сучасному етапі розвитку людства народ, як правило, визнає і підтримує лише легально обрану владу. Саме тому завдяки виборам забезпечується стабільний розвиток суспільства. · Демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню суспільного консенсусу, оскільки є своєрідним способом вирішення протиріч, конфліктів у суспільстві. · Вибори дають можливість громадянам здійснювати періодичний контроль за діяльністю влади. · Інститут виборів є своєрідним фільтром, який не допускає до влади непопулярних, некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного управління. · Вибори виконують просвітницьку функцію, оскільки політичні сили, беручи участь у виборах, пропонують свою програму, доводять її значення та важливість до відома виборців, сприяючи, тим самим, зростанню рівня політико-правової свідомості і культури громадян. · Через інститут виборів налагоджується зв’язок між народом і владою. · Вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп. · Через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти. Саме завдяки виборам громадяни мають можливість здійснювати оновлення складу політичної еліти, обирати тих, кого вони вважають достойними реалізовувати владні повноваження.
2. Типологія виборів. Важливою для розуміння суті на значення інституту демократичних виборів є їх класифікація за різноманітними ознаками 1.За територіальною ознакою: · загальнонаціональні (загальнодержавні) – проводяться на території всієї держави. В Україні до загальнонаціональних виборів належать вибори Президента України та вибори депутатів Верховної Ради України; · місцеві (муніципальні) – вибори до органів місцевого самоврядування. На місцевих виборах в Україні обирають депутатів сільських, селищних, міських рад, голів відповідних рад, а також депутатів районних та обласних рад. 2.За часом проведення: · чергові (строкові) – проводяться в період закінчення строку повноважень виборного органу чи посади; · позачергові (дострокові) – проводяться в разі дострокового припинення повноважень виборного органу чи посади; · повторні – проводяться у випадку визнання виборів недійсними чи такими, що не відбулися; · довибори – проводяться для заміщення посад, що з певних причин стали вакантними, для поповнення складу виборного органу за мажоритарної виборчої системи; · вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці. 3.За об’єктом обрання: · вибори до парламенту; · вибори глави держави; · вибори до органів місцевого самоврядування. 4.За правовими наслідками: · дійсні – вибори, що проведені згідно чинних норм виборчого законодавства; · недійсні – вибори, в ході яких мали місце порушення, які вплинули на результати голосування.
3. Виборчий процес: поняття і стадії. Виборчий процес – це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Можна виділити кілька стадій (етапів) виборчого процесу. Першa стадія – проголошення (призначення) виборів. На цьому етапі забезпечується реалізація таких важливих принципів виборів, як їх обов’язковість і періодичність. Також важливим моментом є те, що призначення виборів має відбуватись так, щоб учасники виборчого процесу змогли провести повноцінну виборчу кампанію. Змістом призначення виборів є визначення дня голосування, який може бути як строго фіксованим, так і нефіксованим. В такому випадку необхідним є видання спеціального акту, який би визначав дату голосування. Друга стадія – затвердження або утворення виборчих одиниць: виборчих округів і виборчих дільниць. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними. Якщо в основу формування представницьких органів закладені не територіальні, а інші принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть виступати трудові колективи або їхні об'єднання. Існує два типи виборчих округів: одномандатні (уніномінальні), де лише на одне місце проводяться вибори у всьому виборчому окрузі, а також багатомандатні (поліномінальні, плюриномінальні), де обирається кілька депутатів. В принципі виборчі округи створюються для забезпечення рівної ваги голосів виборців. Але залежно від густоти та міграції населення в тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях за норму представництва може бути обрана або кількість жителів, або кількість виборців. Проте, як правило, остання норма (кількість виборців) запроваджується рідше у світовій практиці виборів, оскільки доктринально встановлюється, що депутат представляє все населення. Виборчі дільниці – це виборчі одиниці, що об'єднують виборців за загальним місцем голосування. Значення виборчих дільниць у виборчому процесі зводиться передусім до технічного забезпечення проведення головних подій виборів – процедури голосування і підбиття підсумків голосування. Виборчі дільниці поділяються на звичайні, спеціальні та закордонні. Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування виборців за місцем їх проживання. Третя стадія – утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії). Серед них розрізняють:1) територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії; 2) окружні — комісії, що діють у виборчих округах; 3) дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях. Четверта стадія – складання списків виборців (стадія реєстрації виборців). Призначення реєстрації виборців – встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу. Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації: публічна (обов'язкова) і особиста (добровільна). П’ята стадія – висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів: самовисунення, висування групами виборців, висування політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями. Шоста стадія – проведення передвиборної агітації. Завершення цієї стадії пов'язується з передоднем виборів. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. Це загальне демократичне правило, що діє в усіх країнах, де проводяться вибори. Виборчим законодавством більшості країн світу закріплені подібні принципи передвиборчої агітації на виборах. Це насамперед свобода агітації, створення юридично рівних можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово-матеріальних засобів на виборах. Сьома стадія – голосування. Саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення. Поряд із традиційним голосуванням виборчим бюлетнем у день виборів на виборчій дільниці за місцем проживання світова виборча практика знає процедури дострокового голосування. Існують також процедури голосування по пошті, за дорученням голосування в місці перебування громадянина, якщо він не може прийти на виборчу дільницю. Процедура голосування допускає голосування в один, або в два тури, за цих умов існує альтернативна стадія повторного голосування. При голосуванні бюлетнями розрізняють два його види: позитивне і негативне голосування. Восьма стадія – підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі. Отже, стадії виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів виборів. На їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато факторів, але чи не найголовнішим є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів тією мірою, якою від нього залежатиме порядок розподілу депутатських мандатів і механізм голосування.
4. Демократичні принципи виборів. Під демократичними принципами виборів розуміють засади, на основі яких здійснюється виборчий процес і відповідно до змісту яких вибори є реальним волевиявленням громадян. На нашу думку, демократичні принципи виборів можна умовно поділити на дві групи: 1.Базові – принципи, які стосуються участі виборців у виборчому процесі, носять універсальний характер, є загальновизнаними у всьому світі і без дотримання яких вибори як демократичний інститут втрачають будь-який зміст. До базових принципів відносять: принцип вільних виборів, принцип рівних виборів, принцип загальних виборів, принцип прямих виборів, принцип таємного голосування. 2.Додаткові – принципи, які стосуються участі у виборчому процесі кандидатів, партій та блоків, а також характеризують особливості самого виборчого процесу. Додаткові принципи виборів не носять універсального характеру і по різному розкриваються під час виборчих кампаній у різних країнах. Додаткові принципи виборів включають: принцип гласних виборів, принцип неупередженості владних структур до різних суб’єктів виборчого процесу, принцип свободи агітації, принцип рівності суб’єктів виборчого процесу та ін. Принцип вільних виборів. Згідно даного принципу виборець повинен сам вирішувати питання про участь чи неучасть у виборах, а у разі участі – про міру залучення до виборів. Принцип вільних виборів передбачає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах в цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах. З принципом вільних виборів безпосередньо пов’язане таке явище як абсентеїзм – байдуже ставлення громадян до реалізації своїх політичних прав та обов’язків, яке проявляється, в першу чергу, у формі ухиляння від участі у голосуванні на виборах. Принцип рівних виборів. Суть даного принципу полягає в тому, що виборці повинні мати рівні можливості впливу на результати виборів. Для реалізації принципу рівних виборів необхідне дотримання ряду умов. Так, принцип рівних виборів передбачає, що кожен громадянин, що бере участь у виборах, незалежно від віку, статі, раси, національності, майнового стану, соціального походження і т.д., має однакову з іншими виборцями кількість голосів на виборах, а також у всьому іншому бере участь у виборах на рівних засадах. Для функціонування принципу рівних виборів необхідно, щоб всі виборці країни були об’єднані в один виборчий корпус. Також обов’язковою умовою дотримання принципу рівних виборів є обрання депутатів одного органу однаковою кількістю виборців. Для дотримання цієї умови одномандатні виборчі округи повинні створюватися з приблизно однаковою кількістю виборців (чи з приблизно однаковою кількістю жителів). Принцип загальних виборів. Суть даного принципу полягає у залученні до виборів максимально широкого кола людей. Однак ніколи у виборчій практиці виборчий корпус (сукупність людей, які мають право брати участь у виборах) не був тотожній кількості населення країни (округу). Законодавство різних країн завжди допускало (і допускає) існування виборчих цензів: Під виборчим цензом розуміють сукупність офіційно закріплених законодавством країни умов, що обмежують виборчі права громадян. Це сукупність вимог, яким повинен відповідати потенційний виборець для отримання права на участь у виборах. До виборчих цензів можна віднести: ценз громадянства; ценз дієздатності; віковий ценз; ценз осілості; ценз освіченості (грамотності); моральний ценз; військовий ценз; службовий ценз; ценз банкрутства; статевий ценз; майновий ценз; расовий ценз; релігійний ценз; Сучасні процеси демократизації призвели до скасування більшості виборчих цензів. Це стосується, в першу чергу, дискримінаційних виборчих цензів, які, як правило, є повністю ліквідованими у більшості країн світу, або ж спостерігаються тенденції до їх обмеження. Це, звичайно, сприяє демократизації виборчого процесу, допуску до виборів більш широких верств населення. Принцип прямих виборів. Передбачає формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування безпосередньо виборцями. Поряд з принципом прямих виборів застосовується принцип непрямих виборів, суть якого полягає в тому, що виборі посади в країні обираються не народом, а спеціальним органом. Принцип таємного голосування. Згідно даного принципу передбачається недопустимість будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців, реальна свобода акту голосування. Тому будь-яка спроба порушити принцип таємного голосування має на меті здійснення впливу на процес волевиявлення виборців і спотворення його результатів. Поряд з базовими демократичними принципами виборів існують додаткові принципи, які стосуються осіб чи політичних сил, що балотуються до виборних органів чи виборних посад. Серед додаткових демократичних принципів виборчого процесу можна виділити: 1.Принцип вільного і рівноправного висування кандидатів. 2.Принцип гласності і відкритості виборчої кампанії. 3.Принцип рівності можливостей для всіх кандидатів чи політичних партій у веденні виборчої кампанії. 4.Принцип свободи агітації. 5.Принцип неупередженості до учасників виборчої кампанії з боку органів влади, установ та організацій. Варто зауважити, що, носячи універсальний характер, базові демократичні принципи виборів є загальноприйнятими у більшості країн світу. Що ж стосується додаткових демократичних принципів виборів, то саме їх дотримання є показником функціонування стабільної демократії. І в більшості держав додаткові принципи виборів порушуються в тій чи іншій мірі. Тому лише за умов дотримання всіх демократичних принципів виборчого процесу результати голосування будуть відображати реальне, а не викривлене, волевиявлення громадян.
5. Виборчі системи: суть, різновиди, переваги та недоліки. Результати голосування, представництво політичних сил в органах державної влади, та напрямок державної політики залежать не лише від ідеологічних орієнтацій і уподобань виборців, а й від типу виборчої системи, яка застосовується у тій чи іншій країні. Під виборчою системою розуміють спосіб організації та проведення виборів, зафіксований у юридичних нормах; порядок, за яким рішення виборців трансформуються у владні повноваження. Виділяють три основні різновиди виборчих систем – мажоритарну, пропорційну і змішану. 1. Мажоритарна (лат. majorite – більшість) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються необраними. Тут головним суб’єктом виборів є особа (кандидат). Залежно від способу встановлення переможця виділяють: 1) мажоритарну систему абсолютної більшості, при застосуванні якої переможцем стає той кандидат, який набрав більше 50 % голосів виборців (діє своєрідна формула – 50 % + 1 голос). У випадку, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, в якому беруть участь два чи більше кандидати, що набрали найбільше голосів виборців, або ж подол
|
Об’єкт політики
1. Крайньо праві.
