Введение 2 страница

Характерною рисою здійснення банківських послуг є те, що для їх виконання банку не потрібні додаткові ресурси. Банківські послуги умовно можна об’єднати в такі групи: гарантійні, посередницькі, консультаційні, трастові (довірчі).

НБУ видає ліцензію банкам на здійснення таких операцій:

— касове обслуговування клієнтів;

— перевезення грошово-валютних цінностей та інкасація;

— відповідальне збереження цінностей клієнтів;

— ведення рахунків клієнтів у грошовій одиниці України;

— ведення рахунків банків-кореспондентів;

— проведення операцій по касовому обслуговуванню державного бюджету і ведення бюджетних рахунків;

— проведення операцій по касовому обслуговуванню місцевого бюджету і ведення його рахунків;

— видача і одержання міжбанківських кредитів;

— кредитування юридичних і фізичних осіб, фінансовий лізинг;

— факторинг;— вкладення коштів у статутні фонди інших юр. осіб;

— залучення депозитів юр. і фіз. осіб;

— емісія цінних паперів;— ведення рахунків клієнтів в іноземній валюті;— неторгові операції з валютними цінностями;— ведення кореспондентських рахунків банків в іноземній валюті;— відкриття кореспондентських рахунків в іноземних банках;— залучення і розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та на міжнародних ринках;— операції з банківськими металами на валютному ринку України та на міжнародному ринку;— фінансування капітальних вкладень;— видача поручительств, гарантій, інших зобов'язань;

 

 

66. Поняття ринкової інфраструктури.

Ринкова інфраструктура — це система підприємств і орга­нізацій, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та постачальницько-збу­тові організації, пункти прокату та лізингу. Підприємствам ринкової інфраструктури належить провідне місце в економіці розвинених країн. Це сприяє зростанню ділової активності населення, створює додаткові робочі місця, прискорює рух капіталу.

Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції

Отже, товарну біржу слід розглядати як ринок ринків. Великі біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової торгівлі, дають можливість визначити місткість ринку і умови конкуренції, обмінятися інформацією. Біржова ціна як результат вільної конкуренції визначає напрями для інших ринків.

Фондова біржа — це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами — акціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей.

На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондова біржа забезпечує рух капіталу, адже цінні папери — не що інше, як різні форми його еквіваленту. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефективності економіки. Це є одним із завдань фондової біржі.

Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і про­дажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприє­мства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Біржа може сприяти переливу капіталу з однієї галузі в іншу, а завдяки державному регулюванню цих процесів він може спрямову­ватись у ті соціальне важливі сфери, які найбільше його потребують.

Банк — це економічна установа, що спеціалізується на кредитуванні, посередництві в грошових розрахунках і операці­ях з цінними паперами

За формою власності банки поділяють на державні (національні), акціонерні, приватні (індивідуальні та партнерські), кооперативні, муніципальні (комунальні), створені з участю держави, міждержавні.

Є три види банківських операцій:

- активні, в яких грошовий фонд використовується з метою одержання банківського прибутку;

- пасивні, за допомогою яких акумулюються грошові кошти, які потім використовуються для активних операцій. За такими операці­ями банк не тільки не одержує прибутку, а навіть має платити вклад­никам капіталів (відсоток на вклад);

- посередницькі (комісійні), пов'язані з використанням доручень клієнтів, за що останні мають платити особливу плату — комісійні (плата за консультації, здійснення довгострокових операцій тощо).

Діяльність банків має засновуватися на повному комерційному розрахунку і самофінансуванні. У процесі своєї діяльності вони одер­жують прибуток. Банківський прибуток — це залишок між сумою одержаних відсотків і витратами банку.

67. Суть процесів роздержавлення і приватизації.

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств.

В широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.

Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов’язковою зміною власника: держави на іншого — приватна особа, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство тощо.

Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності в приватну. Власне, суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його в повноправного хазяїна, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва. Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу суспільного майна, з іншого. Під приватизацією, як правило, розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах — від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.

Сенс приватизації власності полягає в відчуженні державної власності на користь юридичних осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Роздержавлення пов’язане насамперед із прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликано зміцнити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, зменшити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств.

Роздержавлення і приватизація мають одну мету — створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки.

 

68. Сукупний попит: фактори, що визначають криву сукупного попиту.

Сукупний попит – це модель, що показує реальний об’єм національного виробництва, який споживачі підприємства та уряд здатні купити при будь-якому можливому рівні цін. При рівних інших умовах чим нижче рівень цін, тим більшу частину реального об’єму національного виробництва захочуть купити споживачі в середині країни, підприємства, уряд та іноземні покупці. І навпаки, чим вище рівень цін - тим менше об’єм національного продукту, який вони забажають придбати. Таким чином залежність між рівнем цін і реальним об’ємом національного виробництва на який є попит є зворотна або від’ємна.

Траєкторія кривої сукупного попиту визначається іншими факторами.

По-перше, ефектом ставки процента, який передбачає, що траєкторія кривої сукупного попиту визначається впливом змінюваного рівня цін на процентну ставку, а, отже, на споживчі видатки і інвестиції. Іншими словами, коли рівень цін підвищується, підвищується і процентна ставка, а зростання процентної ставки у свою чергу призводить до скорочення споживчих видатків та інвестицій.

По-друге, ефектом багатства, коли за вищого рівня цін реальна вартість, або купівельна спроможність, нагромаджених фінансових активів зменшується. Населення реально стає біднішим і змушене скорочувати свої видатки.

По-третє, ефектом імпортних закупівель, який полягає в тому, що підвищення цін в певній країні спричиняє зменшення сукупного попиту на вітчизняні товари і послуги, і навпаки, зниження рівня цін у певній країні обумовлює скорочення її імпорту та розширення експорту. Це все супроводжується збільшенням чистого обсягу експорту і сукупного попиту даної країни.

На сукупний попит впливають також нецінові фактори. До них належать: зміни споживчих видатків (добробут споживача, його сподівання, заборгованість, податки); зміни інвестиційних видатків (процентна ставка, очікувані прибутки від інвестицій, податки з підприємств, технологія, надлишкові потужності); зміни державних видатків; зміни видатків на чистий обсяг експорту (національний доход зарубіжних країн, валютні курси).

Усі ці нецінові фактори так чи інакше впливають на реальний обсяг продукту, який можуть купити споживачі, уряд і зарубіжна покупці за конкретного рівня цін. Зміни нецінових факторів сукупного попиту викликають переміщення кривої сукупного попиту.

69. Сукупний попит і сукупна пропозиція (проблеми макроекономічної рівноваги).

Сукупний попит – це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, фірми і уряд можуть купити за кожного рівня цін. Сукупна пропозиція – кількість створених матеріальних благ і послуг, які виробники при кожному можливому рівні цін пропонують на ринку. Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом (AD) та сукупною пропозицією (AS) здійснюється через систему цін. Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції – це точка рівноваги. Вонавизначає рівноважний рівень цін (Pa) та рівноважний реальний обсяг раціонального виробництва (Qa).Існують три варіанти макрорівноваги: Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.

Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, то приводить до зростання реального обсягу національного виробництва, рівня цін та зайнятості.

Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, то приводить до інфляційного зростання цін та номінального ВНП при незмінному обсязі реального ВНП (оскільки він не може зростати за межі рівня “повної зайнятості”).Отже, макроекономічна рівновага передбачає рівність сукупного попиту і пропозиції. Але в реальній практиці вони можуть змінюватися в різних напрямах, при цьому також змінюються ціни і обсяги виробництва. Разом з ними змінюється і національний дохід. Але його зміни при одночасних коливаннях цін і обсягів виробництва визначити достатньо складно. Представники економічної теорії по-різному оцінюють можливість досягнення макроекономічної рівноваги.

Класична теорія макроекономічної рівноваги.

Існувала в економічній теорії до 30-х р. р. ХХ ст. Представниками є А. Сміт і Д. Рікардо. Класики вважали, що ринкова система являє собою механізм, який автоматично забезпечує необхідний обсяг виробництва і рівень зайнятості. Порушення рівноваги виникає внаслідок неекономічних факторів: війни, політичної нестабільності. В даних умовах найкраща економічна політика – це повне невтручання держави в економіку.

Основне положення класичної теорії полягає в тому, що рівень витрат завжди є достатнім, щоб купити всю продукцію, створену при повній зайнятості. Це положення засноване на законі Ж.-Б. Сея: дохід, що створюється виробництвом товарів в точності дорівнює вартості вироблених товарів. Іншими словами, сума пропозицій повинна дорівнювати сумі попитів.

Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги.

Була сформована у 30-х р. р. ХХ ст. Кейнс стверджував, що для ринкової економіки характерна не рівновага, а відсутність саморегуляції, і тому вона не гарантує повної зайнятості ресурсів.

Кейнс дійшов висновку, що для ефективного функціонування економіки необхідно втручання держави. Він вважав пропозицію стабільним елементом і представляв її у вигляді прямої, а попит – нестабільним елементом, який можна представити у вигляді кривої. Основним фактором, що визначає обсяг виробництва, є величина сукупних витрат (С + S = затрати на споживання + затрати на заощадження). Крім цього, впливають фактори інвестицій, норма чистого прибутку і реальна відсоткова ставка. Саме попит є основним дестабілізуючим фактором, і його необхідно регулювати. Підтримувати попит Кейнс пропонував за допомогою мультиплікатора, який дозволяє пов’язати одиницю зміни ефективного попиту зі зміною інвестицій.

Загальна формула мультиплікатора має наступний вигляд: m = DJ ¸ DІ, де

D J – величина доходу, що використовується;

D І – величина інвестицій.

Сучасні моделі макроекономічної рівноваги.

Базуються на основі міжгалузевих балансів, теоретичну основу яких складає модель В. Леонт’єва “Витрати-випуск”. Баланс представляє собою “шахову” таблицю, в якій по горизонталі відображаються дані про випуск продукції в окремих галузях, а по вертикалі – витрати на виробництво продукції по галузям. Аналіз цих даних дозволяє визначити динаміку суспільного виробництва, тенденції економічного розвитку окремих галузей та прогнозувати ці дані на перспективу.

 

70. Валовий внутрішній продукт – основний макроекономічний показник.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік.

Головним макроекономічним показником у статистиці розвинених країн та міжнародних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ЄБРР) вважають валовий внутрішній продукт (ВВП). Він закономірно займає центральне місце і в системі національних рахунків. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – враховує вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці ресурси належать, – громадянам даної країни чи іноземцям. ВВП визначають, як суму первинних доходів, розподілених економічними одиницями-резидентами між виробниками товарів та послуг: оплата праці найманих працівників, чисті податки на виробництво та імпорт, валовий прибуток та валові змішані доходи. Використання ВВП — кінцеве споживання товарів та послуг, валове накопичення основного капіталу, зміна запасів матеріальних оборотних коштів, чисте надбання цінностей і сальдо експорту та імпорту товарів і послуг.

Для обчислення ВВП використовують три методи:

1. Виробничий: ВВП = S (ВВ – МВ) + (ПП – С), де

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – прибуткові податки; С – субсидії

2. Метод кінцевого використання (за витратами): ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ СВ – споживчі витрати домашніх господарств (населення); ВІ – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки; ДЗ – державні закупки товарів і послуг з метою задоволення загальносуспільних потреб; ЧЕ – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів і послуг (ЧЕ=Е-Ім)

3. Розподільчий метод (за доходами): ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + (НП – С) ЗП – заробітна плата; ВКП – валовий корпоративний прибуток (він розподіляється на: податок на корпоративний прибуток (ПКП), дивіденди (Д) та нерозподілений прибуток (НрП)); ЗД – змішаний доход, тобто доход некорпоративного бізнесу; НП – неприбуткові податки; С –субсидії; (НД-С) – чисті неприбуткові податки.

 

71. Макроекономіка: об'єкт і предмет. Методологічні засади макроекономіки.

Макроекономіка є складовою частиною економічної науки.

Предметом макроекономіки виступає механізм функціонування усього народного господарства безвідносно до специфіки його окремих галузей, чинники, що визначають його зміни в короткочасній і довгостроковій перспективі, а також способи впливу на народногосподарські процеси з боку держави.

У даному визначенні фіксуються чотири головні особливості макроекономічного аналізу. По-перше, це об’єкт дослідження – економіка в цілому. По-друге, чинники, що впливають на економічний розвиток. Саме дія цих чинників викликає коливання економічної активності і супроводжується появою економічних проблем, що вимагають рішення. По-третє, наслідки дії зазначених чинників неоднакові у часі, тому макроекономіка розглядає їх у двох часових інтервалах. І нарешті, по-четверте, складовий елемент макроекономічного аналізу – розробка заходів економічної політики держави.

На відміну від мікроекономіки, макроекономіка піддає аналізу найбільш істотні взаємозв’язки в суспільному виробництві, абстрагуючись від особливостей поведінки окремих ринків. Якщо мікроекономіка дає відповідь на більш конкретні запитання (пов’язані, наприклад, з динамікою ринку сільськогосподарської продукції або ринку медичних послуг, або з особливостями розвитку ринку іноземної робочої сили), то макроекономіка, навпаки, абстрагуючись від цих особливостей, прагне пояснити глибинні причини, що викликають зміни в поведінці виробництва, темпів його зростання, підйоми і спади в економіці, вплив інфляції на виробництво і зайнятість, вплив міжнародних чинників на внутрішню економічну рівновагу і т. ін. Виявлені з допомогою такого абстрагування тенденції і закономірності дозволяють краще зрозуміти механізм функціонування економіки і взаємозв’язку між ринками товарів, праці, капіталу, а це полегшує розуміння особливостей поведінки конкретних ринків.

Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну. Найбільш повне і об’єктивне знання про механізм функціонування народного господарства можна отримати тільки спираючись на висновки і результати досліджень як в макроекономіці, так і на основі висновків мікроекономічного аналізу.

 

72. Податкова система, принципи її організації.

Податкова система – сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків відповідних суб’єктів та об’єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законом розвитку та функціонування економічної системи. Складові податкової системи – податкова структура (виражає комплекс взаємозв’язків між окремими типами (прямі, непрямі та ін.) та видами податків і податкова політика (спрямовує розвиток податкової системи відповідно до соціально-економічної мети суспільства й економічних законів). Об’єкти оподаткування-заробітна плата, прибуток (у формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної ренти), різні види майна (будинки, земля, споруди, автомобілі, цінні папери та ін.), спадщина й дарування. Основними принципами сучасної податкової системи є: 1) ефективність, що визначається регулюючою і стимулюючою функціями податків; 2) справедливість – передбачає недоцільність і неможливість перекладання податкового тягаря на бідні верстви населення і навіть частковий перерозподіл через механізм оподаткування частини національного доходу на користь найбідніших верств населення; 3) корисність – стягнені з працівників через податкову систему кошти мають повернутися до них у формі соціальних витрат; 4) оптимальне співвідношення міжекономічною ефективністю і справедливістю, що передбачає недоцільність надмірного перерозподілу національного доходу через податковий механізм (оскільки це гальмувало б інвестиції) або вилучення із зарпл. таких податків, які підривали зацікавленість безпосередніх працівників у зростанні продуктивності праці; 5) витрат на управління податковою системою мають бути мінімальними, саме управління повинно ґрунтуватися на раціональних законах, а механізм оподаткування – бути зрозумілим для основної маси платників; 6) стабільність та економічна обґрунтованість податків; 7) посилення стимулюючої та регулюючої функції за розгортання НТР, впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництві.

Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Податки можна класифікувати так:

- за формою оподаткування – прямі і непрямі;

- за об’єктом оподаткування - на доходи від споживання і на майно;

- залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки – загальнодержавні та місцеві;

- за способом стягнення – розкладні та окладні.

Найбільшого значення набула класифікація податків на прямі та непрямі. Прямі – встановлюють безпосередньо щодо платника, це податки на їхні доходи та майно. Непрямі – це податки на споживання, тобто на товари та послуг. Прямі податки містять: особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування і на фонд зарплати, майнові податки, в тому числі податки на власність.

Соціальні внески справляються з метою формування фондів соціального страхування – пенсійного, з безробіття тощо. Функції податків: фіскальна, соціальна, регулююча.Фіскальна функція полягає у формуванні ресурсів держави. Соціальна функція полягає у регулюючій спрямованості збору та розподілу податків, застосуванні пропорційного, прогресивного, регресивного, пільгового оподаткування. Регулююча функція полягає у встановленні і зміні системи оподаткування, визначення податкових ставок, наданні податкових пільг.

73. Економічні функції держави. Головні напрямки, форми та методи макроекономічної політики.

Реальна модель економічного устрою передбачає використання як ринкового механізму, що забезпечує ефективне функціонування економіки, так і державного механізму регулювання для вирішення низок проблем, від яких відмовляється ринок або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге. Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних функцій: законодавчої;стабілізуючої;розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно господарських законів і постанов, які створюють правові засади ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для усіх форм власності та господарювання. З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавств. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і водночас не порушувати об’єктивних законів ринку.

Стабілізуюча функція полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава: визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові прийоми; бере на себе організацію пропозиції центральних грошей; забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча функція пов’язана з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення даної функції держава:

- здійснює перерозподіл коштів груп населення, що мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених проводячи відповідну фінансову і податкову політику, політику регулювання цін;

- встановлює і контролює реалізацію законодавства про встановлення мінімального розміру заробітної плати;

- бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені водночас без цих благ суспільство не може досягти благополуччя.

Важлива роль належить державі у регулюванні ЗЕД і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, здійсненні контролю над платіжними балансами.

Отже, особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить макроекономічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.

До загальновизнаних цілей макроекономічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення; 2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг; 3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору. 4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці. 5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці. 6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям. 7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти. 8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей. Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

 

74. Особливості аграрної сфери виробництва. Фермерські господарства.(сократить)

Однією з найважливіших сфер суспільного виробництва є сільськогосподарське виробництво. Саме воно забезпечує населення продуктами харчування або сировиною для їх виробництва. Розвиток сільського господарства є неодмінною передумовою поліпшення добробуту населення і прогресу всього суспільного виробництва.

На відміну від багатьох інших галузей, сільське господарство має певні особливості, які суттєво впливають на виробничі відносини та економічні показники діяльності працівників, зайнятих у цій галузі. До найважливіших з них слід віднести таке:

- Сільське господарство дуже відчутно залежить від кліматичних та погодних умов.

- В якості найважливішого засобу виробництва тут виступає земля. Процес створення нових земель практично неможливий, тому сільськогосподарське виробництво завжди обмежене в можливостях екстенсивного розширення цього фактору.

- Ефективність виробництва в сільському господарстві окрім кліматичних та погодних умов залежить від якості самої землі. Адже навіть у межах відносно невеликих територій завжди мають місце як кращі, так і гірші за своєю родючістю, рельєфом та розташуванням землі.

- Важливою особливістю с/г виробництва є і те, що тут виробництво пов'язане з біологічними процесами.

- Сільськогосподарське виробництво характеризує і такий чинник, як сезонний характер, що призводить до суттєвого коливання цін на сільськогосподарську продукцію, а також до нерівномірності процесів формування доходів. Здебільшого вони прив'язані до моменту реалізації продукції сільського господарства.

- Особливістю сільського господарства є й те, що його продукція, як правило, не може довго зберігатись без втрати своєї якості, а це суттєво впливає на ціноутворення на продукцію товаровиробника.

- С/г більшою мірою ніж будь-яка інша галузь суспільного виробництва, пов'язано з навколишнім середовищем.

- У с/г виробництво ведеться на значних площах, а це призводить до підвищених транспортних витрат.

- Слід також підкреслити, що як і будь-який засіб виробництва, земля виснажується в процесі її використання, але за певних умов вона може свою родючість не тільки не зменшувати, а навпаки, підвищувати.

- Земля завжди є об'єктом власності. У сучасних умовах у більшості розвинених країн власність на землю існує в приватній, колективній і державній формах.

- У сільському господарстві досить поширеною формою виробничих відносин виступає оренда. Ці відносини ґрунтуються на передачі землі її власником іншій фізичній чи юридичній особі в користування. Як правило, ці відносини оформлюються орендною угодою.

Найбільш поширеною організаційною формою сільськогосподарського виробництва є фермерське господарство.

Фермерське господарство - господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Це форма організації сільськогосподарського виробництва громадян. Разом із колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами воно, в умовах ринкових відносин має забезпечувати споживачів продовольством, продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною. Селянське (фермерське) господарство це, як правило, сімейно-трудове об’єднання мешканців села, життя і побут яких пов’язаний з рільництвом, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини та на одержання доходів, а отже й на забезпечення існування цього господарства та добробуту його членів.