Введение 4 страница

Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Українським законодавством до малих підприємств віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15-200 чол. залежно від галузі або виду діяльності.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах.

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон'юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 відсотків їхньої загальної кількості та створюють 20-60 відсотків валового національного продукту. Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що значно знижує напруженість у суспільстві, пов'язану з безробіттям.

У період переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами.

Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим - мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп'ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств.

 

86. Зміст поняття «підприємництво». Види підприємницької діяльності.(сократить)

Підприємництво — це вільна, ініціативна діяльність людей у різних сферах виробництва, що здійснюється на власний страх і ризик з метою одержання прибутку. Підприємництво є необхідною визначальною рисою ринку, його обов'язковим атрибутом. Якщо нема підприємців, то нема й ринку, і навпаки.

Відповідно до ст. З Господарського кодексу України господарською є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Підприємницька діяльність спрямована на:— досягнення комерційного успіху, одержання прибутку, або підприємницького доходу;— найкраще використання капіталу: власності, іншого майна, фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів. Розрізняють три види підприємницької діяльності: виробничу, комерційну і фінансову. Виробниче підприємництво передбачає: визначення виду виробничої діяльності та номенклатури асортименту продукції (товарів, робіт, послуг), яку буде виробляти підприємець. Підприємство може існувати доти, доки має споживачів об’єктів своєї господарської діяльності; виявлення потреби у товарах, необхідних потенційному споживачеві (маркетингова діяльність); оформлення контракту між підприємцем і покупцем товару; здійснення самого виробництва товарів і послуг. Суть комерційної діяльності становлять торгово-обмінні операції з купівлі-продажу (перепродажу) товарів при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності – товар – продаж – валовий дохід – фінансовий результат. Об’єктом фінансової діяльності є процес господарювання з купівлі-продажу грошей, валюти, цінних паперів та обслуговування розрахункових операцій при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності – придбання фінансових ресурсів – продаж – валовий дохід – фінансовий результат.

 

 

87. Інфляція: суть, види, причини.

Інфляція є знецінення грошей, що виявляється через зрос­тання цін. Відповідно до темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції;повзуча—темп зростання не перевищує 10 відсотків річного зростання цін;галопуюча—темп зростання цін сягає 10-100 відсотків на рік;гіперінфляція — річні темпи приросту цін перевищують 100 відсотків. Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, у тому числі в Україні, є: 1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед співвідношення, між групою А і групою Б), галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною. 2. Надмірна мілітаризація економіки. 3. Певна монополізація економіки; 4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва. 5. Руйнування старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.6. Економічно недостатньо обґрунтовані рішення органів державної влади, які збільшували дефіцит дер­жавного бюджету.7. Велика кількість посередників між виробниками й споживачем. Зовнішні причини інфляції: 1. Зростання цін на імпортні товари та послуги. 2. Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються до­датково випущені національні гроші. Для України та деяких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана “доларизація” економіки. В Україні замість захисту споживчого ринку (як це проголошувалося з моменту його запровадження) купоно-карбованець став засобом спустошення і без того мізерного ринку товарів. За цих умов, втративши довіру до купона і щоб зберегти свої гроші від знецінювання, частина населення навіть за спекулятивними цінами купувала долари, іншу іноземну валюту.3. Структурні світові кризи (енергетична, сировинна тощо), від'ємне сальдо торгового й платіжного балансу. Крім структурної форми інфляції, виділяють інфляцію попиту та інфляцію витрат.Інфляція попиту — форма інфляції, що виникає за зростання попиту при повній завантаженості виробничих потужностей і повній зайнятості.У цій ситуації пропозиція товарів не збільшується, що й призводить до зростання цін. Інфляція витрат — форма інфляції, яка виникає внаслідок зрос­тання витрат виробництва, які переносяться на ціни товарів, що виготовляються, і оплачуються споживачами або входять у витрати іншого підприємства і спричиняють зростання цін на інші товари.

 

88. Економічна конкуренція. Місце конкуренції в системі елементів ринку. Умови виникнення конкуренції.

Конкуренція (від латинського “concurere’’-зіткнення)- це форма економічних відносин між суб’єктами ринкового господарства, в яких виражається суперництво за найбільш вигідні умови виробництва, продажу, купівлі товару. Конкуренція як економічна категорія-це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найвищих прибутків.

Головною рисою конкурентного ринку є наявність великої кількості незалежно діючих продавців, які пропонують свою продукцію на ринку. Прикладом цього є сільськогосподарські ринки, фондова біржа, ринок іноземних валют та інші. На конкурентному ринку окремі фірми здійснюють незначний контроль над ціною продукції, вони не впливають на ринкову ціну. Кожна фірма виробляє невелику кількість продукції від загального обсягу виробництва, і тому збільшення або зменшення її випуску не буде відчутно впливати на загальну пропозицію або на ціну продукту. Умови, в яких відбувається конкуренція, економісти називають структурою ринку. Структура ринку-це кількість покупців і продавців на ринку та їх можливості.

Як і чому виникає конкуренція? Оптимального становища на ринку господарюючі суб’єкти досягають в результаті отримання ними економічної самостійності. Тобто коли вони отримують право володіння, користування, розпорядження виробленою продукцією. В той же час економічна самостійність породжує прагнення виділитися серед рівних, довести свої переваги, утвердити своє панування, забезпечити собі більш вигідне становище, більший прибуток і т. д. Це породжує між економічно самостійними й відокремленими господарськими одиницями певне суперництво, боротьбу, яка й отримала назву конкуренції

 

 

89. Роль держави у захисті конкуренції. Антимонопольне законодавство.

Для захисту конкуренції, для боротьби з монополіями державою розробляється антимонопольна політика. Антимонопольна політика – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених державними органами багатьох країн світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного антимонопольного законодавства. Реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб здійснювати за діяльністю монополії державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. К. Маркс ще в середині минулого сторіччя дійшов висновку, що поява монополій потребує державного втручання.Головна ціль цього втручання полягає в захисті і збереженні вільної конкуренції, якій загрожують монопольні тенденції. Отже, основними цілями антимонопольної політики держави є обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бизнесу, захист прав споживача. Існують дві основні форми боротьби з монополіями: попередження створення монополій; обмеження використання монопольної влади. Антимонопольна політика держави передбачає застосування антимонопольного законодавства для боротьби з виникненням монополістичних тенденцій в економіці.

Антимонопольне законодавство інколи називають малою конституцією ринкової економіки. Саме антимонопольне законодавство встановлює правила поведінки на ринку, захищає підприємця від антиконкурентних дій суб’єктів ринку, сприяє і творенню ринкового середовища і його головної рушійної сили — конкуренції.Використовуючи свою монопольну владу, фірми перешкоджають конкуренції, завищують ціни на свою продукують умови тощо. Для запобігання монопольних зловживань і сприяння ефективному функціонуванню ринку в світі сформувалось антимонопольне законодавство. Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції.

 

90. Монополія: економічна суть, види, наслідки

Якщо звернути увагу на промислове виробництво, то це окремі великі підприємства, об’єднання підприємств, господарські товариства, що виробляють значну кількість продукції певного виду, завдяки чому займають домінуюче положення на ринку; одержують можливості впливати на процес ціноутворення, створюючи вигідні ціни; одержують більш високі (монопольні) прибутки.Отже, головною ознакою монопольного утворення (монополії) є заняття монопольного становища на ринку. Монополія походить від грецьких слів “mono”-один і “poleo”-продаю. Для неї характерні наступні ознаки: Монополія-це ринок, на якому тільки одна фірма є єдиним виробником продукту; Продукт монополії не має близьких замінників. Покупець повинен купляти продукт у монополіста або обходитися без нього; Монополіст може займатися або не займатися рекламою та діяльністю по стимулюванню збуту у залежності від типу пропонуємої продукції; Монополіст призначає ціну, впроваджує контроль над нею; Існування монополій залежить від існування бар’єрів для вступу. Перешкоди повинні існувати, щоб утримувати нових конкурентів від вступу в галузь, якщо монополія збирається продовжувати своє існування.

Як єдиний виробник товару, монополіст перебуває в унікальному становищі. Коли монополіст вирішує підвищити ціну продукту, йому нема чого турбуватися про конкурентів, які, понизивши ціну, можуть захопити більшу частину ринку. Монополіст тримає ринок у своїй владі і повністю контролює обсяг випуску продукції призначеної для продажу. Негативними наслідками монополізму є те, що він руйнівно впливає на ринковий механізм, а через нього і на економіку в цілому. Монополія неминуче породжує високий прибуток, їй зовсім необов’язково засвоювати нові технології, знижувати затрати й розширяти збут. Достатньо встановити монопольно високі ціни й нав’язати їх споживачам. Останнім доведеться змиритися з тим, що кількість товарів зменшиться, бо підвищуючи ціни, монополія отримає той самий прибуток (або й більший), реалізуючи меншу кількість товарів. Монополізм також приводить до зниження стійкості механізмів відтворення, може привести до розриву господарських зв’язків.

91. Форми власності та організаційні форми приватних підприємств.

Власність – це економічні відносини між людьми, з приводу привласнення матеріальних засобів, засобів виробництва.

Об’єктами власності можуть бути: власність на засоби виробництва і природні ресурси, земля, інтелектуальна власність, власність на інформацію, власність на робочу силу,акції, облігації, вироблений продукт, як результат виробництва. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну. Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян. Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.

Підприємство – основна ланка народного господарства, самостійний суб’єкт, який забезпечує планомірне виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою привласнення доходу (прибутку).

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від трьох форм власності, визначених ст.2 Закону «Про власність», та від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі «Про підприємства в Україні» і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми підприємства визначаються як державні, колективні, приватні та підприємства двох і більше форм власності (змішані).Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Державні підприємства як суб'єкти одної форми власності (організаційної форми) поділяються на види:державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності;державні підприємства, засновані на республіканській (Республіки Крим) власності;державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць.Усі ці підприємства – державні юридичні особи. Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати «підприємство колективної власності») – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на одному або кількох видах колективної власності. Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однієї і більше фізичних осіб. Іноземне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю є у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

 

92. Макроекономічне регулювання. Цілі макроекономічної політики.

Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;

2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

93. Економічне зростання та його фактори

Економічне зростання - це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології. Розрізняють 3 типи економічного зростання: екстенсивний, інтенсивний та змішаний (реальний).

Екстенсивне зростання – це збільшення національного продукту за рахунок залучення додаткових факторів виробництва. Джерелами збільшення обсягів виробництва є використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється.

Інтенсивне зростання – це збільшення національного продукту за рахунок удосконалення техніки та технології.

Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту.

Але в реальному житті не існує того чи іншого типу зростання, вони переплетені між собою та представлені змішаним типом.

Змішане (реальне) зростання – це збільшення виробничих потужностей в результаті збільшення кількості факторів виробництва, що використовуються, та удосконалення техніки та технології.

 

 

94. Валовий внутрішній продукт – основний макроекономічний показник.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік.

Головним макроекономічним показником у статистиці розвинених країн та міжнародних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ЄБРР) вважають валовий внутрішній продукт (ВВП). Він закономірно займає центральне місце і в системі національних рахунків. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – враховує вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці ресурси належать, – громадянам даної країни чи іноземцям. ВВП визначають, як суму первинних доходів, розподілених економічними одиницями-резидентами між виробниками товарів та послуг: оплата праці найманих працівників, чисті податки на виробництво та імпорт, валовий прибуток та валові змішані доходи. Використання ВВП — кінцеве споживання товарів та послуг, валове накопичення основного капіталу, зміна запасів матеріальних оборотних коштів, чисте надбання цінностей і сальдо експорту та імпорту товарів і послуг.

Для обчислення ВВП використовують три методи:

1. Виробничий: ВВП = S (ВВ – МВ) + (ПП – С), де

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – прибуткові податки; С – субсидії

2. Метод кінцевого використання (за витратами): ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ СВ – споживчі витрати домашніх господарств (населення); ВІ – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки; ДЗ – державні закупки товарів і послуг з метою задоволення загальносуспільних потреб; ЧЕ – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів і послуг (ЧЕ=Е-Ім)

3. Розподільчий метод (за доходами): ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + (НП – С) ЗП – заробітна плата; ВКП – валовий корпоративний прибуток (він розподіляється на: податок на корпоративний прибуток (ПКП), дивіденди (Д) та нерозподілений прибуток (НрП)); ЗД – змішаний доход, тобто доход некорпоративного бізнесу; НП – неприбуткові податки; С –субсидії; (НД-С) – чисті неприбуткові податки.

 

95. Поняття податкової системи і податків.

Податкова система – сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків відповідних суб’єктів та об’єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законом розвитку та функціонування економічної системи. Складові податкової системи – податкова структура (виражає комплекс взаємозв’язків між окремими типами (прямі, непрямі та ін.) та видами податків і податкова політика (спрямовує розвиток податкової системи відповідно до соціально-економічної мети суспільства й економічних законів). Об’єкти оподаткування-заробітна плата, прибуток (у формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної ренти), різні види майна (будинки, земля, споруди, автомобілі, цінні папери та ін.), спадщина й дарування. Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Податки можна класифікувати так:за формою оподаткування – прямі і непрямі;за об’єктом оподаткування - на доходи від споживання і на майно;залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки – загальнодержавні та місцеві;за способом стягнення – розкладні та окладні. Функції податків: фіскальна, соціальна, регулююча.Фіскальна функція полягає у формуванні ресурсів держави.Соціальна функція полягає у регулюючій спрямованості збору та розподілу податків, застосуванні пропорційного, прогресивного, регресивного, пільгового оподаткування.Регулююча функція полягає у встановленні і зміні системи оподаткування, визначення податкових ставок, наданні податкових пільг.

96. Кредитно-грошова політика держави: кейнсіанський і монетаристський підходи.

Основною метою грошово-кредитної системи є досягнення загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості і рівня цін. Під час економічного спаду кредитно-грошова політика полягає у збільшенні грошової пропозиції для стимулювання витрат, а під час інфляції, навпаки,- в обмеженні пропозиції грошей для обмеження витрат. В основі кейнсіанського напряму стабілізаційної політики лежать думка, що управління податками, державними витратами, обсягом бюджетного дефіциту та пропозицією грошей дає можливість управляти динамікою сукупного попиту, а через нього і динамікою реального обсягу виробництва. Головним засобом впливу на підтримання обсягів виробництва, а отже, і забезпечення макроекономічної рівноваги, є сукупний попит. Вони вважали, що для розширення грошового попиту необхідна така кредитно - грошова політика, за якої потрібні заходи з регулювання відсоткових ставок, стримуючи їх зростання під впливом фінансування державних витрат. Для цього повинні використовуватись такі важелі, як управління обліковою ставкою, банківськими резервами та операціями на відкритому ринку. Ще однією умовою ефективності політики регулювання попиту є наявність недовантажених виробничих потужностей.У другій половині 1970-х років умови економічного розвитку різко погіршилися: кейнсіанства стабілізаційна політика усунути ці негативні явища не змогла на противагу цій теорії звявилась нова яка одержала назву монетаризму. Прибічники монетаризму вважають, що головною причиною нестабільності економіки є розлади у функціонуванні грошового обігу. Головний вплив на економіку з метою стабілізації цін та зайнятості і забезпечення економічного зростання потрібно здійснювати шляхом контролю грошової системи через такі її складові, як грошова маса, рівень та структура відсоткових ставок і інших, що впливають на доступність кредиту. Визначається за необхідне суттєве обмеження бюджетних витрат і зміна їх структури. Одночасно відбуваються зміни у податковій системі, спрямовані на зменшення масштабів оподаткування фірм і корпорацій та перерозподіл доходів фізичних осіб через систему прогресивного оподаткування.Отже, на противагу кейнсіанській політиці, що грунтується на стимулюванні ефективного попиту, насамперед податково-бюджетними засобами при допоміжній ролі кредитно-грошової системи, монетаристи пропонують насамперед різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки з метою її стабілізації.

 

97. Функції центрального і комерційних банків.

Банки є фінансово-кредитними установами, що обслуговують рух грошей і капіталів. Центральний банк - установа (у більшості випадків державний орган), яка відповідає за монетарну (грошово-кредитну) та валютну політику держави (Федеральна резервна система США) або спільноти держав (Європейський центральний банк). В Україні це Національний банк України. На центральний банк покладаються наступні функції: формування та здійснення монетарної політики;регулювання грошової маси, що передбачає також монопольне право емісії грошей (національної валюти); формування та проведення валютної політики;формування, зберігання та, при необхідності, використання золотовалютних резервів;ведення єдиного казначейського рахунка;ведення рахунків для здійснення міжбанківських розрахунків;банківський нагляд за стабільністю банківської системи;забезпечення функціонуючої системи банківських розрахунків. Комерційний банк — банк, який здійснює універсальні банківські операції з різними організаціями, установами, здебільшого за рахунок власних коштів та залучення кредитних ресурсів своїх клієнтів. Комерційні банки є на сьогодні найбільш універсальними фінансовими установами, які виконують основний набір кредитно-фінансових операцій. Основними функціями комерційних банків, що визначають їх суть та роль укредитній системі, є: прийом депозитів від юридичних та фізичних осіб;кредитування підприємств і населення; організація та здійсненнярозрахунків у господарстві; випуск кредитних знарядь обігу. Усі функціїтісно пов(язані між собою та дозволяють комерційному банку виступати уякості органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування усьогокругообороту капіталу в процесі виробництва й обігу товарів.

 

 

98. Безробіття як наслідок порушення макроекономічної рівноваги. Рівень безробіття.

Безробіття – це відсутність робочих місць для осіб, які бажають та в змозі працювати. Кількість безробітних - це абсолютний показник безробіття, що вказує на його розміри. Відношення кількості безробітних до кількості економічно активного населення – це відносний показник безробіття, що показує його поширеність і називається рівнем безробіття. Причини безробіття: 1. Глибокі структурні зрушення в економіці. 2. Спади і кризи в економіці. 3. Упровадження нових технологій. 4. Нерівномірне розміщення продуктивних сил. 5. Зміни в демографічній структурі населення. 6. Сезонні коливання рівня виробництва окремих галузей економіки. Виділяють такі типи безробіття: Фрикційне безробіття - викликане добровільним бажанням працівника змінити місце роботи. Це з цілому прогресивне явище, держава допомагає їм влаштуватися шляхом підбору вакантних місць. Структурне безробіття - пов'язане із змінами в структурі суспільного виробництва (згортання галузей, зникнення професій). Таким безробітним потрібно перекваліфіковуватися. Природне безробіття - фрикційне та структурне разом. Цей тип безробіття присутній на всіх фазах циклу, в тому числі і на «пік». Воно вважається нормальним. Циклічне безробіття - викликане циклічним спадом виробництва. З цим видом безробіття держава бореться шляхом макроекономічних заходів. Різновидами циклічного безробіття є змушена неповна зайнятість, приховане безробіття. Безробіття веде до відставання рівня виробництва від потенційного рівня, що описується законом Оукена: якщо фактичний рівень циклічного безробіття перевищує природний рівень на 1 %, то відставання обсягу виробництва від потенційного рівня складає 2,5%.