Введение 5 страница

Рівень безробіття вимірюється шляхом співставлення кількості безробітних з наявною робочою силою:

, де - рівень безробіття; E – зайняті; U – безробітні.

В Україні в серпні 2013 р. рівень безробіття зберігся на рівні 1,6%.

99. Зайнятість як соціально-економічна категорія.

3айнятiсть населення – це певна сукупність соціально-трудових відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями; формування, розподілу i перерозподілу трудових ресурсів з метою участі в суспільно-корисній праці i забезпечення розширеного відтворення робочої сили. Ця сукупність соціально-трудових відносин знаходить свій вияв у певних економічних категоріях, таких, як індивідуальна (сімейна), колективна трудова діяльність, процес праці, інтенсивність та продуктивність праці, мобільність робочої сили, загальноосвітня та професійна підготовка кадрів, заробітна плата та iн.

Звичайно зайнятість визначається як діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих i суспільних потреб, i така, що, як правило, приносить прибуток.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать громадяни:

- ті, що працюють за наймом;

- ті, що самостійно забезпечують себе роботою;

- обрані і призначені на оплачувані посади в органи державної влади, управління і в громадських об’єднаннях;

- ті, хто проходить службу в Збройних силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України;

- ті, хто проходить професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва;

- учні денних загальноосвітніх шкіл і студенти вищих навчальних закладів.

Отже, до зайнятого населення належать усі громадяни, зайняті будь-яким видом суспільно-корисної діяльності.

Особи працездатного віку, які працюють, а також незайняті громадяни, що бажають трудитися і активно шукають роботу, відповідно до класифікації, що застосовується у міжнародній статистиці, належать до категорії «економічно активного населення». Особи, що зайняті іншою корисною діяльністю або просто не бажають брати участі у суспільному виробництві, належать до «економічно неактивного населення».

Кількість зайнятих характеризується рівнем зайнятості, який можна розрахувати двома способами:

1. Частка зайнятих у загальній чисельності населення

Рз = Чз / Чнх 100%,

де Рз — рівень зайнятості, %; Чз — чисельність зайнятого населення, відповідно до балансу трудових ресурсів, осіб; Чн — чисельність населення, відповідно до балансу трудових ресурсів, осіб.

2. Частка зайнятих в економічно активному населенні

Рз = Чз / Чеан × 100%,

де Чеан — чисельність економічно-активного наслення, осіб.

100. Глобалізація як основна сучасна тенденція розвитку світової економіки.

Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби. Причини формування глобалізаційних процесів: процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності; науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції); изагострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації. Основні ознаки процесу глобалізації:взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики; розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування. Сучасний розвиток світової економіки відзначається цілою низкою тенденцій, які, у свою чергу, безпосередньо впливають на розвиток міжнародних фінансів.

По-перше, сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп’ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи. По-друге, загострюються проблеми оточуючого середовища. По-третє, міжнародна економіка зараз знаходиться під вагомим впливом геополітичних змін. Сьогоднішній політичний та економічний устрій світу характеризується домінуючою роллю США, процесом створення Європейського Союзу, посиленням ролі міжнародних організацій тощо.

 

101. Податково-бюджетна (фіскальна) політика держави як інструмент відновлення макроекономічної рівноваги.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика - це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому. Держава маніпулює податками та державними видатками, при недостатньому сукупному попиті збільшує державні видатки, скорочує податки; при надмірному попиті – державні видатки скорочуються, а податки збільшуються. Стимулювання попиту, як правило, збільшує інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застійні явища. Виконує держава ці функції за допомогою такого інструменту як державний бюджет. За характером впливу на економіку виділяють наступні види бюджетної політики: стимулююча та стримуюча. Стимулююча бюджетно-податкова політика (фіскальна експансія) у короткостроковій перспективі має своєю ціллю подолання циклічного спаду економіки і припускає збільшення державних видатків, зниження податків або комбінування цих мір. Дискреційна фіскальна політика – цілеспрямована, свідома зміна розмірів державних витрат, податків і сальдо державного бюджету в результаті спеціальних рішень уряду, спрямованих на зміну рівня зайнятості, обсягу виробництва і темпів інфляції. Недискреційна фіскальна політика - автоматична зміна названих розмірів в результаті циклічних коливань сукупного доходу. Недискреційна фіскальна політика припускає автоматичне збільшення (зменшення) чистих податкових надходжень у держбюджет у періоди росту (зменшення) ВНП, що здійснює стабілізуючий вплив на економіку. “Вмонтований” (автоматичний) стабілізатор - економічний механізм, що дозволяє знизити амплітуду циклічних коливань рівнів зайнятості і випуску, не прибігаючи до частих змін економічної політики уряду.

 

 

102. Теорія ринкової економіки А.Сміта. Закон «невидимої руки ринку».

Адам Сміт (1723-1790) — центральна фігура класичної школи,тому що він узагальнив, систематизував і розвив існуючі до нього пргляди (у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів»), керуючись виробленою ним методологією. У її рамках виділяється ідея об’єктивності економічних законів; що відображається в понятті «невидимої руки», що направляє людей до вигоди. Закон невидимої руки ринку-це обєктивний закон ринкового саморегулювання його суть в тому, що кожен економічний субєкт діє в ринковій економіці на основі власної вигоди, а в результаті таких дій всіх учасників ринку вигрнає суспільствр вцілому досягаєтьтся економічний добробут суспільства. Невидима рука ринку-це ринковий механізм взаємодія попиту і пропозиції, видима рука ринку це держава. Основний стимул до діяльності — матеріальний інтерес/відповідно до якого будується модель поведінки в суспільстві «економічної люДини». Саме вона і функціонує в умовах «природного порядку», схожого з порядками природи. Прагнення людей поліпшити своє положення здатне привести суспільство до добробуту, тому втручання держави бажано обмежити декількома сферами (оборона, правосуддя, освіта, карбування монет, транспорт, пошта).Багатство, за Смітом, створюється виробництвом, а його джерелом служить праця — продуктивна (створює новий матеріальний продукт) і непродуктивна (обслуговує споживання створеного продукту). Існує, до того ж, два основних фактори збільшення багатства нації: фактор ощадливості та фактор продуктивності праці.Досліджуючи природу товару, Сміт виділив дві його властивості: корисність і мінову вартість як об’єктивну основу обмінюваності. Єдиним джерелом і кінцевим мірилом вартості є середні суспільно необхідні і достатні витрати праці. Прибуток — це різниця між створеною вартістю та заробітною платою і одночасно винагорода капіталіста за його трудові зусилля з керування підприємством. Низький рівень норми прибутку і відсотка Сміт характеризував як показник високого рівня економічного розвитку нації. Ренту, дохід земельного власника він визначав як відрахування із продукту праці робітника, з іншого боку, вона пояснювалася продажем сільськогосподарських продуктів за монопольною ціною.Згідно з ученням Сміта, капітал — це запас продуктів різного роду, достатній для утримування людини та постачання їй необхідних для роботи матеріалів і знарядь протягом усього періоду виробництва і продажу продукту її праці. Нагромадження капіталу — найважливіша функція підприємців, що розвивають виробництво і збагачують у такий спосіб нації.

103. Внесок Ж. Б. Сея в соціально-економічну науку.

Найбільш видатним вченим - економістом Франції у І половині 19ст. був Жан Батіст Сей (1767 – 1832). Жан Батіст Сей був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта.. Його роботи прискорили і остаточно довершили розклад меркантелізму та фізіократії.Основною працею є: “ Трактат політичній економії ”(1803).В 1828 – 1829рр. Сей опублікував “ Повний курс практичної політичної економії ” в 6 томах.

На думку Сея політична економія є наукою, що дозволяє пізнати природу багатства, способи його створення, порядок його розподілу та явища, що спричиняють його зникнення.Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме ВИРОБНИЦТВОðРОЗПОДІЛðСПОЖИВАННЯ як об’єкти дослідження, тобто в структурі політекономії він виділяє ці три частини.

Сей сформулював три закони ринку:чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із зростанням попиту;кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх розвиток;імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари можна отримати лише продавши свої.Завданням гарного уряду є стимулювання виробництва, а поганого уряду – стимулювання попиту, тому що проблема вирішується розам з отриманням засобів для придбання продукту6 а ці засоби дає виробництво.В цілому завдяки своїй теоретичній системі Сей вважається засновником нового напряму в політичній економії – неокласичного.

 

 

104. «Соціальна реформація» Дж.Ст.Мілля.

Одним з перших представників нової течії політекономії в Англії був Дж. Мілль. Джон Стюарт Мілль (1806-1873 pp.), молодший, увійшов в історію науки як економіст, філософ, соціолог, історик, літературознавець. Основними науковими творами Мілля були “Нариси з деяких нерозв’язних питань політичної економії” і “Основи політичної економії і деякі аспекти її застосування в соціальній філософії”. Мілль задума свої “Основи” як синтез усіх економічних знань. Він поставив перед собою нелегке завдання поєднати з “системою Сміта” “Закон ринків Сея”, “Закон народонаселення Мальтуса”, а також “теорію трудової цінності”, вчення про ренту і теорії зовнішньої торгівля Рікардо. Мілль проголосив, що за будь-яких ідей та умов “загальним практичним принципом повинен залишатися економічний лібералізм і будь-який відхід від нього є безумовним злом”. Важливим внеском в методологію економічних досліджень слід вважати підхід до економічних процесів з точки зору “статики” й “динаміки”.Теорії вартості Мілль не надавав особливого значення, вважаючи цю проблему економічною наукою “вже вичерпаною”. Усі проблеми політекономії він пов’язує з рухом цін. Тому саме цим предметом займається докладно. Мілль стверджує, що ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна завжди пов’язана з обміном. За Міллем цінність, або обмінна ціна речі, - це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Мінова вартість, яку Мілль ототожнює з ціною товару, визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати є тим фактором, що регулює пропозицію. Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка впливає на пропозицію та ступінь покриття витрат виробництва. Мілль вивчав проблеми ролі держави. Він вважав, що основним економічним важелем впливу держави на економічні процеси є податки.

 

105. Суть і практичне значення кейнсіанської теорії.

У 1929-1933 рр. вибухнула світова економічна криза, яка охопила США, Німеччину, Францію. Криза економіки породила і кризу неокласичної теорії. Кейнсіанство — економічне вчення англійського теоретика Джона Мейнарда Кейнса (1883 - 1946). Видатна книга «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», в якій викладено революційну економічну концепцію кейнсіанства. (1936 р.) Він заявив про нездатність ринкової економіки самостійно справитись з кризами і безробіттям, тобто необхідне втручання держави. Але це втручання повинно відбуватись тільки для досягнення трьох цілей:- досягнення стабільності;- досягнення повної зайнятості всіх економічних ресурсів;- забезпечення економічного зростання. Він ввів принципово нову методологію: переніс область досліджень економічних процесів і явищ на макрорівень. Поклав початок новій науці – “макроекономіка”.На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат. Інвестування, за Кейнсом, значить придбати якесь благо заради прибутку, який чекають від нього в майбутньому. Держава повинна регулювати ціну грошей (ставку процента). Здійснює вона це за допомогою 3-х інструментів грошово-кредитної політики: облікова ставка, резервна норма, операції на вторинному ринку державних зобов’язань (купівля-продаж облігацій, державні позики).

У центрі уваги Джона Мейкарда Кейнса – проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, який визначається величиною національного доходу, що розпадається на споживання та заощадження. Споживна частина, яка і визначає ефективність попиту, має традиційно відставати від тієї, що зберігається через властиву людям психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їх дохід. Звідси – постійна проблема недостатності попиту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Кейнс вважав, що якби вдалось спонукати отримувачів доходів значну частину їхніх заощаджень знову інвестувати у виробництво проблема недовикористання ресурсів була б знята.

 

106. Зародження і розвиток соціалістичного вчення (від «соціалістів -утопістів» до «наукового соціалізму (комунізму)»).

Політична економія утопічного соціалізму обґ­рунтовувала необхідність ліквідації експлуатації, еко­номічної та соціальної нерівності, гноблення. Утопісти критикували основи капіталістичної системи, вважа­ли її минущою, сприяли розвитку класової боротьби, віщували риси нового суспільства.

Перші ідеї утопічного соціалізму з’явилися в період пізнього Середньовіччя,але свого успіху досягли у період становлення капіталізму в Західній Європі.

Соціалісти-утопісти Франції Сен-Сімон і Фур’є та Англії - Оуен виступили з критикою капіталізму, вказавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Критикуючи капіталістичний спосіб виробництва соціалісти-утопісти заявили, що на зміну цьому устрою повинен прийти такий суспільний устрій, який дасть задоволення потреб усьому суспільству. Вчені не обмежувалися вимогою раціонального споживання і розподілу, а виступають з ідеєю перебудови самого виробництва.

Суспільну систему, покликану змінити тогочасну, Клод-Анрі Сен-Сімон назвав індустріалізмом, в якій рушійними силами є розум і наука; Шарль Фур’є — гармонією; Роберт Оуен — комунізмом. Теоретики суспільства майбутнього вважали необхідніс­тю ліквідацію приватної власності, суперечностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедли­вої соціальної системи.

Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів переходу до суспільства соціальної справедливості, а своє завдання вбачали у розвитку свідомості і пропаганді своїх ідей.

Таким чином, утопічний соціалізм підкреслював протилежність соціальних класових інтересів, але заперечував політичну боротьбу і революцію, прагнучи при цьому перетворення суспільних відносин мирним еволюційним шляхом.

 

107. Кейнсіанська традиція в економічній науці. Суть «кейнсіанської революції».

У 1929-1933 рр. вибухнула світова економічна криза, яка охопила США, Німеччину, Францію. Криза економіки породила і кризу неокласичної теорії.

Нову теорію створив англійський економіст Джон Кейнс. Він написав головну працю “Загальна теорія зайнятості проценту та грошей”. Він заявив про нездатність ринкової економіки самостійно справитись з кризами і безробіттям, тобто необхідне втручання держави. Але це втручання повинно відбуватись тільки для досягнення трьох цілей:

- досягнення стабільності;

- досягнення повної зайнятості всіх економічних ресурсів;

- забезпечення економічного зростання.

Він ввів принципово нову методологію: переніс область досліджень економічних процесів і явищ на макрорівень. Поклав початок новій науці – “макроекономіка”.

На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат. Інвестування, за Кейнсом, значить придбати якесь благо заради прибутку, який чекають від нього в майбутньому. Держава повинна регулювати ціну грошей (ставку процента). Здійснює вона це за допомогою 3-х інструментів грошово-кредитної політики: облікова ставка, резервна норма, операції на вторинному ринку державних зобов’язань (купівля-продаж облігацій, державні позики).

 

108. Неолібералізм: характеристика «правого крила» (Мізес,Хайек), «лівого крила» (В. Ойкен).

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку. Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:Відстоювання ідей природного порядку і природних прав; У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек). Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством. Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”.

109. Історична школа як напрям економічної науки.

Школу, яка в історії економічної науки отримала загальну назву “історичної” називають також “німецька історична школа”, іноді “школа національної політичної економії”. Ця школа по суті уособлює не стільки історичний, скільки “соціально-історичний” напрям в розвитку економічної науки. Виникнення цієї школи пов’язують з реакцією на ортодоксальну “класичну систему” англійської політичної економії А. Сміта – Д. Рікардо. Особливістю методології досліджень представників “історичної школи” був аналіз економіки з погляду усіх історичних аспектів життя конкретної нації – історії розвитку її культури, науки, мистецтв, індустрії, моралі, релігії, державних інститутів тощо. Можна стверджувати, що вони першими застосували “цивіліза-ційний підхід” як наукову методологію.

Засновником німецької історичної школи вважається Ф. Ліст.

Основна праця Ф. Ліста “Національна система політичної економії”. Провідна ідея цього твору – заклик до економічного об’єднання країни. Головними положеннями цього твору є: теорія продуктивних сил, концепція стадійного економічного розвитку, положення про активну економічну роль держави.

Виділяють три етапи еволюції “німецької історичної школи”:

1. Стара історична школа: 40-60 р. ХІХ ст. (Рошер, Гільдебрант, Кніс) – визначала, що необхідно свідомо впливати на суспільні процеси, провадити національну політику, але за умови суспільно значущості національної мети.

2. Нова історична школа: перша третина ХХ ст. (Брентано, Шмоллер, Блюхер) – відбулося посилення націоналістичних, певною мірою, навіть мілітаристських тенденцій у політиці Німеччини, а також принципово нові умови класової конфронтації та ідеологічних суперечностей суспільства (розробляються конструктивні програми “класового миру”, закладаються основи буржуазно-реформістських концепцій “соціальної політики” та “соціального партнерства”).

3. Найновіша історична школа: перша третина ХХ ст. (Вебер, Зомбрт, Штаммлер).

Економісти історичної школи не лише критикують класиків за надмірне теоретизування, але і висловлюють переконання, що універсальні схеми не можуть принести користі. Народне господарство кожної країни має свої особливості, свої норми і форми відносин. Завдання політичної економії – вивчати народне господарство у його конкретних реаліях, історичному розвитку. Зміст історичного підходу не описі, а у роз’ясненні і розкритті економічних зв’язків і залежностей.

Теоретична спадщина “історичної школи” справила величезний вплив на подальший розвиток різних напрямів економічної науки. Найбільша заслуга її представників те, що вони заклали підвалини “соціальної економії” та “економічної соціології”.

110. Ордоліберальна теорія і практика побудови соціального ринкового господарства.

В основному нова концепція соціально-економічного устрою, запропонована "ордолібералами", спиралась на три підпори: по-перше, здатне функціонувати регулювання конкуренції, необхідної для динамічного розвитку господарства, по-друге, регулювання національної валюти, потрібне для забезпечення стабільності вартості грошей, а також, по-третє, соціальне регулювання, що гарантує безпеку, збалансованість та соціальну справедливість. Якщо в майбутньому треба буде надавати сприяння інноваційній діяльності та динамізму, якщо необхідно запобігти непередбачуваній концентрації влади на ринках, то мова може йти лише про один засіб забезпечення такого порядку: про конкурентну боротьбу. Однак саме для того, щоб конкурентна боротьба отримала можливість повною мірою досягти свого позитивного економічного та соціального впливу, її необхідно постійно захищати за допомогою відповідного правопорядку. В такому захисті конкуренції і полягало вирішальне завдання держави. Валютне регулювання, що ґрунтується на стабільності вартості грошей, повинне було врахувати досвід гіперінфляції в Німеччині 1923 -1924 років. З цієї причини треба було створити незалежний центральний банк, якому в законодавчому порядку слід було доручити виконання наступного завдання: надавати та обстоювати пріоритетне значення забезпеченню стабільності вартості грошей. Майбутнє соціальне регулювання повинне було піклуватись про соціальну збалансованість та сприяти досягненню більшої соціальної справедливості. Воно мало забезпечити гідне людини існування тим громадянам, які не мали можливості домогтися у господарській діяльності й через це -у конкурентній боротьбі - найкращих досягнень.

Регулювання конкурентної боротьби, валютне регулювання та соціальне регулювання з самого початку розумілися як єдність. Така "взаємна залежність регулювань" (Вальтер Ойкен) вимагала не лише постійно тримати у колі зору їхню функцію суспільної інтеграції, а й зважати на принцип сумісності з ринковими правилами усіх дій держави.

Вже в перші дні після проведення валютно-грошової реформи (1948 р.) стрілки розвитку західнонімецького господарства було переведено у напрямку "соціальної ринкової економіки". На місце примусового господарювання, яке вдавалось до раціонування та регламентацій і практично лише управляло дефіцитом, тепер прийшли ринки, що на них ціни визначались пропозицією та попитом, а орієнтація при ухваленні виробничих рішень виходила з сучасного стану ринку. Втручання держави тепер передбачалось лише там, де це обов'язково зумовлювалось вищими соціальними або економічними вимогами. Як споживачі, так і виробники дуже швидко збагнули, що тепер все знов залежить від їхніх рішень та досягнень. Особистий успіх та національний успіх у масштабі народного господарства вже більше не залежали від державних розпоряджень чи ордерів на отримання раціонованих товарів, а переважною мірою залежали вже тільки від власної ініціативи та особистої активності. Це створило можливість не лише досягнення певного добробуту та соціальної безпеки, а й піднесення їх на суттєво вищий рівень. Людвиг Ерхард звільнив економіку та суспільство від надмірної зарегламентованості й при цьому продемонстрував усім переваги ринкової економіки. Завдяки цьому він допоміг утвердженню "соціальної ринкової економіки".

В новій економічній політиці Соціал-демократична партія Німеччини побачила підтвердження своїх побоювань щодо перемоги "жаги прибутків" над соціальною відповідальністю. Вона у категорічній формі висунула вимогу відставки Людвига Ерхарда. Перехід від примусу та раціонування до вільного економічного устрою насправді зробив друге півріччя 1948 року "одним з найдраматичніших періодів в історії німецької економіки" (Людвиг Ерхард). Виникла велика загроза того, що під час цього випробування на міцність нова система втратить підтримку. Після того, як було відпущено ціни, попит спочатку перевищив пропозицію товарів поточного виробництва або із складських запасів, що мало наслідком значне зростання цін. Політичні противники Ерхарда використали це як привід для того, щоб активізувати боротьбу проти нього та його моделі ринкової економіки. До цього слід додати складну і визначальну проблему безробіття. Для великої кількості демобілізованих солдатів, що намагалися знов знайти робочі місця, для більш як восьми мільйонів біженців та вигнанців, а також для військовополонених, що повертались додому, наявних потужностей не вистачало. Однак Ерхард зрозумів, що безробіття, рівень якого в Німеччині упродовж короткого часу суттєво зріс, становить не проблему кон'юктури, а структурну проблему. З великою мужністю та енергією, він відкинув пропозицію окупаційної влади: віддати перевагу повній зайнятості перед збереженням стабільності вартості грошей та започаткування фінансованих державою програм.