Підсумкові зауваження. 3 страница

Щоправда, великодержавність Росії, що стоїть з протягнутою у бік західних кредиторів рукою та водночас грає військовим м’язами цієї руки, за наших часів є достатньо проблематична, проте у стосунках з Україною Росії досить легко грати роль якщо не світового, то принаймні регіонального лідера. Оскільки Україна аж ніяк не претендує на роль світового лідера і за своїм менталітетом не налаштована на агресію (важко уявити собі кандидата в Президенти України, який будував би своє передвиборну кампанію на ідеї війни із власними громадянами, називаних «тваринами», як це говорив про одного з полонених чеченських лідерів В. Путін), то Європа для неї виглядає природним зразком для наслідування, коли власна безпека (порятунок) досягається не через створення загрози іншим країнам при подальшому зубожінні населення, а за рахунок економічного зміцнення та підтягування до рівня об’єднаної Європи, що вельми надійно захищає своє заможне життя. Проте це лише один з можливих поглядів на Європу.

Інші точки зору можуть спиратися на антитетичне агресивне кодування образу Європи як втілення Зла, тим більш, що, за В. Горським, міфологічна свідомість взагалі уявляє «історію людства як арену невпинної боротьби Добра та Зла» (агресивний код). Прихильниками цієї точки зору представлені у статті В. Горського особами М. Корнійчука та А. Охримовича. Твердиться, зокрема, про те, що «у своїй історії Україна завжди була на одинці перед лицем її численних ворогів, гнобителів, утискувачів». Цікаво, що у деяких випадках агресивне кодування протиставляється або контамінує з еротичним. В. Нетудихата, наприклад, вводить сексистські відмінності між Західною та Східною Європою, приписуючи першій чоловічі ознаки «активності, волі та дії», другій – жіночі риси пасивного освоєння реальності. Говорячи про «гороскоп України», цей автор твердить, що вона народилася під знаком Венери (тобто богині кохання), яка з 21-го століття визначатиме долю нашої держави. Тепер на долю України нібито впливають антиподи кохання та творчості – агресії та смутку, уособленням чого є планети Марс та Сатурн, котрі, одначе, невдовзі мають залишити наш небосхил.

Проте у будь-якому випадку міфологізована політична свідомість масової людини перебуває в стані відчуття загрози для існування нації, держави, особи. Ця загроза може йти від конкретної країни, континенту або, як це має місце у наведеному прикладі, планетарної системи в цілому. А оскільки існує загроза, то природним чином шукаються і порятунки від неї. В. Горський прямо говорить про міфологему порятунку України від загрози, що таїть у собі Європа. Джерелу загрози масова свідомість під відповідним впливом радо надає негативних рис, серед яких – образ «загниваючої Європи. Спасіння вбачається у втечі від неї «через розвиток принципово «неєвропейських» рис, властивих українському «менталітету», у «релігійному відродженні».

Антипод такого погляду знаходить прояв у заниженій самооцінці та зневажливім ставленні до власної держави, традицій та світогляду. У деяких випадках ідея власного спасіння України поширюється на весь континент в цілому, коли нашій країні надається «пройнята месіанськими настроями міфологема України-рятівниці Європи», вільної «від руйнівних однобічностей Заходу і Сходу» та такої, що ще «не вичерпала свій духовний потенціал». Цієї точки зору дотримуються М. Хвильовий та М. Маринович. Інші автори гадають, що порятунок України – в знаходженні власного шляху поза магістральними лінями розвитку як Європи, так і Сходу. Подібне «ізоляціоністська» версія спасіння яскраво проявилася у листі підприємця з Павлограду до газети «День», але подібні погляди зустрічаються досить часто і в інших публікаціях (17). Третій погляд вважає, що рятівна місія України полягає у ролі «з’єднучої ланки» між Сходом та Заходом.

З розглянутих матеріалів вимальовується достатньо прозора картина деякого інваріантного змісту всіх різновидів політичного міфу, причому не тільки українського. Він складається з декількох блоків, сутність яких можна викласти у вигляді таких постулатів:

1). Існування суспільної групи, національної, державної або іншої спільноти – це незаперечний факт.

2). Це існування не є стовідсотково гарантованим, тому що йому загрожує небезпека.

3). Головна проблема полягає у виборі шляхів для збереження, подовження існування спільноти.

Якщо заперечень щодо кожного з цих тверджень немає, то можна зробити висновок про втілення в них універсальної світоглядної формули, що має тріадичну структуру та зводиться до відомої нам структури «життя – смерть – безсмертя» (конкретизованої у вигляді «існування спільноти – загроза для існування спільноти – пошуки шляхів її порятунку»).

Цей висновок підтверджується прозорливим зауваженням М. Поповича у Вступному слові до першої збірки матеріалів досліджень за спільною україно-швейцарською програмою, де він пише: «Можна говорити про два типи міфологем чи два полюси міфологічної свідомості, орієнтовані, відповідно, на минуле та на майбутнє. Міфологеми консервативного характеру, орієнтовані на минуле, виходять із уявлень про відродження вічного національного чи соціального духу, воскресіння, перехід через смерть-сон нації чи класу… Міфологеми «лівого» характеру вводять суспільство в стан ейфорійного чекання чуда, пришестя надзвичайного соціального блаженства, розв’язання всіх соціальних проблем та настання «нових часів», можливо, через апокаліптичні катастрофи». Ці дві концепції за останні часи зближуються і тепер «комуністична міфологія вже не стільки горить полум’ям надії на наближення світлого майбутнього, скільки сповнена ностальгії за втраченим минулим і надій на його відродження, а права екстрема сподівається не стільки на нове народження нації з попелу як Фенікса, скільки на чудо внаслідок консолідації під тиском ворожих обставин» (Підкреслено мною – О.К. – Див.: 18, с. 40).

Універсальна базисна формула виявляється тут у повному обсязі. Обидві міфологеми торкаються як минулого, так і майбутнього (вічного) існування нації чи класу, вбачають катастрофічну загрозу цьому з боку ворожих сил та сподіваються на відродження, нове народження, воскресіння своєї соціальної групи. Всі розбіжності між ними, а також між ними та іншими точками зору криються лише у тому предметному змісті, який наповнює вказану інваріантну схему. Неподоланна живучість цієї схеми вказує на її глибинні онтолого-біологічні витоки пошуку й знаходження засад для виживання та самозбереження, які в культурі набули перетвореного вигляду.

Як вже говорилося у вступної статті, це перетворення може набувати вигляду трансформації, культивування, табуювання та каналізування. В межах цих перетворень у складі культури базисні вітальні функції та засоби їх реалізації через здійснення аліментарної, еротичної, агресивної та інформаційної функцій відливаються у неперевершено досконалі форми людського Духу, що утворюють центральний стрижень його спіралеподібного розвитку. Саме тому у складі інваріантів культури, які розглядалися вище (Абсолют, Дім, Храм, Поле, Серце, Софія, Декалог тощо) так легко реконструюються КГП-структури та відповідні світоглядні коди. Культивації піддаються найбільш високі трансформовані цінності життя, табуюванню – все, що загрожує його існуванню, каналізуванню – ті його історично визначені відносно негативні риси, яких внаслідок їх вкоріненості не вдається уникнути, через що їх просто виводять за межі культурного простору.

Разом з цим інстинктивна сила первинних спонукальних чинників залишає поза межами вказаних трансформованих форм раціонального самоусвідомлення людини в культурі потужний шар позараціональних (у звичайному сенсі слова) інтенцій. Найбільш відповідною формою їх втілення та систематизації в межах іншого, ніж науковий, митецький або філософський типи раціональності, є міф з усіма його переліченими вище ознаками. Можна сказати, що міф – найбільш відповідна форма втілення позасвідомо культурно трансформованих базисних вітальних інтенцій людської істоти, оскільки він відкидає звичайну логіку заради більш високої мети – самоствердження (суспільного) життя. На цей момент цілком слушно звернув увагу В. Горський, говорячи про міфологічність сучасної свідомості, коли ця ознака є «самокомпенсацією нації, що реалізує потребу власного ствердження».

Внаслідок здійснення цього міф взагалі та політичний міф зокрема ігнорує протиріччя, замикається в собі, «грає відскоком» та спирається на принцип партиципації. Всі згадані особливості міфологізованої масової (якщо не сказати – «народної) свідомості інколи цілком переконливо викриваються критично налаштованими лицарями «без страху та докори» світового ордена мудрості, одначе від цього її сліпа та перекручена правота аж ніяк не зникає, обіцяючи у будь-який час знов та знов проявитися у повному обсязі. Причина цього полягає у наявності могутньої внутрішньої інтенції будь-якого організму, у тому рахунку і соціального, до самозбереження, до виживання. Отже, можна стверджувати, що домінанта «життя – загроза життю – спасіння» як конкретизований прояв базисного світоглядного комплексу КГП є головною в структурі будь-якого рівня політичної свідомості. М. Попович у виступі на конференції «Міф і сучасність» (Полтава, квітень 1997) висловив думку, що ознаки міфології можна знайти чи не в кожному суспільстві, міфологізація політичного життя якого включає створення міфів про месіанське походження і призначення пануючої влади чи опозиційної течії як носія абсолютного добра та утвердження уявлень про деструктивну та історично безперспективну природу ворожого табору як носія абсолютного зла.

Відповідаючи на поставлене вище запитання про спільні риси фашизму та більшовизму, мусимо сказати, що саме ця універсальна схема, фундаментальний мотив порятунку, спасіння, виживання як могутня домінанта масової політичної свідомості лежить в основі історично обмеженого успіху цих політичних екстрем. Конкретне втілення даної базисної формули у антиподових ідеологічних системах різне, одначе вони обидві будували свої міфоіделогічні конструкції на ідеї ворожості до них усього світу, жазі помсти (за поругану Німеччину або за віковічну нещасну долю трудящих) та «світлого майбутнього» на завойованих східних землях або у пролетарській всесвітній комуні.

До яких непорівняльних за своєю прихованою міццю шарів людської психіки мала звертатися більшовицька або фашистська ідеологія, у яких несвідоме визначає свідоме та маніпулює ним, окрім як до глибинних життєвих інстинктів? Яким чином люди починали щиро вірити у справедливість репресій та концтаборів, інакше, ніж шляхом переконання їх у тому, що їх життю з боку закатованих людей загрожувала реальна смертельна небезпека? Яка масова людина відмовиться від перспектив щасливого власного життя або життя своїх дітей, хай для цього треба було «трішки потерпіти», «багато та безкоштовно працювати», «знищити ворогів народу», «звільнити плодючі східні землі від недолюдків», або «радикально вирішити єврейське питання»?

Саме в цьому полягає секрет стійкої привабливості для людини маси комуністичної та фашистської ідеологій, які пропонують прості рішення складних життєво значущих проблем, апелюючи до найпотаємніших несвідомих сторін психіки масової людини, що щиро аплодує жахливим за своїм змістом словам вождів. Страшна сила цих людожерських ідеологій криється у потворно перекрученій формулі виживання: «щоб вижити самому, необхідно знищити чужинця». Далі справа полягала у малому – кого саме розподілити за критерієм «свій – чужий». Коли не вистачало «справжніх» ворогів або до них не доходили руки, такими починали вважати тих, хто ще донедавна був «своїм». На початкових етапах історії більшовизму це знаходило прояв у постійній партійній колотнечі, пошуках ревізіоністів та відступників, що врешті решт закінчилося стратою колишніх партійних товаришів. В сучасній Росії ідея її виживання як великої держави поки що виглядає як її самознищення, коли під страшною силою двохсоттисячної армії гинуть власні громадяни, а економіці знов прагнуть нав’язати непідйомний мілітаристський тягар в межах концепції потенційної глобальної загрози для Росії.

Головна методологічна помилка М. Бердяєва полягає у тому, що він ототожнив один історичний тип усвідомлення шляхів виживання (християнство – це теж історично визначена форма усвідомлення шляхів порятунку) з іншим на підставі певної ізоморфності базисної універсальної вітальної схеми. Як вже говорилось, епіфеномени цієї схеми можуть набувати у чомусь схожих або навіть тотожних рис, проте це не означає, що їх можна ставити у генетичний зв’язок та виводити одне з іншого. Базисну формулу виживання легко сплутати із однією з форм її прояву і на цій підставі встановити хибний зв’язок між різновидами її маніфестації. Що це так, свідчить та легкість, з якою під християнську схему може бути підведена національна ідея, зокрема, українська. Багатовіковим страждальцем тут виступає сам народ, але він може розумітися і як Месія, що врятовує не лише самого себе, але й всю іншу Європу, Антихристом відповідно стає або Росія, або НАТО.

Подібно до того, як культура в її загальному призначені постає у вигляді соціально організованого способу виживання людства шляхом перетворення та «культивації» отриманих від природи форм життєпідтримки, так і міф як світоглядна свідомість, що притаманна будь-якому суспільству, є одним із засобів загального спрямування організації такого виживання. Проблема полягає лише у визначенні конкретних шляхів реалізації даної генеральної вітальної інтенції. В залежності від історичних умов, економічного стану та соціально-психологічних чинників цей міфологічний за своєю суттю світоорієнтир окремої нації чи держави може зосереджуватися на різних частинах універсальної базисної формули або насичувати їх відмінними смислами.

Можна із значною впевненістю твердити, що, наприклад, для США ідея виживання втілюється в концепції експансуючої сили, котра виростає з прагнення захистити власні принципи забезпечення високого рівня життя від глобальних ідеолого-стратегічних ворогів. Європа бачить шляхи виживання в консолідації достатніх для світового лідера сил та залученні до системи власних цінностей потенціальних недругів в межах державного миролюбства й національної та релігійної толерантності (вважаючи значні етнічні зміни в Європі за рахунок громадян колишніх колоній або іммігрантів з «третього світу» не причинами, а формою реалізації цієї політики).

Для Росії доктрина виживання в цілому зводиться до сформованого ще за часів татарської навали стійкого уявлення про весь світ як про «вороже оточення», коли заради усунення небезпеки необхідно нарощувати силу та якомога далі відсувати свої державні кордони від власної етнічної території за рахунок добробуту або навіть ціною життя частини власного народу Показовою тут є байдуже сприйнята пересічними російськими громадянами масової загибелі місцевих етнічних росіян під час злочинних важких бомбардувань мирного міста (причому не міста-фортеці та не укріпрайону) Грозного, що забороняється міжнародними нормами ведення воєн по відношенню до мирних міст навіть іноземного противника.

Неважко передбачити, що вказані світоглядні домінанти, безумовно, мають бути врівноваженими своїми протилежностями, через що можна припустити наявність ізоляціоністських тенденцій в США, ксенофобських, націоналістичних та расистських ідей у Європі та думок деяких росіян про повернення їх країни в її етнічні кордони як головну передумову її розквіту. Наскільки мені відомо, такі моменти в свідомості частини американців, європейців та росіян також присутні.

Що стосується предметного насичення ідеї виживання в «основному міфі України», то всі запропоновані версії долі України торкаються її майбутнього життя та шляхів уникнення загрози власному існуванню. Важко запідозрити всіх прихильників тієї чи іншої точки зору на європейське або неєвропейське майбутнє України в належності до «агентів впливу» інших держав, хоча є і такі. Скоріше за все в міру своїх здібностей вони вважають найкращим шляхом виживання України або розвиток її європейських, або, навпаки, неєвропейських рис, тісну інтеграцію з Європою, навіть ціною втрати частини так важко збутого суверенітету або ізоляцію від неї, культивацію збережених за століття особливого існування природних переваг над Abendlands, що хиляться до надвечір’я свого існування або відмову від власної історії, мови та культури та пряме запозичення стилю життя, мовних та культурних елементів безперечно більш щасливої Європи чи навіть вічно невгамованої, потворно диспропорційної у всіх сферах свого життя Росії. Ці антитетичні погляди мають опосередковані та крайні варіанти (на кшталт ідеї виконання Україною ролі «з’єднуючої ланки між Сходом та Заходом або думки про повернення та розчинення України в складі Росії).

Особливістю України в цьому плані є відсутність чіткої домінанти у її геополітичних орієнтирах, що значною мірою визначено не тільки суб’єктивними настроями різних груп населення, але й об’єктивною необхідністю балансувати між Європою та Росією внаслідок значної енергетичного, експортно-імпортного та технологічного сплетіння економік колишніх «першої» та «другої» республік СРСР. Разом з цим очевидним є той факт, що історична пам’ять українців чітко пов’язує загрозу для власного існування з перебуванням у складі Росії та СРСР, коли усі специфічно національні риси нівелювалися, а прояви національної самосвідомості безжалісно знищувалися. Саме нею, можливо, визначається конституційне положення про заборону входження України до складу інших наддержавних об’єднань. Коли наші депутати, гості Державної думи Росії, відмовилися відверто порушувати свою Конституцію, обговорюючи провокаційне питання про об’єднання з Росією, російські парламентарі зреагували на це у притаманному їм невротичному дусі, а один з депутатів Держдуми сказав буквально таке: «А насчет провокации – вы здесь в гостях и ведите себя культурно, а то вышвырнем к чертовой матери за шиворот отсюда, вот и все!» (Аплодисменты) (19, с. 362). Неважко уявити собі, як стануть поводитися російські великодержавники з українцями, коли ми знову увійдемо до їхньої держави, якщо навіть за умов української незалежної держави вони дозволяють собі таке ставлення до нас, одностайно аплодуючи клінічному прояву хронічної російської соціопатії.

Як на мій погляд, то Україна близька до європейських принципів достатньої сили та толерантності з урахуванням досить переконливої думки щодо ключової ролі нашої держави в системі європейської безпеки, хоча однозначної позиції ми тут не зустрінемо. Вочевидь, слід погодитися із точкою зору В. Горського, який, констатуючи наявність «хаосу міфів» в українській свідомості, припускає, що це і є «відображенням нормального, європейського за своєю глибинною сутністю стану, який не дозволяє заспокоюватись на жодній з втілених у символах міфологічної свідомості позиції, якою б привабливою вона не видавалась».

На закінчення хотілося б звернутися до деяких методологічних проблем вивчення сучасної міфологізованої політичної свідомості, які торкаються розрізнення міфів від неміфів та особистої позиції дослідника. Ознайомлення з працями вчених з цієї тематики, вміщеними у матеріалах україно-швейцарського проекту, викликало у мене декілька суттєвих запитань. Для прикладу звернемося до аналізу типових українських політичних міфологем, проведеного Юрієм Бауманом (20). За його думкою, в українській суспільній свідомості типовими є такі міфологеми:

1) Росія і особливо СРСР здійснювали безперервний геноцид щодо України та українців.

2) Українці – один з найдавніших народів світу, Україна – істинна Русь, Московія – це самозванці.

3) Героїзація та ідеалізація козацтва, УНР, Директорії та ОУН-УПА, опис історії як перманентного процесу боротьби за національне визволення та державність, міфи про персоналії (формування власного пантеону видатних діячів, ранжирування видатних діячів в залежності від їх внеску у національно-визвольну боротьбу без урахування інших напрямів боротьби за визволення людини (відданість ідеям демократії), надзвичайна увага святам, пов’язаним із історією України.

4) Українці мають природжену демократичність, але разом з цим вони «недисципліновані» та «емоційні».

5) Національно-українське тотожне із селянським побутом 19-го – початку 20-го століть.

Таким чином, до типових українських міфологем відносяться міфологеми про ворогів, про власну історію та про власні риси. Якщо згадати вислів В. Горського про національний український міф як реалізацію нацією потреби власного ствердження, то проведена типологія цілком підпадає під універсально-культурну схему «життя – смерть – безсмертя», конкретизовану у вигляді «життя – поневолення – визволення та відродження». Самоствердження українців в межах національного міфу осмислюється як наполягання на праві древнього народу на самобутнє існування (у тому числі у побутових рисах), яке заперечується ворогами не тільки по відношенню до минулого, але, і головне, – до сучасного та майбутнього нації (темпоральні параметри вітальної КГП). Звичний громадський устрій українців має переваги перед деспотичними політичними структурами поневолювачів і в цілому відповідає цінностям сучасної цивілізованості. Протистояння деспотичному тискові (агресивний код) здійснювали герої козаччини, учасники визвольних змагань, видатні культурні, громадські та політичні діячі (теж агресивний код, але з додатком «контр-«), збереження пам’яті (інформаційний код) про яких – святий обов’язок кожного свідомого українця. Разом з цим витоки бід українців якоюсь мірою криються в них самих – в їх емоційності, неорганізованості та розбраті. Вивчення цих уроків має бути запобіжним засобом щодо недопущення помилок у майбутньому, а героїчні сторінки нашої історії – джерелом натхнення у розбудові держави, що відроджується (універсалія безсмертя).

Без сумніву, ця загальна схема відтворюється у складі міфологічної свідомості, проте хіба тільки в ній? Постає питання про її відповідність реальним історичним подіям та їх неміфологічного, наукового осмислення. Неупереджений погляд на них свідчить про те, що вони в цілому відповідають дійсності «такій, якою вона є». Якщо говорити про древність українського народу, то серйозні українські історики дотримуються тієї думки, що саме праукраїнці були первинною етнічною «метрополією» щодо усього слов’янства в цілому. Ними також доводиться положення про Київську Русь саме як про українську, а не спільну східнослов’янську імперію. Такої точки зору, зокрема, дотримується учасник нашого семінару, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Національної Академії Наук України Л. Залізняк (21). Незаперечні також факти боротьби ОУН-УПА на два фронти, проти фашизму та більшовизму та соціалістична орієнтація цієї організації на суспільну власність на засоби виробництва. А спроби виявити щось позитивне в історії України за часів її перебування у статусі колонії схоже на спроби викликати вдячність у німецького підлітка 1930-х років фашизмові за те, що саме той нібито навчив його читати та писати. Україна якщо і мала дещо позитивне у цей період власної історії, то не завдяки, а через біду перебуванню у складі Росії або СРСР (індустріалізація за рахунок голодомору і таке інше).

Невизнання певних фактів власної історії у статусі наукових заперечує специфіку академічного історичного пізнання, яке спирається на відповідні методологічні засади та має доказову аргументацію. Таким чином можна будь-яке знання оголосити міфологічним і визнати, що наші вчені нічим, окрім міфотворення, не займаються. Якщо звернутися до основних міфологем української свідомості у викладі Ю. Баумана, то за принципом «від противного» неміфологічною буде така свідомість, котра стоїть на позиціях заперечення історичного минулого та майбутнього українців, вважає їх народом, який невідомо звідки взявся, ні на що в історії не здатний і дуже любить перебувати у колоніальному стані, хоча ми знаємо також й саме такі міфи та імперське або малоросійське джерело їх походження.

У подібних випадках девальвуються ті самі високі витвори людського Духу, про які йшлося раніше. Патріотизм можна оголосити хибно зрозумілим націоналізмом у мізантропічному смислі, прагнення до правдивого відтворення власної історії та надання їй світоглядного значення – історичною міфотворчістю у вигляді приділення занадто великої уваги до видатних подій та діячів тощо. Легше за все це зробити при наявності у авторів надмірного романтизованого акцентування на тій чи іншій реальній події української історії, не кажучи вже про клінічні випадки її «міжпланетарного» тлумачення, хоча наклеювання міфологічного ярлика часто здійснюється і до популяризаторських викладень наукових концепцій. При цьому залюбки згадують відомий вислів про патріотизм як останнє виправдання негідника, хоча він стосується саме великодержавного патріотизму, за який навіть у сучасній Росії прощають будь-яку підлоту, а з тюрем випускають кримінальників. Крім того, суть цього висловлювання перекручена і в іншому сенсі. Якщо кажуть, що материнство – це останній притулок повії, то мають на увазі не те, що самė материнство є поганим явищем, а те, що воно певним чином піднімає до цю жінку до рівня Матері і тим самим деякою мірою відпускає її гріхи за попередню аморальність.

Поряд з проблемою демаркації міфологічного та неміфологічного розуміння історичних та політичних подій існує також проблема власної позиції дослідника сучасної міфології. Здається, за всіх умов вона повинна бути аксіологічно нейтральною, виваженою та неупередженою. Коли Ю. Бауман почав наукове вивчення політичного міфу, він має діяти саме як науковець. Проте у його статті ми зустрічаємо багато оціночних суджень, які ставлять під сумнів його власну незаміфологізованість. Оскільки він дає тим чи іншим фактам суб’єктивну оцінку, то тим самим він сам може стати предметом вивчення як міфотворець. Серед таких моментів його роботи – розподіл газет на «скільки-небудь пристойні» (і, отже, непристойні), міфів – на офіційно-державні та «саморобні», визнання тих чи інших матеріалів «цілком історично коректними» (а отже, інших – некоректними) тощо. Він вважає, що такі газети, як «Українське слово» або «Шлях перемоги» «прагнуть мімікрувати» під сучасний респектабельний консерватизм. Безумовно, деякі матеріали цих газет можуть викликати незадоволення автора, проте не у тому випадку, коли він виконує функції наукового дослідника. Інші люди, навпаки, побачать в прекрасних очах героїв ОУН-УПА, фотомартиролог яких друкує «Шлях перемоги», дещо зовсім інше, ніж «мімікрію» і зіткнення цих позицій самė перейде у міфологічну площину.

Порозуміння Ю. Баумана та його можливих опонентів можливе у більш широкому контексті, коли ми вважатимемо, що позиція дослідника визначається світоглядною та соціокультурною детермінацією наукового пізнання в цілому. Якщо відомо, що навіть природничо-наукове пізнання має широкий соціокультурний контекст, то тим більш це торкається наук про суспільство. Сакральне питання про те, чи можна переписувати історію, отримує відповідь в межах постулату: «Немає фактів, є їх інтерпретація». Дивлячись на ту чи іншу історичну подію з різних світоглядно-культурних позицій, росіянин та татарин по-різному витлумачать битву на Куликовому полі, українець та поляк – війну під проводом Богдана Хмельницького, росіянин та українець – перебування у складі єдиної держави тощо. Ці історичні факти не мають самодостатнього та загальноісторичного значення поза межами існування того чи іншого народу, і, таким чином, їх інтерпретація може бути цілком протилежною. Поняття «Істини» тут доповнюється поняттям «Правди», котра у кожного – своя. Це не значить, що можливе довільна алогічна або позаісторична інтерпретація факту, одначе ця інтерпретація ніколи не може бути цілковито «нейтральною». У відповідності до конкретного розуміння власних шляхів самозбереження та виживання нації той чи інший факт історії для носія національної свідомості набуває позитивного або негативного значення в залежності від того, чи сприяє, чи заважає він реалізації базисної вітальної функції.

Література:

1. Див.: Кирилюк О.С. Универсалии культуры и структура дискурса. Миф. – Одесса. – 1996.

2. Кримський С. Національні архетипи. // Католицький щорічник. К., – 1996. – С. 111 – 119.

3. Парнюк М. А. Принцип детерминизма в системе материалистической диалектики. – К., 1972.

4. Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология культуры. – К., 1993.

5. Кримський С. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії. // Філос. І соціологічна думка. – 1996. – №3-4. – С. 102-116).

6. Словарь библейского богословия. – Пер. с 2-го франц. изд. – Брюссель. – 1994.

7. Горський В. С. Історія української філософії. – К., 1996.

8. Шинкаренко О. В. Етичний потенціал «філософії серця» Памфіла Юркевича. // Філос. І соціологічна думка. – 1996. – № 3-4. – С. 4-15).

9. Громов М. М. Кардіогносія Памфіла Юркевича і традиції вітчизняної філософії. // Філос. І соціологічна думка. – 1996. – № 3-4. – С. 16-28.

10. КГП-аналіз «кола» – див.: Кирилюк О.С. Архетип мандали як універсалія культури: подолання смерти. // Філос. і соціологічна думка. – 1994. – № 11-12; образу змії та астральних міфів – див.: Кирилюк О.С. Универсалии культуры и структура дискурса. Миф. – Одесса. – 1996, с. 89, 96.

11. Абрамян Л.А. Тайная полиция как тайное общество: страх и вера в СССР. // Этнографическое обозрение. – 1993. – № 5. – С. 35-38). Див. тут також цитату з праці: Петросян А. Отражение одной мифологической схемы в общественном сознании. // Республ. Науч. Иссл-ния: Итоги полевых этнографических фольклорных исследований 1986-1988 гг. – Тез. докладов. – Ереван. – 1990. – С. 47-50. (на арм. яз.).