Підсумкові зауваження. 6 страница

Цікаво, що ця характеристика українського життя може бути повністю віднесена до Візантійського суспільства, де, незважаючи на обожнення особи імператора, ідея легітимізму існувала у дуже сумнівному варіанті – майже половина візантійських імператорів була позбавлена престолу насильницьким шляхом, вони були осліплені, отруєні, заточені в монастирі. Не краща доля спіткала і значну кількість російським імператорів, серед яких були і такі жінки, що посіли царського трояна нібито за примхою долі, піднявшись з самих низів, точнісінько як це відбувалося із рекрутуванням правлячої еліти у Візантії. На Україні, як I в Візантії тільки сім’я була досить міцною соціальною структурою. I так само як для Візантії, для України є характерною нерозвинутiсть соціальних груп більш високого порядку. Український традиціоналізм як спосіб буття хліборобського народу знайшов своє закріплення та навіть освячення завдяки традиціоналізму православно-вiзантiйської культури. Спроба України вирватися в 15-17 ст. з сонного царства традиційного суспільства закінчилася, на жаль, прилученням її до Російської імперії.

Література:

1. Візантія // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993 – Т. 1.

2. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом та Заходом // Історія філософії України. – Хрестоматія. – К., 1993.

3. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992.

4. Успенский Ф.И. История Византийской империи 6-9 веков. – М., 1996.

5. Каждан А.П. Византийская культура (10-12 в.в.) – М., 1968.

6. Каждан А.П. Трудный путь в Византию // Одиссей – М., 1994.

7. Зілинський О. Духовна генеза першого українського Відродження // Європейське Відродження та українська література 14-18 ст.- К., 1993.

2.6. Універсально-культурні аспекти української національної екзистенції

О. С. Кирилюк

Стаття Н. Іванової-Георгієвської, присвячена проблемі пошуку сучасною українською культурою власної автентичності (рос. «подлинности»), окреслює широке предметне поле, яке охоплює проблеми, що фактично концентруються довкола питань збереження та розвитку національної самобутності українців. Якщо поставити завдання виявити, яким є універсально-культурний зміст цього складного та багатошарового явища, то з’ясується, що сама постановка питання про справжність та несправжність національно-культурного буття вже містить у собі деякі базисні життєві інтенції нації, які виводять нас на такі параметри цього буття, що мають безперечний універсальний зміст. Підтвердження цього положення можемо знайти, відповідаючи на такі питання: «Чому саме нація прагне до автентичного буття?», «Чому нація не може задовольнитися «несправжнім» існуванням?», «Який смисл ми вкладаємо у поняття «істинне існування»?» тощо. Певним чином відповідь на них дала вже сама авторка, зазначаючи, що «до процесу самовизначення як окремої людини, так культури в цілому належить прагнення до відкриття справжнього, істинного буття», де опозиція «справжнє – несправжнє» постає як стала структура життя й культури.

Інакше кажучи, універсально-культурний зміст проблеми, що розглядається, криється у тому, що в її основі лежить загальносвітоглядна категорія життя, яка у даному випадку конкретизується у менш широке поняття «життя нації». В межах останнього ми спостерігаємо опозицію «справжнього» та «несправжнього» життя, котра, по суті справи, виражає протиставлення життя та нежиття, оскільки неавтентичне життя є таким життям, що не відповідає своєму поняттю і тому є неістинним, внутрішньо суперечливим і, отже, протилежним за змістом власно життю. Життя не в істині, життя поза справжністю – це не життя, а примарне животіння, існування без підстави, без основ, без перспектив.

Отже, коли мова йде про націю як специфічну спільноту людей, яких єднає цілий комплекс суттєвих ознак, то фізичне існування окремих особистостей, що входять до неї не є визначальним у вирішенні питання повноти та істинності їх життя. Українці, ясна річ, фізично існували і до здобуття незалежності, проте таке існування в світі не можна було вважати соціально повним. Щоправда, не можна також казати і про цілковиту відсутність соціального буття українців за часів їх несамостійного існування, проте воно, за окремими винятками, було згорнуто, замкнене в себе і тому невідоме світові, а щонайменші видатні здобутки українців в науці або політиці відверто привласнювалися титульною нацією Російської імперії. Ті ж прояви національного буття, що мали виключно українські риси, а саме, мовні, літературні, митецькі втілення національної самобутності відверто знищувалися або пригнічувалися.

Не дивлячись на постійний імперський тиск, прагнення українців бути самими собою (сутність та походження якого здебільшого не має раціональних пояснень і часто зводиться до недостатньо ясного поняття сили національного духу) постійно та наполегливо відтворювалось. Це були важкі, але необхідні кроки у напрямку збереження власної автентичності за умов перебування у статусі економічної, політичної та культурної колонії. Таке прагнення часто розглядають як загальну основу української національної ідеї, відмінність якої від російської дуже добре позначив одеський літератор та психолог Борис Херсонський. За його думкою, українці росіянам кажуть так: «Ви – це ви, а ми – це ми», на що росіяни відповідають: «Ми – це ми, а ви – це теж ми, але поки що ви цього не зрозуміли».

Можна погодитися із загальним напрямком думок авторки статті про те, що вимріяна багатьма поколіннями українців незалежність, яка здобулася не так легко, як це декому видається (жорстких репресій за український патріотизм, що в СРСР тривали аж до кінця 1980-х років, зазнали сотні тисяч, якщо не мільйони наших співвітчизників) значною мірою збентежило не тільки великодержавно-шовіністичних її противників, але й власних «рабів за покликанням», а саму українську націю й українську культуру спонукало стверджувати свою автентичну сутність вже у принципово нових, не колоніальних умовах. Труднощі перш за все полягають у тому, що цю сутність треба не тільки усвідомити, але й несуперечливо та прийнятно для всіх свідомих українців визначити.

Як слушно зазначає Н. Іванова-Георгієвська, першим, майже імпульсивним проявом прагнення до самоідентифікації української культури й нації було палке воління у будь-який спосіб гучно зафіксувати свою дійсність, довести всьому світові свою присутність в ньому. Для України подібні доведення ще й досі є життєво важливими, адже світ не без допомоги кремлівських шовіністів звик все радянське ототожнювати з російським. Подібне наполегливе сповіщання про себе в світовому національному русі пережили всі нації, що звільнялися від історичного та політичного небуття, через що їх прагнення заявляти про себе світові у всіх можливих формах як про нації та культури, що не тільки існують, але й мають підставу (тобто сутність, автентичність, справжність) свого існування, вдаються цілком зрозумілими. Україна в цьому плані не стала виключенням.

Росіяни, у свою чергу, навіть за умов «демократизації» не відмовляються від імперського ототожнення історії СРСР з історією Росії, залюбки називаючи росіянами всіх солдат Радянської Армії часів Великої Вітчизняної війни або радянської інтервенції в Афганістані. Проте відмінність російської ситуації від української полягає у тому, що росіяни внаслідок своєї інтенсивної імперської експансії та утягнення внаслідок цього в поле свого впливу культурних форм багатьох націй та народностей самі для себе створили вельми специфічну проблему, суть якої полягає у тому, що росіянам, попри їх імперський статус, теж постійно доводиться шукати риси своєї національної автентичності. Парадоксальним чином ця особливість національних рис росіян постала як відкритість, незавершеність їх національної тотожності, як їх здатність постійно асимілювати інонаціональні культурні форми, перетворюючи їх на «свої».

Всмоктуючи в себе, як губка, неросійські форми культурного життя, росіяни дивовижно збагатили свою мову майже синонімічними словами з такими різнобарвними нюансами, яких немає в мовах інших народів і значення яких для росіян вже втратило свою прозорість. Відомі російські актори Олександр Чорний та Ірина Муравйова, з якими я розмовляв на знімальному майданчику в одному з великофонтанських двориків Одеси, так і не могли сказати, який саме внутрішній зміст криється у російському слові «чрезвычайный» і що його споріднює із українською мовою. Цей зміст є досить прозорим для українця, який знає значення слово «звичай» та «звичайний». Тобто, за суттю своєї назви, російська ЧК, таким чином, була таким репресивним органом, що ламав загальноприйняті звичаї нормального людського життя. Польські студенти теж колись висловлювали мені думку на користь того, що російська мова значно багатіша за польську, коли наявність в першій двох близьких слів «ситуація» та «обстановка» значно краще передає відтінки схожих явищ. Годі й казати і про інші хрестоматійні приклади, котрі говорять про значний процент неросійських слів в російській мові, коли навіть ціле речення складається із запозиченої лексики (на кшталт «Депутат санционировал телеграфирование депеши»).

Аналогічні явища мали місце і в інших формах культурного життя росіян – починаючи від азійських мотивів собору Василя Блаженного у Москві та закінчуючи стравами. Проте замість створення полікультурного середовища, що є типовим для багатоетнічних країн, росіяни прагнули за будь-яких умов встановити у національних регіонах власне, російське моноетнічне культурне та мовне домінування. Завідуючий відділом методології Національного інституту україно-російських відносин професор Микола Ожеван наводить як приклад позицію В. Жириновського, за думкою якого вулиці сучасної Москви перенасичені іноземними назвами і, відповідно, іноземними власниками, що на іноземній мові викачують прибуток з Росії, тоді як влада в ній має належати росіянам. Належність же до російського етносу має визначатися мірою володіння російською мовою. Внаслідок цього вибудовується ланцюжок «мова – народ – держава», що складає сутність етномовоцентризму. Подібний центризм означає дискримінацію інших мов та інших етносів – адже, якщо є центр, то є й периферія і панування одних мов та етносів означає маргинальність інших (1). З цього легко зрозуміти майбутню долю української мови, якби ми ще й досі залишалися у складі імперії.

На відміну від поліетнічних країн, де відносно замкнені національні громади утворюють мозаїку полікультурного середовища, здатність приймати в свою культуру неросійські культурні форми при наявності чіткої установки росіян на беззастережне домінування призводило до приписування собі і тільки собі всіх «инородных» елементів культури. Звідси поява «русской матрёшки» (японської іграшки, що її привезли з далекосхідної війни 1903-1905 років), «російського чаю» та пельменів, особливо талановитого російського винахідництва, а більш широко – російської національної, релігійної та державної історії тощо, де перекручення історичних фактів з метою доведення старшинства (за аналогією із «старшим братом») російського народу стало ознакою російської офіційної історичної науки. Проводячи паралель з Австро-Угорською імперією, важко собі уявити, щоб австрійці приписували собі історію Польщі чи Угорщини часів їх самостійного існування, хоча і там можна простежити потужні взаємні культурні впливи.

Сказане не означає, що національні риси народів, що входили до Російської імперії, остаточно зникали. При всій моці великодержавного тиску ці риси все ж таки залишались, переважним чином там, де національне буття історично вже було достатньо проявленим. Тому, скажімо, Грузія або країни Центральної Азії зберігали свої національні риси навіть за умов перебування у складі імперії, хоча більш молоді північні або далекосхідні народи Росії під її владою фактично фізично та культурно деградували (втрачаючи свої особисті імена, мову, побут, культурне середовище, котрі ставали переважно етнографічною екзотикою). Водночас переймання росіянами тих чи інших надбань інонаціональних культур певною мірою визначало набуття ними рис спорідненості з цими культурами, внаслідок чого відторгнення росіян цими культурами ставало проблематичним. Росія певним чином мімікрувала, пристосовуючись в своїх культурних формах до культур тих народів, що входили до складу імперії (зовнішнім проявом цього відносно України було запозичення назв адміністративних посад або органів на кшталт «городской голова», «урядник», «коллегия» або «Дума» тощо.

Розплатою за динамічну експансію та майже органічну асиміляцію в російське культурне середовище неросійських елементів було почуття невизначеності росіянами власної автентичності та постійний, майже маніакальний пошук «істинно російського». Розщеплення національної самоідентифікації обумовлювало дивну рису росіян, що полягала у подвоєнні самосвідомості та прагненні подивитися на себе нібито «із боку», хоча б «очами зарубіжних гостей». Мабуть, приблизно так почував себе молоденький російський матрос, якого я ще за радянський часів бачив у Варні. Дивлячись на самозадоволеного старшого, сповненого почуттям власної щедрості від того, що нібито це саме він дозволив зійти на закордонний берег екіпажу волзького пароплаву «ріка – море», він мрійливо говорив про себе та своїх товаришів: «Русские моряки за границей…». Хлопчисько, милуючись, дивився на себе ззовні, апріорно приписуючи собі усі можливі позитивні якості «російськості». І такі почуття для росіян є типовими. Досить згадати їх невтомні пошуки таємниці російської душі, загадкової можливо лише для них самих. Грузинський режисер О. Іоселіані, добре знаючи Францію, зазначав з цього приводу, що важко уявити собі теплу компанію французів, які, сидячи в себе на кухні, під горілку, захоплено обговорюють проблему загадковості своєї французької души.

Зміни, що історично відбулися в процесі перетворення колишньої околиці Києворуської імперії на могутню наддержаву в соціально-просторовому смислі зводилися до розпорошення, дифузії росіян. Подібний стан речей, посилений дією соціально-економічних, релігійних та великодержавних чинників, визначив суперечливість та саморозірваність російської національної душі, котра, за М. Бердяєвим, поєднала в собі язичеське буйство та православний аскетизм, деспотизм та анархію, вільність та рабство, індивідуалізм та колективізм, жорстокість та доброту, націоналізм та універсалізм, самовихваляння та самоприниження тощо (2).

Розтікаючись широкими просторами Сибіру та Далекого Сходу, пустелями Центральної Азії та вершинами Північного Кавказу, фінськими лісами та українськими степами, Прибалтикою та Польщею, російський народ все більш уподібнювався тонкій плівці, що не витримувала поверхневого натягу і в проривах якої місцями становилася можливим цілком автентичне національне існування країн, що зазнали російської експансії. Як зазначає О. Майборода, внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація – «імперська нація», росіяни, забезпечували відносну стабільність СРСР за рахунок спустошення власних земель, хоча вихід з положення російське союзне керівництво (на чому і зараз базується геополітична стратегія Кремля щодо колишніх союзних республік – О.К.) вбачало не у розвитку самої Росії, а у наданні «особливого статусу» росіянам за її межами (3, с. 80).

«Нецікавість» росіян щодо національних особливостей місцевого населення знайшла прояв, як це показали в статті про фольклорний театр в даній збірці А. Баканурський, Г. Місюн та І. Решетнікова, мала прояв навіть у зміні сюжетів російських народних драм, де всі національні особливості запозичених персонажів зникали. Натомість український фольклорний театр ці особливості не тільки зберігав, але й ще підкреслював. Національна терпимість українців мала логічне подовження в політичній та релігійній терпимості. За наявності протилежних поглядів у тому чи іншому середовищі «дисиденти», як правило, мали залишати спільний культурний простір. Тому ідейні та політичні протистояння були, як правило, рознесені територіально. Носії антагоністичних політичних та духовних поглядів, котрі, за звичай, відразу ж дистаціювалися один від одного, зосереджуючись у різних «вотчинах» та осередках. Так, осередки різних політичних уподобань розподілялися по Лівобережній та Правобережній Україні. Козаччина обрала місцем свого екстериторіального перебування місце за Дніпровськими порогами, утворюючи після розгрому Запорізької Січи аналогічні острівці свободи за Дунаєм. Центри відмінних церковних конфесій також розташовувались в різних місцях – на Заході або на Сході України або на окремих, достатньо віддалених за тодішніми мірками ізольованих територіях міст (лаври та кляштори). Тому ми погоджуємося з твердженням згаданих авторів, що в Україні виробився певний принцип: «мати іншу думку — значить мати інші координати в просторі».

У цьому знаходила прояв, як я вже казав, певна політична та релігійна толерантність українців, у той час як в Росії заслання (територіальне дистанціювання) тих, хто мав відмінну думку, було скоріше виключенням і політичні або релігійні «інакомислячі» з метою збереження «єдності» та «одностайності» у політичному або релігійному житті частіше за все просто знищувалися. Хоча деякі з них, наприклад, старообрядці, і прагнули усамітнитися в окремому, віддаленому просторі, центральна влада їх знаходили і все рівно по-варварськи нищіла. У такий спосіб виявлялося притаманне Російській імперії прагнення до уніфікації політично-державного та культурно-релігійного простору, котрий весь, без винятку, мав належати самодержавній світській або централізованій релігійній владі, наслідки чого на своєму гіркому досвіді зазнали і самі козаки. Відоме ж просте вигнання з Російської імперії ордену єзуїтів було обумовлене їх міжнародним статусом, що одначе, не виключає, а підтверджує думку про прагнення російських владних структур мати гомогенний політично-релігійний простір.

Разом з цим про збереження традицій толерантності українського народу свідчить той факт, що Україна є єдиною з країн колишнього СРСР, де етнічні росіяни не зазнають політичного та культурного утиску та мають всі можливості для вільного розвитку у межах власного культурного простору і куди залюбки спрямовують свої емігрантські шляхи росіяни з інших колишніх радянських республік. Натомість Росія, подовжуючи у притаманному їй великодержавному дусі прагнути до гомогенного національно-російського простору, навіть за умов існування самостійної України, постійно розігрує карту «російськомовного населення» в Україні, для захисту котрого Росія, за словами посла цієї братньої (?) країни в Україні, «буде вживати серйозних (вочевидь, і військових) заходів», що, вочевидь, передбачає, зважуючи на досвід Чечні, нищення всіх, у тому числі і самих місцевих росіян. Таким духом просякнуті навіть елітні прошарки російських інтелігентів. За думкою одного з них, Анатолія Буйлова, висловленої на пленумі правління Спілки російських письменників, з втратою України Росія втрачає не тільки порти, але й «приблизно третину країни, більше третини сучасних виробництв, та біля третини – давайте говорити прямо! – найбільш цінного для майбутнього нашої держави генетичного потенціалу». Не дивно, що в книжці «Основи геополітики», виданої в Росії під консультаційним патронатом Військової академії генштабу російської армії, прямо говориться про те, що «подальше існування унітарної України неприпустимо», її необхідно розділити, задля чого Москва має «активно втручатися у перебудову українського простору» (4) з метою влаштування свого, російського гомогенного простору.

Через інтенсивну внутрішню міграцію росіян на національні околиці імперії власно етнічні території Росії значно знелюдніли. Покинутими залишилися цілі райони, причому у достатньо сприятливих для життя кліматичних поясах. Чи не дивно, що за «засвоєння» російської нечорноземної зони (а це, фактично, вся європейська Росія за виключенням білгородщини, курщини, орловщини та південних областей) «першопроходців» у 1970-ті роки нагороджували спеціальною державною медаллю. Тільки витратна економіка СРСР могла хоч якимось чином залюднювати далекосхідні на північні райони, котрі тепер демонструють вражаючі картини розрухи та спустошення, що свідчить про цілковиту штучність організованої совєцьким керівництвом експансії на необжиті місця. Експансія ж росіян на території союзних республік не потребувала таких астрономічних витрат. Посилення різним чином мотивованої чи обумовленої (цілина, соціалістичні будови тощо) російської етнічної присутності у цих регіонах, призводило до того, що кількість росіян, скажімо, у Казахстані або Естонії почала перебільшувати кількість корінних мешканців цих країн.

Щоправда, там також зростала і кількість етнічно неросійських робітників, хоча в цілому всі вони врешті решт зазнавали російщення. Однокурсники, що працювали у ті часи в студентських будівельних загонах на півночі СРСР, розповідали мені, що дочка приїжджого українця та місцевої ескімоски однозначно записувалася в паспорті як росіянка. Про те, що це була свідома політика змішування націй, свідчать одкровення одного з працівників радянської амбасади в Болгарії. Коли там в середині 1980-х років почалися болгаро-турецькі міжетнічні тертя, то комуністичне керівництво країни не спромоглося зробити нічого кращого, як окупувати військами турецькі села та дати тиждень на вибір етнічними турками болгарських імен. Після цього їх викликали по сільській радіомережі на центральний майдан, де в оточенні солдат урочисто вручали паспорти з вибраними ними болгарськими національними іменами та прізвищами. Ясна річ, що це аж ніяк не сприяло поліпшенню відносин між болгарами та етнічними турками. Радянські керівники засуджували не саму мету, а способи встановлення удаваної моноетнічності в Болгарії, радячи своєму васалові посилати, «як це робимо ми», молодих турок та болгар на «будови соціалізму», де вони б мали утворити родини, які вже повинні були бути цілком «болгарськими».

Проте етнічні російські внутрішньосоюзні мігранти, що залишили рідні місця, часто опинялися у разюче відмінному довкіллі, і не тільки кліматичному, але й культурно-мовному. Відповідним чином все це визначало необхідність створення «цементуючого начала», яке мало б нейтралізувати місцеві культурні впливи на етнічних росіян, що мігрували у неросійські регіони, оскільки такий вплив міг би поступово призвести до поглиблення відмінностей між росіянами, скажімо, з Ташкенту та росіянами з Таллінну. Однієї з форм такої нейтралізації було введення тотальної уніфікації всіх елементів побуту (два-три види ковбаси на всю на найбільшу країну світу, один сорт пива чи горілки, одна стилістика будинків тощо). Всі ці уніфіковані форми навіть на рівні споживчих товарів мали, як правило, виразні російські риси (ковбаса «Останкінська», пиво «Жигулівське», горілка «Московська» тощо), а національні назви товарів широкого вжитку поступово знищувалися. Мені доводилося писати з цього приводу до одного з київських художніх журналів, протестуючи проти знищення українського національного мовно-культурного середовища, що, зокрема, знайшло прояв у знятті з виробництва в Одесі хліба з національно-традиційною назвою «Паляниця» та заміною її потворним «хлеб батонообразный». З метою уніфікації всіх проявів культурного та економічного життя в імперії свідомо руйнувалася багатостолітня специфіка національно-культурного довкілля. Все це виробило певну національну рису росіян почувати себе всюди, де вони є, як вдома, а відверто неросійські культурні форми цілком органічно та непомітно навіть для них самих інкрустувати в свою культуру. Достатньо згадати про буквальні запозичення, що набули значення символів імперсько-російського духу (двоголовий орел, мелодія гімну «Боже, царя храни…», триколірний державний прапор тощо).

Ми вже звикли до того, що росіяни часто приписують собі загальнолюдські риси, хоча термінологічна заміна «російського» будь-якою іншою нацією переводить таке приписування майже у кумедну площину. Кому не відомі вислови «Простая русская женщина», «Это по плечу русскому человеку», газетні нариси про те, що у першого космонавта планети була «доброе русское лицо и настоящая русская улыбка». Уявимо, що ми говоримо про «простую ханты-мансийскую женщину», про те, що ця справа «по плечу японскому человеку», що дехто має «доброе каракалпакское лицо и настоящую каракалпакскую улыбку» і ми побачимо, наскільки хиткими та безпідставними є такі способи ствердження національної автентичності та справжності. Не в останню чергу легкість, з якою реалізується можливість такого «докладання» «російськості» до певних загальнолюдських явищ обумовлюється тією обставиною, що самоназва росіян має граматичну форму прикметника – «русский».

М. Ожеван, розмірковуючи в згаданій праці над феноменом «прикметникового» самовизначення росіян, наводить точку зору на це Бориса Нємцова, за думкою якого Росія, остаточно не визначивши свій вибір між Європою та Азією, весь час вимушена до чого-небудь «прикладатися» («прилагаться»). Ось чому і самовизначення росіян в етнічному плані стало мати форму «прикметника» (прилагальтельного). Сам М. Ожеван пояснює це тією обставиною, що тоталітарна влада робила «прилагательными» по відношенню до себе і своїх підданих, і мову, якою вони говорили. Учасник нашого семінару Л. Залізняк (5, с. 22) вважає, що історично це було обумовлено перейманням московитами самоназви українців, що сталося за часів Петра Першого, бо ще державу Богдана Хмельницького звали Руссю, Руським князівством, а його самого «самодержцем руським». Вислови московітів «русские люди», «русский человек» мали означити належність національно не самовизначеної спільноти до всім відомого народу, до якого вони прагнули «докластися». В цьому випадку росіяни дійсно прагнули «докластися», стати «причетними», «прилагательными» по відношенню до «русів», оскільки така назва давала можливість твердити про своє укорінення у сивій тисячолітній давнині і водночас – сприяти формуванню у московітів єдиної імперської самосвідомості.

Задача формування такої самосвідомості не перестала бути актуальною навіть за наших часів, оскільки, процес остаточної кристалізації та цементування російської нації продовжується, свідченням чого є регіональний (не національний) російський сепаратизм. Про це ж говорять заходи, що їх почала вживати навесні 2000-го року центральна влада Росії щодо нівелювання регіональних особливостей країни шляхом посилення «владної вертикалі» через введення федеральних округів, хоча деякі аналітики вважають ці заходи для збереження цілісності Росії небезпечними, оскільки вони відкривають можливість більш значних за своєю силою відцентрових рухів.

Все це робить росіян молодою, і, таким чином, перспективною щодо майбутнього нацією, які в усьому світі стараються довести світові своє автентичне буття як буття саме національне. Але на відміну від Росії інші молоді нації спільні мовні, культурні або релігійні коріння не прагнуть зробити виключно «своїми», позбавивши їх носіїв власної історії та культури, суть чого схопив анекдот про те, як на площі біля Святої Софії у Києві російські екскурсанти, наслухавшись розповідей про «руські культурні цінності», запитували в екскурсовода: «Коли ж українці встигли у нас це загарбати?»

Сучасна політична мапа, скажімо, Месо- або Південної Америки, створилася в результаті чисельних змін кордонів між тамтешніми країнами, частих їх об’єднань та відокремлень. Крім того, ці молоді нації утворилися на спільному для багатьох з них іспанському (або португальському), африканському та місцевому індіанському субстраті, проте кубинець або аргентинець рішуче відкинуть спроби сприйняти їх як представників якоїсь однієї нації або як певних її різновидів і будуть емоційно заперечувати своє прямолінійне ототожнення з іспанцями чи індіанцями. Тим важче уявити собі ситуацію, коли, скажімо, мексиканець буде твердити, що він і тільки він є справжнім, «корінним» іспанцем, або сучасний житель США – що він і тільки він є справжнім англійцем, ірландцем або шотландцем. Натомість сучасні росіяни, етногенез яких проходив шляхом складної, розтягнутої у часі аж до 12-го ст. асиміляції праукраїнцями місцевих фінно-угорських племен Північного Сходу Європи, внаслідок чого утворився первинний російський етнос (5, с. 11), прагнуть ототожнити себе з одним з багатьох національно-складових компонентів, котрий разом з іншими етночинниками на нових теренах синтезували нову етнічну спільноту. На відміну від цього для латиноамериканців мовні, расові й культурні ознаки, що є близькими до тих націй та етносів, з яких врешті решт викристалізувалася конкретна південноамериканська нація, не стають підставою для заперечення власної національної автентичності. Аналогічні зауваження торкаються й інших країн, які впевнено заявляють про себе і прагнуть повноти національного буття.

Наявність цього прагнення в українців певною мірою уподібнює їх представникам молодих націй. Одначе на відміну від них Україна має глибоке історичне національне підґрунтя для визначення власної автентичності та ту міцну підставу для ствердження самоідентичності, котра криється в силі традиції.

Традиції як засобу відтворення автентичності національного буття України і присвячена головна увага Н. Іванової-Георгієвської. За її думкою, загальноєвропейська криза культури визначається, серед усього іншого, також і тим, що в Європі були порушені вікові традиції, а разом з ними – і загальновизнані цінності. Я не схильний визначати сучасний стан європейської культури як кризовий, оскільки, якщо тільки мова йде про культуру як про насичене культурне життя, то воно, без перебільшення, на цьому континенті буквально вирує. Не можна говорити і про докорінну ламку традицій, оскільки для деяких європейських країн, наприклад, Великої Британії, традиційність стала національною рисою. Не можна також і говорити і про «смерть Бога» в європейській свідомості та протиставляти католицько-протестантській Європі нашу країну, де тривалий час панував нищівний для релігії атеїстичний світогляд.