Підсумкові зауваження. 7 страница

Втрата європейцями традиційності у тому її смислі, яке вживає Н. Іванова-Георгієвська, радше означає втрату того, що називається «народною справжністю». Проблема полягає лише у тому, що розуміти під цією «народністю» та «справжністю». Неабияку негативну роль грає при цьому згадувана авторкою ситуація постмодернізму, коли зневажене ставлення до визнаних авторитетів минулого (фактично, до традиції) веде до втрати вкоріненості в це минуле та обертається у розпорошення та плюралізацію теперішності. Творче ставлення до дійсності перестало бути подвигом та трудом, оскільки будь-яка особа, що має час і гроші, без виснажливих витрат духовної енергії та особливої напруги може заявити про себе в сучасних формах музики, літератури або мистецтва. Дійсно, міра популярності такого «митця» залежить не від значущості його творів, а від його «розкрути» на споживацькому ринку. Подібне явище можна тлумачити в тому плані, що індивідуальна, одинична творчість, відірвана від своїх загальних народних коренів, дає такі ж самі індивідуальні, незагальні результати, у той час як «справжність» має зводити культуру на височину загального та універсального.

Втрата вкоріненості в традицію веде до явищ, що завжди засуджувались в мистецтві – поверховості, вторинності, неоригінальності, поганого смаку тощо. Митець не заглиблюється у сутність, де тільки і можна винайти справжність, а сковзає по поверхні. Якщо тут і можна говорити про мистецтво, то лише як про невиробниче джерело прибутків для «босів» від шоу-бізнесу або арт-бізнесу, що робить творчість рутинною роботою заради грошей, а не ситуацію, коли художній душі не творити не можливо, коли органічно та невимушено заявляє про себе нібито не окрема особа, а надособистість, коли пензлем майстра водить не він сам, а Муза. В цьому випадку ми маємо вихід на рівні справжнього, надособистісного буття, коли митець фактично постає не як суб’єктивний творець, а як медіатор, посередник, що передає невимовні смисли автентичного буття.

В певному значенні довготривала самозамкненість України та ізольованість від Європи та світу її вигнаної на периферію соціального життя культури зіграла в цьому плані позитивну роль. Неабияке значення мав також розподіл культури в Україні на міську, «високу» (переважно зросійщену) та сільську, традиційно українську і саме на збереженні останньої і базувався основний засіб виживання українців як нації. Українці – чи не єдина європейський народ, у котрого збереглися традиційні, по-справжньому народні промисли, непримусова обрядовість життя та потужний міфолого-фольклорний та пісенний контекст народної свідомості. Не випадково, як це видно із статті В. Горського в цій збірці, європейці дивляться на Україну як на райський оазис у безвидності спустошуючої душу технократичної цивілізації. Ми також бачимо це, зокрема, у непідробному захопленні європейців творами наших найталановитіших малярів-самоучок, звичайних сільських жінок, які в своїх картинах інтуїтивно виказують глибинну силу народного духу, не підозрюючи про те, що їх творчість підпадає під яку-небудь рафіновану концептуальну розробку витончених європейських естетів. Можливо, ця їх творчість і є тим, що Н. Іванова-Георгієвська називає «вільною діонісійською грою життєвих сил космосу», за якою так тужить європейська культура?

Традиції – це перш за все укорінення, подовження не тільки в минуле, але й і у майбутнє. Спосіб подовження себе у майбутнє на певній основі, що йде у минуле, становить за своєю суттю те, що зводиться до КГП життя як виживання, коли головною метою стає здолання не лише загрози майбутнього небуття, але й витягування з небуття та актуалізація в сучасних формах життя пройдешнього. Відмінність творчості народних митців від творців сучасного квазімистецтва, котрі бовтаються на поверхні нестійкого сьогодення, не маючи коренів у минулому та внаслідок швидкоплинності моди не маючи видів і на майбутнє, криються у належності народних митців до справжнього, загального як до сутності. Вони укорінюються у глибину основ минулого, забезпечуючи собі місце у майбутньому саме внаслідок того, що через їх одиничні твори мовить загальне, дійсне, автентичне. Цим загальним є той самий невловимий народний дух, об’єктивне ідеальне утворення, що скріплює та цементує людей у сталу специфічну спільноту – націю. Відтворення через одиничний художній твір «народного» загального змісту вирішує дуже важливу вітальну проблему залучення окремої особи до нетлінних, автентичних, справжніх основ свого темпорального існування. Вочевидь, цим ї можна пояснити ту невловиму привабливість справжніх творів мистецтва, що постають як знаки традиційного, справжнього надособистісного буття. Це буття навіть за Г. Гегелем не зводиться до чистих когнітивно-логічних форм, а включає в себе весь спектр людських почуттів, близьких до тих, що їх поставили у центр своєї уваги екзистенціалісти, зокрема – згадуваний у статті М. Гайдеґґер, за яким несправжність світу можна подолати тільки через прагнення до трансцендентного.

Що ж таке трансцендентне з точки зору універсально-культурного підходу та яким чином можна його дістатися? Як не парадоксально-тривіально це звучить, але трансцендентне досягається через трансценденцію. Трансцендування в світ постає як одна з найсуттєвіших ознак людини, про що вже згадувалось у вступній статті до цієї збірки. Для детального з’ясування універсально-культурного аспекту того феномену, що зветься «традиційністю», «справжністю», «автентичністю» як дечого «трансцендентного» в контексті ідей про трансцендування людиною світу звернемося до міркувань з цього приводу Еріха Фромма.

Змальовуючи ситуацію людини, він пише, що тварина завжди постає як частина природи, котра ніколи не трансцендує. Коли ж вона трансцендувала природу, вийшла за межі окресленого їй пасивного буття тварної істоти, народилася людина. Життя почало усвідомлювати себе через розум, а розум, благословення та прокляття людини, зруйнував гармонію, що існувала між твариною та природою. На відміну від тварини людина, розуміючи границі свого існування, усвідомлює свій кінець, знає, що вона випадково була закинута у цей світ і випадково його залишить. Еволюція людини ґрунтувалася на тому, що вона поступово втрачала свою первинну батьківщину – природу, внаслідок чого виникла визначальна суперечливість людського існування. Необхідність пошуку нових вирішень протиріч її існування, нових форм поєднання із природою та самою собою стала стимулятором всіх дій людини, а також – джерелом її пристрастей, афектів та побоювань. Тварина заспокоюється тоді, коли задоволені всі її інстинкти – голод, спрага, сексуальні потреби. Тією ж мірою, як людина є твариною, ці її потреби також мають бути задоволені. Проте для досягнення щастя одного задоволення інстинктів людині не достатньо, їй необхідно вирішувати нові, власно людські проблеми.

Поява людини як людини ставить перед нею одну, головну проблему – проблему її народження. Тілесне народження – це перехід від утробного до позаутробного стану. Це народження у відомому смислі є тільки початком справжнього народження людини, оскільки «все життя індивіда є нічим іншим, як процесом самонародження» і фактично ми «цілком народжуємося лише тоді, коли помираємо, але трагічна доля більшості людей полягає у тому, що вони помирають ще до свого народження» (с. 447). Стадії розвитку окремої людини повторюють стадії розвитку усього людства. Воно також колись було мало пристосованим до життя, як і новонароджена дитина, але поступово людство все більш віддалялося від природи. Відірваність людини від природи примушує її робити подальші кроки у бік посилення цієї відірваності. Проте це лякає нас і ми прагнемо повернутися до звичного стану, де інстинкт життя все ж таки переважає над інстинктом смерті.

Народження людини у якості людини є початком її відходу від природної батьківщини. Одначе якщо вона втрачає природні корені, то ким вона стане? Від старих коренів людина відмовиться лише тоді, коли знайде нові, людські корені існування і лише за цих обставин вона знов відчує себе вдома в цьому світі. Ось чому не дивно, що люди прагнуть зберегти природні зв’язки та захиститися від відірваності від природи. Найбільш природним є зв’язок дитини з матір’ю. Навіть після народження дитина залежить від матері, відчуваючи, що мати – це джерело життя, це – живлення, це – любов, це – земля. Бути любимим нею – значить бути укоріненим, відчувати себе живим, перебувати вдома. Доросла людина втрачає захисне материнське середовище, проте не позбавляється від туги по колишньому стану безпеки, що його давала мати.

Психопатологія надає багато прикладів того, яким чином людина відмовляється полишити це безпечне середовище, екстремальною формою чого є прагнення повернутися в утробу матері. Це ясно виражено в шизофренії, а у випадках важких неврозів ми зустрічаємо теж саме у приглушеному вигляді у снах, фантазіях, мріях. Серед таких снів – бачення себе в одномісному підводному човні, у печері тощо. Все це – прояв страху перед життям та глибокого зачарування смертю, в основі чого лежить фантазія повернення до материнського лона. Зустрічаються і важкі форми прив’язаності до матері, коли людина може діяти та бути оптимістом в житті лише за наявності материнської ласки.

Паралелі патології в індивіді видно і в житті людської раси. За приклад може служити інцестуальне табу, суть якого не тільки сексуальна, але й афективна. Щоб рухатися вперед, людина має відокремитися від пуповини, відмовитися від прагнення бути прив’язаним до матері. Через це інцестуальні потяги мають радше не сексуальні витоки, в їх основі лежить бажання залишитися при матері, її грудей, що годують. Табу на інцест постає як заборона повернення в рай, де людина була злита з природою.

Зв’язок з матір’ю – це лише елементарна форма природних кровних зв’язків. Родина, рід, пізніше – нація або церква перебирають на себе функції матері. Одинак залучається до цих інститутів, почуваючи себе їх частиною, відчуваючи своє укорінення в них. З. Фройд у своєму «едиповому комплексі» вірно вказав на величезне значення потягу до матері, одначе переніс на хлопчика почуття дорослого чоловіка. Його підхід можна визначити як раціональний, у той час як прив’язаність до матері цілком ірраціональна. Якщо і існує сексуальна афектація прив’язаності до матері, то лише завдяки тому, що сила цього потягу впливає і на сексуальні бажання, а не тому, що секс лежить у його основі. Більш того, прагнення до сексуального зв’язку з матір’ю – це спроба запобігти повернення у її утробу шляхом встановлення статевого зв’язку з нею. Свідченням про це є сон чоловіка, який бачить себе у ямі, де він задихається. Після вступу у статевий зв’язок із матір’ю він відчуває полегшення. Це – перший варіант зміненого сексуального потягу. Другим є варіант, де чоловік прагне завоювати сексуальну сферу за допомогою матері, що не є актом сексуального життя дорослої людини з акцентом на насолоду. Третім варіантом є реальний інцест, що заохочується матір’ю-спокусителькою. Всі ці три приклади є проявами важких психічних захворювань.

Розкриття центрального значення прив’язаності до матері належить Йогану Якобу Банхофену, котрий жив за одне покоління до З. Фройда. У матріархальному суспільстві мати була центральною постаттю громадського життя, про що говорить велика кількість жіночих божеств – Ісіда, Рея, Кібела, Деметра, Венера, Калі тощо, котрі часто мали амбівалентні ознаки життєдайності та смертельної небезпеки. Центральним пунктом тут є ідея матері, крові, землі. На відміну від З. Фройда, котрий у відповідності до патріархальних настроїв епохи звів матір до об’єкту сексуальної пристрасті та перетворив богиню на повію, Й. Я. Бахофен вбачав у інцестуальній прив’язаності до матері і позитивний момент. Позитивним тут є почуття життєствердження та рівності, коли діти однієї матері, однієї природи – рівні. Він бачив також і негативні наслідки такої прив’язаності, оскільки вона блокує індивідуальний розвиток і людина залишається дитиною, нездатною до прогресу.

Якщо прив’язаність до матері є подовженням природного зв’язку, то відношення з батьком відзначаються підкоренням та опором. Якщо мати – це природа та любов, то батько – це закон, сумління, ієрархія. Суперечливість людського існування полягає у розриванні між материнською любов’ю та батьківським обов’язком.

Які ж стадії укорінення людства можна спостерігати в історії його розвою? Спочатку людина була розчинена у природі. Вона поклонялася деревам та тваринам, а себе ще слабо відрізняла від світу. Ремесло, скотарство, торгівля, мистецтво перетворили людину на активну істоту. Богам було надано людського вигляду. Спочатку це була Велика Матір, пізніше з’явилися і чоловічі божества. З появою раціональної релігії було проведено чітку межу між твариною та людиною. Розвиток патріархального принципу був спрямований проти укорінення в природі, проти інцестуального прагнення до матері, до землі. Домінувати стало батьківське начало, Закон Божий. Одначе в християнстві в образі Діви Божої, символі материнської любові та всепрощення, було відроджено материнське начало. Прагнення до матері-утішительки – причина значного впливу церкви. Протестантизм знов вводить патріархальний дух. Материнська любов більш не розповсюджується на людину. Проте це сприяло росту розуму, раціональності, індивідуалізму та сумління.

Але матріархальний дух не зник, він знайшов прояв у природному праві, філософії Просвітництва, ідеях демократичного соціалізму. Хоча ідея братерства людей основувалась на ідеї приналежності до матері-землі, інцест з неї вже було вилучено. Поряд із укоріненням в матері у позитивному плані в Європі продовжував розвиватися і його негативний момент – укорінення в землі та крові, поклоніння державі та нації, який знайшов найбільш виразний прояв у фашизмі та націоналізмі. Тенденції гуманного універсалізму, які мале місце у католицизмі, не реалізувалися. На зміну феодалізму та абсолютизму прийшов націоналізм. Сучасна середня людина отримує почуття самототожності завдяки належності до нації. Її розум викривлено цієї фіксацією, вона судить інших не за тими критеріями, за якими судить «своїх». На всіх «чужих» по крові та землі (тобто, відмінним за харчуванням, мовою, звичаям, пісням) така людина дивиться з недовірою. Ця інцестуальна фіксація отруює стосунки цієї людини з іншими людьми і з самою собою. Той, хто остаточно не звільнився від прив’язаності до крові та землі, той як людина ще остаточно не народився. Націоналізм – це форма інцесту, наше ідолопоклонство, наше безумство. Його культом є патріотизм, поведінка, котра ставить свою націю вище за іншу, віще правди та справедливості.

Я, стверджує надалі Е. Фромм, говорячи про націоналізм, не маю на увазі сповнений любові інтерес до власного народу, котрий передбачає його духовне та матеріальне процвітання. Так само, як любов до однієї людини не є любов, якщо вона виключає любов до інших людей, так і любов до власної країни, яка виключає любов до людства, є не любов, а ідолопоклонство. Тільки коли людству вдасться розвинути свій розум і свою любов більш, ніж це вдалося зробити до теперішнього часу, вона зможе побудувати свій світ на засадах солідарності та справедливості. Тільки тоді вона знайде себе укоріненою в переживання універсальної людської любові та знайде шлях до нової форми людського укорінення, перетворивши світ у автентичну, справжню людську Батьківщину – завершує свій виклад Е. Фромм (6).

Таким чином, основні ідеї Е. Фромма щодо сутності людини в контексті її здатності до трансцендування мають явне універсально-культурне підґрунтя, будуючись на базі застосування КГП-комплексу, наявність якого я постараюсь нижче більш чітко показати.

Отже, за думкою Е. Фромма, трансцендування постає як одна з суттєвих рис людини, що відрізняє її від тварин. Одним із спонукальних мотивів трансцендування є здатність людини за допомогою розуму усвідомити темпоральні границі свого існування та спрямувати зусилля на їх подолання (інформаційно кодовані мортально-іммортальні універсалії, де усвідомлення людиною своєї смертності викликає прагнення до її подолання, до безсмертя). Історично людина походить з істот, що цілком належали до природи, але власно людський розвиток почався тоді, коли людина стала виокремлюватися з природи. Це і є власно людським народженням, трагізм якого полягає у тому, що деякі люди помирають, так і не народившись як люди (подолання смертності досягається шляхом народження людини як людини, тобто мортальність долається соціальним генетивом). Хоча людина, як і тварина, потребує задоволення харчових та сексуальних потреб, для досягнення щастя їй цього замало (аліментарність та еротизм як форми підтримки життя, притаманні усьому живому, в їх природних формах не є визначальними для соціального народження людини). Поглиблення відірваності людини від природи спричинило виникнення певної суперечності між ними і водночас примусило людину шукати нових форм укорінення в світі.

Відсутність належності до природної загальності лякає людей і вони прагнуть повернутися до звичного стану, де інстинкт життя все ж таки переважає над інстинктом смерті (соціальне народження фактично усвідомлювалося як смерть людини як природної істоти, що її лякало та примушувало шукати форм повернення до природної вітальності, природного життя). Одним з найбільш природних зв’язків, що його має людина – це її зв’язок з матір’ю. Важкі випадки психічних захворювань свідчать про те, з якими труднощами пов’язане відривання людини від материнської пуповини і навіть дорослі подовжують тужити за безпекою (табуювання агресивності у КГП «життя»), що її давала приналежність до матері (одним з найсильніших форм природного укорінення людини є її зв’язок з тим генетивним началом, котре дало їй життя, з матір’ю). Проте умовою розвою окремої людини та поступу усього людства в цілому є перехід від інфантильного до дорослого стану, коли інцестуальне табу накладає заборону на утримання людини у залежному від матері райському, але безперспективному з точки зору розумового розвитку стані (просте тваринне задоволення аліментарних та еротичних потреб змінюється розумовим, інформаційним розвитком). Прагнення повернутися до матері набуває еротичного забарвлення, але не тому, що у його основі лежить сексуальність, а тому, що сексуальність є найзначнішою формою прояву сили життєвого потягу (вітальність визначає еротизм, а не навпаки). Така прив’язаність до матері має той позитивний момент, котрий полягає у життєствердженні (універсалія життя). Інцестуальні потяги мають радше не сексуальні витоки, в їх основі лежить бажання залишитися біля грудей матері, що годують (кодифікація вітальності акцентованим аліментарним, а не еротичним кодом).

«Зачарованість» смертю та просте бажання уникнути реалій життя шляхом власного повернення у материнське лоно веде до того, що матір із життєдайного начала перетворюється на джерело загибелі. Це видно, зокрема, з амбівалентності ознак Великих Богинь-Матерів, які були прикрашені знаками смерті (генетивне начало, що має бути джерелом життя, обертається на свою протилежність, мортальність, внаслідок чого виключається досягнення не тільки простого індивідуального життя, але й життя безсмертного, подовженого у роді). Саме сила бажання знайти заміну зниклому тваринному укоріненню в природі впливає на сексуальні орієнтації людини, які змінюють свій полюс на протилежний, коли сексуальні інцестуальні фантазії щодо матері перетворюються у засіб запобігання повернення у її утробу (еротизм стає засобом знаходження шляхів для нового укорінення як запоруки безсмертя, але вже не у материнському лоні).

Утворення певних соціальних структур, що виникають на підставі інституціалізації форм продуктивної (аліментарної) та репродуктивної (еротичної) поведінки людини веде до того, що ці структури переймають функції природи-матері. Серед утворень, що виникають на підставі соціалізації репродуктивної функції людини, Е. Фромм називає родину, рід а пізніше – націю та державу. Остання набуває виразних чоловічих рис (закону та порядку). Поодинока людина, залучаючись до цих інститутів, почуває себе їх частиною та відчуває своє укорінення в них, тобто, цим самим вона долає свою індивідуальну скінченність, трансцендуючи у дещо надіндивідуальне, загальне (універсалія безсмертя). Але якщо прив’язаність до матері визначається любов’ю (еротично кодованим типом зв’язку), то відношення з батьком (законом та державою) визначаються відносинами підкорення та опору (агресивний код).

Материнське та батьківське начала (еротичний код) у похідних загальних структурах, у які трансцендує індивід з метою подолання власної скінченності (універсалія безсмертя) періодично змінюють свою провідну роль, по черзі виходячи на перший план. В релігії, наприклад, поклоніння богиням-матерям змінилося домінуванням чоловічого принципу, Закону Божого. Потім католицький культ Діви Марії як символу материнської любові (еротично кодований генетив) та всепрощення (табуйована агресивність) відродив материнське начало, але протестантизм знов вводить патріархальний дух. Материнська любов більш не розповсюджується на людину. Витіснений з релігії, матріархальний дух став проявлятися у природному праві, філософії Просвітництва, ідеях демократичного соціалізму (інформаційне кодування генетиву). Ідеї братерства людей ґрунтувалися тут на ідеї приналежності до матері-землі, але інцест (еротичний потяг до неї) було вилучено. Інерція усталеного інцестуального потягу до матері як любові до землі та крові в Європі знайшла вияв у націоналізмі та поклонінні державі. Саме в них одинак знаходить для себе те загальне, належність до якого допомагає йому долати власну індивідуальну скінченність. Оскільки таких національних утворень достатньо багато, всі інші, «чужі» національні спільноти розглядаються націоналізмом як такі, що заважають трансцендуванню індивіду у загальне, тобто, як ворожі. Любов до свого народу (еротично кодований зв’язок із власною нацією) доповнюється ворожістю (агресивно кодованим ставленням) до іншої нації. Але любов до своєї нації може бути дійсно справжньою лише тоді, коли на місце ворожого ставлення до всіх інших націй прийде любов до всього людства (еротично кодований зв’язок з власною нацією та агресивно кодоване ставлення до інших націй зміниться на еротично кодоване відношення до всього людства). Саме тоді людина зможе знайти автентичне вкорінення в справжній людській Батьківщині.

Отже, глибинні підвалини фроммівського підходу до проблеми буття людини в світі за своєю суттю постають як конкретні втілення базисної світоглядної формули, заломленої на національно-державному аспекті суспільного життя людини. Коли він говорить про те, що навіть після народження дитина залежить від матері, відчуваючи, що мати – це джерело життя, це – живлення, це – любов, це – земля, то ми ясно бачимо універсально-культурне (глибинно-інтенційне) структурування епіфеноменів трансформованих базисних структур світоорієнтації людини в межах таких понять, як життя (вітальність), живлення (аліментарність), любов (еротизм), земля (генетивність та іммортальність). Коли ж далі твердиться, що бути любимим матір’ю – це значить відчувати себе живим, то тут не важко угледіти еротичне кодифікування КГП «життя». Але головною, на мій погляд, є думка про те, що доросла людина втрачає захисне материнське середовище, проте не позбавляється від туги по колишньому стану безпеки. Саме це положення є смисловим центром концепції Е. Фромма, коли саме ідея виживання людини, долання нею власної скінченності через трансцендування та вихід через нього на трансцендентне посідає центральне місце. Стимулом такого трансцендування є могутній вітальний потяг живого до самозбереження, до подовження власного існування. Саме він є визначальним щодо форм його втілення, котрі, з огляду на обмежений вибір вітальних функцій, зводиться до продуктивної, репродуктивної, агресивної та інформаційної поведінки, спрямованої на досягнення тривалого індивідуального життя та родового (на-рідного) безсмертя.

Проте трансцендування як засіб подолання людиною власної індивідуальної скінченності національно-державними спільнотами не обмежується. Реалізація вітального потягу в межах трансцендування можлива у різних варіантах, залежних від того, що саме трансцендує людина і які базисні вітальні функції у цьому задіяні. Важливим методологічним моментом тут є розрізнення рівнів світовідношення. Так, продуктивна поведінка в цьому плані набуває вигляду трансцендування людини у об’єкт її виробничих дій, що у вигляді перевтілення особливо яскраво видно на ранніх стадіях розвитку людства. Бушмен, пише Е. Канетті, власним тілом відчуває рух ніг антилопи, на яку він полює, її чорну вовну, плямки та смужки на ній, врешті – рога, тобто він цілком ототожнює себе із цією твариною, розчинюється в ній (7, с. 485).

На стадії промислового розвитку таке трансцендування проявляється у створенні технічних засобів перетворення матеріалу природи, коли вони виступають як певне «подовження» тілесної організації людини, стають її «другим тілом». Внаслідок цього людина постає як надприродна істота, індивідуальні ознаки якої змінюються загальними. Розвиток технічних засобів реалізації агресивної функції теж підносить окрему людину до рівня загальності, що стає у відомому смислі слова надіндивідуальною істотою. Так почував себе артилерист Тушин з «Війни та миру» Л. Толстого, котрий сам собі здавався велетнем, що кидає ядрами у французів.

Комунікативні системи, що виникають у процесі реалізації різних видів діяльності людини, також можуть стати тим «спільним» надіндивідуальним началом, залучення до якого виводить окрему людину за межі її одиночного існування. Це може бути корпоративне розчинення працівника японської фірми у дружному колективі або відчуття військової солідарності однополчан. У таких випадках окрема людина постає лише як невіддільна одиниця надіндивідуальної спільності, що позначається навіть у висловах та індивідуальному мисленні множинними займенниками колективного суб’єкта при спогадах про епізоди власної біографії. У більш широкому значенні трансцендування колективної спільноти знаходить вияв у класовій солідарності, яка нівелює національні відмінності. На інформаційному рівні вихід за межі індивідуальності реалізується у релігійному екстазі, злитті або наближенні до злиття із божеством, Духом, Розумом. Трансперсональна психологія вивчає, зокрема, такі надіндивідуальні стани свідомості, коли особа відчуває, що її свідомість тотожна свідомості всіх людей в світі. Поряд із позитивними видами трансцендування можна виділити і його негативні варіанти, серед яких найбільш суттєвим є ескейпічне трансцендування, – прагнення до розчинення або втрати своєї індивідуальності як засобу подолання нерозв’язаних суперечностей особистого життя через різні ступені залишення звичайного життєвого світу людей (чернецтво, прийняте з вказаних мотивів, алкоголізм та наркоманія, некрофілія тощо). У Е. Фромма вказаний тип трансцендування знаходить втілення у потязі до матері, коли особа прагне розчинитися в ній, повернутися в її лоно.

Одначе і в цьому випадку ми бачимо, що таке прагнення визначається вітальним імпульсом. Прагнення повернутися до безпечного стану (КГП «життя») природного укорінення в матері внаслідок вітальної сили цього прагнення визначає сексуальну форму цього потягу, котрий, за Е. Фроммом, на певному етапі парадоксальним чином стає засобом відривання людини від природи. Людина сама вже стає певним «батьківським началом», повертаючись до жіночого лона лише своєю частинкою, сім’ям, що може дати початок новому життю (еротичне кодування генетиву). Тут ми бачимо, як на несвідомому рівні осмислюється факт того, що людина, стаючи соціальною істотою, є творцем самої себе, починаючи виступати джерелом вітальності, своєрідно, через реалізацію репродуктивної функції укорінюючись в тому джерелі, звідки вона сама вийшла. Це джерело – мати-природа, але така, що зазнала «спокуси» від свого людського сина, у чому знаходить вияв епатуюче зрозумілий факт самопородження людиною самої себе.

Е. Фромм розвиває свої ідеї на підставі західного матеріалу, де своєрідно осмислюється той факт, що Мати-природа майже ґвалтівливо «береться» як жінка фалократичною західною цивілізацією. Після зведення природи до такого рівня укорінення в ній «ґвалтівника» насправді стає неможливим, через що людина шукає інших сфер для свого трансцендування. Образно кажучи, «дитиною», що народжується внаслідок «інцесту» людини та природи, стає структуроване людське суспільство. Саме воно, як вже говорилося у вступній статті, визначає особливості формування людини як людини і тому не може не розглядатися як чинник та джерело формування її сутності.

На відповідному етапі історії місце матері-природи заступає мати-нація, яка зовсім не виключає можливості принадності інших типів загальності (держава, клас, клан, каста, колектив, громада, прихід, одновірці, однодумці), до яких може трансцендувати людина. Саме на них спрямоване трансцендування окремої людини, котра належністю до цієї спільноти долає індивідуальну скінченність свого буття, усвідомлюючи своє укорінення у минулому та отримуючи надію на подовження у майбутньому навіть за умов відсутності власних дітей. Укорінення в нації є, таким чином, лише одним з варіантів трансценденції людини в світ, але чи не найсильніших через форму зв’язку з нею, основаному на любові.

Любов у звичайному розумінні слова у будь-якому випадку є формою трансценденції людини, оскільки той, хто любить, «розчинюється» у коханому, долає, за висловом В. Соловйова, свій «егоїзм». Це надзвичайне, незбагнене почуття, реалізоване по відношенню до рідної матері та перенесене на матір-націю, відкидає будь-які раціональні аргументи, що покликані спростувати підстави такої любові або довести наявність у рідного народу негативних рис. Мати є мати і навіть погану матір її діти люблять. Той, хто насправді любить свою мати, може навіть погодитися з тим, що вона має погані та засуджувані риси, але він ніколи не може зректися неї. Це ж саме стосується і матері-нації. Чоловіче начало, Закон, через свою раціональність такою любов’ю не користується. Навряд чи можна любити «закон», але можна любити нарід, що живе за цим законом. Ось чому національні почуття мають таку велику силу, котра, проте, може бути як конструктивною, так і деструктивною.