Підсумкові зауваження. 8 страница

На відповідність національного почуття любовному почуттю вказував ще у 1916 році відомий за тих часів російський публіцист Д. Мурєтов. В есе «Етюди про націоналізм» він пише, що улюбленою темою російської інтелігенції є критика націоналізму. Але, не дивлячись на критику, націоналізм подовжує існувати. Невдача філософського походу на нього полягає у тому, що він пройшов повз його сутності. Вл. Соловйов закликає «Люби чужі народності як свою власну». Але націоналізм нічого любить примусово, за принципом «люби свій народ» (тобто, «ти мусиш любити свій народ»), він просто його любить. Це інтимна, особистісна любов-замилування. Через те, що любов до дружини – це така любов, де не можна говорити: «Люби чужих жінок як свою», неможливим є і заклик «Люби чужі народності, як свою». Я не можу любити чужих жінок, як свою, і не можу любити чужі народності як свою, тому що моя подружня та національна любов є нерівністю, несправедливістю, пристрастю. Націоналізм є різновидом пристрасті і коли він прагне логічно обґрунтувати перевагу своєї народності над іншими, він залишає свою сутність. Він не може довести та пояснити основ своєї любові до власного народу. Націоналізм не має однозначних визначень, до нього можна докласти такі ж самі суперечливі дефініції, що даються Еросу у діалозі Платона «Бенкет». Ерос – це потяг до Краси, одягнений у форму пристрасті. Любити пристрасно – це значить любити сліпо, виходячи за межі розуму. В цьому осліпленні – сила, а разом з цим – і небезпека Еросу. Націоналізм теоретичний, тобто філософське вчення націоналізму, може і повинен полягати у виправданні любові-пристрасті, інакше кажучи – у виправданні Еросу в політиці як творчої сили, як того стану, в який впадає душа народу, коли, одержима великим генієм, вона хоче породжувати (8).

Д. Мурєтов прагне показати глибинне універсально-культурне підгрунтя націоналізму, котре, як бачимо, цілком підпадає під одне з найсильніших почуттів людини – Ерос, що в межах еротичного світоглядного коду маркує таку універсалію культури, як генетив (прагнення до породження, творчості). Націоналізм, на відміну від нацизму (руйнівна, мортальна сторона сліпої любові до нації), постає як конструктивне, творче начало, Ерос.

Протилежні націоналізмові як любові принципи – Закон, Розум, Порядок, Дух, Держава як, за Е. Фроммом, чоловічі начала, на місце любові ставлять агресивно кодовані форми стосунків – підпорядкування, покору або опір. Цей момент впливу державницького начала пануючої нації на націю недержавну у аспекті опосередкованого впливу Візантійської держави на Україну розглянуто у статті Н. Бадьорої. Цікаво, що у культурно-релігійному значенні вплив Візантії на Росію спочатку був опосередкований Київською Руссю та Україною пізнішої доби. У певному смислі вплив Візантії на Україну розтягнувся в історії і на ті часи, коли самої східноримської імперії вже не існувало. За доби часового співіснування Київської Русі та Візантійської імперії цей вплив, що знайшов прояв у релігійно-культурній взаємодії слов’янства та православ’я і призвів до утворення стійкого слов’яно-візантійського культурного комплексу, визначив дивовижне висунення Києва на одне з центральних місць тодішнього європейського буття, коли територія майбутньої Росії була занедбаною периферією Київської держави. Київська Русь за всіма ознаками була імперією і, ймовірно, такий її устрій виник не без впливу імперського устрою Візантії. Надалі цей вплив мав подовження у стійкій взаємодії києворуської культури та культур південнослов’янських народів, що в цьому значенні виступали як найбільш послідовні представники культурного комплексу східної християнської церкви.

Подальші події, а саме, перебування українців у складі Литовського князівства, а пізніше – на вісі боротьби експансуючих Речі Посполитої та Московії з її фактичними поділами між цими двома державами обумовило подвійний характер української культури.

З одного боку, вона почала зазнавати значного впливу католицько-латинського культурного комплексу з усіма його наслідками. Не в останню чергу під впливом експансуючих в Україну національних форм суспільної організації західного типу в Україні виникли елементи релігійного чернечого або парафіяльного та світського громадського, братського, міщанського, козацького (лицарського), студентського та ремісницького корпоративізму, котрий мав народні корені у «парубоцьких» та інших громадах. Західноєвропейський вплив на Україну знайшов вияв у не тільки у розквіті у 17-18-му столітті традиційної західноєвропейської моделі академічної освіти з прямими запозиченнями структури курсів, читанням та конспектуванням лекцій професорів латинською мовою та у значній обізнаності українців із західноєвропейським життям з особистісного досвіду мандрування по європейським країнам (в чому не бачили нічого надзвичайного), але й у майнових та торгівельних відносинах. Достатньо згадати, що Києво-Могилянську колегію було побудовано на землі, що її урочисто, при чисельних свідках 15 жовтня 1615-го року подарувала її спадкоємна власниця Галшка (Єлізавета) Василівна Гулевичівна. Як бачимо, земля в Україні тих часів була правничо оформленим предметом власності, коли її фундуш (дарча) з умовами подальшого використання подарованої землі оформлювалася у відповідних «гродських книгах».

З іншого боку, Україна чимдалі попадала у залежність від свого східного сусіди, Росії, яка відтворила у своїй культурі тоталiтарно-державницький аспект суспільної організації Вiзантiї. Це був останній і найбільш фатальний, опосередкований вже Росією, вплив Візантії на Україну, оскільки саме запозичені московітами візантійські риси державно-суспільної організації прибили паростки західноєвропейських культурних впливів на нашу країну.

За умов перебування в системі тоталітарних за своєю суттю суспільних структур Росії, Україні не залишалося нічого іншого, як перейняти ті способи пристосування до такої державної моделі, які в свій час були вироблені в самій Візантії. Звідси – відомі аутичні риси українців, їх ескейпізм, прагнення уникнути контакту із таким соціальним світом, сутність якого для них неприйнятна. Але покора чужому «чоловічому» началу з часом змінилася опором, оскільки елементи західноєвропейського активізму не зникли остаточно, особливо яскраво проявивши себе у західній частині нашої країни, що з певним запізненням подарувала українській нації свій П’ємонт, не в останню чергу внаслідок відомої територіальної належності до європейського світу увібравши в себе досвід «весни народів» середини минулого століття та європейських національно-визвольних рухів в цілому. В них ясно проявилося пробудження «чоловічого» начала у вигляді прагнення розчинених в імперіях європейських націй до набуття власної національної державності.

Треба сказати, що тлумаченням співвідношення держави та нації як чоловічого та жіночого начал або людини та природи як інцестуального зв’язку людини чоловічої статі та матері-природи має явні ознаки обмеження його застосування. Інакше важко було б пояснити саму можливість інцестуального зв’язку жінки-доньки та жінки-матері. Відповідно, з матір’ю-природою (або, пізніше, з матір’ю-нацією) в інцестуальні стосунки може вступати її син, у той час як у зв’язок Закону та Держави (чоловічого начала) на засадах любові можливий лише з донькою природи. Тоді донька Природи має агресивно ставитися до своєї матері-Природи або, пізніше, нації, у той час як син повинен її любити, і навпаки – син має ненавидіти батьківське державне начало. З цього ясно, що опис феномену націоналізму в специфічних психоаналітичних термінах веде до появи логічно несуперечливих та таких, що відповідають постулатам «едипового комплексу» висновків, котрі обмежують подовження аналогій аргументами здорового глузду.

Націоналізм визначається Е. Фроммом як любов до власної матері-нації та як ненависть до інших націй. Але, згідно логіки психоаналізу, націоналіст має любити свою націю і ненавидіти власну національну державу. Крім того, відомо, що навіть потворно-екстремальна форма націоналізму, німецький нацизм, поряд із своєю нацією якщо не любив, то принаймні толерантно ставився до націй союзників, що мали достатньо далекі расові ознаки (італійці та японці). Таке терпимість стає можливою за умов відкидання чи виведення на другорядний план любові до власної нації та акцентуванні на її міждержавній репрезентації. Агресивність до інших націй в такому випадку можна тлумачити як обернення агресивного ставлення «сина нації» до власного державного існування на інші нації. Нацизм відноситься до націоналізму приблизно так, як більшовизм – до соціал-демократії або демократичного комунізму. Прояви нацизму та більшовизму (останній має всі ознаки великодержавного російського шовінізму, що видно з Програми КПРФ, де ідеї соціалізму вважаються втіленням російського національного духу) як екстремальних проявів любові до власної нації або класу стають вкрай небезпечними лише за умов запліднення цієї любові до матері-нації чоловічим началом державності. Екстремістські націоналістичні течії присутні у всіх демократичних країнах і є у певному сенсі слова свідченням їх демократичності, проте лише тоді, коли вони приходять до державної влади (наприклад, в Австрії у 2000-му році) це викликає занепокоєння світової спільноти.

Реальний нацизм та більшовизм спричинили стільки бід за тих умов, що вони були інституціалізовані як тоталітарні держави. Вочевидь, це пов’язане як раз із «розподілом» ролей в межах трансформованих вітальних функцій, коли материнське начало пов’язане із любов’ю, а чоловіче – з агресією. Саме через державну агресію стає можливою фашистська (фактично великонімецька) або більшовицька (фактично великоросійська) експансія, що ставить під сумнів право інших націй на власне існування.

Знов-таки, обережно та із застереженнями застосовуючи понятійний апарат Е. Фромма, можна сказати, що національний або класовий екстремізм знаходить прояв у тому, що державне (чоловіче) начало однієї нації зазіхає на національне (материнське) начало іншої нації. Для нацистів «чужа мати», інша раса чи нація – це об’єкт агресивної дії Нового Порядку, що передбачає «остаточне вирішення» проблеми існування інших націй. Навіть за умов фізичного збереження представників «меншовартих» націй їх буття, за нацистською доктриною, ні за яких обставин не повинно було бути державним. Більшовицький варіант великодержавної політики нищення націй передбачав квазідержавне їх існування, до того ж градуйоване за шкалою «союзна», «автономна» республіки, автономний національний округ, область чи район. В перспективі навіть таке удаване національно-державне буття неросійських націй мало підпорядкуватися інтересам російської державності, реальні втілення чого вже стали проявлятися в доктрині «нової історичної спільноти – радянського народу».

Термін «радянський» в СРСР виступав смисловою зв’язкою, що єднала деградуючі нації, котрі в перспективі мали зовсім зникнути («совєцький» українець поступово мав ставати просто «совецькою» людиною, а «советский», як співалося в одній солодконудній пісеньці брежнівських часів, «сплелося» із словом «русский». Таким чином, національна належність підмінювалася ознакою державного строю (до того ж у однопартійній тоталітарній державі вкрай сфальсифікованою). З врахуванням того, що СРСР був перш за все державою росіян, де навіть у неросійських республіках їх «другою», а фактично «першою» особою обов’язково був етнічний росіянин, стає ясним реальне її ставлення до неросійських націй.

В такому контексті бездержавна нація – це беззахисна жінка, скривджена дівчина, образ якої став чи не домінантним у творчості Тараса Шевченка. За радянських часів існував гімн Радянського Союзу та чотирнадцять республіканських гімнів Радянському Союзові. Рефреном гімну УРСР були слова «Слава, Союзу Радянському слава, слава єдиній родині народів-братів». Але коли говорять про «братню сім’ю народів», то згадується польській анекдот про те, як росіянин та поляк знайшли гаманця і росіянин запропонував поділити гроші по-братерські, на що поляк відповів, що краще було б поділити їх порівну. До складу «сім’ї народів» входять не лише одні «брати». Щоб бути повноцінною, сім’я має складатися із материнського, жіночого (національного) та батьківського, чоловічого (державного) «подружжя», а не з одинокої «жінки» – бездержавної нації» чи з «бобиля» – наднаціональної держави. «Сім’я народів» Землі – це сукупність таких «подружній пар», де кожна з них має свій національний дім та свої «хатні» норми життя, котрі узгоджуються з загальновизнаними цивілізованими нормами.

Є умовна, але досить наочна аналогія між принципом міжнародного права про невтручання у внутрішні справи тієї чи іншої країни та автономністю родин, де її внутрішні проблеми часто не можуть бути зрозумілими, а тим більш – вирішеними сторонніми людьми, аж поки обстановка в ній не стане загрозливою для прав людини. Ось чому поєднання любові до матері-нації та створення «чоловічих» умов її виживання у вигляді власної національної держави у загальносвітовому масштабі стає запорукою того, що мати-нація не буде скривджена, а відношення до неї буде сповнене поваги та любові. Лише у тому випадку, коли всі історичні народи утворять повноцінні «сім’ї» при дотримуванні поваги до всіх сусідніх «родин», не тільки національні, але й національно-державні почуття отримують ознаки конструктивності, у той час коли нацистсько-більшовицькі варіанти поєднання любові до своєї нації-родини з агресивністю до інших мають суцільно деструктивний характер.

З цього зрозуміло, що нацизм та більшовизм не можуть існувати без воєн, інакше спотворена формула виживання власної нації за рахунок інших не спрацювала б. Позбавлення нації державної агресивності однозначно веде до втрати і любові до неї вождів та ідеологів нацизму. А. Гітлер, за свідченням Е. Канетті, якщо і мав яку-небудь домінуючу переконаність, то це – віру у перемоги: «Німці, як тільки вони перестають перемагати – це вже зовсім не його нарід, він без особливих церемоній відмовляє їм у праві на життя» (9, с. 75.) Цей же автор говорив про те, що виживання за рахунок знищення інших – це найпримітивніший спосіб виживання. Ствердження національного життя через знищення та загибель інших націй – це страшна помилка агресивно-войовничої культури.

Показово, що Е. Фромм також вказує на ці протилежні моменти вкоріненості у нації, коли базисна формула реалізується через агресивне кодування. Одним з проявів агресивно-войовничого кодування базисної вітальної формули у державному плані є навмисна мілітаризація не тільки економіки, але й свідомості громадян. Німецький мілітаризм не в останню чергу виріс завдяки багатолітньому мілітаристському вихованню дітей, що знаходились під впливом культивованої агресивності з малих років (навіть абетки тематично були присвячені «солдатикам» та війні). У СРСР та у теперішній Росії підозріле або навіть вороже ставлення до інших народів фактично перетворилося на вітальну програму, стратегію виживання росіян. Дифузія нації вимагала, як ми вже говорили, знаходження консолідуючих чинників. За совєцько-російських умов конгломератна за своїм національно-етнічним складом країна могла солідаризуватися лише перед обличчям спільної зовнішньої загрози. Через це у масову свідомість посилено заштовхувався образ «ворога» (буржуї, США, НАТО), наслідки чого з огляду на заскорузле стереотипне ставлення консервативної частини наших громадян до цих «лякалок» ми відчуваємо в Україні ще й по теперішні дні.

Звідси – перетворення в СРСР народної трагедії Великої Вітчизняної війни у фарс офіційних заяложених святкувань. Майже нав’язлива пропаганда «пам’яті» про війну виступала засобом згуртування «радянського народу» через постійне нагадування необхідність бути готовим до нападу ворогів. Таким чином досягалося спрямування народної свідомості від економічних та політичних негараздів у бік сентенції типу «головне, щоб не було війни». Про те, що ті, хто виніс всі тягарі страшної війни, цікавили державу менш за все, свідчить разючий контраст між астрономічними витратами на меморіали й святкування та матеріальним забезпеченням ветеранів. Чи може вважатися нормальним такий стан справ, коли ветеран десятки років мешкав у підвальному приміщенні, інвалід війни не мав коляски або нормального протезу, не міг купити собі ліки або навіть необхідних речей, у той час, коли мільйони карбованців народних коштів витрачалися на помпезні меморіальні комплекси? Вочевидь, їх варто було б збудувати лише тоді, коли кожному з ветеранів, котрі чудом вижили у страшній бойні та мають безперечне право на увагу до себе, держава вже забезпечила би гідне життя. Мова йде не про те, щоб забути страшні роки народного лихоліття, а про те, щоб спогади про війну цинічно не перетворювалися у засіб маніпулювання свідомістю мас в інтересах правлячої більшовицької верхівки, котра сама не в останню чергу сприяла розв’язанню Другої Світової війни.

Сучасна Росія теж використовує цей інструмент ідеологічного маніпулювання свідомістю народу, знаходячись у лихоманковому хворобливому стані пошуку ворогів як всередині держави, так і за її межами (наполегливо прагнучи залучити до цього процесу і країни СНД). Як би чеченська сепаратистська загроза не була б для неї дійсно небезпечною, то цю або іншу небезпеку росіяни без сумніву обов’язково вигадали. Цікаво, що, протестуючи проти подвійних стандартів європейських країн, котрі вдалися до військових дій у Югославії, Росія сама веде подвійну гру. Говорячи, що сепаратизм становить одну з найсильніших загроз для її державності, Росія активно сприяла сепаратистських рухам в Грузії, Молдові, Азербайджані, Криму. Самопроголошена Придністровська республіка була б неможлива, якби вона не отримувала міцну військову та економічну підтримку з боку Росії. Як відомо, тональність та зміст промов деяких російських урядовців в Севастополі, котрі розпалювали антиукраїнські та сепаратистські настрої, призвели до того, що їх в Україні було оголошено персонами non grata.

Росія, де більшовизм подовжує свою інерційну дію у знов позбавлених ліворадикальної ідеології ідеях великодержавності, в міжнародному плані підтримує свій авторитет нагадуванням про володіння ядерною зброєю, а у внутрішній політиці вважає найбільш результативним засобом боротьбі з тероризмом тотальне знищення чеченських міст та сіл. Якщо взяти до уваги, що бюджет Голландії дорівнює бюджету сучасної Росії, можна задати риторичне запитання, чому нідерландський нарід не заведе собі атомну бомбу та не почне примушувати весь світ більше поважати себе з цієї обставини? Відповідь очевидна – формула виживання голландців принципово відмінна від російської, у них любов до власної нації не пов’язана із близьким до ненависті нехтуванням правами інших націй.

Нація як материнське начало «запліднюється» ідеєю державності у конструктивному плані лише тоді, коли державні форми національного буття набувають ознак усталеності та перспективності. До утворення таких умов виживання нації її бездержавне буття не розглядається як ознака неповноцінності та недосконалості. Якщо говорити про Україну, то достатньо поширеною є думка про «традиційну» бездержавність української нації, внаслідок чого і виникають всі ті проблеми, з якою зіштовхується Україна. З цього приводу можна навести два зауваження.

По-перше, твердження про сталу бездержавність України є досить проблематичним. Розгляд її як прямої спадкоємниці Києворуської імперії дозволяє говорити про глибокі коріння традицій державності в нашій країні. Визнання своєрідного автономного державного існування українських земель у складі Великого Князівства Литовського, в якому руські (українські) закони та мова були провідними, а його панівна верхівка дуже швидко перейняла всі звичаї та зовнішній вигляд тодішніх наших предків, дозволяє деяким історикам твердити, що за тих часів відбулася певна трансформація, а не зникнення української державності. Наявність необхідних ознак державності має і доба Козаччини (власні закони, суди, армія, органи самоуправління тощо). Ці факти переконують в тому, що цілковитої бездержавності, на кшталт тієї, в якій перебували, скажімо, родоплемінні народи, в Україні не було. Навіть у такому обмеженому вигляді, в якому оформилась державність України як союзної республіки СРСР (наявність якої не в останню чергу була визначена фактом існування Української Народної Республіки), вона, набуваючи навіть і за цих умов досвіду державного будівництва, була відома світові як одна з країн-засновниць ООН тощо.

Аналізуючи думки І. Лисяка-Рудницького з питання неісторичності української нації, В. Кремінь та В. Ткаченко зазначають, що хоча «перериви» української національної екзистенції безсумнівні, все ж таки йдеться про фази тяглості та спадкоємності української національної історії – княжофеодальної, козацької та модерної. Цю спадкоємність забезпечували широкі верстви селянського люду, оскільки збереження автентичності народу не потребує спадкоємності складних соціокультурні інституцій. Але для збереження себе як «політичного народу» нація потребує якісно інших вітальних сил. Для смерті нації не потрібна фізична загибель етносу – вистачає, щоб у спільноті зникла воля бути окремим політичним суб’єктом. (10, сс. 30-31).

Чи не найяскравішим проявом такого прагнення є праця Пилипа Орлика «Вивід прав України», де він пристрасно доводить факт політичної суб’єктності України як у стосунках з московським царем, так і з Європою. Він наполягає на тому, що Україна як князівство була суб’єктом міжнародного права (про що свідчать її договори з іншими державами і, власно, договір з Московським Двором, тому що із своїм володінням цар договорів заключав би). Це була перша спроба апеляції до норм міжнародного права з метою юридичного обґрунтовування легітимності прагнення України на вільне державне існування. Мова йде про Карловицький договір (26.01.1699) що закінчив війну, яку вела Туреччина з Польщею, Московщиною, Цісарем та Венецією. За ним Польща знову дістала втрачені раніше Поділля й Правобережжя. У 1712 році на Правобережжі, що було нібито під владою Польщі, стояло московське військо.

П. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав панувати на Правобережжі і тому Москва вказувала європейським дипломатам, що домагання Орлика порушають цей договір і тим самим загрожують рівновазі в Європі. Проти цього аргументу і виступає "Вивід прав…". П. Орлик закликає європейські держави у відповідності до тогочасного міжнародного права, (яке допускало "інтервенцію" і лише тільки після Віденського конгресу 1815 року ввело як постулат правову норму невтручання), вжити заходів щодо скасування московського панування в України, яке не відповідає ні нормам людського права, ні їх власним інтересам. Як прецедент міжнародного права П. Орлик називає Вестфальський трактат 1648 року, що перекроїв Європу та трактат в Оліві (1660), які служили підвалинами публічного права Європи аж до часів Великої французької революції. Тим, хто побоювався, що утворення незалежної України порушить баланс сил в Європі, він (як це часто робив і Б. Хмельницький) апелює до прикладу Нідерландів, де утворення республіки лише сприяло загальноєвропейській справі. Цей приклад був важливим для українського патріота ще тому, що звільнення Голландії з-під влади Іспанії і утворення першої національної держави було для Україні певним історичним дороговказом (11).

Останній момент – історичні строки утворення першої європейської національної держави, має принципове значення. В умовах, коли державні утворення не мали чітко виражених національних рис, коли національна самосвідомість не перебував ще й навіть на стадії етнічної самоідентифікації, тоді й недержавне існування нації за діб «переривів її національної екзистенції» не мало такого від’ємного значення, яке воно набуло за умов перебування нації без держави в оточенні національних держав.

З цією обставиною пов’язане друге моє зауваження щодо фатальної недержавності українців. Коли ми хоча б побіжно оглянемо історію Європи, то ми знайдемо чимало прикладів, коли «національна екзистенція» її народів переривалася на довгі століття. Болгарія з 1018 по 1187 роки перебувала під владою Візантії, з 1396 по 1878 роки там панували турки-османи, після чого північна частина Болгарії ще до 1908 року залишалася васальним князівством Туреччини. Загальний термін несамостійного існування Болгарії – близько 600 років. Майже вся Північ Європи у свій час перебувала під владою Данії, котра у 9-му столітті завойовувала Англію, у 10-му – Нормандію, у 12-13-му – Північну Естонію (Таллінн – «датське місто»). Започаткувавши нове завоювання Англії з метою приєднання її до Датського королівства Кнуд Великий став королем об’єднаних Данії (з 1018), Англії (з 1016) та Норвегії (з 1026). Розквіт могутності Данії припав на часи правління Маргарити Датської, коли датські королі на довгі століття здобули корони Норвегії та Швеції. Норвегія перебувала під владою Данії з 1380 по 1814 роки і 434 роки її несамостійного існування до проголошення незалежності у 1905 році були подовжені ще майже столітнім перебуванням у складі Швеції за Кільским договором антинаполеонівської коаліції від 1814 року. Про датський культурний вплив на Норвегію свідчить хоча б той факт, що норвезькі письменники із світовою славою – Г. Ібсен та М. Бйорнсон ще на початку 20-го століття писали свої твори датською. Швеція з перервами була під владою Данії майже 120 років (1389-1435, 1448-1523 роки).

Нідерланди у першій половині 15-го століття були підкорені герцогами Бургундськими, з кінця цього століття вони перебували під владою Габсбургів. З 1556 року починається панування в Голландії Іспанії, котре частково подовжувалося в частині країни навіть за умов створення на її півночі Республіки Сполучених Провінцій. З 1795 по 1813 роки в Нідерландах панує Франція, 1814-1815 роки відбувається її об’єднання з Бельгією, котра відокремилася від спільного Нідерландського королівства тільки в результаті революції 1830 року. Загальний термін несамостійного існування Нідерландів – близько трьох століть. Німеччини та Італії як цілісних держав до 19-го століття взагалі не існувало. Історії середніх віків та Нового часу відомі Генуезька або Венеціанська держави, Саксонія або Прусія, а не Італія чи Німеччина як такі. Проте мало хто звинувачує італійців або німців у вічній схильності до розбрату та багатостолітнім нехтуванням інтересами цілісної національної держави.

Коли мова йде про нібито незаперечну недержавність українського народу, можна згадати, що для історії Європи немає суттєвої відмінності між Кальмарською унією Швеції, Норвегії та Данії під владою датського короля та Люблінською унією Литовського князівства та Речи Посполитої під фактичною владою короля польського, що мала безпосереднє відношення і до України. Постає питання, чому ж тоді не йдеться про традиційну недержавність Норвегії, Швеції, Греції або Болгарії, багатьох інших сучасних європейських націй, включно з Ізраїлем?

Дійсно, недержавні часи України – 80-тирічне провалля татаро-монгольського іга, Руїна, «губернське» існування в складі імперій незаперечні, проте українці мають не менше підстав твердити про традиційність своєї державності, ніж багато інших європейських народів і в цьому плані все залежить від ступеня подолання в’їдливого почуття меншовартості, що його так довго прививали українцям. Більш того, відсутність жорсткої владної вертикалі, традиції місцевого самоврядування, регіонально-горизонтальна форма самоорганізації життя, неформальна («гемайншафтна») спільність, що мало місце за умов наявності протилежних рис у сусідніх державах тих часів, коли всі ці ознаки громадського життя в Україні існували, робить нашу країну, з оглядом на тенденції сучасного дрейфу державного життя цивілізованих країн у бік регіоналізації та створення громадянського суспільства, певним чином предтечею сучасних напрямків зміни форм організації державності в Європі. Можливо, саме ці риси, зважаючи на історичну долю України, і послужили причиною того, що її форми організації громадського життя було знищено, не дивлячись на такий військовий опір, котрий за чисельністю та майстерністю нічим не відрізнявся від військових дій армій великих держав, коли у битвах з обох боків брали участь десятки тисяч вояків.

Жорсткій централізованій державі колонізаторів необхідно було протиставляти таку ж жорстку соціальну організацію громадського життя в Україні, але цього, як відомо, не сталося. Українці у влаштуванні свого суспільного життя орієнтувалися перш за все на «гемайншафні» (Gemeinschaft) цінності та діяли так, нібито вони не перебували в оточені зазіхастих експансуючих «гесельшафтних» (Gesellschaft) держав. Серед функцій, що супроводжують чоловіче начало, Е. Фромм називав агресією та опір, але вони мають бути не тільки національно, але й державно зорієнтованими. Інакше кажучи, досягнення національної емансипації (що спирається на любов до нації-матері) можливе тільки через державно зорієнтований національно-визвольний рух, коли не тільки добро, але й любов повинна мати «кулаки». Інакше навіть за наявності національної самосвідомості представникам такої недержавної нації доведеться задовольнятися лише крихами з «панського столу» великодержавницької нації, котра із своєї милості буде визначати дозволимі форми національного буття нації підкореної, зазвичай відводячи їм роль етнографічної шароварної екзотики. Отже, в цьому плані національно-визвольний опір є цілком конструктивною формою ствердження любові до нації.

Відновлення загубленої перед Руїною політичної волі нації бути суб’єктом міжнародного життя пройшло в Україні ті ж самі стадії, що і національна самосвідомість молодих націй, котрі не мали історичного досвіду державності (фольклорно-етнографічну, мовну, культурну та літературну), повернувшись, нарешті, до політичного (державницького) рівня репрезентації національної ідеї.

Поряд з цими чинниками становлення національного буття за новітні часи у всьому світі відбувалося під значним впливом економічних підвалин суспільного життя, зокрема – індустріального виробництва. Саме цієї точки дотримується сучасний англійський соціальний антрополог Е. Геллнер (12, с.23). За його думкою, нації – це структурні утворення, які постають внаслідок взаємодії культурної та політичної сфер життя суспільства (в минулому ці сфери діяли автономно). Національна ідентичність є об’єктивною потребою індустріальних суспільств, тоді як у аграрних суспільствах такою потребою була релігія. Індустріальне суспільство руйнує архаїчну замкненість феодального суспільства з його чітким розподілом людей на верстви та «ранги». Воно стимулює загальну писемність, освіту, соціальну мобільність. Нормою стає екзосоціалізація, коли вже неможливо набути освіту лише в межах родини або села та формується загальнодержавна система освіти. Виникає потреба у високій культурі, що ґрунтується на писемності та освіті. Держава і культура пов’язуються одна з одною і через це культура набуває рис універсальної нормативності стосовно усіх членів суспільства. В такому разі вона вже перетворюється на культуру національну, що інтегрує власний соціум, відмежовуючи його від сусідніх спільнот.