Універсалії культурі та світоглядні коди в Корані.

Одкровення Біблії є історично вловимим фактом, оскільки його посередники відомі, а їх слова збережені у твердо встановленому переданні. У цьому смислі можна розглядати і Коран.

Принагідно до мети нашого розгляду звернемося і до цієї Книги. Зазначимо, що Одкровення Корану включає до себе багато елементів, спільних з біблійними. Іудеї та християни розглядаються у ньому як «люди Письма», Ісус Христос (у Корані – Іса) є одним з найбільш шанованих пророків. Тому тут ми зустрінемо і опис творіння світу та перших Людей – Āдама та Хавви (Єви) єдиним Богом, і оповідь про заборонений плід тощо. У Корані риси священної генеалогії набуває родина Мухаммеда. Сам він, як і попередні пророки, пише М. Піотровський (15) – звичайна смертна людина, яку Аллах обрав для сповіщення про те, що «Бог ваш – Бог єдиний». Народження пророка висвітлюється теж специфічно. Через те, що дата його народження невідома, його народження приурочено до дня його смерті. В ісламі для позначення цього наявний спеціальний термін – маулід. Смерть пророка вважається водночас його народженням до вічного життя. Як бачимо, універсально-культурний момент генетивності тут безпосередньо пов’язано із мортальністю та іммортальністю, у той час як у християнстві Різдво, Хресна смерть та Воскресіння Христове розділені сакральним часом християнського року.

Поряд із включенням КГП народження в систему уявлень про творіння світу Аллахом за певним Його задумом та народжень святих, пророків, імамів та шейхів, ця універсалія культури репрезентована в Ісламі у поняттях судўр («вихід») та файд («вивільнення», еманація). Першій термін у мусульманському богослов’ї позначає процес породження світу з надсвітового божественного Абсолюту. А. Книш у енциклопедії «Іслам», з якої наведені значення всіх інших термінів мусульманської віри, пише, що це поняття пов’язане з неоплатонічним вченням про еманацію, але воно набуло в ісламі певних особливостей. У творах Ібн Сіни теорія еманації була поєднана з птоломеївською космологією та аристотелівським вченням про необхідне та потенційне буття. Внаслідок цього всі сутності було позбавлено самостійного існування і поставлено у залежність від самодостатнього Абсолюту. Цим одночасно підкреслювалась трансцендентність Бога та Його причетність до творення світу, де всі речі залежали від Нього. Цей погляд, як такий, що принижував значення Аллаха як причини причин, був засуджений аль-Газалі, тому що «виливання» Бога в світ Ібн Сіна пояснював необхідністю, що її нібито було закладено у Його природі. За аль-Газалі, єдиною причиною творення є самовільне бажання Бога.

Мусульманські містики судўр тлумачили в іншому дусі. Під ним вони розуміли передвічне явлення Бога у нелічених образах світу. Причину «виходу» вони вбачали у любовному прагненні Бога, що містив у собі у зародковому стані все зовнішнє буття, до самопізнання та спостереження Себе ззовні. Оскільки любов вимагає наявності об’єкта, то вона спонукає Абсолют до об’єктивації самого себе спочатку в універсаліях, а потім, внаслідок «любові» – і в конкретних сутностях матеріального світу. Останнім, в свою чергу, притаманна любов до свого джерела. Таким чином, у вченні містиків рушійною силою еманації була любов. Відзначимо, що, таким чином, генетивна універсалія у цьому вченні ясно кодувалася інформаційним (самопізнання, бажання й воля) та еротичним кодами (любов Бога до творіння і тварного світу – до свого Творця).

Цей самий автор, звертаючись до висвітлення змісту другого терміну, в основі якого лежить КГП «народження», файд, пише, що він позначав сам процес еманації, тоді як судўр – його джерело. Цей процес мав три ступеня розгортання – Першорозум – Загальна душа – Матерія. Не важко побачити близькість цих поглядів до вчень Плотіна, Прокла та Порфирія, які були відомі у арабських перекладах. Подальший розвой світу відбувався так. Першорозум через універсалії надав знання Душі і через це вона розділилася на багато індивідуальних душ. Поєднавшись з Матерією, вони придали їй форму. Цей процес, окрім цього, мав певну «еволюційну» спрямованість – душі, прагнучи до джерела, що їх породило, сходять до нього, починаючи від мінералів, через рослини та тварини і закінчуючи людиною, котра стоїть на межі двох світів – нижчого та вищого.

У класичному вигляді опис цього процесу зустрічається у Ібн Сіни, де йдеться про еманацію Першопринципу у Першорозум, який, пізнаючи себе, породжує тріаду Розум – Душа – Тіло. Цей другий розум знов породжує тріаду, але вже іншого гатунку і так породжується дев’ять небесних сфер. Остання сфера – це сфера Місяця, якому підвладна і Земля. Земному світові притаманні як буття, так і загибель. Отже, інформаційно кодований процес породження (генетив) врешті решт сходить до мортальності, котра є особливою рисою лише нашого світу.

Ібн ‘Арабі дотримувався дещо інших поглядів, вводячи до системи сфер, що еманують, як ідеальні архетипи, так і чоловіче начало – рух, котре мало духовну природу. Тут процес породження кодифікується у межах еротичного коду (статевих відмінностей начала, що породжує), а особливість цього погляду полягає у тому, що на відміну від багатьох культур породжувальним началом постає не жінка (Матір), а чоловік (Отець), хоча, як відомо, так само правиться світ і у християнстві.

Породження людини описується у Корані стосовно всіх її стадій життя. Аллах—це Той, Хто створив нас з праху, потім – з краплі, потім – зі згустку. Він вивів нас немовлям і нарешті зробив нас так, щоб ми досягли міцності і стали старими (40: 69/67). Неважко побачити, що генетивна універсалія тут переходить у вітальну, оскільки творіння простягається на всі життєві стадії людини.

Власно вітальна універсалія у Корані репрезентована в межах загальнорелігійного розділу життя на потойбічне та земне. Останнє тут піддається строгій регламентації у відповідності із Одкровенням Аллаха у переданні Мухаммеда. Моральні та релігійні приписи відтворюють світ людських взаємин у їх культивованих, каналізованих та табуйованих формах. Негативні або позитивні приклади, котрими сповнений Коран, покликані сприяти усвідомленню людьми того, яких форм поведінки в житті необхідно дотримуватися (культивувати), а яких уникати (табуювати), оскільки за порушення норм передбачено покарання. Ці приписи торкаються побутових та майнових відносин, соціально-державних взаємин, покарань, подружніх стосунків та сексуального життя взагалі, родинних обов’язків людини, харчових приписів тощо. За життя Мухаммеда необхідності у юридичній регуляції цих стосунків не було, але з відходом Пророка на базі Корану виникла правова система життя мусульман – основи права аль-Фікха (Усўл аль-Фікх). Таким чином, КГП життя репрезентована тут у всій повноті життєвих проявів людини, включно із трансформованими в системі ісламського світорозуміння базисними вітальними функціями людини – харчуванням, репродукцією та покараннями.

Аліментарна функція у Корані представлена переважно приписами щодо майнових відносин, хоча і є тут і приписи щодо їжі, і оповіді про джинів-людожерів. Термін ганіма торкається як аліментарних, так і агресивних відносин і означає військову здобич у вигляді конкретних правил розподілу майна переможеного противника. При цьому чітко відрізняється законне та незаконне привласнення. Зулм («утиск») – це незаконний захват майна, який суворо засуджується. Забезпечення рідних та близьких мирськими життєвими благами – обов’язок мусульманина (іктісâб), але воно має здійснюватися продуктивними заходами. Особливо важливим є фінансово-майнові обов’язки щодо держави (кабала). Проте мирськими благами не треба особливо захоплюватися. Той, хто занадто пишається багатством, засуджується, як Кâрўн (аналогічний біблійний персонаж – Корей), ворог Муси (Мойсея), що його разом із іншим його ворогом, Фар’ауном (Фараоном), загубив Аллах. Повна відмова від здобуття засобів для життя та покладання (таваккала) на те, що пошле Господь, позначається терміном таввакул.

Серед приписів щодо репродуктивної (еротичної) функції людини можна виділити такі, що культивують (трансформують), і такі, що табуюють різні форми їх прояву.

Табуювання статевих стосунків у Корані торкається шлюбів між близькими родичами (не ближче за третє коліно). «Заборонені вам», говориться в ньому, і матері ваші, і ваші дочки, і ваші сестри, і ваші тітки по батьку і по матері, і дочки брата, і дочки сестри, і ваші матері, що вас вигодували, і матері ваших дружин, і ваші вихованки, і дружини синів (4:26/27; 27/23). Забороняються також і незаконні статеві стосунки чоловіка та жінки (зіна). За зіна шлюбна людина побивається камінням, а одинока б’ється ста ударами. За подружню зраду чоловік має право заперти свою дружину, не віддаючи до суду, і тримати її ув’язненою все життя. Коран ясно говорить про сутність цих зіна: вони мають місце тоді, коли на них існує заборона (харам) та обидва учасника перелюбу про це знають. Харам – це гріховні вчинки, серед яких розрізняються абсолютно заборонені (батіл), такі порочні порушення, що ще можуть бути виправлені (фасід), і, нарешті, вчинки, зовнішньо вірні, але внутрішньо порочні (сахіх). Як батіл визначаються, зокрема, шахрайство у торгівлі, захоплення майна, як сахіх – вихід доньки заміж без благословення батька або опікуна. Як бачимо, заборонні приписи торкаються статевих та майнових відносин.

Культивування репродуктивної функції у її соціальному прояві – шлюбі, знаходить вияв у дозволі багатоженства (не більш, як чотири дружини). Якщо хтось хоче побратися ще з п’ятою, якщо вже має чотири, то з однією з чотирьох він повинен розвестися. Регулюються також і процедури розлучення та вступу до нового шлюбу. Завâдж означає рівний шлюб. Якщо жінка розлучилася або втратила чоловіка, вона певний час утримується від нового шлюбу. За цей період, що зветься `ідда, треба з’ясувати, чи не вагітна жінка від попереднього чоловіка, що важливо для визначення наступних майнових прав дитини. Розлучення, за яким жінка залишає собі все родинне майно, позначається терміном талак. За своїм бажанням після `ідда вона знову може виходити заміж. Поки йде строк `ідда, подружжя може знову зійтися і розлучення не вважається дійсним. Якщо ж спеціальна формула розлучення талак буде вимовлена тричі, то зійтися розведене подружжя може лише тоді, коли розведена жінка одружиться та розведеться з іншим чоловіком або залишиться удовицею. У випадку, коли ця формула була сказана дев’ять разів, шлюб вже не можна відновити ні за яких обставин.

Представлено у Корані і життєві та надприродні прояви агресивності. Окрім вже зазначених вище військових дій та захоплення ворожого майна, ми тут можемо дізнатися про страшні випробування та муки ран, що їх переніс Аййуб (відповідний біблійному Іову), про Асхаб ал-Ухлуд («людей рву») – страчених йеменським царем християн, про такого собі Барсиса, котрий, доглядаючи за хворою дівчинкою, звів її а потім вбив (контамінація агресивності та еротизму – зведення з примусом та чиста агресивність – вбивство). Серед коранічних персонажів з яскраво вираженою агресивною функцією – Ібліс, янгол, що став ворогом Аллаху, відмовившись поклонитися за велінням Бога Адамові через те, що вважав себе, створеного з вогню, кращим за Адама, створеного з глини (7:12/11). Є тут і оповідь про неназваних синів Адама (в переказах – Кабіл та Хабіл), один з яких вбив другого. Причиною сварки було те, що кожен з них мав сестру-близнюка. Адам наказав кожному одружитися на сестрі іншого. Кабіл, одначе, забажав одружитися з власною сестрою, котра, на відміну від сестри Хабіла, була красунею. З цього і сталося перше вбивство на землі. Після цього синам Ізраїлю (Ісра’їлу) була заборонено вбивати «душу не за душу» (5: 35/32). В інших сурах приписується, що віруючому не слід вбивати віруючого. Тут очевидним є контамінування агресивності з еротичним (спір за сестру-дружину) та інформаційним (одновірців вбивати заборонено) кодами з одночасним табуюванням агресивності. Соціально-нормативне регулювання наслідків агресивних дій представлено у тому, що за вбивство та поранення потерпілому або його родичам передбачена відплата (кісас).

Надприродні прояви сили та моці належать Аллахові, Котрому «належить вся влада над небесами та землею», Котрий «над усілякою річчю міцний» (5:44/40), суворо карає грішників і бояться «від Господа дня грізного» (76:10/10).

До інформаційних термінів Корану відноситься таке поняття, як вахи – «божественне одкровення». Воно у Корані позначає миттєву появу образу чи ідеї у свідомості (спочатку Мухаммед вважав, що воно йде безпосередньо від Аллаха, потім з’явилися думки про певних посередників). Серед інших термінів можна назвати далал – «помилковий шлях», «заблудження»; ал-Джãхілійа – «час, коли люди не відали» (доісламська епоха, стан жителів Аравії до появи Мухаммеда); зікр – «пам’ять», «згадування» (має значення як поминання імені Бога і як заклик того, хто молиться, до власної пам’яті). Крім того, інформаційно кодованими в Корані є такі поняття, як ілхãм – «вселяння» божественного натхнення, у вузькому значенні синонім вахи (розрізняють одкровення для всіх людей, що йде від пророків та осяяння, що торкається окремої людини); калãм – будь-яке судження на філософсько-релігійну тему (у спеціальному значенні – спекулятивна дисципліна, що тлумачить догматику ісламу не на розумових, а на авторитетних аргументах); кахін – віщун, людина, що у стані трансу спілкується з Аллахом або Його посланниками, янголами та джинами; кãтіб – «той, хто пише», письменні люди (початкове значення цього терміну пов’язане із записом одкровень Мухаммеда, його розпоряджень та листів); ал-кійас – «аналогія», судження за аналогією, ведучий принцип раціоналістичного дослідження правових питань; назар – «умоспоглядання», в калãмі розумілося як судження від відомого до невідомого; ар-Ра’й – власне судження правника, на підставі якого він виносить правове рішення; таріка – метод містичного пізнання істини, у значенні «шлях» зустрічається в Корані; талаб ал-`Ілм – «пошук» знання, один з головних обов’язків мусульманина.

Ключовим терміном цього класу є `Ілм –«знання». Мухаммед неодноразово згадував про божественне та людське знання. Знання Боже є ознакою Його могутності (контамінація інформаційності з агресивним кодом). Людське знання має подвійну природу, розподіляючись на світське та релігійне знання, яке дорівнює вірі. Протиставлення ісламу та неісламу доповнюється протиставленням знання та незнання. Обов’язком кожного правовірного є прагнення до знання.

Оскільки це поняття в ісламському богослов’ї постійно уточнювалося, то йому було дано чимало визначень. Зміст `Ілм зводився до засвоєння ісламських традицій, містичного осягнення світла, розумінню через логічний умовивід. Воно означало також енциклопедичну освіту. Перший тип знання охоплював знання Корану, сунни, догматів, канонічного права, священної історії. Кожному з типів знань відповідали певні науки – `Ілм ат-Тафсір, ал-хадіс тощо. Деякі ісламські філософи відрізняли зовнішнє та приховане, таємниче знання. У будь-якому випадку для отримання знання важливим вважається вивчення арабської мови. Не менш важливим є також відповідність знання та діла, знань та поведінки віруючого. У сучасному ісламі у зв’язку із розвитком науки ця проблема вийшла на одне з перших місць. `Ілм тлумачиться як наукове знання, або як таке, що не суперечить та не перешкоджає науці.

Отже, інформаційне кодування життєвих проявів становить вже саме звернення коранічних сур до «тих, хто увіровав», тобто отримав певне надприродне знання. Вони знають, що Аллах – «великий та мудрий» (5:42/38). До «народів Письма» – іудеїв та християн, приходить благовісний посланник, тому що «забули вони частину того, що їм було згадано» (5: 22/19;17/14), тобто, втратили певне знання. Відповідно, люди Корана це знання мають і за ним живуть.

Серед ісламських понять, пов’язаних із мортальністю, можна згадати янгола смерті Ізраїла, який в Корані не має імені (32:11). Переказ описує його як істоту космічних розмірів, що посідає на ложі світла. У нього чотири обличчя, чотири тисячі крил, а все тіло складається з очей та язиків, число яких дорівнює числу людей на землі. Цей янгол був призначений янголом смерті за суворість, з якою він відривав від землі її шматочки, здобуваючи матеріал для творення Аллахом людини (три інші янголи через супротив землі це зробити не змогли). Як бачимо, творіння людини передбачало агресивні, близькі до мортальності дії надприродної істоти Божої, що маніфестує усвідомлення єдності процесів народження та помирання у контексті вічності.

Сама гранична мортальна тематика в ісламі розкривається наступним чином. Коли приходить строк смерті людини, з дерева, що росте біля престолу Аллаха, падає листочок з ім’ям людини (інформаційне кодування мортальної КГП). Протягом сорока днів душа цієї людини повинна відокремитися від її тіла. Спочатку люди чинять опір цьому відділенню і Ізраїлу треба прохати допомоги у Аллаха. Легенди переказують, що Муса (Мойсей) довго та успішно противився тому, щоб його душу відняли від тіла. В залежності від того, чи є людина віруючою, чи ні, її душа відділяється або повільно та безболісно, або різко та грубо. Натяк у Корані на виривання душ з грудей померлих був оснований переважно на іудейських джерелах. Пізніше він увійшов до мусульманської есхатології і, по суті справи, був доданий до есхатологічних мотивів Корану та визначив розуміння того, що не тільки на окрему людину, але й на все суще, на весь світ чекає кінець. Мортальна тематика вбачається також у звичаях поклоніння могилам святих, хоча Коран засуджує віру у будь-яких посередників між людьми та Аллахом (16).

Культурна універсалія «безсмертя«знайшла прояв у коранічних положення, де йдеться про воскресіння з мертвих. Це могли робити, зокрема, святі, одним з яких був Джирдіс, учень ´Іси, котрий творив чудеса, піднімаючи мертвих з могил. Тема безсмертя видна і з долі самого Джирдіса, коли кожного разу після страти за відмову зректися від віри Аллах воскрешав його. Мотив воскресіння зустрічається і в сюжеті про «мешканців печери», що воскресились після багаторічного мертвого сну у зачиненій печері, котрий покликаний був показати, які чудеса може творити Аллах, захищаючи істинно віруючих. Ці персонажі відповідають біблійному сюжету про сім ефеських отроків, що їх було завалено у печері гонителями християнства, і котрі не тільки не померли з голоду, але й прокинулися через триста років у часи торжества їх віри. Аналогічні мотиви є і в Талмуді, де в легенді про Хоні говориться, що він проспав від часу руйнування Єрусалимського храму до кінця вавилонського полону (17). У даному епізоді можна бачити втілення тріадичної формули у її послабленому варіант, де безсмертя представлено подовженим життям, порятунком від смерті через довготривалий сон=смерть.

Подібний момент реалізації послабленого варіанту базисної формули втілено також у епізоді про Ібрахіма (біблійного Авраама), пророка, спільного предка євреїв та арабів. Він перший вчив істинній вірі і саме він з сином побудував аль-Ка’абу в Мецці. Відомий епізод про рішення Ібрахіма принести у жертву свого сина та відмова від неї Аллаха з аналогічним мотивом у Біблії показує один з варіантів спасіння життя після відведення завислої над ним загрози. Подібний мотив бачимо у вже згаданій оповіді про Аййуба, котрий переніс тяжкі муки, але не зрікся віри і був врятований Аллахом. Паралельний біблійний образ страждаючого праведника Іова в іудаїзмі та християнстві також демонструє конкретне втілення тріади «життя – смерть (загроза смерті) – воскресіння (порятунок)». Мотив відведення явної загрози смерті у звитяжстві та боротьбі із безумовно значно сильнішим ворогом в Біблії представлено в епізоді двобою Давида з Голіафом. Коранічні аналоги цього епізоду – перемога Да’уда над Джалутом, з яким не міг справитися Талут (біблійний Саул).

Кульмінаційним варіантом втілення базисної тріади постає ал-ісра’ ва-л-мі’радж – «нічна мандрівка та вознесіння» Мухаммеда в Єрусалим на крилатому коні-ослі, якого пізніше почали зображувати із людським обличчям. Мухаммед був на семи небесах, а потім постав перед самим Аллахом, бачив у раю блаженство праведників, а у пеклі – муки грішників. Вочевидь, це сюжет пов’язаний не тільки з універсалією безсмертя, але й із зазначеним розгортанням базисної світоглядної формули, оскільки, як відомо, «звідти» ще ніхто не повертався. Отже, мандрівка Мухаммеда показує, що він, побувавши на «тому» світі, для людей нібито воскресився з мертвих, набувши насправді безсмертного стану. Повернувшись, він наводив життєві подробиці свого вознесіння тим, хто йому не вірив, як докази реальності того, що відбулося. Він бачив у подробицях різні міста і навіть міг описати як їх, так і каравани, що до них підходили.

Безпосередньо КГП «безсмертя» в Корані представлено терміном аль-Ахіри – майбутнього життя. Іслам вважає, що тільки воно має значення для правовірного. Цей «останній світ» протиставлено «тлінному», «ближньому світові». Проповідь Мухаммеда торкалася саме цього протиставлення життя в миру життю після воскресіння. Він прагнув перш за все переконати своїх співвітчизників у тому, що такий потойбічний світ дійсно існує (інформаційне кодування іммортальності).

Конкретизацією цього світу були образи пекла та раю. Пекло, джаханнам, описувалося як місце страшних мук душ грішників. Ці муки будуть вічними – їх шкіру весь час будуть мінять на нову, щоб вони відстраждали всі покарання. Опис пекельних мук сповнений жахливих деталей – коли вогонь та гнила вода, пекельний холод, пиття окропу та інші страшні знаряддя катування будуть застосовані повною мірою (кодифікація іммортальної універсалії агресивним кодом). У Корані виявляється два варіанти опису джаханнам. З одного боку це – страшна тварина, готова покарати грішників, а з іншого – це безодня, куди ведуть сім воріт. Важливим поняттям випробування на грані балансування між життям та смертю в перспективі їх вічності є сірат – тонкий прямий шлях, міст, який не товщі за волоса і гостріше меча. Праведники переходять його із швидкістю блискавки, а грішники падають з нього у «пекельне болото».

Якщо образ пекла у різних напрямках ісламу тлумачиться переважно у агресивному коді, то у описах раю включає до себе сильний аліментарний та еротичний мотив. Його назва – аль-Джана (сад) – найпоширена в Ісламі. Саме тут праведники знайдуть вічне блаженство. У Корані рай виглядає як сад, де течуть чисті джерела з води, молока та вина. Ті, хто тут перебуває, лежать у затишку, охайно та красиво одягнені, не терплячи ні від сонця, ні від холоду. Харчуються вони з дорогоцінного посуду тим, чим забажають – плодами та птицями. Подружжям там їм будуть чорноокі сором’язливі дівчини-ровесниці, до яких не торкалася ані людина, ані джин. Незайманість їх відновлюється і кожного ранку вони знов стають як діви. Вони надзвичайно красиві, як перлини та яхонт. Їх найменування – хўр (білі) говорить про те, що білки очей різко контрастують із чорнотою зіниць. Вони обсипані дорогоцінностями, мають на грудях напис з ім’ям Аллаха та свого подружнього. Чуттєвий образ хўр отримав значне розповсюдження у мусульманському богослов’ї та народній релігійній літературі (18).

Таким чином, в раю основними насолодами є прохолода, спокій, вишукана їжа, сексуальні стосунки з вічно цнотливими незайманими дівчатами. Тобто, всі блага раю в цілому підпадають під позитивні ознаки КГП життя у аліментарному, еротичному та табуйованому агресивному (спокій) кодуванні. Цікавою є також відсутність вікових відмінностей у мешканців раю – всім їм по тридцять три роки.

Витоки ісламських уявлень про рай йдуть до близькосхідної традиції уявлень про потойбічне царство, простежуються аналогії з давньомесопотамськими, іудейськими й християнськими біблійними текстами (‘адн – Едем) та персидськими (аль-фірдаус) термінами. Особливостями коранічних положень про рай є те, що вони базуються на таких уявленнях про вищу насолоду, котрі притаманні мешканцям суворих пустель та ізольованих оазисів. Наступний розвиток віровчення не залишив уявлення про рай незмінним. У мединських сурах емоційний елемент стає менш сильним, опис раю набуває більш конкретних рис. Чорнооких хўр замінюють дружини праведників. Одначе від ідеї про рай як місце насолоди, не відмовляються. Догматичне сунітське положення твердить, що головною насолодою в раю є спостерігання Аллаха, у той час коли мут’азіліти взагалі заперечують можливість побачити Його. Ісмаїліти, зокрема, використовують це положення на різних «рівнях» – для присвячених говориться про насолоду пізнанням, для простих людей – про зовсім іншу, земну насолоду, яку можна пізнати і на землі.

Зазначимо, що таким чином аліментарне та еротичне кодування замінюється на інформаційне або контамінує з ним (традиційне біблійне ототожнення на кшталт пізнати=пояти). Наскільки сильною була ця жіноча спокуса, свідчить оповідь про двох янголів, Харута та Марута, які вважали людей гріховними істотами. Аллах якось їм зауважив, що якби вони самі перебували на землі, то аж ніяк не змогли б втриматися від гріха. Спробувавши заперечити це, янголи спустилися на землю, захопилися красивою жінкою та скоїли всі можливі гріхи, починаючи від поклоніння ідолам до вбивства. Пізніше вони на покарання сиділи у башті та навчали людей, що крадькома пробиралися до них, магії. Цей епізод свідчить про те, що Сам Аллах визнає ті труднощі, з якими зустрічаються люди на землі на шляху до праведності.

З викладеного універсально-культурного аспекту ісламського віровчення як Одкровення видно, що інформаційний код у певному значенні слова виступає як підґрунтя усіх інших культурних універсалій, оскільки мова йде не про їх онтологію, а про їх репрезентованість на ментальному, у даному випадку – духовно-практичному та теоретичному рівнях (тобто, на рівні інформаційному). Вже в межах цього рівня ми можемо виявляти структурування тексту у відповідності із інваріантними компонентами такої світоглядної свідомості, як релігія.