Договір з Богом та договір з дияволом.

Узгодження того типу, що їх було розглянуто у попередньому розділі, утворюють необхідні підвалини будь-якої культури. В різних культурах такі конвенціональні структури можуть усвідомлюватись по-різному, проте вони існують з самого початку відокремлення людини від «природної пуповини». Природні істоти, тварини, теж у якомусь сенсі підкоряються таким природнім відносинам, які можуть трактуватись як «неявні узгодження», але чи має тут місце договір? Здається, що лише людина починає усвідомлювати саме конвенціональність свого буття в світі і тому здатна порушувати явні або неявні узгодження із світом. Маючи більш розвинуті у порівнянні з природними істотами мережі комунікації із світом, людина певним чином конструює і надсуб’єкта, з яким вона домовляється: Бог є не тільки вищою істотою, що репрезентує сутність буття, але й такою істотою, з якою можна укладати договір.

Договір з Богом утворює загальну семантичну детермінанту всього корпуса текстів Біблії. Розповіді, притчі, гімни, пісні та інші форми, що входять до неї, об’єднані між собою своєю глибинною орієнтацією на первинні відносини людини із світом, що усвідомлюються як Договір. Загальна концепція генезису людства тут полягає в тому, що з Богом спочатку укладається договір, який людством згодом якимось чином порушується, через що воно потерпає від бід, на нього насилається кара. Але потім з’являється новий пророк, що укладає нову угоду із Творцем. Так, перший договір було укладено з Адамом, першою людиною, і полягав він у забороні пізнання добра і зла, що пов’язане з мотивами життя та смерті, праці та мук народження. Можна сказати, що це ще не є справжній договір, це лише встановлення певної конституції, оскільки сторони нерівноправні. Перша людина навіть з точки зору богослов’я не є вільною істотою, вона постає як істота майже природна і чимось подібна до тварини, оскільки вона ще не має свободи вибору. Гріхопадіння – перший акт вільного вибору і перше порушення порядку, встановленого Богом. Диявол в цьому плані постає як необхідний поштовх, що спокушає людину порушити первісний порядок через здійснення власно людського акту свободної волі. Ця воля не заперечується Богом. Після вигнання з Едему людина стає хазяїном власної доли: «Ось стала людина як один з нас: щоб знати добро і зло…» (Буття, 3, 22). За нею визнається право на вчинок, вільний вибір згідно з її власним розумом.

Зазначимо, що свобода, яку отримала людина, в кінцевому підсумку приводить до суцільного суспільного хаосу, тому Бог знов насилає на людство кару у вигляді потопу. Після цього відносини з світом регулюються новою угодою: людині надається земля для життя, тоді як Богу належать душі людей. Наступний договірний текст встановлює відносини Бога з обраним народом, якого репрезентує патріарх Авраам (також свого роду перша людина, прабатько народу). Його потомству надається Земля вже як певна країна, тоді як Бог одержує статус Бога цього народу. Але народ, навіть обраний Богом, терпить різні нещастя і тому потрібен новий пророк. Цей пророк – Мойсей, що складає більш докладний договір у вигляді Заповідей: обраний народ повинен виконувати заповіді, і за це йому обіцяна земля обітована і благополучне життя наступних поколінь.

В Євангелії договір укладається вже не між Богом та народом, а між Богом та кожною окремою людиною. Тому шлях до Бога людина проходить самостійно і це завжди постає як драма вибору й рішення, як боротьба між потягом до вищого та спокусою з боку сил низу, диявола. Культура, що побудована на християнських уявленнях про договір зі світом, робить можливими і договір з від’ємним знаком – договір з дияволом, носієм світового зла. Людство в цілому або окремий народ не здатні до того, щоб укласти такий договір, бо це означає загибель невинних. На цьому рівні він неможливий вже тому, що ніхто не може мати повноважень укласти такий договір від імені всього народу. Одначе окрема людина може прийняти таке рішення. Постать Фауста деякою мірою симетрична Адаму. Якщо останній в ім’я пізнання порушує наказ Господа, то Фауст – також в ім’я пізнання – укладає договір з дияволом. Пізнання завжди виводить людину до межі існуючого порядку і за це вона мусить розплачуватись можливістю спасіння своєї безсмертної душі.

Розглядаючи договірні структури «Слова про Ігорів похід» ми могли бачити взаємодію комунікативно-дійових семантик позитивного та негативного характеру. В ситуації Фауста ми маємо справу, як можна вважати, переважно із семантикою останнього типу, що зорієнтована на цілковиту загибель: фізична загибель тіла супроводжується і загибеллю душі. Договір з дияволом означає також розрив комунікативного зв’язку з Богом. Гьоте дещо перетлумачив середньовічну легенду про доктора Фауста, але зберіг на глибинному рівні також і позитивну семантичну орієнтацію. Тому Фауст у нього попри все знаходить спасіння. У Новий час відношення до пізнання змінюється щодо середньовічних уявлень на протилежне і тому колишні негативні цінності отримують маркери позитивних.

Концепція суспільного договору, що була розроблена у 17-18-му століттях Дж. Локком, Т. Гоббсом, Ж.-Ж. Руссо та іншими мислителями того часу, також спиралася на первинні стереотипи християнської культури, але місце Бога починає переймати сама Природа. У 18-му ст. природне було протиставлене не культурі взагалі, але лише всьому штучному, манірному, фальшивому. Тому договірні зв’язки були осмислені як природні. Згідно Ж.-Ж. Руссо, людина від природи має право на свободу. Люди об’єднуються у суспільство в цілях збереження своєї свободи та власності, а тому утворюють відносини, що регулюється Суспільним договором. Філософ підкреслює, що статті цього договору всюди однакові, не дивлячись на те, усвідомлюються та визнаються вони, чи ні. Вони існують там, де існує суспільство як ціле. Ми бачимо, як відносини людини до суспільства замінюють відносини людини до Бога, коли замість узгодження своїх дій з вищими силами буття, що відповідальні за порядок, встановлюється узгодження людей між собою і в результаті цього настає порядок. Мова, таким чином, йде про засади суспільного життя, яке визначає буття та сенс існування людини.

Як вже зазначалось, договір, що його люди укладають між собою, ними самими може не усвідомлюватися, а сам він – не формулюватися у явному вигляді. Але, не дивлячись на це, Суспільний договір встановлює між тими, хто до нього залучений, не менш стійкі зв’язки, ніж договір Космічний. Той хто має владу над народом, має її лише тому, що він не руйнує первинні базові узгодження з цим підвладним йому народом. Якщо цей договір володарем порушується, то і сам народ звільнюється від обов’язків щодо влади. В історичній перспективі порушення старого Суспільного договору та укладення нового відбувається за часів революційних потрясінь, хоча інколи фактично можна говорити про те, що насправді укладається договір не з керманичем народу, а із дияволом. Ті, хто укладав його від імені народу, вимушені були діяти в напрямку семантики негативного плану, а тому були приречені на загибель, фізичну та духовну. Перекреслити цей згубний процес можливо лише шляхом переламу ситуації в бік позитивної семантики, що уводить від загибелі. Для від’ємної семантики властиво як раз порушення Суспільного договору, якого в цій ситуації фактично не існує, а замість нього панує свавілля узурпатора влади.

Історичний досвід людства, зафіксований у формах мислення та стереотипах поведінки, дозволяє встановити наявність певних визначальних відносин між свідомістю людини та буттям. Раціоналістична філософія спирається на положення про те, що світ можна пізнавати у раціональних формах. Це також є своєрідним договором, згідно якого людина користується своїм знанням у власних інтересах, коли вона перетворює природу так, як зручно їй самій. Але в такий «угоді» з природою інтереси останньої не беруться до уваги. Фактично це не договір, а лише таке саме людське свавілля, як і у відносинах людей в стані «війна всіх проти всіх». Сучасні екологічні катастрофи є, таким чином, контрнаступом з боку природи. Отже, за цих умов виникає потреба у новому договорі людства із світом, який враховував би інтереси обох сторін. В цьому плані договір може вважатися такою реальністю, яка дозволяє уникати конфліктів між засобами реалізації людством власної свободи та системними закономірностями природи.