31 Класифікація наркотичних речовин.
Всі наркотики за дією поділяються на наступні групи:
1. Седативні отрути, що заспокоюють психічну діяльність. Euforica.
2. Галюциногенні засоби. Fantastica.
3. Речовини, які легко отримують шляхом хімічного синтезу. Inebrantia.
4. Снодійні наркотики. Hyрnotica.
5. Збудники мозкової діяльність без негайного впливу на психіку. Excitantia.
32 Коли існують протипоказання для вимірювання станової динамометрії?
Протипоказання для виміру станової сили: вагітність, місячні, наявність гриж, радикуліт, остеохондроз поперекового відділу хребта, захворювання суглобів кінцівок
33 Кровотеча, типи та причини кровотеч.
Кровотеча — це витікання крові із кровоносних судин при порушенні їхньої цілісності.
Причиною кровотечі може бути ушкодження судин внаслідок травмування (укол, поріз, удар). Розрізняють кровотечі зовнішні й внутрішні (кров виливається із внутрішніх органів в оточуючі їх тканини чи порожнини). Інтенсивність кровотечі залежить від кількості ушкоджених судин, їх калібру, виду ушкодженої судини (артерія, вена, капіляр), рівня артеріального тиску, стану системи, що згортає кров.
Артеріальна кровотеча
При даному виді кровотеч кров яскраво-червоного кольору, викидається з рани сильним пульсуючим струменем. Ця кровотеча найнебезпечніша і дуже інтенсивна. В такій ситуації зупинити кров можна тільки способом накладання джгута вище місця поранення. Варто не забувати про те, що під джгут необхідно підставити шматок м`якої тканини, щоб попередити пошкодження шкірного покриву та обов`язково занотувати аркуш з точно вказаним часом (год. хв.). Влітку (при високій температурі повітря)час тримання джгуту у нерухомому положенні може досягати 1,5 - 2 год. Після закінчення можливого часу джгут необхідно поступово відпустити і через 5 хв. за необхідності накласти знову на повторний час (якщо кровотеча відновлюється). Взимку (при низьких температурах повітря) максимальна тривалість накладання джгуту може сягати до 1 год. Звільнення від джгуту проводимо таким же чином, як і у першому випадку.
Венозна кровотеча
При даному виді кровотеч кров, темно-вишневого кольору, витікає менш інтенсивно, рідко носить загрозливий характер. Однак потрібно пам'ятати, що при пораненні вен шиї і грудної клітки є небезпека виникнення в судинах негативного тиску під час глибокого вдиху. Пухирці повітря, проникаючи з потоком крові в серце, можуть викликати повітряну емболію — закупорку серця і кровоносних судин та стати причиною смерті. В даній ситуації припинити кровотечу можна способом накладання джгута нижче місця поранення. Методика накладання джгута така ж сама, як і при його накладанні у випадку артеріальної кровотечі.
Капілярна кровотеча
Даний тип кровотеч спостерігається при неглибоких порізах шкіри, садинах. Завдяки зсіданню крові капілярна кровотеча припиняється самостійно. Варто лише використати певні антисептичні засоби чи засоби з вмістом спирту для дезінфекції ушкодженої ділянки покриву.
Паренхіматозна кровотеча
Паренхіматозна кровотеча виникає в разі пошкодження печінки, нирок, селезінки і завжди небезпечна для життя. Самостійної зупинки кровотечі майже ніколи не відбувається. У деяких випадках кровотеча може стати небезпечною не через кількість крові, яка витікає з ушкодженої судини, а внаслідок того, що кров викликає стискування життєво важливих органів. Так, скупчення крові в ендокарді може привести до стискування серця (тампонаді) та його зупинці, а скупчення крові в порожнині черепа приведе до стиснення мозку й смерті. При крововиливах у міжтканеві простори утворюються гематоми. Кровотечі небезпечні тим, що зі зменшенням кількості циркулюючої крові погіршується діяльність серця, що в свою чергу, знижує постачання киснем життєво важливі органи (мозок, нирки, печінку). Це прискорює розвиток термінальних станів.
34 Лікування алкоголізму та алкогольного отруєння.
Методи лікування алкоголізму:
1. Нейрофізична блокада.
2. Голкорефлексотерапія.
3. Біологічне кодування.
4. Психотерапія
Перша допомога при алкогольному отруєнні:
1. Викликати блювоту.
2. Промити шлунок слабким розчином перманганату калію або лимонної кислоти.
3. Дати випити розчин аміаку (нашатирний спирт).
4. Дати активованого вугілля.
5. У тяжких випадках викликати лікаря.
35 Лікування наркоманії.
СУЧАСНІ МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ НАРКОМАНІЙ
Вищенаведені дані вказують на тяжкість наркоманії як з ахворювання для конкретної людини і як соціального явища – для суспільства в цілому. Звідси витікає необхідність особливої уваги з боку суспільства до цієї проблеми, що включає такі головні моменти: 1) правові; 2) медичні; 3) наукові.
Правові питання регламентуються Законом “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів з урахуванням відповідних положень і вимог, що діють у рамках міжнародних конвенцій та протоколів ООН. У відповідності до цього Закону затверджено Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, що підлягають спеціальному контролю відповідно до законодавства України.
Медичні проблеми включають: медикаментозне лікування наркоманії, сугестивну і гіпнотерапію, фізіотерапію, фізичну, психічну і соціальну реабілітацію хворих.
З наукових проблем найбільш актуальною є вивчення патогенезуабстинентного синдрому та психічної залежності від наркотичних речовин як основи цілеспрямованого пошуку засобів лікування наркоманії.
При лікуванні наркоманії користуються декількома загальними принципами: 1) добровільність, яка є одним з найважливіших факторів лікування; 2) індивідуалізація лікування; 3) комплексність терапії, яка включає медикаментозні, психотерапевтичні та реабілітаційні методи.
Медикаментозне лікування наркоманії
Загальні напрямки фармакотерапії при наркоманії: 1) лікування гострої інтоксикації при передозуванні наркотичних речовин; 2) терапія соматичних і неврологічних порушень, які виникають у хворих в результаті хронічної інтоксикації наркотичними сполуками; 3) купірування абстинентного синдрому, який викликається припиненням прийому наркотику; 4) медикаментозний вплив на мотиваційні та емоційні процеси, що визначають формування аддиктивної поведінки хворих.
Терапія гострих отруєнь при передозуванні наркотику, а також захворювань певних органів і систем (ураження серця з ймовірним розвитком інфаркту міокарда, уражень печінки, розладів функції шлунково-кишкового тракту, парезів та паралічів периферичного походження, уражень різних структур центральної нервової системи) не має певної наркологічної специфіки. Вона грунтується на методах допомоги, які використовуються при будь-яких гострих отруєннях, також на методах, що використовуються для лікування терапевтичних, неврологічних хворих тощо.
Найбільш грізним ускладненням наркологічного характеру, яке може спостерігатися у таких хворих, є розвиток абстиненції, яка переноситься надзвичайно важко і нерідко є загрозливою для життя пацієнтів. Відомо, що при опійній наркоманії виникнення основних клінічних симптомів у хворих в значній мірі обумовлене дисбалансом адренергічної, дофамінергічної, серотонінергічної та опіоїдної систем. При цьому в організмі накопичуються недоокислені продукти розпаду наркотичних речовин, токсичні метаболіти, гормони. Транссинаптичним і парасинаптичним шляхами спочатку в ліквор, а потім в кров поступають різні нейромедіатори. Вказані порушення суттєво впливають на клінічну картину та динаміку абстинентного синдрому. Зокрема при зростанні активності симпато-адреналової системи виникають гіпертензія, тремор, безсоння, розширення зіниць, при активації парасимптатичного відділу - чхання, ринорея, сльозотеча. Залежно від співвідношення цих порушень обирається різна тактика медикаментозного лікування.
Тактика призначення лікарських препаратів при абстинентному синдромі залежить від стадії його розвитку, віку хворого, його психічного стану, тривалості хронічної інтоксикації, сомато-неврологічних ускладнень [21].
Одним з перших питань, що потребує вирішення – швидкість припинення наркотизації. В Україні серед фахівців переважає точка зору, що найкраще припиняти наркотизацію одразу. За кордоном широко застосовують програми контрольованого літичного зниження доз призначеного лікарями наркотику. Хворі переконані, що поступове зниження дози робить остаточну відмову від наркотику більш легкою. Цей спосіб, справді, має свої переваги. При цьому встановлюються стосунки хворого і лікаря на основі більшої довіри, що сприяє підвищенню результатів лікування. Іноді літичне зниження наркотику необхідне у виснажених, ослаблених наркоманів, людей літнього віку у III стадії наркотизації, при зловживанні снодійними і транквілізаторами як в III, та і в II стадії залежності. Наприклад, відміна барбітуратів проводиться на 10-15 % дози щоденно. Разом з тим, наркотик не призначається при абстиненції в здорових і молодих хворих у I-II стадії, психопатичним особам, при агравації. Суб’єктивна важкість стану не є підставою для призначення наркотику. Навпаки, у багатьох випадках страх наркомана пережити тяжку абстиненцію в майбутньому втримує його від поновлення наркотизації. Літичне ж зниження підтримує потяг, після короткого полегшення стану явища абстиненції поновлюються, причому можуть бути ще інтенсивнішими, ніж до введення малої дози наркотику. Якщо все ж таки із вказаних вище причин лікар іде на поступове зниження дози наркотику, то його призначення розподіляється на 5-10 днів, залежно від величини дози, яка використовувалась для наркотизації, і важкості стану хворого. Паралельно із зниженням дози наркотику хворому призначають нейролептики у поступово наростаючій дозі. Якщо тривога, туга, явища дисфорії прогресують, дозу наркотику на 2-3 дні стабілізують. Збільшення термінів літичного зниження дози наркотику або поновлення його призначення після відміни, як правило, призводить до зриву в лікуванні.
Принципи медикаментозного лікування є спільними для однієї стадії наркотизації при різних видах наркоманій [21, 22, 23]. Зокрема, терапія абстинентного синдрому II стадії опійної наркоманії аналогічна з абстиненцією II стадії барбітурової наркоманії або алкоголізму, але відрізняється від лікування абстиненції III стадії опіїзму. Методи забезпечення ремісії II стадії різних форм наркоманії також є спільними у більшій мірі, ніж методи підтримання ремісії II i III стадії при одній формі. Етапність патогенезу залежності є спільною для різних форм наркоманій. Це дозволяє розглядати методи терапії при будь-якій формі залежності з точки зору стадії захворювання. Основою, на якій розвиваються різноманітні клінічні симптоми залежності, є співвідношення активності адрен- і холінергічної систем (ерго- і трофотропної). Зокрема, в межах кожної форми мононаркоманії можна виділити три етапи абстинентного синдрому:
1) холін- і адренергічне збудження проявляються в однаковій мірі; цей етап спостерігається на початку II стадії хвороби; 2) переважає адренергічне збудження, що відмічається в кінці II стадії захворювання;
3) недостатність адренергічного збудження, відсутність холінергічного; проявляється симптоматика анергії; цей етап відмічається у III стадії мононаркоманії. Але, наприклад, при ефедриновій наркоманії адренергічна система виснажується вже в II стадії залежності. При полінаркотизмі, коли з’являється додаткова адренергічна стимуляція, симптоматика подібна до симптоматики мононаркотичної абстиненції II стадії.
Терапевтичного ефекту можна досягнути шляхом пригнічення збудження, яке переважає, або вирівнюванням балансу між окремими системами. З цією метою використовують адреноблокатори, холіноміметики і холіноблокатори. Типовою у цьому відношенні є схема лікування опійного абстинентного синдрому.
В якості адреноблокатора досить часто при цьому хворим призначають піроксан, який впливає на центральні і периферичні адренореактивні системи. Не дивлячись на те, що препарат не усуває парасимпатичний вплив, безпосередньо після його ін’єкції на короткий термін у хворих зникають сльозотеча, позіхання, чхання. Водночас піроксан позитивно впливає на психічне напруження, тривогу, безсоння в хворих, значно зменшує інтенсивність потягу до наркотику. Препарат вводять по 3 мл 1 % розчину під шкіру або в м’язи 1-3 рази на день протягом 5-7 днів. Як правило, явища абстиненції зникають на 3-5 день лікування. Тривале застосування піроксану (для попередження рецидиву абстиненції) може призвести до поновлення психічного напруження, неспокою, дискомфорту, болю в м’язах, гіпоманіакального стану. Можливе застосування препарату в таблетках. При цьому ефект розвивається повільніше, але пригнічення потягу до наркотику більш інтенсивне. Таким способом піроксан можна застосовувати амбулаторно, зокрема для лікування алкоголізму. Він показаний у II стадії залежності, у III стадії його доза знижується і контролюється рівень АТ. При його зростанні вище 130-140 мм рт. ст. в період абстиненції III стадії залежності піроксан необхідно відмінити.
В лікуванні опійного абстинентного синдрому з успіхом використовують a 2-адреноміметик центральної дії клофелін (клонідин, гемітон, катапресан). Під впливом препарату гальмується вихід норадреналіну в синаптичну щілину в адренергічних нейронах центральної нервової системи. Клофелін проявляє високу ефективність відносно соматовегетативних розладів періоду абстиненції [22]. Менший його вплив на психічні розлади і больовий синдром. На неврологічну симптоматику і патологічний потяг до наркотику клофелін не впливає. Лікування триває 5-7 днів, добові дози не перевищують 0,6-0,9 мг при триразовому прийомі препарату. Призначення клофеліну потребує контролю за артеріальним тиском. Його краще не призначати амбулаторно, тому що при поєднанні з алкоголем або опіатами можуть виникати небезпечні реакції. Піроксан і клофелін недостатньо ефективні при зловживанні снодійними та психоделічними препаратами, де більш ефективні нейролептики.
Для купірування абстинентного синдрому при наркоманії, у тому числі опійній та алкоголізмі, використовують нейролептик тіаприд, який проявляє антидофамінергічний вплив. Препарат має седативну, антипсихотичну, протисудомну, анальгезуючу дію. Він ефективний при гіперкінетичних та дискінетичних порушеннях, істеричних проявах, вегетативних розладах і, особливо, при больовому синдромі. У перші дні абстиненції тіаприд вводять хворим внутрішньом’язово в середній добовій дозі 0,6 г (на три ін’єкції). При цьому зменшується біль, патологічний потяг до наркотику. Хворі стають спокійнішими, менш дратівливими, знижується емоційна лабільність. На сомато-вегетативні розлади (діарею, пітливість, сльозотечу, нежить тощо) тіаприд практично не впливає. Курс лікування становить 6-9 днів.
Високо ефективним є поєднане застосування тіаприду з клофеліном. При цьому відбувається вплив на основні нейро-медіаторні механізми синдрому абстиненції – адренергічний (клофелін) і дофамінергічний (тіаприд).
У комплексі лікувальних заходів використовують також геміневрин (хлорметіазол). За хімічною будовою він є частиною молекули вітаміну В1, але вітамінних властивостей не має, проявляє седативну, снодійну та протисудомну дію. Впливає також на стійку агрипнію, психоподібні порушення, тривогу. Діє через ГАМК-ергічну систему на дофамінову передачу, нормалізує стан катехоламінової системи, порушений при наркотизмі. Препарат призначають по 2-4 капсули (1-2 г геміневрину), при необхідності – через півгодини ще 2 капсули до заспокоєння і настання сну. Його можна також призначати по 3 капсули на день 2 дні, потім по 2 капсули на день 3 дні і потім по 1 капсулі 4 дні. Тривалість лікування становить 9 днів.
У II стадії залежності для полегшення проявів абстиненції і компульсивного потягу показані також нейролептики. У гострій фазі використовують аміназин, потім переходять на призначення етаперазину, антидепресанту піразидолу,левомепромазину (тизерцину), тіоридазину (сонапаксу), периціазину (неулептилу), протисудомного препарату карбамазепіну, який ефективний при маніакальному синдромі, афективних розладах. В хворих, в яких короткочасне збудження виникло на грунті застосування наркотиків-депресантів, нейролептичні засоби не показані, тому що при взаємопотенціюванні ефектів цих груп ліків можуть розвиватися небезпечні соматичні ускладнення. При різкому пригніченні дихання, викликаному морфіном, показано введення налорфіну.
Полегшити стан наркомана на висоті опійної абстиненції може введення 1 мл 5 % розчину ефедрину.
При зловживанні снодійними препаратами показані левомепромазин, амітриптилін, карбамазепін. При зловживанні стимуляторами застосовують бромокриптин,сульпірид, піразидол, метофеназат (френолон), сиднокарб, глутамінову кислоту у великих дозах. При зловживанні психоделічними препаратами показані аміналон, який в цій ситуації проявляє транквілізуючу та снодійну дію, і ніаламід (нуредал), який особливо ефективний при сенестопатіях.
Для лікування абстинентних проявів можуть бути застосовані також засоби, що безпосередньо впливають на опіатні системи: агоністи, антагоністи, агоністи-антагоністи опіатних рецепторів. До речовин змішаного впливу належить бупренорфін (норфін), який має здатність зменшувати явища гострої інтоксикації за рахунок часткової антагоністичної дії, а гострі прояви абстиненції – за рахунок часткового агоністичного впливу на мю-опіатні рецептори. Препарат вводять в м’язи по 0,3 мг 3 рази на добу протягом 5-7 днів. Через 10-15 хвилин розвивається знеболювальний ефект, покращується психічний стан хворих. Доцільною є комбінація бупренорфіну з тіапридом для попередження виникнення опійної ейфорії. Для скорочення тривалості абстиненції до 5-6 днів, замість 10-12, запропоновано вводити специфічний антагоніст опіатних рецепторів налоксон. При цьому його доцільно комбінувати з клофеліном для полегшення перебігу симптомів абстиненції, яка спровокована налоксоном. Лікування проводять за такою схемою: щодобово призначають клофелін у великих дозах (0,9-1,2 мг) і налоксон – у невеликих (0,2 мг); через декілька днів поступово починають знижувати дозу першого препарату і нарощувати – другого (до 1,8 мг на добу); в кінці лікування хворий отримує лише налоксон.
При значних невротичних розладах (тривожність, страхи, підозрілість, безсоння), вегетативних порушеннях застосовують транквілізатори (хлордіазепоксид, сибазон, тріоксазин тощо), антидепресанти (амітриптилін, флуоксетин). Механізм дії останніх полягає в блокуванні оборотного захоплювання норадреналіну та серотоніну, тобто вони впливають на основні моменти патогенезу наркоманії. При явищах дисфорії показаний карбамазепін (фінлепсин), сульпірид (еглоніл), іноді – препарати літію.
Для ліквідації безсоння перед сном хворому вводять суміш піпольфену (0,05 г), аміназину (0,025-0,05 г) і 1-2 мл кордіаміну – у хворих II стадії, та піпольфену, седуксену (1-2 мл) і кордіаміну – хворим у III стадії. Після виходу хворого з гострого стану снодійну дію проявляють сонапакс, тизерцин, хлорпротиксен, амітриптилін, які застосовують у малих дозах, димедрол, піпольфен тощо.
Серйозною проблемою є пригнічення патологічного потягу до наркотику. Це досягається введенням 1 мл 1 % розчину апоморфіну, піроксану, клонідину, тизерцину. При опійній наркоманії можна додати дипіроксим (під шкіру по 2 мл 15 % розчину), при зловживанні снодійними – амітриптилін і бемегрид (по 10 мл у вену щодня), який у цій ситуації діє як седативний препарат. Високу здатність ліквідувати фізичну залежність до наркотику встановлено у медициту (комплекс медихроналу і намациту), який пройшов клінічну апробацію [11]. Перспективним у цьому відношенні є вивчення лікувальних можливостей пептидів-модуляторів – окситоцину, вазопресину, холецистокініну тощо, антагоністів іонів кальцію, засобів, які модулюють ГАМК-ергічні процеси. Вказані речовини, як свідчать експериментальні дані, змінюють мотиваційно-емоційні ефекти наркотиків.
У схему лікування абстинентного синдрому доцільно включати сірковмісні сполуки (натрію тіосульфат, унітіол, магнію сульфат), які проявляють седативну дію, дегідратуючі властивості, знижують судинний і м’язовий гіпертонус, відновлюють природну реактивність на інші лікарські засоби, здатні пригнічувати потяг до наркотиків. Натрію тіосульфат вводять у вену по 5-10 мл 30 % розчину із розчином глюкози; на курс – 10-15 ін’єкцій. Магнію сульфат використовують внутрішньом’язово по
5-10 мл 25 % розчину протягом 5-10 днів. Унітіол вводять хворим у м’язи по 5-10 мл 5 % розчину протягом 5-6 днів. Частково патологічний потяг до наркотику здатен пригнічувати імуномодулятор пірогенал, який вводять хворим у м’язи від 50 до 1000 МПД (мінімальних пірогенних доз). Застосовують глутамінову кислоту, поступово підвищуючи добову дозу до 10-12 г, яка пом’якшує, а іноді навіть знімає абстинентний синдром і попереджує рецидиви.
Хворим в стані абстиненції показані гепатопротектори, анальгетики, нестероїдні протизапальні засоби, спазмолітики та судиннорозширювальні препарати, ноотропні речовини (нейрометаболічні церебропротектори), комплекс вітамінів, особливо А, В1, В6, В12, С, РР, Е.
Позитивний вплив на хворих у стані абстиненції проявляють методи неспецифічної дезінтоксикації, комплексне застосування лазерних, сорбційних та електрохімічних методів терапевтичного впливу тощо. Зокрема, лікування абстинентного синдрому розпочинають із внутрішньосудинної лазерної гемотерапії (1,5-2 мВт, двічі на день з інтервалом 6-8 годин, експозиція становить 30-40 хвилин). Якщо прояви абстиненції надзвичайно тяжкі, додатково підключають сорбційні (гемо- та ентеросорбція) та електрохімічні методи детоксикації в поєднанні з методами рефлексотерапії (акупунктура, мікрохвильова резонансна терапія). Внутрішньосудинну лазерну гемотерапію можна здійснювати під прикриттям натрію гіпохлориду (0,03-0,06 % розчин по 1500-2000 мл на добу, не більше 500 мл на 1 ін’єкцію, кожні 6-8 годин; швидкість внутрішньовенної інфузії – 20-40 крапель/хв.). При тяжких формах абстиненції, зумовлених тривалою і масивною наркогенною інтоксикацією, показана також екстракорпоральна лазерна гемокарбоперфузія (гемосорбція). Оптимальний режим її проведення: зі швидкістю
60-120 мл/хв., об’єм - 2-4 ОЦК. Застосування цього методу найбільш оправдано при появі початкових ознак абстиненції, доцільно проводити його двічі, з інтервалом в 1-2 дні, на 1 і 3 добу інтенсивної терапії.
36 Лікування нікотинової залежності.
Відмова від палііння, як і від інших форм споживання тютюну, проблематичнп в силу адиктивних властивостей нікотину. За даними Королівського коледжу лікарів Великої Британії, залежність від нікотину сильніше, ніж героїнова. У преамбулі Рамкової конвенції ВООЗ з боротьби проти тютюну сказано: «... сигарети та деякі інші вироби, що містять тютюн, є високотехнологічними виробами, розробленими таким чином, щоб створювати та підтримувати залежність, і що багато компонентів, що містяться є фармакологічно активними, токсичними, мутагенними та канцерогенними, а також що залежність від тютюну класифікують в основних міжнародних класифікаціях хвороб як окремий розлад...».
Вплив відмови від паління на здоров'я
Американське товариство з вивчення раку відзначає такі ефекти відмови від паління:
- Нормалізація пульсу та артеріального тиску через 20 хвилин після останньої сигарети;
- Протягом 12 годин у крові знижується рівень вуглекислого газу;
- Через 0,5 — 3 місяців поліпшується кровообіг та функції дихальної системи;
- Через 1 — 9 місяців зменшується кашель та ускладнення дихання;
- Через один рік після відмови від паління наполовину скорочується ризик ішемічної хвороби серця;
- Через п'ять років ризик інсульту стає таким самим, як у тих, хто ніколи не палив, а також наполовину зменшується ризик розвитку раку горла, стравоходу, ротової порожнини, сечового міхура;
- Протягом 10 років наполовину (у порівнянні з тими, що продовжують палити) знижується ризик раку легенів;
- Через 15 років ризик ішемічної хвороби серця стає таким же, як у тих, що ніколи не палили.
У числі інших ефектів відзначають зменшення ризику діабету, підвищення толерантності до навантажень, поліпшення самопочуття, підвищення потенції у чоловіків, поліпшення репродуктивної функції у жінок.
Побічні ефекти відмови від куріння
Синдром відміни
Відмова від паління в перші дні може спричинити тяжкі симптоми відміни, аж до станів, аналогічних наркотичній «ломці». Тяга до паління (часто — суто до механічного процесу паління сигарети та відчуттю роздратування дихальних шляхів, що виникає при затягуванні) може зберігатися протягом тривалого часу (до декількох тижнів, рідко — більше року) після відмови.
Набір ваги
Часто при недотриманні простих правил можливий набір 2-5 кілограмів ваги після відмови від паління[4]
Способи відмови від куріння
Відмова від куріння без сторонньої допомоги
За оцінкою Американського товариства з вивчення раку, не більше 7 % курящих можуть відмовитися від паління без медикаментозної чи іншої допомоги.[5] За іншими оцінками, 95 % людей, що не палять від 1 до 10 років, кинули курити без сторонньої допомоги. Найпоширеніші методи самостійної відмови від паління[6]: 1) «cold turkey» (англ. сленг. — «зав'язати, порвати зі згубним потягом»[7]) — категорична, остаточна відмова, наприклад, метод Аллена Карра; 2) поступове зменшення числа викурених сигарет.
Медикаментозні методи відмови від куріння
- Нікотинозамісна терапія. Її застосування збільшує ймовірність відмови приблизно в два рази в осіб з вираженою нікотинової залежністю. Зазвичай застосовують пластири, що містять 21 мг (діє протягом доби) або 15 мг нікотину (діє під час періоду неспання — 16 годин), жувальну гумку (2 та 4 мг нікотину, близько 20 штук на добу) або таблетки, інгалятори. Іноді використовують комбінацію різних форм заміщення нікотину, а також комбінацію з іншими препаратами.
- Антидепресант бупропіон (велбутрін, зібан).
- Часткові агоністи нікотинових рецепторів.
- Вареніклін (Чампікс), виведений на ринок 2008 року, який є частковим агоністом нікотинових рецепторів, подає великі надії, але його застосування у деяких пацієнтів загрожує серйозними побічними ефектами, у тому числі з боку нервової системи.
- Цитизин (Табекс), алкалоїд, виділений з Зіноваті руської. Перший препарат, схвалений для лікування нікотинової залежності. Має мало побічних ефектів у малих дозах. Препарат табекс активно застосовували для відмови від паління в країнах Центральної та Східної Європи, починаючи з 60-х років [8]. Проте в західних країнах він був практично не відмічений, багато в чому через те що результати досліджень не публікували англійською мовою[9]. Сучасні дослідники відзначають серед переваг порівняно низьку собівартість виробництва ліків на основі цитизину, який на відміну від свого похідного варенікліну, не є штучно синтезований та його отримують безпосередньо з рослинної сировини[8][10]. На відміну від препаратів розроблених на Сполучених Штатах і які пройшли дорогі клінічні випробування, Табекс тривалий час залишався препаратом зі сприятливою клінічною історією, однак фактично непомічений на міжнародному рівні, оскільки докази його ефективності зібрані в 60-70-х роках в країнах Варшавського блоку, в недостатній мірі відповідали західним стандартам клінічних випробувань[11].
Немедикаментозні способи відмови від куріння Порада лікаря кинути палити є найбільш економічно вигідним втручанням в сучасній медицині, навіть при невеликому відсотку курців,, що послухають пораду. Роз'яснення наслідків паління, допомога та підбадьорення, підтримка мотивації — всі ці чинники збільшують вірогідність відмови від куріння. Ще один варіант немедикаментозного способу відмови від куріння — програма "12 кроків" у спільноті Анонімні Курці. Це незалежне співтовариство, яке включає в себе чоловіків та жінок, які бажають кинути палити, і які діляться один з одним своїм досвідом, підтримують один одного, утворюючи терапевтичне середовище для подолання фізичних, психологічних та соціальних проблем, пов'язаних із залежністю від куріння. Так само існують різні курси та програми, одноденні, так і багатоденні, які спрямовані переважно на подолання психологічної залежності від куріння. Схожий спосіб подолання залежності від куріння — це робота із психологом, фахівцем в області хімічної залежності. Тенденції Частота відмови від куріння серед курців у різних країнах різна. Частота відмови від куріння збільшилася в Іспанії між 1965 та 2000 роками,[12] в Шотландії між 1998 та 2007[13] та в Італії після 2000 року.[14] Натомість в США частота відмови є стабільною між 1998 та 2008 роками,[15] а в Китаї частота відмови від куріння знизилася між 1998 та 2003 роками. Тим не менш, все більше число країн, де більше екс-курців, ніж курців. Наприклад, в США станом на 2010, було 47 мільйонів колишніх курців і 46 мільйонів курців
