Сучасні концепції політичних еліт

Знання про політичну еліту істотно поглиблює ознайомлення з її різноманітними концепціями, так чи інакше пов'язаними з двома зазначеними підходами. Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавелліспгської школи в розумінні політичних еліт, основні теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства,

Див.: Политология: Энциклопедический словарь. С. 288—289.

його поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини й суспільства. Еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуальними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї пов'язана Передусім з природними задатками, освітою і вихованням.

Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а. й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Маси більщ чи менш широко визнають право еліти на політичне керівництво, що означає її легітимність.

За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться постійна боротьба між різними її типами: старою і новою елітою, елітою і контрелітою, «левами» і «лисами» тощо. Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою суспільства, Як відносини панування й підкорення, залишаються незмінними.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед^них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму,або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз* в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. ІЇІум-петера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боб-біо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців»4. Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну — «правління, схвалене народом».

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію (від грецьк. poly — багато і arche — влада).

Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них — першорядної ваги). Перший критерій — альтимет-ричний (від лат. altus — висота і грецьк. metreo — вимірюю; альтиметр — висотомір): контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився. Другий критерій — мерітократичний (від лат. те-ritus — гідний і грецьк. kratos — влада; мерітократія — влада найбільш гідних, заслужених): критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

Критерій заслуги, пов'язуваний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії. Потрібно відновити паретівське розуміння еліт як кращих, тому що в антиелітистів слово «еліта» набуло негативного відтінку. З цією метою Дж. Сар-

4 Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм, демократія. К.. 1995. С. 355.

торі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну (засновану на виборності, відборі, підборі. — П.Ш.) поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг)»5.

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом «залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони грунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демо7 кратичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо.

У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну й політичну конкуренцію в суспіль-

5 Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полит, исследования. 1993. № 2. С. 89.

стві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету пом'якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який грунтується на правових нормах і силі державного примусу й пов'язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо, інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного впливу й залежить від політичної еліти. Крім того, й різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта, бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелектуальній, які матеріально та ідейно забезпечують її панування.

Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості. Пов'язано це з тим, що людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти суспільства нерідко заявляють функціонери численних молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та активісти невеликих політичних партій, журналісти, викладачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть «еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська еліта» й ін. Однак ці претензії на елітарність перебувають поза межами теорії політичних еліт і політології в цілому.

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916— 1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду, шо складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені.

Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо приймає найважливіші державні рішення, а включав до неї також керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів, які їх підтримують.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересованістю її представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв'язками. Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них дуже мало реальних шансів.

Неважко здогадатися, що в західній політології ліволібе-ральна концепція еліти піддається гострій критиці, особливо стосовно тверджень про закритість владарюючої еліти, наявність у її середовищі особистих і родинних зв'язків, безпосереднє входження до неї керівників великих корпорацій тощо. Однак саме тут зазначена концепція чи не найбільшою мірою відповідає дійсності, бо навіть у найдемо-

кратичнішому суспільстві політична еліта залишається відносно замкнутою і найбільш привілейованою панівною групою, підтримуваною бізнесом.

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано він містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про партію нового типу ця партія покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму й комунізму.

Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революційної — комуністичної ідеології. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством. Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середовища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Політичне керівництво суспільством з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер — охоплює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва.
Партократична концепція еліти була реально втілена в соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності й будь-якої елітарності, всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення партійного і державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно-державної еліти, яка монопольно зосередила в своїх руках усю повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціальних пільг і привілеїв.
Одним із перших на це звернув увагу югославський політичний діяч і політолог Мілован Джілас (1911—1995). У своїй праці «Новий клас» (1957) він обгрунтував концепцію правлячої партійної бюрократії як нового класу, який сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас складається з тих, хто наділений монополією адміністративної влади і користується особливими привілеями та економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність спирається на феномен колективної власності, що полягає в монополії партійної бюрократії на розподіл національного доходу, регламентування доходів населення, визначення напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді політичного панування, коли влада фактично незаконно сконцентрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.
Пізніше, вже в роки так званої перебудови феномен політбюрократії або номенклатури в СРСР був описаний російським дослідником М. Восленським6.

 

Функції політичних еліт та їх типологія

Еліта є необхідним елементом соціальної структури будь-якого суспільства, що виконує специфічні і необхідні функції. Серед таких слід зазначити: особливу роль еліти в суспільстві як референтної групи, зразка суспільної поведінки, морально- психологічного мобілізатора і провідника мас. Головна ж функція еліти полягає в управлінні суспільством, точніше, в управлінні функціонуванням суспільства. Це управління в залежності від стану суспільства та особливостей самої еліти може вестись різними способами і методами. Більшість дослідників сходяться на тому, що сьогодні основою входження людини в еліту є особливі індивідуальні і, насамперед, організаторські здібності, а також матеріальні та інтелектуальні переваги. Однак так було не завжди. Історично визначились дві основні тенденції у формуванні політичних еліт, які визначають і особливості їх функціонування: 1/ аристократична еліта – це замкнута група, яка поповнюється виключно людьми певного соціального кола / аристократія, яка наслідує соціальний статус і місце в еліті, партократія, коли всі вищі посади займають виключно члени однієї політичної партії тощо/; Для таких еліт є характерним певний консерватизм, незмінність форм та методів діяльності, несхильність до компромісів. Такі еліти були більш характерними для попередніх часів, оскільки в сучасному суспільстві не походження індивідів, а сфера їх соціальної діяльності має визначальне значення при віднесенні людини до еліти або при визначенні його місця в еліті. 2/ демократична /відкрита/, яка формується з числа тих, чиї психологічні та ділові якості в даний час є корисними з точки зору здійснення влади. Демократичність означає в даному випадку "владу народу”, а шлях формування еліти. Тобто вибори, наприклад, виступають не формою контролю народу за владою, а шляхом, механізмом поновлення еліти, оскільки нормальне функціонування демократії потребує існування добре організованого керуючого прошарку. Ще від Н.Макіавеллі йде поділ еліт на два типи: 1.еліта "лисиць”,яка править переважно в спокійні, мирні часи. Ця еліта діє помірковано, виважено, хитро, уміючи підтримувати в суспільстві рівновагу. Вона схильна до компромісів, узгодження інтересів різни груп, в тому числі і у власному середовищі. 2.еліта "левів” діє в суспільстві в кризові, важкі часи. Своє головне завдання вона вбачає в наведенні порядку, боротьбі з ворогами, а не в досягненні компромісу. Для такої еліти більш характерні "силові” методи, рішучі, відкриті дії. Оскільки кожне суспільство переживає різні часи, можна казати і про певну періодичність, циклічність, з якою міняються політичні еліти, коли на зміну "левам” приходять "лисиці” і навпаки. Кожна політична еліта – це досить велика і складна соціальна група, яка певним чином структурована, ієрархізована. Тому має сенс і аналіз політичних еліт з точки зору їх власної організації. За цим критерієм розрізняють три типи еліт: 1/ фрагментовані або деконсолідовані політичні еліти, коли біля влади знаходяться роздроблені, неоднорідні групи, які не мають іншої спільної цілі, окрім утримання влади, не мають єдиних принципів діяльності. В такій еліті часто не існує чіткої внутрішньої структури /наприклад, поділу на фракції/, кожен сам за себе і ніхто нікому не довіряє, окрім найближчого оточення. Фрагментована еліта рідко працює на суспільство, його проблеми вона рівно настільки, наскільки це необхідно, щоб утриматись біля влади. У неї завжди існує проблема легітимності, адже питома вага переконання і згоди у неї мінімальна. Діє така еліта найчастіше методами насильства, примусу. 2/ нормативно інтегровані або консолідовані еліти єдині щодо принципів та методів діяльності, У такої еліти є певна внутрішня структура; норми, на яких вона будується, є визнаними у суспільстві, мета діяльності еліти не обмежується збереженням доступу до влади. Така еліта зазвичай є легітимною, визнається масами, а тому її влада базується на законності, а основними методами діяльності виступають компроміс і переконання. 3/ ідеологічно інтегровані або надконсолідовані еліти виключають будь-який поділ всередині себе /коли створення фракції чи групи розцінюється як зрада чи злочин і є приводом для розправи/, єдина у визначенні основних системних цінностей, веде чіткий контроль за дотриманням їх власними членами. В суспільстві така еліта діє як одна людина і вся її діяльність спрямована на досягнення єдиної мети. Ідеологічно інтегрована еліта зазвичай дуже консервативна, рідко поповнюється, причому і шляхи її поповнення є зарані узгодженими і не підлягають перегляду. Такі еліти найбільш характерні для тоталітарних та авторитарних режимів і одним з яскравих прикладів може бути партійна верхівка колишнього СРСР.