Православна церква в єпархії австрійського періоду

Після поділів Польщі (1772, 1793, 1795) та включення українських земель до складу Австрійської імперії нових рис набули і релігійні відносини у Галичині. Ліберальна загалом релігійна політика уряду не виключала можливостей тиску і переслідувань православних, низка парафій та осередків яких продовжували діяти впродовж всього ХІХ ст. У 1785 р., згідно з розпорядженням австрійського уряду, було ліквідовано останній у Львівській єпархії православний монастир – Скит Манявський. Спричинилася до цього секуляризаційна державна політика, а також ціла низка скарг та прохань з боку уніатського духовенства та ієрархії (єпископів Лева Шептицького, Петра Білянського). Високий духовний авторитет православних монахів серед формально уніатського населення створював постійну небезпеку поширення своїх впливів за умов ліберального австрійського законодавства та загальної неосвіченості уніатських священнослужителів. “Черезъ Скитъ унія не могла въ цілой околици успівати”, – писав історик обителі Ю. Целевич [83].

У 1787 р. до імператора звернулася делегація від львівської православної громади з проханням дозволити їм побудувати храм для задоволення духовних потреб. Православним було надано дозвіл утримувати невелику домову каплицю. Настоятелями парафії призначалися священики з Буковини, ієромонахи зі Скита Манявського. Складне матеріальне становище зумовило прохання парафіян підтримки у намісника Галичини ерцгерцога Ф. д’Есте (1832). У 1833 р. Львівську парафію було передано в юрисдикцію Чернівецької православної митрополії. Підпорядкування галицьких парафій Чернівецькому митрополитові, підтверджене у 1848 р., не зміцнило їх матеріального становища, оскільки вони продовжували існувати за рахунок пожертвувань вірних [84].

Епоха революцій у Європі та Америці, романтизм у культурі, що остаточно переміг неокласицистичні впливи, принесли нові ідеї, нові прагнення. Проблема національного та політичного самоосмислення, визначення понять “народ” та “нація” стали головними питаннями для більшості європейських країн. Не залишалися осторонь і українські землі у складі імперії Габсбургів. Релігія, церква як головний чинник національної ідентифікації впродовж попередніх століть, ставав основою для нових способів самовизначення. Богословські та еклезіологічні питання поступово були замінені проблемами менш складними і більш актуальними. Боротьба за збереження православ’я, тобто східного благочестя, церковності залишалася в минулому, до кінця ХVIII ст. вже майже повністю знівельована до рівня захисту обрядових особливостей. Українська церква в Галичині в умовах секуляризації духовного життя залишалася одним з важливих чинників збереження національної ідентичності місцевих українців. Загроза ж цілком реальної асиміляції з боку поляків зростала саме у межах ліберальної Австрійської держави, де українські землі, на відміну від Речі Посполитої, не складали окремої адміністративної одиниці. Боротьба за утвердження становища уніатської церкви, яка, для розрізнення з латинським обрядом в Австрійській імперії, отримала назву Греко-католицької, часто ставала боротьбою за збереження українства в Галичині. Близький зв’язок уніатського духовенства з народом визначало близьке до селянського економічне становище. Ні те, що громади надавали священикам більші наділи, ні оплати, що надходили з треб, не покращували суттєво їх становища, і після смерті священика його сім’я жила з одного наділу. Причиною зубожіння пароха могли стати також витрати на освіту чи одруження дітей. Освіта галицьких священиків, яка загалом залишалася на дуже низькому рівні, сплата податків та відробітки були чи не найважливішими факторами, що визначали їх вплив на селянські маси.

Політика австрійського уряду була сприятливою для уніатської церкви. Імператриця Марія Терезія і згодом Йосиф ІІ намагалися забезпечити рівність у відносинах з римо- та греко-католицькою церквами, що викликало обурення з боку латинської ієрархії та польських політичних кіл. Польські шляхтичі були обмежені у своїх правах призначати парафіяльне духовенство. Священики почали отримувати невелику державну платню. 1783 р. у Львові засновано греко-католицьку духовну семінарію, а в 1808 р. проголошено “відновлення” Галицької митрополії. Окрім того, у відкритому 1784 р. Йосифінському університеті з 1787 до 1809 р. для українців діяв спеціальний факультет “Studium Ruthenum”, на якому викладання велося не німецькою, а “язичієм”, сформованим на основі церковно-слов’янської і місцевої розмовної української мови. Богослужіння у Львівській греко-католицькій архієпархії зберегли церковно-слов’янську мову, натомість проповіді виголошувалися польською. У значної частини духовенства польська мова була і мовою побутовою. Від початку ХІХ ст. окремі галицькі духовні середовища піднімали питання використання української мови у школі та церкві. Поряд з перемишльським гуртом духовенства це питання відстоював львівський митрополит Михайло Левицький, який у 1818 р. різко виступив проти ототожнення “руського” населення Галичини та його мови з мовою російською. Щоправда, владика швидко змінив свої погляди, зайнявши пропольську позицію. Ідею про етнічну єдність галицьких і наддніпрянських українців висловлював архіпресвітер львівської капітули Михайло Гарасевич.

У 1836 р. представники гуртка львівських семінаристів “Руська Трійця” (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич) вперше насмілилися порушити заборону і виголосили проповіді українською мовою, за що були суворо покарані [85]. Прагнення протиставитися процесам латинізації та полонізації, часто толерованим вищою ієрархією, сприяло тіснішому прив’язанню значної частини духовенства та нечисленної на той час світської інтелігенції (не кажучи вже про маси вірних) до традиції, обряду. Це сприяло їх “зближенню” з православними, зацікавленню спільним історичним минулим обох частин українського народу, критичному осмисленню історії міжцерковних стосунків у Речі Посполитій. “Проправославні” настрої, не знаходячи підтримки з боку частини ієрархії та держави, згодом часто ставали підставою для формування уже політичних доктрин русофільства в Галичині у другій половині ХІХ ст. [86]

Надзвичайно цікавою ілюстрацією настроїв греко-католицького духовенства є недільні чи святкові проповіді священиків, тексти багатьох з яких збереглися у консисторському архіві.

Так, прикладом може служити проповідь на посвячення хреста, встановленого на пам’ять про скасування панщини, яка була виголошена в неділю шосту після Пасхи 8 (20) травня 1849 р. у с. Росільна Богородчанського повіту [87]. Її автором, можливо, був настоятель церкви Іван Гороцький (призначений на парафію в 1837 р. [88]). Звертаючись до недільного євангельського читання про сліпонародженого, священик акцентував увагу вірних на небезпеці найбільшого гріха в очах Божих – гордості. “Гордость лудзка есть найбілшою преченою всякого нещасьтя и недоли племени Лудзкого” (у цитатах збережено особливості мови та орфографії оригіналу). Розум гордого приспаний і серце його кам’яніє. Але ще страшніше лихо діється тоді, наголошував автор, коли не одна особа, а цілий народ у своєму ставленні до іншого впадає у цей гріх.

Наступна частина проповіді набула цілком церковно-політичного характеру, охоплюючи актуальні питання релігійного співжиття католиків двох обрядів у Галичині. Утиски своїм сусідам чинили не лише старозавітні єгиптяни, але і їх “наступники” – греки, перси, франки, вандали, гунни, монголи, “тартари” та ін. Подібних утисків зазнав у своїй історії і український народ. Священик наголошував славне історичне минуле своїх предків, народу, що “заледво же не половецю цілои Еuропи (sic!) заімает”, з особливим пієтетом згадуючи про “своихъ самодержавнихъ Царей и Князовъ” Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Романа Мстиславича, Данила Романовича, Лева Даниловича. Зміни дотогочасного українського буття настали після завоювання українських земель у 1340 р. “братами поляками”. Ці браття, зазначав проповідник, повелися не по-братньому, стаючи для місцевого населення гіршими від татар і монголів. “Оне собі предсявзяли Народъ руски виплименити, и имя руске вигубити, а такъ народность руску въ народность полску перелати”. Найбільшою ж перешкодою у цих, окреслених священиком, планах, було визнання Христової віри за обрядом Східної Грецької Церкви, а також “язикъ и обичае”. Саме тому визнання віри Східної Церкви, “которое ціла Русь визнавала”, було проголошене єретичним і схизматським; саме тому східну (православну) віру “не вагалися… горше ганити нижалі віру жидовску або поганьску”. Це знайшло відображення у тому, що українські церкви почали втрачати фундації, українському духовенству чинено різні перешкоди, “порожставляли якоби сіти по містахъ костели и клаштори латиньскіи”, а українські храми почали здавати в аренду. Православні втратили можливість займати державні посади, “хотяби и наиможніши и наіздольніши бувъ”. Заходи українців, спрямовані на полегшення свого становища, залишалися неефективними і лише ускладнювали взаємні стосунки. Останнім засобом самозбереження українців у державі братів, опанованих національною гординею, стало прийняття унії з Римським престолом. Опис та оцінка цієї події у проповіді заслуговує особливої уваги.

“Азъ наресті зпрекривши собі таковіи розълічнїи гонения и рожнородны понижения били пренужденывъ Року 1717 прияти Унїю, сірич злучитися зъ Церквою Западною, Костеломъ Римскимъ, що имъ не дуже пошло въ ползу, бо хотяи Унїатами такои понижены були чого слідства азъ до сего дне позістали, бо и теперъ видимо що Латиники чи то духовни чи мірскы надъ Русиновъ превозносятся. Але братямъ нашимъ віишло тото соединеніе ву ползу велеку, бо зъ Унїи переишли вси рускы велможи бояри и шляхта на обрядок Латински, а тим самим зъполачилися, бо тїи вси Перекінчики занехавши справу Народа Руского за справою Полскою потягнули до се Поляками…”. Таким чином, проблема унії української церкви у свідомості священика набувала цілком “галицького” колориту, навіть контекстуально не пов’язуючись із проблемами Київської митрополії чи загальноцерковними процесами. Єдиною “користю”, яку священик вбачав у, без сумніву вимушеній, унії, була можливість полегшення становища українців у католицькій державі, саме цей аспект став визначальним в його розумінні та обґрунтуванні вимог українців Австрійської імперії у період українсько-польської політичної боротьби в Галичині в середині XIX ст. Це підтвердила і згадана проповідником дата “укладення унії”. Чи випадково саме 1717 р. зайняв місце 1596-го чи, принаймні, 1700-го? Адже саме у 1717 р. в польському шляхетському середовищі з’явився анонімний публіцистичний твір під назвою “Проект на знищення Русі”, відомий у численних відписах, редакціях та кількох публікаціях XVIII – початку XX ст [89]. Копії “Проекту” збереглися також в архіві Львівського ставропігійського братства [90]. У тексті документа в тринадцяти пунктах було викладено шляхи поступової асиміляції та знищення “русинів” у Речі Посполитій. Йшлося про те, щоб не допускати до державних посад шляхти “руського обряду”, не лише православних, але й уніатів; переконувати русинів відмовлятися від своєї віри та походження; сприяти зубожінню українського населення; не допускати появи жодних державних документів українською мовою, єпископів (уніатських) призначати лише за умови їх кровної спорідненості з родинами латинського обряду та максимально обмежувати їх права; зубожінням і неосвіченістю зруйнувати український священичий стан, заборонити навчання в українських парафіяльних школах; поширювати антидержавні, антипольські та антикатолицькі тексти руською мовою, викликаючи цим репресії та ін. Саме таким чином, наголошував автор, багатьох “схизматиків” було змушено до єдності з римською церквою, у цей же спосіб і решту русинів можна буде “зробити” уніатами, а потім і католиками і поляками.

Запропоноване пояснення дати підтверджує наступний виклад цитованої проповіді, у якому священик, мабуть не випадково саме після згадки про “унію 1717 р.” описав утиски і заборони української мови, поширення української книги, нищення “найневинніших звичаїв і обичаїв”, посилення панщинного гніту. Закінчення проповіді не збереглося, в останньому реченні цитованого фрагмента зазначено, що такий сумний стан тривав до 1772 р., часу включення галицьких земель до складу Австрійської імперії, коли їх охопила “батьківська” опіка імператорів Марії Терезії, Йосифа ІІ, Леопольда і Франца.

У 1856 р. православні львів’яни закупили під будівництво храму ділянку (місце, де зараз розміщена церква св. Георгія Побідоносця на вул. В. Короленка) й у старих будовах, розміщених на ній, відкрили Свято-Троїцьку каплицю та оселили церковний причет. У 1862 р. саме тут, в єдиному з львівських храмів, було відслужено панахиду за упокій душі великого Кобзаря – Тараса Шевченка. Незважаючи на те, що державна комісія у 1879 р. визнала згадані будови руїною, дозволу на будівництво церкви не було дано [91].

Складними залишалися також стосунки між греко- та римо-католиками. Так, 28 квітня 1882 р. у газеті “Dziennik Polski” з’явилося, написане у формі категоричного звинувачення, повідомлення про смерть “уніата-вигнанця” – греко-католицького священика Кароля Старкевича, депортованого російською владою з Холмської єпархії у 1870-х рр [92]. Обурення автора було спрямоване проти священиків церкви св. апостолів Петра і Павла у Львові, які “не лише не хотіли віддати останньої шани вірному синові вітчизни і костьола, але… не прийняли навіть його тіла до церкви”. 27 квітня поховання звершили латинські ксьондзи і “священики, вигнані з підляських парафій”. Автор газетної публікації назвав петропавлівських священнослужителів “грецького обряду” псевдо-русинами, ренегатами і запроданцями батьківської віри та національних традицій (?!), підкріплюючи звинувачення уже традиційним закидом москвофільських орієнтацій. “З якими урочистостями ховали б перекинчика, який залишив унію і перейшов у православ’я!”, – обурювався кореспондент. 29 квітня 1882 р. до греко-католицької митрополичої консисторії у Львові з пояснювальною запискою у цій справі від імені парафіяльного уряду церкви св. ап. Петра і Павла звернувся о. крилошанин Юліан Сембратович [93]. У документі було висловлене обурення з приводу порушення латинським кліром “прав парохіяльно-обрядових” та здійснення поховання К. Старкевича, який востаннє прийняв Святі Тайни від служителя згаданої української церкви, без жодного повідомлення про це парафіяльного священика церкви св. ап. Петра і Павла. Сам о. Юліан у цей час був у від’їзді, а його заступник, безрезультатно “ожидаючи до послідной хвилі на возваніе и подписаніе посмертной картки”, не міг брати участі у похованні, відправа якого відбулася у костьолі св. Антонія.

У 1882 р. парафія с. Гниличок Збаразького повіту проголосила перехід у православ’я. Згодом ще кілька парафій у Скалатському повіті виявили бажання повернутися до батьківської віри. У польській пресі все українське населення було звинувачене у москвофільстві та державній зраді. Після цієї події в Галичині відбулися численні арешти. Впродовж квітня-липня 1882 р. у Львові тривав судовий процес за звинуваченням у сепаратизмі, спробі відділити Галичину, Буковину і Закарпаття від Австро-Угорщини над відомими діячами русофільського руху А. Добрянським, О. Грабар, В. Площанським, І. Трембицьким, священиками І. Наумовичем (колишнім сеймовим послом), М. Огоновським та ін. Поширення проправославних настроїв серед греко-католицького духовенства викликало особливе занепокоєння уряду. Митрополита Йосифа Сембратовича було звинувачено у “браку енергії в поборюванні православної пропаганди” і відкликано до Риму. Його наступник Сильвестр Сембратович у 1885 р. провів адміністративну реформу в архієпархії, виділивши в окрему одиницю Станіславівську єпархію [94]. Звинувачуваний у “схизмі” священик Іван Наумович, відомий палкими проповідями та статтями на захист Східної Церкви під час пастирського служіння на парафіях (в Городку, Ляшках, Перемишлянах, Стрільчі, Скалаті), у 1883 р. уклав “Апеляцію до папи Льва XIII руського уніатського священика”. У цьому документі автор вимагав припинити ненависть до східної церкви та наклепи на її традиції, заборонити латинському духовенству втручатися у справи уніатської церкви, зберегти в церкві уніатській догмати, обряди і звичаї, які визнає Православ’я. Позбавлений парафії і заборонений у служінні, о. І. Наумович 1885 р. у Львові прийняв православ’я і наступного року переїхав з родиною до Києва. Його активна церковно-політична та проповідницька діяльність згодом високо була оцінена і в Галичині. У статті, написаній з нагоди смерті священика у 1891 р. Іван Франко зазначав, що “заслуга його около духового розбудження нашого народа є дуже велика” [95].

У 1894 р. під час сільськогосподарської виставки у Львові до імператора Франца Йосифа І знову звернулися з проханнями представники львівської православної громади. Йшлося про дозвіл побудувати у Львові нову православну церкву та можливість асигнування коштів з Чернівецької митрополії. Цього разу монарх прихильніше розглянув прохання, і з 1896 р. почалася будова храму. Щоправда урядові приписи містили низку обмежень для нової святині. Так, церква, зберігаючи візантійський стиль, не могла бути вищою та просторішою за навколишні католицькі храми, на куполах не могли бути встановлені трираменні православні хрести. Церква мала бути посвяченою святому Георгію Побідоносцю, а не Святій Трійці, як раніше. Дублювання посвяти кафедрального греко-католицького собору св. Юрія, можливо, пов’язувалося з прагненням не допускати багатолюдних святкувань храмового празника та зменшити кількість постійних парафіян Свято-Троїцького православного храму, шанованого і серед греко-католиків. Богослужіння у новій церкві відправлялися двома священнослужителями – настоятелем і військовим капеланом (для православних солдатів львівського гарнізону) – церковно-слов’янською і румунською мовами. Нечисленна на той час львівська православна громада перебувала під постійним наглядом поліції. Церкву було освячено 27 жовтня 1901 р [96].

Таким чином, до кінця ХІХ ст. життя православних громад в Галичині залишалося без постійної архієрейської опіки та під постійною загрозою звинувачень у державній зраді та репресій. Згідно з державним переписом населення Східної Галичини 1900 р. православних тут налічувалося близько двадцять одної тисячі [97]. До складу Львівської православної парафії окрім місцевих мешканців входили вихідці з Буковини, Волині, наддніпрянських українських губерній, Росії, Чехії, Угорщини та ін. Так, наприклад, 1910 р. у храмі св. Георгія вінчалися “редактор у Львові” Андрій Жук та бібліотекар “Просвіти” Анна Неділько, уродженка Полтавської губернії, а 1912 р. о. Іоанн Дігон благословив шлюб “студента права у Львові”, уродженця Мелітополя, ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова та Марії Бачинської, згодом відомої громадської діячки, журналістки [98]. Збережені фрагменти метричних книг засвідчують активне парафіяльне життя громади. Відомі також імена православних настоятелів та місіонерів, які служили у Львові та опікувалися православними в єпархії. Так, під 1905 р. у документах згадано протопресвітера Николая Димитрієвича. У наступні роки на парафії постійно або тимчасово (під час переїздів через Львів) служили “екзарх і душпастир” о. Іоанн Дігон (1907 і наст.), Еміліан Терновецький (“в дорозі делегації… душпастир в Станіславові”) (1907) та ін [99]. Канонічні візитації львівської та інших православних парафій Галичини реґулярно здійснювали представники Чернівецької митрополії. Наприклад, у 1911 р. візитатором був консисторський радник архімандрит Артемон (Монастирський) [100].

Просхідні орієнтації греко-католицького духовенства, заходи, спрямовані на збереження чистоти давнього візантійсько-руського обряду та місцевих традицій на теренах Львівської та інших єпархій знаходили підтримку митрополита Андрея Шептицького (1900-1944). Видатний ієрарх ГКЦ підтримував контакти з багатьма православними архієреями, священиками та представниками інтелігенції, сам ініціював обговорення проблеми єдності церков та проведення акцій, які сьогодні були б названі екуменічними [101]. Так, богослужіння українською мовою у перекладі професора Івана Огієнка (у майбутньому – православного митрополита Іларіона) 26 березня 1922 р. з благословення митрополита Андрея вперше звучало у Преображенській церкві м. Львова (незважаючи на опір частини святоюрського духовенства) [102]. У листуванні з православним архієпископом Волинським Антонієм (Храповицьким) ще 1903 р. митрополит Андрей визнавав, що цілком погоджується з поглядами владики на “ідею аскетичного життя і особистої святості, яка розкривається у православ’ї, оскільки життя істинного християнина повинне проходити саме в боротьбі з давньою людиною, плотською (…) на Заході ця аскетична спрямованість духа у багатьох зубожіла, бо багато відвернулися від Церкви, а захопилися суєтою і принадами світу”. Дискутуючи з архієпископом Антонієм стосовно шляхів виходу з кризи сучасного християнства та високо оцінюючи розвиток православного богослов’я в Росії, митрополит Андрей зазначав, що уже наближається час взаємного поєднання церков. “Зовсім не розуміємо цього об’єднання як тотожнього нашій унії, так як унія за давніми уявленнями немислима, – писав греко-католицький ієрарх, – (…) Вона стала позорищем світу і впала власним безсиллям. (…) Перед тим, як її знищив російський уряд, вона вже давно була задавлена і умертвлена Польщею. Почала ж знову жити (Австрійська унія), коли рішуче відокремилася від тої злощасної політики і повернулася до чисто церковної ідеї” [103]. Митрополит Андрей закликав духовенство не допускати, виявлених ним “недбальств, що з обряду роблять карикатуру”. “До нашого народа не можемо йти з програмою легковаження або й висміювання всього, що рідне, що наше, що східне, що нам питоме, що нам батьки передали, бо таким представленням річі зробимо їм правду Христової науки зненавидженою”, – наголошував видатний ієрарх у пастирському листі від 26 квітня 1931 р. Заснування чину та опіка владики над монахами Студитського уставу, формування консисторських документальних фондів, особистого церковно-історичного архіву, комплектування фондів новозаснованого Національного музею тощо стали реальними кроками митрополита у прагненні зберегти східні аскетичні, духовні традиції ГКЦ. Серед цих кроків варто згадати і дещо запізніле послання митрополита Андрея до польського уряду з підтримкою Варшавського православного митрополита Діонісія (Валединського) у зв’язку із знищенням православних храмів на Холмщині у 1938 р. У 1944 р. митрополит Андрей благословив архиєреям УАПЦ, які емігрували на Захід, служити у львівській Преображенській церкві [104].

Відверто “просхідні” позиції займала і значна частина світської галицької інтелігенції – викладачі шкіл та гімназій, члени Наукового товариства імені Шевченка та ін. Варто згадати хоча б палку полеміку в пресі довкола проблеми реформування василіянського чину за допомогою єзуїтів – т. зв. Добромильської реформи 1882 р. [105] Співчуттям і навіть симпатією до антиунійної боротьби сповнені наукові та літературні публікації українських вчених-греко-католиків. “Як той древній Катон кінчав кожну свою бесіду в римськім сенаті пригадкою про потребу зруйнування Карфагену, так і в Ватикані один наслідник Петра другому передає незмінне римське: Ceterum censeo Orientem esse convertendum…”, – писав у статті “Воскресіння чи погребіння” (1884) Іван Франко. “Ідея унії, на ґрунті римського імперіалізму, була і досі є одною з найфатальніших ілюзій людського духа, одною з тих маній “перти проти рожна”, проти природи і природного розвою, що причинила людству безмірну масу страждання і ще й досі не ослабла тай не ослабне мабуть ніколи”, – продовжував думку мислитель (“Нарис історії українсько-руської літератури”, 1910) [106]. На суворості та чистоті православних монастирських уставів, порівняно з “строго централізованими” греко-католицькими василіянськими, наголошував у своїх працях Юліан Целевич [107]. Називаючи Скит Манявський руським Афоном, історик зі смутком споглядав на руїни монастиря і рештки давніх могил поряд: “Ті тисячі людей, що в тих забутих, споневіряних гробах спочивають, то великі герої, велити духом, силачі волею а житєм люде непорочні… Не були они чужими наймитами, не торгували святощами, боролись за тоє, що им було святим, а такою уважали віру батьков, и в борбі той не уживали ніколи подлих средств… Скит сповнив свою ролю честно и сумлінно” [108].

Етапом жорстоких випробувань для українського населення Галичини стали роки Першої світової війни. У Львові урядовим розпорядженням було закрито єдину православну парафію св. Георгія. Відступ австрійської армії дав можливість місцевій адміністрації використати звинувачення галицького москвофільства проти всього українського. Були заарештовані тисячі людей – греко-католицьких і православних священиків, представників інтелігенції, селян. Концентраційні табори в Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін. були переповнені галичанами [109]. Вже до кінця 1914 р. у Талергофі налічувалося понад вісім тисяч ув’язнених українців з Галичини і Буковини. Суворий режим утримання та антисанітарні умови спричинили високу смертність серед полонених. Відбувалися також масові страти запідозрених у москвофільстві галичан [110].

Одним з талергофських в’язнів був настоятель православної парафії прикарпатського села Залуччя о. Ігнатій Гудима. Уродженець с. Литківці Бродівського повіту, за звинуваченням у невизнанні святості Йосафата Кунцевича, критичному ставленні до папства, прихильності до “схизматиків”, Ігнатій був відрахований з останього року навчання Львівської духовної семінарії. Змушений втікати від переслідувань у Росію, там же був висвячений і, після свого повернення, з 1911 р. служив у Галичині як православний священик. У 1912 р. о. Ігнатій разом із священиком з Лемківщини Максимом Сандовичем був заарештований і ув’язнений аж до суду, який відбувся у червні 1914 р. Згодом, після короткочасного звільнення, не визнаючи жодних інкримінованих звинувачень у шпигунстві та благословляючи суддів і переслідувачів, які постійно дорікали йому “переходом” у православ’я, Ігнатій Гудима був ув’язнений у Бродах, а потім і в Талергофі [111]. Православному священику Максимові Сандовичу у вересні 1914 р. судилося прийняти мученицьку смерть від австрійських жандармів на очах своєї родини в с. Горлиці на Лемківщині [112]. Українці завжди гідно вшановували пам’ять священика-страдника, канонізованого Автокефальною Православною Церквою в Польщі 1994 р. – у 80-ту річницю з дня смерті (6 вересня – день поминання Церквою священномученика Максима Горлицького) [113].

У вересні 1914 р. російські війська зайняли Львів. Всі українські установи в місті були закриті, почалися репресії проти запідозрених тепер вже у проавстрійських симпатіях. Сучасник подій, відомий український історик та політичний діяч Дмитро Дорошенко надзвичайно яскраво описував перші кроки російської адміністрації: “Зараз же по вступі російського війська до Львова було закрито всі без виїмку періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, клуби, книгарні, заборонено продавати або держати по бібліотеках усі без виїмку книжки на “малорусском нарєчіи”, якнайсуворіше заборонено вживати це “нарєчіє” по всіх товариствах, організаціях, в суді, адміністрації, нарешті почались арешти і висилка до Росії представників української інтелігенції, духовенства, селянства і просто звичайних обивателів” [114]. Проведено арешти відомих церковних діячів – вивезено в Суздаль митрополита Андрея Шептицького, ректора Львівської духовної семінарії о. Й. Боцяна та ін. На короткий час відновила діяльність львівська Свято-Георгіївська парафія, активізувався рух за повернення у лоно Православної Церкви (який ще у довоєнні роки охоплював Скалатський, Косівський, Снятинський, Тернопільський, Бродівський, Золочівський, Сокальський повіти в Галичині). Записи однієї з метричних книг львівського Свято-Георгіївського храму за 1914-1915 рр. засвідчують прийняття православ’я численними галицькими урядниками, вчителями та селянами.

У вересні 1914 р., залишені священиком парафіяни у Бродах звернулися до православного о. С. Клубка з проханням духовної опіки. Згодом крем’янецький єпископ Діонісій (Валединський) у Почаєві здійснив чин прийняття до православ’я 500 парафіян з трьох сіл Бродівського повіту. Під час візиту владики Діонісія в Галичину до православ’я приєдналася і решта селян цих парафій. Тогочасна періодика друкувала багато матеріалів про прийняття православ’я у с. Жовтанці. У березні 1915 р. Священний Синод визнав чинними (від дня призначення настоятеля) 152 православні парафії [115]. Села Скоморохи, Ільковичі, Стенятин, Світарів, Городловичі, Завишня, Боратин, Теляж, Доброчин, Конотопи Сокальського повіту, Батятичі, Дальнич, Деревня, Здешів, Желдець, Кулява, Смереків та ін. Жовківського повіту підтримали заходи священиків і проголосили повернення до православ’я. До квітня 1915 р. було сформовано бл. 200 православних парафій.

На теренах єпархії було засновано кілька десятків православних церковно-парафіяльних шкіл, наприклад, у селах Щирці, Острові, Германові, Милошевичах Львівського повіту, Стенятині, Торках Сокальського повіту, Станимирі, Білці Перемишлянського повіту, в Стоянові, Раві Руській та ін. У березні 1915 р. тут вже діяли 33 школи (51 вчитель) [116].

Щоправда, російське “православне місіонерство” мало і гіркий нецерковний присмак – на місця священиків-втікачів або заарештованих, житомирський архієпископ Євлогій (Георгієвський) спрямовував православних священиків з Росії, сприяючи не так духовній місії, як наростанню незадоволення серед галичан, як греко-католиків, так і православних, такою церковною політикою. Матеріальна та ідеологічна підтримка, надана російським урядом православній ієрархії, переслідувала ідею поширення москвофільства в Галичині, скеровувалася на активну пропаганду боротьби проти т. зв. “мазепинства” та русифікацію. “Идея изменника Мазепы дала неожиданные для самих немцев плоды. Нашлись среди галицко-русскаго населения люди, которые за іудины сребренники, получаемые отъ австрійскихъ властей въ виде жалованія, отреклись русской народности и положили основаніе подъ “украинскій” народъ, развращая русскій народъ Галичины извращеніемъ исторіи”, – захлиналася шовіністична російська пропаганда [117], перетворюючи у політичний фарс мучеництво сотень і тисяч галичан. Таким чином, натяку на “мазепинство” священика було достатньо для торування йому шляху до Сибіру, а кадрову політику російських церковних “освободителів” різко оцінював православний історик Д. Дорошенко: “І все, що було найгіршого серед нашого попівства, всі п’янюги, сутяги, хабарники, розпусники й просто авантюристи, яким не сиділося вдома або які були під духовним судом за різні свої “подвиги”, все це хмарою посунуло до Галичини, слідком за ісправниками, становими приставами й стражниками” [118]. Зловживання з боку російських урядовців швидко викликали несприйняття та обурення свідомих українських священиків та мирян, які, однак, часто зберігали шанобливе і толерантне ставлення до Православної Церкви, спасенна місія якої не ототожнювалася з шовіністичною пропагандою та політичними репресіями. Зрештою, участь Католицької церкви у політичних процесах в державі давала можливість українцям Галичини знайомитися з цілком порівнювальним досвідом. “Богато священиків інтернувала Австрія, а багато священикам українцям російське начальство зборонило сповняти свої чинности, а богато священиків вивозили на Сибір. Всяке житє устало – кождий мусів тихо сидіти, щоби не бути арештованим”, – писав про воєнне лихоліття 1914 р. у парафіяльному літописі настоятель церкви с. Вільки Мазовецькі (тепер – с. Волиця Жовківського району) о. Льонгин Тустановський. Категоричний та різкий в окресленні подій священик, називаючи росіян та місцевих москвофілів не інакше як “москалі”, “кацапня”, “кацапска зволоч”, обмежився лише фіксуванням фактів переходу парафій у православ’я, не використовував жодних негативних епітетів та характеристик стосовно Православної церкви чи духовенства [119]. А встановлений “москальофілами” на вшанування пам’яті “померлих талергофців” хрест залишався місцем урочистих відправ у селі і в 1930-х рр. [120]

Використання Російським урядом церковної політики, на думку Д. Дорошенка, мало стати для імперії засобом знищення “українського П’ємонту” в Галичині та “заразом викорінення його в себе” [121]. Відступ російських військ у 1915 р., подібно як попередньо австрійських, супроводжувався пограбуваннями, знищеннями, жорстокими репресіями. Під час свого виступу в Державній Думі лідер російських кадетів П. Мілюков назвав політику російського уряду в Галичині “європейським скандалом” [122].

Упродовж 1914-1915 рр. у Львові служили православні священики Іоанн Легкий (1914), Челябінський повітовий місіонер Василій Демидов (1914), Михаїл Митроцький (1915), настоятель Поморянської парафії (Золочівського повіту) о. Сергій Мартиш (1915), Симеон Федоренко, Іполит Клюковський, Анатолій Сеницький (січень, 1915), Афанасій Щука, Василій Михалевич (березень, 1915), П. Лісовський, Петро Іванов, Николай Вербицький, Константин Керша, прот. Іоанн Смонін, прот. Венедикт Туркевич (квітень, 1915), почаївський ієромонах Азарія, диякони Гурій Довбенко і Феодор Кариковський [123]. У львівській Свято-Георгіївській парафії у 1915 р. певний час служили такі видатні особистості української церковної історії як член Холмської духовної консисторії і “законовчитель” Холмської чоловічої гімназії священик Олександр Громадський та священик Никанор Абрамович [124].

Львівська православна парафія з поверненням австрійської влади у червні 1915 р. знову була закрита і продовжила свою діяльність лише після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р.