Введение.

Варианты порядка наделения полномочиями	1) избирается на муниципальных выборах, либо представительным органом муниципального образования из своего состава
2) либо представительным органом муниципального образования из числа кандидатов, представленных конкурсной комиссией по результатам конкурса.
3) В поселении, в котором полномочия представительного органа муниципального образования осуществляются сходом граждан, глава муниципального образования избирается на сходе граждан и исполняет полномочия главы местной администрации
Варианты положения в системе органов местного самоуправления	1) в случае избрания на муниципальных выборах входит в состав представительного органа муниципального образования с правом решающего голоса и исполняет полномочия его председателя
2) в случае избрания на муниципальных выборах возглавляет местную администрацию
3) в случае избрания представительным органом муниципального образования из числа кандидатов, представленных конкурсной комиссией по результатам конкурса, возглавляет местную администрацию
Типичные практические названия должности	Глава муниципального образования, главный специалист; ведущий специалист; руководитель муниципалитета; заместитель руководителя муниципалитета; начальник отдела; заместитель начальника отдела; главный специалист; ведущий специалист; советник; консультант; заведующий сектором.

135. Местная администрация является исполнительно-распорядительным органом местного самоуправления. Местной администрацией руководит глава местной администрации на принципах единоначалия.

Главой местной администрации может являться: 1) глава муницип. образования

2)) лицо, назначаемое по контракту, заключаемому по результатам конкурса на замещение указанной должности на срок полномочий, определяемый уставом муниципального образования.

Какие функции выполняет контрольно-счетный орган муниципального образования? осуществления внешнего муниципального финансового контроля

распоряжение и управление бюджетными средствами и муниципальным имуществом.

 

ВАРИАНТ 23.

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

 

1. Підстави виникнення та припинення зобов’язань.

 

Підставами виникнення зобов´язань є юридичні факти.Сам закон не є підставою виникнення зобов´язань, він лише зазна­чає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов´язання можуть виникати на підставі одного юридичного факту чи де­кількох. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може ста­ти власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що відбуваються в певній послідовності, а саме: скла­дання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не лише породжують ті чи інші зобов´язання, а і є підставою їх зміни чи припинення.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов´язання виника­ють з підстав, передбачених ст. 11 цього Кодексу. Тому, виходя­чи з норм чинного законодавства та сучасної практики, можна визначити перелік обставин, за яких виникають зобов´язання, а саме:

1) із правочинів (у тому числі договорів), як передбачених за­коном, так і не передбачених законом, але таких, що не супере­чать йому;

2) з актів органів державної влади або органів місцевого само­врядування;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої, інтелектуаль­ної діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбан­ня або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов´язує настання цивіль­но-правових наслідків.

Основною підставою виникнення зобов´язань є договір.Не ви­падково поняття «договір» і «зобов´язання» інколи ототожню­ють. Але це не зовсім правильно. Очевидно, що ці поняття спів­відносяться між собою як частина і ціле. Зобов´язання є шир­шим поняттям. Договори це лише частина зобов´язань.

Функціонування ринкового механізму в Україні можливе лише за умови, коли основна маса товаровиробників-підпри-ємств, господарських товариств, кооперативів, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг здебіль­шого на договірних засадах. Тому значення договору обумовлене самою суттю цивільних правовідносин, оскільки він є основною правовою формою зв´язку між володільцями тих чи інших ре­чей, матеріальних благ. Саме за допомогою договору товарови­робники реалізують продукцію, надають послуги, виконують роботи, власники розпоряджаються майном. Не випадково при­нцип свободи договору визначається ЦК України (ст. З, 627 ЦК України), до того ж значно розширено перелік цивільно-правових договорів, з якими пов´язується виникнення зобов´язань (договір лізингу, факторингу, постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приєднану мережу, банківського вкладу тощо).

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовується на виник­нення, зміну чи припинення цивільних прав та обов´язків. На підставі договору можуть виникати зобов´язання між різними суб´єктами: а) фізичними особами; б) юридичними особами;´ в) фізичними і юридичними особами.

Окрім договорів, підставою виникнення зобов´язань можуть бути також односторонні правочини. Наприклад, публічна обіцянка сплатити винагороду за надання інформації щодо осо­би, яка вчинила тяжкий злочин, породжує обов´язок сплатити винагороду.

У ЦК України перелік зобов´язань, що виникають з односто­ронніх позитивних дій, значно розширений. До них віднесено: вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення; рятування здоров´я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

Так, наприклад, у травні 2002 р. гр. В. виконав необхідні роботи по будівництву будинку на сусідній земельній ділянці, оскільки знав, що його сусід гр. А. затримується в закордонно­му відрядженні і його майновим інтересам загрожує небезпека. Через 6 місяців, коли гр. А. повернувся із закордонного відряд­ження, гр. В., який діяв в інтересах іншої особи без її доручен-. ня, правомірно пред´явив вимогу про відшкодування йому по­несених у зв´язку з будівництвом будинку витрат. Громадянин А. зобов´язаний відшкодувати гр. В. витрати в межах фактично зазнаних, за умови дотримання інших вимог цивільного законо­давства. Односторонні дії гр. В. породжують обов´язок сплатити відшкодування.

Підставою виникнення зобов´язань можуть бути такожад­міністративні акти, якщо вони тягнуть за собою настання цивільно-правових наслідків. З розширенням ринкових засад в економіці їх питома вага в загальному обсязі підстав виник­нення зобов´язань значно зменшується. Але це не означає, що адміністративні акти, як підстави виникнення цивільних пра­вовідносин і зобов´язань зокрема, втрачають своє значення зовс­ім. Досить часто трапляються випадки, коли адміністративні акти не безпосередньо створюють зобов´язання, а у сукупності з іншими підставами (адміністративний акт і договір). Так, рішен­ня виконкому про надання житлового приміщення є підставою для видачі ордеру і умовою укладання договору найму житла.

Зобов´язання виникають також внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва а також винаходів та інших результатів творчої діяльності. В результаті таких юридичних фактів автори творів науки, літератури, мистецтва, винахідни­ки, володільці нематеріальних духовних благ набувають перед­бачені законом суб´єктивні права. Усі інші фізичні та юридич­ні особи зобов´язані утримуватися від порушення суб´єктивних прав авторів, винахідників. Такі зобов´язальні правовідносини мають абсолютний характер.

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії, як наприклад, на­буття, збереження чужого майна без достатніх підстав, створен­ня небезпеки (загрози) життю і здоров´ю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб за новим ЦК України також є підставами виникнення зобов´язань. Такі зобов´язання, які виникають з неправомірних дій, виконують у цивільному праві охоронну функцію, оскільки спрямовані на досягнення право­мірного результату, першочергового відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.

Події, з якими законодавець пов´язує цивільно-правові на­слідки, самі по собі не породжують зобов´язань, але є підста­вами виникнення обов´язків в рамках певних вже визначених зобов´язань. Так, пожежа, як страховий випадок, зобов´язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику в ме­жах раніше укладеного ними договору.

Підставою виникнення зобов´язань може бути і судове рішен­ня. Так, якщо відповідно до ст. 10 ГПК України сторони пере­дадуть на розгляд господарського суду врегулювання розбіж­ностей, які виникли при укладанні договору, то рішення суду породжує обов´язок сторін укласти договір на визначених судом умовах.

Припинення зобов'язання є останньою стадією його існування. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Тобто кредитор втрачає право вимагати від боржника виконання передбачених у зобов'язанні дій, а боржник звільняється від обов'язку виконувати такі дії під загрозою застосування до нього мір відповідальності.

Припинення зобов'язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов'язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов'язань можна поділити на договірні та законні. Договірні підстави визначаються добровільно суб'єктами цивільних правовідносин в договорах. Сторони є вільними у виборі будь-яких підстав припинення їх зобов'язань, в тому числі домовитися про можливість припинення зобов'язання в односторонньому порядку за бажанням будь-якої сторони.

Законні підстави припинення зобов'язань в свою чергу можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у Главі 50 ЦКУ, до них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін. Загальні підстави припинення зобов'язань стосуються будь-яких цивільно-правових зобов'язань, якщо дотримуються умови їх настання.

Спеціальні умови припинення зобов'язань містяться у главах ЦК, присвячених регулюванню окремих видів зобов'язань. Так ст. 559 ЦКУ встановлює спеціальні випадки припинення поруки. Частина

З ст. 1126 ЦКУ передбачає підстави припинення договору комерційної концесії, а стаття 1149 ЦКУ - підстави припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди тощо.

 

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2. Визначте правильність твердження (так, ні). Якщо твердження невірне, вкажіть поняття, якому відповідає ця дефініція:

А) Унітарна держава – складна союзна держава, частини якої (республіки, штати, землі, кантони і т.д.) є державами або державними утвореннями, що володіють суверенітетом.

Твердження є невірним і підходить до слова федерація.

Б) Майно – конкретна життєва обставина, з настанням якого норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення правовідносин.

Твердження є невірним і підходить до слова юридичний факт

3. Дайте аргументовану відповідь на питання (з посиланням на чинне вітчизняне законодавство):

Яке майно в разі розлучення та поділу майна вважатиметься спільною власністю подружжя (за відсутності шлюбного контракту)?

Згідно статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до речення другого пункту 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 № 11 спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Зазначені норми права припускають існування факту права спільної сумісної власності подружжя щодо кожної речі, набутої у шлюбі, незалежно від тієї обставини, хто є набувачем за договором, забудовником будівлі, та на чиє ім’я було зареєстровано право власності на таку річ.

Звичайно, поширення цього правового режиму на кожну набуту у шлюбі річ (презумпція права спільної сумісної власності) існує доти, доки у суді не доведено інше кимось із подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 69 Сімейного кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно частини 1 статті 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

В той же час, частинами 2, 3 статті 70 цього ж акту встановлено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначені статтею 71 Сімейного кодексу України.

Так, відповідно до цієї статті, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Верховний Суд України в пункті 25 вже згаданої вище постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 № 11 роз’яснив, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Отже, якщо неподільна річ (наприклад - житловий будинок) не може бути реально поділений між подружжям, що, як правило, встановлюється на підставі висновку відповідної судової експертизи, а інший з подружжя не згідний отримати грошову компенсацію замість своєї частки, або інша сторона не бажає сплачувати таку компенсацію та, відповідно, попередньо не вносить на депозитний рахунок суду належну грошову суму, то суд визнає за кожним із подружжя право власності на належну їм частку в спільному майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Поряд з цим, є відповідні винятки з цього правила, встановлені Цивільним кодексом України, а саме йдеться про такі «правові механізми» як:

1. Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності (ст.364 ЦК України);

2. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст.365 ЦК України).

Так, відповідно до ч.1 ст.364 Цивільного кодексу України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Згідно частини 2 цієї ж статті якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Тут має місце ситуація, коли один із співласників згідний отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не згідна її добровільно виплачувати з будь-якої причини. Тому, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі ст.364 ЦК України.

Отже, якщо один із подружжя (із співвласників) бажає отримати замість своєї частки у неподільній нерухомій речі грошову компенсацію, а інша сторона не хоче її добровільно сплачувати, то такий заінтересований співвласник має право звернутися до суду із відповідним позовом (відповідною вимогою) у порядку статті 364 Цивільного кодексу України.

Іншим способом припинення права на частку в спільному майні і одержання відповідної грошової компенсації, є передбачений статтею 365 Цивільного кодексу України механізм.

Так, відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Сьогодні, при розгляді справ зазначеної категорії судова практика виходить з того, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених п. п. 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (для прикладу, постанова Верховного Суду України від 16 січня 2012р. – реєстраційний № в ЄДРСР - 21355285, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 січня 2013 р. реєстраційний № в ЄДРСР - 28684425).

Тут має місце ситуація, коли згода особи, право якої на частку у спільному майні припиняється, на отримання компенсації за його частку не потрібна. При цьому, позивачу необхідно внести вартість частки, право на яку припиняється, на депозитний рахунок суду.

Водночас, при визначенні судом розміру грошової компенсації, яка підлягає стягненню з однієї сторони на користь іншої, необхідно враховувати, що розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди — судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи. Цей розмір у разі спору визначається, як правило, шляхом призначення та проведення відповідної судової експертизи.

При вирішенні питання про поділ спільного майна подружжя важливим є врахування положень про майно, що є особистою приватною власністю подружжя.

Яяк відзначає Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови від 21.12.2007р. № 11 вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Слід зауважити, що при поділі земельної ділянки, яка набута одним із подружжя за час шлюбу внаслідок її приватизації слід враховувати конкретний час, в який вона була одержана у власність одним із подружжя, адже у різні роки правила щодо поділу цієї речі кількаразово змінювались.

Однак, ця обставина має значення лише при поділі «незабудованої» приватизованої земельної ділянки як окремої речі, адже у разі поділу житлового будинку, спільно побудованого подружжям за час шлюбу на такій земельній ділянці, то в цьому випадку кожному із подружжя переходить право власності на частину земельної ділянки пропорційно його частці на житловий будинок, яка виділяється такому подружжю.

Тому, за даних обставин, «частина» земельної ділянки, одержаної одним із подружжя в порядку приватизації, відійде у власність іншого із подружжя разом із частиною житлового будинку, який поділений між подружжям.

Ще одним важливим положенням, яке потребуває уваги при поділі спільного майна подружжя, є те, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 65 Сімейного кодексу України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Так, застосовуючи це положення судова практика виходить з того, що у випадку укладення одним із подружжя, наприклад, кредитного договору в інтересах сім'ї, подружжя є солідарними боржниками за цим договором, а тому один із подружжя, який виконав зобов'язання, що виникло з кредитного договору, має право пред'явити до іншого вимогу про відшкодування частини сплачених за кредитним договором коштів.

При цьому, майно, яке набуто подружжям за час шлюбу за кошти, одержані в кредит, який не сплачений на час вирішення спору, всерівно підлягає поділу між подружжям.

Слід зазначити й про те, що чинним законодавством України передбачено умови, за яких особисте майно одного з подружжя, може бути визнане спільним майном подружжя, та, відповідно, також підлягатиме поділу.

Ця норма міститься у частині 1 статті 62 Сімейного кодексу України, відповідно до якої якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В межах цієї статті було розглянуто лише окремі аспекти поділу спільного майна подружжя.

Звичайно, питання поділу майна подружжя є надто багатогранним і кожне з наведених вище тверджень потребує здійснення цілого ряду зауважень, що неможливо зробити в межах цієї статті.

Тому, потрібне комплексне вивчинення усіх обставин конкретної справи і лише після цього можливо зробити конкретні висновки і обрати відповідну правову позицію.

 

4. Оберіть правильну відповідь:

4.1 До цінних паперів не відноситься...

в) рішення суду;

4.2 Право заповідати майно на свій розсуд належить...

а) тільки повністю дієздатним громадянам;

4.3 Норма права включає до себе:

а) гіпотезу;

б) диспозицію;

.

Завдання 3.
1. Правовідносини: поняття, види, склад, приклади. Юридичні факти: поняття, види (дії та події), приклади.

Правовідносини — це конкретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства. В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин

Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато:
1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані — природні правовідносини.
2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо.

3) В залежності від кількості суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів.
4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні).
5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

6) По змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій).

7) В залежності від функціонального призначення вони можуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності).
8) По терміну тривалості — короткочасні, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючі, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору).
9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

Прикладом конституційних правовідносин є відносини громадянства в Україні, що регулюються нормативно-правовими актами конституційного права - Конституцією України та Законом України про громадянство.

Прикладом цивільно-правових відносин є відносини купівлі-продажу в Україні, що регулюються основним нормативно-правовим актом цивільного права - Цивільним кодексом України.

Прикладом адміністративних правовідносин є відносини порядку сплати штрафу, що регулюються Кодексом про адміністративні правопорушення України.

Прикладом кримінально-правових відносин є відносини відповідальності за крадіжку, що регулюються Кримінальним кодексом України.

Прикладом трудових правовідносин є відносини за трудовим договором, що регулюються основним нормативно-правовим актом трудового права - Кодексом законів про працю.

Юридичний факт — це життєва обставина, пов’язана з виникненням, зміною або припиненням правовідносин. При наявності норм права без юри-дичного факту правовідносини неможливі.

Юридичні факти класифікуються за різними критеріями.
Види юридичних фактів за юридичними наслідками: правотворчі (наприклад, наказ ректора про зарахування абітурієнта у ВНЗ), правозмінні (наприклад, наказ ректора про переведення студента з очної на заочну форму навчання), правоскасувальні (наприклад, наказ ректора про видання студентові диплома про закінчення ВНЗ).
Види юридичних фактів за волевиявленням: — дії — вольова поведінка суб’єктів права, з яким зв’язане виникнення, зміна і припинення правовідносин (наприклад, угода, постанова слідчого, рішення суду);

— події — юридичні факти, які виникають, змінюються і припиняються мимоволі людей (наприклад, стихійне природне явище, смерть);
— обставини — складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події (наприклад, безвісна відсутність, місце проживання, недієздатність).
Дії розділяються на правомірні, неправомірні.

Правомірні — відповідають вимогам норм права (договір). Неправомірні — не відповідають вимогам норм права (правопорушення) Правомірні дії — це:
• юридичні акти — дії, які зв’язані із вступом особи в конкретні правовід-‘ носини з метою породити певні юридичні наслідки (наприклад, звернення громадянина із заявою в державний орган про прописку);

• юридичні вчинки — дії, які не мають на меті спричинити юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує, у випадку народження дітей, усі юридичні обов’язки, пов’язані з утримуванням і вихованням дітей).
Неправомірні дії:

• злочини — передбачені законом суспільно небезпечні винні діяння (дії або бездіяльність), які тягнуть, згідно із чинним законодавством кримінальну відповідальність. Злочин відрізняється від проступку більшим ступенем суспільної небезпеки;
• проступки — один із видів правопорушень, що полягає у винній дії або бездіяльності, та спричиняє за чинним законодавством дисциплінарну або адміністративну відповідальність. Проступок відрізняється від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки.
Події бувають абсолютними (смерть людини породжує наслідок: майно переходить дружині, дітям, тобто виникають спадкоємні правовідносини, змінюється склад учасників правовідносин, суб’єктом яких був померлий) і відносними (смерть застрахованої особи в результаті вбивства тягне наслідки незалежно від того, з якої причини відбулося позбавлення життя — виплачується страхова премія родині, у спадкоємців убитого виникають правовідносини з органом страхування)..

2. Поясніть, як співвідносяться права і обов’язки батьків та дітей. Складіть правову ситуацію, учасниками якої є батьки і діти. Сформулюйте до ситуації запитання та дайте відповідь на нього.

З давніх-давен турбота про дітей, а пізніше обов’язок дітей допомагати своїм батькам стали моральними нормами, закріпленими в правилах народної педагогіки та настановах релігійних учень. Наразі сім’я, дитинство, материнство, батьківство охороняються державою (ст. 52 Конституції України). Конституція України в статтях 51, 52, 150, 151, 153, 155 закріпила положення щодо прав та обов’язків батьків і дітей.
• батьки зобов’язані утримувати дітей до їхнього повноліття, а повнолітні діти повинні піклуватись про своїх непрацездатних батьків. Усі діти рівні у своїх правах незалежно від походження;
• батьки мають переважне право на особисте виховання дитини, вони обирають форми й методи виховання дитини, але ці методи не повинні суперечити закону та моральним засадам суспільства;

• батьки мають рівні права й обов’язки щодо своїх дітей, їхнього виховання.
Сімейним кодексом України передбачено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. Відповідно до ст.153 Сімейного кодексу України передбачені права батьків та дитини на спілкування. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо). Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини, а дружині-матері мають бути створені у сім’ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов’язків. Законодавчо обумовлено і право на батьківство, згідно з яким чоловік має право на батьківство, відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Права та обов’язки батьків і дітей є взаємними. Таким чином, обов’язки батьків майже завжди будуть трансформуватися в права дітей, і навпаки. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини, її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини суперечить моральним засадам суспільства, а ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для накладання на них відповідальності. Держава зобов’язує батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я та зареєструвати не пізніше одного місяця від дня народження у відділенні реєстрації актів цивільного стану, визначивши походження дитини та присвоївши їй прізвище, ім’я, по батькові.
Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї. Вона має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування, інших органів державної влади, ор1 ганів місцевого самоврядуван