Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 5 страница

Соціальна система, формуючи інтертипні відносини, аттрактивізує одну частину (сегмент) інформаційного середовища і відсуває на периферію або знецінює іншу, отже, первинна сигніфікація реальності – семіозис соціальної системи – формує онтологію соціальних явищ, самоочевидний життєвий світ, структури життєвого світу соціальної системи інкорпоруються в нормативний соціотип, а нормативний соціотип відтворює аттрактори системи у вигляді соціо-типологічних життєвих сценаріїв.

До числа такого роду продуктів відноситься нормативно-структурований морфо- і фенотип (адже важко не погодитись із тим, що в різних суспільствах, навіть попри всю універсальність біологічних кодів тілесної естетики, все одно існують відмінності в плані стандартів привабливості і зовнішньої краси структури тіла та обличчя), патерни невербальної комунікації (тілесно-кінестетичні прояви у вигляді жестики, міміки, пантоміміки, стилізацій одягу, аксесуарів та предметів соціального та особистого користування, їх геометрично-просторових особливостей та колористики), будівлі із певними наборами візуальних параметрів екстер’єру та інтер’єру (продукти архітектури та дизайну), продукти образотворчого мистецтва (живопис, скульптура), продукти індустрії відеокомунікацій (по різному позиціоновані відеообрази в різноманітних телевізійних жанрах – комерційній та політичній рекламі, художніх фільмах, пропаганді тощо). Втілення соціальної значеннєвості в цих візуальних образах може бути більш або менш нав’язливим, ідеологізованим або ж романтизованим, здійснюватись через моду або ж пропаганду, із використанням різних механізмів примусової імплементації або ж без них.

Так, в радянському кінематографі 30-50-х рр. в рамках кінотексту відбувалося своєрідне запаралелювання, і, навіть, перекодування тематики кохання в тематику праці.

«В рамках кінотексту 30-50-х років найбільш типовою ситуацією є показ любові через роботу, тобто, не просто паралелізм, а перекодування любовної лінії в трудову: сцена трудового пориву, підготовлена попередньою любовною сценою і такою, що відбувається на очах «коханого» (рідше – «коханої»), демонструє духовне єднання пари, і, шляхом метафоричного переносу, прочитується як сцена еротична. Прикладами такого роду можуть слугувати епізод роботи Тані (Л. Орлова) на 150 станках в к/ф «Світлий шлях» (фоном слугує пісня «Нам нет преград//Ни в море ни на суше!») і проведення експерименту по використанню енергії сонця професором Нікітіною (Л. Орлова) в к/ф «Весна». Саме після цих сцен герой остаточно зміцнюється в правильності власного вибору, саме в момент трудового пориву відкриваючи істинну красу дівчини»[Визуальная антропология, 2007, с.212].

В порнографічному жанрі, наближеному у своїх візуально-культурних проявах до матеріалістично-орієнтованих аттракторів та відповідниї їм механістично-позитивістських цінностей, ставлення до тіла і ракурси тілесного позиціонування нагадують розбірний конструктор. Фрагментація тіла, зведення тілесної оболонки до її частин (губ, грудей, статевих органів, сідниць), гіперболізація та наполеглива акцентуйована вульгаризація – все це ознаки схеми тіла, яке може розбиратись і збиратись в будь-яких комбінаціях.

Власне, такого роду «конструкторське» ставлення до тіла відображає невдоволеність непередбачуваністю живого і потяг до лабораторно-мертвого, що може збиратись і розбиратись з окремих частин. Це і є основним фантазмом порнофільмів, які замість цілісного тілесного imago пропонують глядачам розчленоване, що мало б відповідати смакам і уподобанням влади у сфері інтимності, орієнтованої на технонекрофілію.

Тоталітарний режим, будучи зацікавленим в соціопсихологічній та політичній «кастрації» опонентів та експлуатуванні сублімованих жіночих емоцій в різних сферах комуністичного будівництва, всіляко підтримував візуалізації жіночої моральної надцінності. Маскулінне подавалося або як соціально-героїзоване, або ж люмпенізовано-деградоване (алкоголізоване), з чого робився імпліцитний (на рівні візуалізацій) висновок: якщо чоловік не займається партійною або ж комсомольською працею, то він деградує.

«Якщо казати про візуальний ряд, то в цьому плані проблема шлюбу розроблялася майже на карикатурному рівні: в сатиричних рубриках журналу «Работница», які носили назву «Всё напоказ», «Фото-глаз «Крокодила», «Веселые беседы ткачихи-непоседы» - основною темою було оповідання про образи та побої жінок п’яними чоловіками (при цьому справа доходила до ножових поранень та госпіталізації). …супроводжується матеріал дрібними карикатурками брудних п’яних чолов’яг, що із сокирами (пляшками) бігають за галасуючими розтріпаними жінками» [Визуальная антропология, 2007, с.460].

Радянський художній кінематограф 30-50-х, до того ж, був показовим з точки зору експозиції теми соціального новонародження радянської надлюдини з «мартену» (а інакше як «мартеном» ту соціальну систему, яка практикувала масове вбивство без будь-яких мотивів не назвеш) комбінату тоталітарного соцбудівництва.

Найзагальніша спроба портретування кінематографічних персонажів тих часів дає можливість виокремити щонайменше 4 соціо-візуальних ескізи, які відповідають соціальним моделям представників 4 соціальних груп-каст: «типовий робітник (робітниця)», «типовий селянин (селянка)», «типовий інтелігент (інтелігентка)», «типовий управлінець».

«Типовий робітник» в своїх соціовізуальних проявах постає як ідеологічно свідомий (партія покличе – і піде), імпульсивно-безпосередній (чорно-білий у вияві афектів в «принципових питаннях соціалістичного будівництва), наполегливий, екзальтований у своїй повсякденний діяльності і схильний до ідеалізації соціальних авторитетів, «швидкий на підйом» (легко мобілізований), аскетично-стриманий у задоволенні матеріально-побутових потреб, гнучкий і пластичний щодо різноманітних форм включення в різноманітні партійні проекти і т.п.

«Типовий селянин» постає як продовження «типового робітника» в селі (власне, до чого і прагнула радянська система, намагаючись всіляко «індустріалізувати» селянську працю, встановлюючи феодально-кріпосницькі системи мотивування узалежнених сільських пролетаріїв).

Фоновим чинником візуального структурування цього персонажу стає його невгамовна істерично-радісна співучість (на мові диференціальної психології – мелофільність) – йому варто оспівувати гіперреальність.

Ця ж сама риса притаманна і «типовому робітникові» (згадаємо знамените «нам песня строить и жить помогает»), який в умовах найважчої праці зберігає настрій істерично-екзальтованої піднесеності: пісня у вустах такого героя, обплутаного тенетами рабства, стає своєрідним ідеологічним транквілізатором.

«Типовий інтелігент» постає у двох соціовізуальних вимірах: як компульсивно-дисциплінований вчитель-наставник (частіше – вчителька) («Доживем до понедельника», «Большая перемена», «Весна на Заречной улице») або ж як романтично-мрійливий вчений-креаціоніст (візуальна версія останнього прирівнювалася до образу жреця-мага, покликаного до створення «дива» засобами науки і техніки («Весна», «Строгий юноша»).

Прекрасними прикладами соціальної зумовленості архітектурних візуалізацій виступає зміна архітектурного ордеру – елементу колони грецьких культових та адміністративно-політичних споруд.

В період відносної єдності стародавньої Греції, яка трималася на союзі Спарти і Афін, в рахітектурі домінував доричний ордер із мінімізованим декором (простий антаблемент і карниз). Коли ж Афіни вступили в союз із рядом малоазійських держав, в ордері з’явилися елементи підвищеної декоративності (хвилясті лінії, що віддавали данину нестримній чуттєвості лідійців, фригійців та інших малоазійських етносів).

Суворий аскетизм доричного ордеру змінився спочатку іонічним, а потім коринфським, що відображало не лише естетизоване ускладнення архітектури, але і появу елементів чуттєвості, примхливості, фантазійності в релігії, деспотизму і культового цезаризму в політиці. Якщо в храмах з недекорованими колонами вклонялися богам і героям, то в будівлях, що трималися на колонах із завитками, хвилястими лініями і складними орнаментальними зображеннями відбувалися вже політлітургії.

Примхи влади візуально експонувалися в узвищенні декоративних нагромаджень, що слугували вже не суто функціональним, а візіоністсько-пропагандистським цілям. Правляча верхівка деградувала під партитуру посилення хвилястості¸ закрученості і штучної награності декору архітектурних композицій в аспекті використання зіккуративних конструкцій.

«Подібне самозвеличення, - констатує з цього приводу американська дослідниця М. Холлінгсворт, описуючи реконструйований проект Галікарнаського мавзолею,- було неможливим в Афінах: демократична форма правління не припускала обожнення особи окремої людини. Галікарнаський мавзолей наперед визначає подальше спрямування грецької культури, що отримало розвиток в роки правління Олександра Македонського, що вступив на престол в 336 р.до н.е. Мавзолей - наочний приклад тих розкошів та занепаду моралі, в яких Платон побачив неминучі недоліки монархічної системи правління»[Холлингсворт, 1989, с.67].

Більш осучасненими прикладами еталонних візуалізацій, що підтримують відповідні гендерні стандарти у масовій культурі та нормативних соціотипах можуть слугувати образи коханців в американських та французьких фільмах.

Антитезою американського кіберфізіологізму у поєднанні з пуританським фобічно-мазохістським ставленням до сексуальності (ригідний атлетик із атрибутами соціально-просунутого супергероя) слугує французький інтелектуальний «Казанова», - вайлуватий, недбалий, часто маргіналізований і позбавлений ознак етикетної вихолощеності і зовнішньої респектабельності (неголений, в бруднувато-недоглянутому одязі, недбалий в мові і тілорухах тощо). Звідси – візуальні стереотипії уявлень про секс як про інтригу і «адреналінову» пригоду (Франція), або ж як про небезпечну (майже напівзаборонену мораллю) «інтимність» (скоріше, ексгібіціоністськи забарвлену).

Всі наведені приклади є своєрідною феноменологією візуальних інкорпорацій соціальної значеннєвості, представленої в нормативному соціотипі (див. далі).

В рамках даного дослідження актуалізується тема соціального замовлення на схему людського тіла, що відображає не лише соціальні стереотипізації, але і відповідні уречевлення механізмів опору індивідності по відношенню до соціальності.

Першопочатово індивідуум, не маючи перед собою «себе» (в розумінні схеми тіла і психічного структурування) потребує дзеркалізації – процесу, в якому відбувається привласнення атрибутів певної соціопсихічної ідентичності через імплантовані (у вигляді соціальних кодів-значень – фізіо-антропологічних рис) візуальні параметри тілесності, яка є відчуженою щодо індивіда, але без якої його подальший соціальний розвиток не є можливим.

«Стадія дзеркала,- відзначає з цього приводу Лакан,- являє собою драму, чий внутрішній імпульс спрямовує її від недбалості до випередження – драму, яка фабрикує для суб’єкта, що потрапив на гачок просторової ідентифікації, череду фантазмів, що відкривається розчленованим образом тіла, а завершується формою його цілісності, яку ми назвемо ортопедичною, і втіленням, нарешті, в ту броню відчуджуючої ідентичності, чия жорстка структура і визначає наперед весь його подальший розумовий розвиток» [Лакан, 1997, с.11].

На основі повноцінного віддзеркалення (яке частіше буває поодиноким випадком, ніж системним явищем) формується повноцінна (нерозщеплена) самість – психічна структура, як спроможна зреалізовувати функцію самопідтримки і самоопори за відсутності значущих інших. Проте, якби суспільство припустило подібне формування цілісної самості, то воно зробило б «шкоду» саме собі, оскільки особа, отримавши відповідні віддзеркалення в сім’ї, вже не потребувала б віддзеркалень в інших соціальних сегментах.

Таким чином, будь-яка соціальність зацікавлена в тому, щоб тримати особу на «короткому повідку» залежності від позитивних соціальних віддзеркалень (у вигляді соціального схвалення, заохочення, символічної легітимації особистих думок, дій та вчинків тощо).

Соціальне відлучення та різні форми негативних санкцій (реальних або ж потенційних) сприяють формуванню відповідної залежності особи від соціального нарцисизму як своєрідного «антидоту особової фрагментації» - стану втрати просторово-часової єдності і констатності, а також позитивної думки особи про себе (позитивної самооцінки).

Цей антидот особової фрагментації у вигляді позитивних соціальних погладжувань значущих інших – батька, матері, друзів, колег по роботі- (в розумінні Д.Г. Міда) – всього того, що говорить «Так» особистій активності, щоразу використовується, коли особа починає відчувати хиткість, несталість, тривкість власного існування.

Найстійкіші (а таких меншість) звертаються до Бога або ж, на крайній випадок (а таких – більшість) – до самого себе, але переважна більшість звертається до референтних репрезентацій значущих інших або ж до реально-існуючих значущих інших, з якими у особи вже склався досвід позитивної взаємодії, та до реальних або ж умовно-символічних «погладжувань» (дитина у випадку невдачі звертається із плачем до матері, чоловік, отримавши критичний ляпас від начальства по роботі, приходить додому і чекає заспокоюючих погладжувань від дружини; жінка, втративши коханця, шалено працює над бізнес-проектом з метою отримати схвалення від начальства – теж погладжування!! і т.п.).

Такі звернення до реальних або ж умовно-віртуальних референтних інших (їх соціальних репрезентацій) дозволяють особі уникнути крайніх випадків депресії, іпохондрії, обезсмислення життя, загалом – спустошуючої аномії.

«…основним джерелом дискомфорту є наслідки неспроможності психіки регулювати самооцінку і підтримувати її на нормальному рівні, а специфічні (патогенні) переживання особи, що відповідають цьому центральному психологічнорму дефекту, відносяться до нарцисичної сфери і мають діапазон, що сягає від тривожної грандіозності та збудження, з одного боку, до легкого засмучення або ж до сильшішого почуття сорому, іпохондрії та депресії – з іншого»[Кохут, 2003, с.37].

В одних випадках соціальна система формує жорсткі механізми узалежнення від соціального нарцисизму (який стає сурогатом релігії і віри): особу, не орієнтовану на соціальні віддзеркалення, піддають різного роду санкціям (від звичайних форм морально-етичного осуду до кримінального покарання в дусі соціалістичного суспільства).

Так, в радянському суспільстві 30-50-х рр. в СРСР охайно-вишуканий одяг вважався ознакою буржуазності (особливо це стосувалося студентської молоді та інтелігеннції), через що було дуже легко не лише отримати відповідний «ярлик» відлученця, але і потрапити у виправний табір для «ресоціалізації».

«Душу знищували не тільки в таборах і тюрмах, але і в побуті, на роботі, в громадському житті шляхом вимотування людини нелюдськими порядками. В ходу була приказка: «Життя б’є ключем, і все по голові». І чим значнішою, глибшою і змістовнішою була особа, тим більшим приниженням вона піддавалася в суспільстві, де гегемоном був пролетаріат»[Каныгин, 2005, с.217].

В інших щодо «відлучника»-нонконформіста включаються механізми прихованої репресії: м’які бойкотування комунікації та соціальні ізоляції, медико-соціальне обстеження, або ж різні варіанти морально-психологічних інтервенцій та превенції небажаних з точки зору суспільства дій та вчинків. Ці аспекти прекрасно описані і проаналізовані у відповідних роботах І. Гоффмана, присвячених соціальним стигмам [Див.:Goffman, 1959, 1971].

Немає сумнівів і в тому, що носії стигм відрізняються від т.зв. середньо-нормальних осіб у відповідних соціальних групах за візуальними ознаками. Так в британських елітних школах та пансіонах в 19 ст. була загальноприйнятою практика морального цькування підлітків, що мали надлишкову вагу. Тим самим не лише підтримувалося замовлення на атлетично-астенічну тілесність, але і соціальні уявлення про поєднання товстості і недбалості, товстості і лінощів і т.п.., що мало ув’язувалося із напорно-вольовими властивостями і компульсивною цілеспрямованістю соціального характеру представника британського вищого класу.

В кастово-станових суспільствах (а нині і в тих, що зберігають вірність соціалістичній моделі розвитку) візуальні маркери дискриміновано-стигматизованих осіб були чіткішими, ніж в сучасних соціальних умовах.

Оскільки процес віддзеркалення (дзеркалізації) відбувається в різноманітного роду соціальних візуалізаціях як предметного так і акціонального походження (тобто, в речах і діях), його можно розглядати як морфоструктурний та акціональний менеджмент (від імені соціального «диригента»- суспільства, малих та великих соціальних груп) засвоєнням (рецепцією), відтворенням, обміном та утилізацією символічного досвіду у вигляді структурних та функціональних індикаторів соціальних значень особою.

Суспільство в цілому, великі, середні і малі соціальні групи здійснюють своєрідне «управління» потоками символічного досвіду, інформаційно-символічними процесами загалом, домагаючись (за допомогою різних форм примусу) вибіркового засвоєння одних візуалізацій як прийнятних і нормативних, та відсіювання (переведення на периферію) інших візуалізацій, які розпізнаються в соціальних кодах як беззначеннєві або ж соціально-неекологічні щодо соціального простору системи, або ж різних соціальних груп.

При цьому відбувається не лише візуальна легітимація статусно-рольових відмінностей всередині суспільства, але і соціальних макроідентичностей одних суспільств по відношенню до інших, що має місце як в інкорпоративних, так і в акціональних проявах.

Візьмемо приклад такого акціонального менеджменту візуалізаціями, пов’язаний із соціальною поведінкою. В США є поширеними маргінально-андерграундні соціальні групи, які заохочують всередині себе відповідну ексцентричну поведінку. Власне, і рівень толерантності щодо візуальних проявів подібної поведінки в Америці і в Європі буде, вочевидь, вищим, ніж, наприклад, в Китаї.

В китайському суспільстві буде надзвичайно важко уявити собі ексцентриків-креативників, що поводять себе так, начебто інші люди існують для них як соціальний фон або ж селф-oб’єкти. Е. Аронсон, Т. Уїлсон та Р. Ейкерт визначають такого роду феномени «культурними відмінностями в імпліцитних теоріях особи»[Аронсон, Уилсон, Эйкерт, 2004, с.122], але з нашої точки зору їх було б доцільніше визначити як «соціо-нормативно-типологічні відмінності в конструюванні особи соціумом».

По суті йдеться не стільки про відмінності в культурах, скільки про відмінності в соціальних семіозисах, які вихолощують смислоутворювальну надлишковість культури, замінюючи її відповідною фігурацією знаковідтворення.

Тут можна вести мову про особу, яка відтворює соціальні значення або ж, в силу тих чи інших причин, «зриває» соціальний семіозис на мікрорівні. Треба, однак, визнати, що такі зриви відбуваються повсякчас, проте, не всі соціуми припускають «зриви» у вигляді відкритих викликів суспільству.

Таким чином, соціокультурні простори можуть припускати той чи інший рівень субкультурної маргіналізованості або ж девіантофільності, і та величина соціального тиску, яка умовно відповідає інтенсивності інтервенцій ідеологічно-домінуючої культури щодо субкультур-маргіналізаторів, дає можливість теоретично припустити більшу або меншу кількість індивідів, яка відхилятиметься від нормативного соціотипу.

«Так, в західній культурі визнають існування артистичної особи: це людина творча, ексцентрична, темпераментна, та, що веде невпорядкований спосіб життя. У китайців же не існує ніякої схеми або уявлення про особу артистичного типу. В китайській мові немає ніяких ярликів, щоб опис ати кого-небудь із даною сукупністю рис. Зрозуміло, що в китайській мові є слова, які описують індивідуальні характеристики таких людей, є слово «творчий», але немає такого поняття як «артистичний тип» або «богемний», які б включали сукупність рис, що включаються в цей англомовний термін. Подібним чином в Китаї існують категорії особи, що не зустрічаються на Заході. Так, людина «ши гу»- це той, хто є практичним, відданим сім’ї комунікабельним і, в той же час, дещо стриманим»[Аронсон, Уилсон, Эйкерт, 2004, с.122].

Якщо слідувати такій логіці, то стає очевидним, що в нормативний соціотип соціально імплементується своєрідна схема соціальної дзеркалізації, що включає в себе:

А) Набір кодів, що є позитивно- та негативно-значеннєвими для суспільства.

Б) Сукупність експектацій (очікувань) «узагальненого іншого» щодо способів мислення, емоційних переживань та поведінки особи.

В) Сукупність статусно-рольових ідентифікацій, що відповідають значеннєвим кодам.

Г) Соціальні мікроперформативи, обрані особою в якості моделей самореалізації.

Набір кодів закладається у вигляді імпліцитних моделей опису реакцій значущих інших на поведінку особи. Як відомо, «код виступає інструментом відокремлення того, що приналежить системі, від того, що не належить їй»[Luhmann, 1958, s.23].

Ілюстративний приклад 1. Елементарним ілюстративним прикладом закладання кодів може бути реагування матері на поведінку дитини в певній системі гендерних координат. Маленький хлопчик, намагаючись по-дитячому зреалізувати суто чоловічу програму експансії, відстає від матері, не обминаючи жодної калюжі, в яку б не ступнув, дерева, якого б не торкнувся і т.п. Мати реагує на такого роду освоювально-пізнавальну поведінку погрозами «залишити» дитину, закладаючи тим самим імпліцитну модель реагування значущого іншого: («відстанеш (і не лише фізично-просторово, але і психологічно!!!))- від матері – будеш залишеним (покинутим напризволяще»). Отже, освоювально-пізнавальна поведінка «описується» в психіці дитини в негативному соціальному коді.

Вочевидь, що поруч із позитивним описом і приписом (соціальними дескрипціями і прекскрипціями) за бінарною логікою закладається і позитивна «схема опису» матусею фізично- та психологічно-просторової депривації («Хочеш отримати винагороду – не освоюй простір без дозволу, слідуй за мною»).

Сукупність експектацій відповідає сформованим схемам прогнозування (антиципації) особою очікувань щодо реакцій значущих інших на позитивно або ж негативно-закодовані способи мислення, емоційні переживання та поведінку особи.

Ілюстративний приклад 2. Так, в наведеному вище прикладі відбувається генералізація декількох імпліцитних моделей опису реакції матері на поведінку дитини з боку дитини, через що дитина починає уникати фруструючих (негативних) віддзеркалень матері та інших значущих інших на власні когнітивні, аффективні та поведінкові акти.

Навчання проституюванню в соціально-закодованому середовищі здійснюється через нав’язування необхідності управління враженнями «значущих інших», від яких залежить «видача» ресурсу позитивного віддзеркалення. За відсутності або ж послабленості відповідної потреби в цьому ресурсі особа набуває по відношенню до суспільства відповідної імунізованості, в чому суспільство, як вже відзначалося, не є зацікавленим. Адже якщо особа не потребує віддзеркалень, то вона не зможе ідентифікуватись із різними соціально-типовими образами-ідентитентами. Останнє означає, що в суспільстві виникатиме значна чисельність маргіналів, які істотно послаблюватимуть соціальну організованість і синергізованість.

Сукупність статусно-рольових ідентифікацій відповідає обраному(обраним) людиною образу (образів)-ідентенту (ідентентів), з яким(и) вона пріоритетно ототожнює себе в соціальних взаємодіях різного рівня.

Пріорітетне ототожнення з образом (образами), обраним(и) в якості сукупності еталонних мисленнєвих, емоційних, характерологічно-темпераментальних, вольових і т.п. проявів «людяності» (не в значенні «человечности», а в значенні соціальної типовості), дає відповідні «виходи» у вигляді створення структурних параметрів для інсценування, утвердження значущості, прийняття ролі, її постановки та типізації.

Всі вищеперераховані «виходи» складають процесуальний базис соціального мікроперформативу.

Соціальний мікроперформатив – це відтворюваний в особистому способі життя ланцюг соціально-легітимованих «вистав» сімейно-побутового, професійного, соціально-економічного та ін. становлення мікровідносин, призначених для «соціального паноптикуму»-часопростору деперсоналізованих спостерігачів (Фуко), який слугує сурогатом духовності через надання особі в процесі участі в таких «виставах» можливості переживання соціально-нарцисичного задовлення.

Під соціально-нарцисичним задоволенням ми, в даному контексті, будемо розуміти сукупність реакцій особи у вигляді позитивних переживань-віддзеркалень соціальності як квазідуховності (псевдодуховності, або ж симуляції духовності).

Соціальність і духовність, керуючись вищенаведеним, можна розглядати як антагоністичні атрибутивні прояви особи: соціальність «прагне» (якщо уявити її в ментально-поведінковій динаміці) до узалежнення, вихолощування і редукції духовності до різних форм соціально-нарцисичного задоволення і проституювання особи в соціальних «виставах».

В духовності знаходить вираження свобода особи від цвинтарного узалежнення віджилими образами-привидами соціальності, які нав’язливо пропронуються у вигляді «загально-людського досвіду», «досвіду розвитку культури та цивілізації» і т.п.

І йдеться зовсім не про особливий прояв соцуіального ескапізму (адже духовна особа не завжди «тікає» з соціуму), а про готовність особи до ризику неотримання соціально-нарцисичних «погладжувань». Чим більшими є прояви подібної спроможності (а вони і характеризують «духоздатність» особи), тим більше виникає антагонізмів особи із соціальним мікроперформативом на різних рівнях соціальних інтеракцій.

В одній з робіт, присвячених теорії соціального структурування Дж. Тернер [Див. у зв’язку з цим: Теория общества, 1999, с.136-141] пропонує схему формування соціального мікроперформативу, називаючи її «схемою утворення соціальної структури».

Даний процес включає в себе: 1) створення структурних параметрів для інсценування, утвердження значущості, прийняття ролі, її постановки та типізації, 2) соціо-континуальну взаємодію (взаємодію в соціальному просторі і часі), яка, в свою чергу, складається з інсценування (перформативізації), утвердження значущості (семіотизації-сигніфікації), «враховування» (встановлення значущості домагань), прийняття ролі, постановки ролі та типізації.

Кожен із складників соціо-континуальної взаємодії розгортається як переговорний процес по використанню соціального простору, процедурах витлумачення, утвердженню значущості домагань, встановленню взаємності перспектив, взаємодоповнюваності ролей, взаємних типізацій.

Наслідком всого вищеперерахованого стає 3) організація структурованої взаємодії у соціальному часопросторі, відтворювана в ритуалізації, нормативізації, регіоналізації, рутинізації та категоризації.

«Оскільки люди взаємно подають сигнали і створюють інтерпретації, вони залучаються до процесів інсценування, утвердження значущості, враховування, прийняття ролі, постановки ролі і типізації, які, відповідно, припускають переговори стосовно простору, домагань щодо значущості, процедур витлумачення, взаємності перспектив відповідних ролей та взаємних типізацій.

З цих процесів виростають структуруючі процеси регіоналізації, рутинізації, нормативізації, ритуалізації та категоризації, які організують взаємодію в часі і просторі. В свою чергу, ці структуруючі процеси слугують структурними параметрами, які утримують в певних інтервалах інтерактивні процеси інсценування, утвердження значущості, враховування, прийняття ролі, постановки ролі і типізації»[Цит.за: Бабосов, 2003, с.64].

Ілюстративний приклад 1. Розглянемо дане положення на ілюстративному прикладі з практики встановлення стандартів моди. Модельна агенція “Armany” створила нову колекцію одягу, в якій втілено відповідний «задум року»: поєднання в одязі спортивної зручності і класичної строгості. Структурні параметри інсценування, утвердження значущості, враховування, прийняття ролі, постановки ролі і типізації створюються, відповідно, самою агенцією: вона визначає місце для проведення експозиції одягу (інсценування), дає доручення на відбір претендентів та претенденток для експозиції моделей (оголошення про проведення конкурсів-експозицій – утвердження значущості), здійснює самі конкурси-експозиції (прийняття та постановка ролей моделями – чоловіками та жінками) та подальшу типізацію образів-моделей по різних каналах ЗМІ (журнали, телебачення, інтернет).

Поширені по різних каналах ЗМІ типізовані образи зазнають регіоналізації (поширення в різних фізико-географічних та соціально-політичних просторах), рутинізації (узвичаєння запропонованих в колекції одягу моделей на рівні соціальних стереотипів окремих груп споживачів), нормативізації (надання відповідним предметам одягу статусу «класичних»- звісно, в розумінні оптимально-прийнятних для заданих сфер життя – ділової, політичної, спортивної тощо), ритуалізації (встановлення предметів експозиції одягу як стереотипного), категоризації (закріплення на рівні сприйняття окремих споживачів).

Інтегруючи ідеї Маркса («Людина спочатку дивиться як в дзеркало в іншу людину, а потім починає усвідомлювати себе як людину») і Лакана («Людина спочатку надягає броню ідентичностей значущих інших») можна зробити висновок про те, що процес соціалізації (принаймні – на його початкових вікових стадіях дитинства та підлітковості) відбувається як своєрідне «зачаровування» індивіда соціальністю, де індивід, проживши більшу частину життя (або ж відігравши мікроперформатив?!) значущого іншого наприкінці життя здійснює «розчаровування», усвідомлюючи фікціоналізм, профанованість і симуляційність соціальних смислів.