Версальський мирний договір

Версальський мирний договір був підписаний 1919 р. Він складався з 440 статей та одного протоколу і з його підписанням світова війна вважалася закінченою. Деякі з держав, що підписали договір, були воюючими сторонами тільки формально. Насправді вони не брали участі у війні. Китай відмовився підписувати договір, оскільки в цьому документі була зафіксована передача провінції Шаньдун Японії. Сенат США також не ратифікував Версальський договір, зокрема, через відмову Сполучених Штатів Америки вступити до Ліги Націй, статут якої був невід'ємною складовою частиною договору.
Версальський договір став головним документом післявоєнного мирного врегулювання. Пізніше були підписані мирні договори із союзниками Німеччини: Болгарією, Туреччиною, Австрією та Угорщиною. Поділ німецьких колоній, встановлення над ними опіки оголошувалися «священною місією цивілізації». Передбачалася допомога тим народам, котрі ще не мали власних органів управління.
За умовами Версальського договору Франція повернула собі Ельзас-Лотарингію; округи Ейпен, Мальмеді й Морене передавалися Бельгії; Північний Шлезвіг – Данії. У цих округах було проведено плебісцит. Місто Данциг (Гданськ) отримало статус «вільного міста» під управлінням Ліги Націй. Територія на лівому березі Рейну до 50 км вглиб стала демілітаризованою зоною. Саарський басейн переходив у повну й необмежену власність Франції, а сама область упродовж 15 років передавалася під управління Ліги Націй.
Таким чином, у Німеччини було анексовано значну територію і дванадцяту частину населення.
Версальський договір позбавляв Німеччину всіх колоній і сфер впливу за межами країни. Передбачалося її роззброєння, а кількісний склад німецької армії, що формувалася на основі вільного найму, мав складати не більш ніж 100 тис. чоловік. Різко обмежувався німецький військово-морський флот, заборонялося мати підводні човни. Такі ж обмеження стосувалися і військової авіації. Німеччина позбавлялася права ввозити будь-яку сировину, придатну для виготовлення зброї. Країна оголошувалася відповідальною за розв'язання світової війни й завдані нею збитки. Це створювало законну основу для накладення на Німеччину репарацій для відшкодування усіх втрат, завданих союзникам.
Щоб гарантувати виконання договору, передбачалася окупація військами союзників території на захід від Рейну терміном від 5 до 15 років. Веймарська республіка згідно з договором визнавала незалежність усіх територій, що входили до складу колишньої Російської імперії на 1 серпня 1914 р. Вона змушена була відмовитися від Брест-Литовського та інших договорів і угод, укладених з нею радянським урядом, визнавала всі договори й угоди, які союзні держави підписали з державами, що утворилися на території колишньої Російської імперії.
Версальський договір у спеціальному розділі передбачав створення Міжнародного бюро праці при Лізі Націй. Ця важлива організація покликана була реалізувати принципи співробітництва між робітничим класом та власниками підприємств у справі врегулювання виробництва, зарплати й соціальних гарантій. Бюро співпрацювало з Амстердамським Інтернаціоналом профспілок і виконувало важливі інформаційні функції.
Версальський мирний договір заклав фундамент для післявоєнної системи мирного врегулювання. Він втілив різні принципи й підходи до вирішення міжнародних проблем великими світовими державами, які стали переможцями у війні. Договір зафіксував післявоєнну розстановку сил у світі. Природно, що здобутки держав-переможниць і їхні позиції, визначені у 1919 р., не могли залишатися незмінними. Рівновага, зафіксована в післявоєнних договорах, підривалася як незадоволеними інтересами багатьох держав, так і національною образою переможених, котрі мріяли про зміни, а то й про реванш.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

1924 - 1929 рр. в Німеччині були періодом економічного під­несення, якого не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р, перевищило його па 13 %. За підтримки міжнарод­них капіталів Німеччина відновила економічну могутність і по­вернула собі друге місце у світі за розмірами промислового ви­робництва, відтіснивши Англію на третє місце.

Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила довоєнний рівень на 3 млрд марок. На тлі економічного піднесення скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата.

Період 1924—1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим скороченням втручання держави в господарські відно­сини. Однак це не було простим, механічним поверненням до си­стеми вільних ринкових відносин. Скорочення статистських від­носин було частковим: у 20-ті роки практично в усіх країнах три­вав об'єктивний процес монополізації економіки, відбувалося об'єднання інтересів монополій і держави, змінювалися ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні внутрішньо­господарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що встановила «новий» політичний порядок, не розв'язала євро­пейських і світових суперечностей, а навпаки, поглибила загаль­ну тенденцію до мілітаризації, до підготовки чергової спроби те­риторіального й економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням збереження сильних елементів ета­тизму і в період стабілізації.

Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки колива­лися між економічним націоналізмом (протекціонізмом) і праг­ненням до поновлення співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою па шляху до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й робили не­вигідним обмін товарами між країнами.

План Юнга

У міру того як відновлювалося економічну могутність німецького імперіалізму, він все менше бажав миритися з обмеженнями, накладеними на Німеччину Версальським мирним договором і планом Дауеса.

Восени 1928 р. німецький уряд офіційно зажадало дострокової евакуації Рейнської зони та перегляду плану Дауеса. Вимоги Німеччини були підтримані правлячими колами США.

В кінці 1928 р. уряди зацікавлених держав домовилися про створення нового комітету експертів під головуванням американського банкіра Оуена Юнга. У червні 1929 р. комітет експертів представив новий репараційний план для Німеччини, що одержав найменування плану Юнга. План Юнга обговорювалося на міжнародній конференції в Гаазі, що відбулася в серпні 1929 р., і був принципово схвалений в протоколі, підписаному учасниками конференції. В остаточній формі план Юнга був затверджений на другому Гаазької конференції у січні 1930 р.

 

На першій Гаазької конференції було вирішено також завершити повну евакуацію Рейнської зони в 1930 р. (замість 1935 р. по Версальському мирному договору). План Юнга встановлював, що Німеччина буде платити репарації ще протягом 59 років (до 1988 р.). Німеччина повинна була сплатити союзникам протягом цього терміну ще 113,9 млрд. марок. Розмір щорічних платежів Німеччини був визначений на найближчі 37 років у розмірі 2 млрд. марок. Це являло значне полегшення для Німеччини в порівнянні з планом Дауеса. Великі зміни були внесені в порядок сплати Німеччиною репарацій. Боргові зобов'язання, покладені на німецьку промисловість планом Дауеса, були анульовані. Єдиним джерелом покриття репараційних платежів були визнані прибутку залізниць та доходи державного бюджету. Це означало, що відтепер промислові концерни навіть формально були звільнені від будь-якої участі в сплаті репарацій (фактично і раніше вся тяжкість репараційних платежів падала виключно на трудящих). Остаточно знімалися всі види союзницького контролю з фінансів і народного господарства Німеччини. Посада генерального агента з репарацій і весь його апарат ліквідовувалися. Збір репараційних платежів покладався на німецький уряд. Для розподілу німецьких репарацій між союзниками, а також для здійснення всіх розрахунків по міжсоюзницькій військовим боргами в Базелі створювався Банк міжнародних розрахунків.

 

План Юнга дозволяв німецькому імперіалізму ще ширше розгорнути підготовку своєї економіки до війни.