Лікування

На початку лікування, при розробці плану інфузійної терапії, можна використати дуже зручну схему запропоновану в 1992р. Стефаном Ді Бартола. Вона включає наступні пункти:

1. Визначити, чи потребує тварина інфузійної терапії?

2. Який вид або види рідин слід вводити пацієнту?

3. Які методи введення розчинів слід використовувати?

4. Який повинен бути об’єм рідини, що вводиться?

5. За який проміжок часу цей об’єм повинен бути введений?

6. Як довго повинна тривати інфузійна терапія?

Для проведення ефективної інфузійної терапії за дегідратації, важливий стан готовності персоналу, необхідного обладнання, матеріалів та медикаментів. Персонал та обладнання завжди повинні бути готові. Необхідне обладнання, препарати і матеріали повинні розташовуватись весь час в одному і тому ж місці. Обладнання повинно справно працювати. Весь персонал повинен бути навчений, щоб функціонувати як одна команда [3,15].

Приступаючи до розробки плану інфузійної терапії слід пам’ятати про три складові: існувавший раніше дефіцит рідини (дегідратація), фізіологічні втрати, патологічні втрати.

Дефіцит рідини в мл. (ДР) можна розрахувати за формулою:

ДР = процент зневоднення (табл. №1) х маса тіла х 1000

Фізіологічні втрати існують у будь-якого живого організму. Їх визначають емпіричним шляхом, в середньому це 40 – 60мл/кг за добу. До фізіологічних втрат відносять: значні (діурез) 27 – 40 мл/кг за добу та не значні (з калом та при диханні) 13 – 20 мл/кг за добу.

Існують таблиці для підрахунку потреб у підтримуючих рідинах (фізіологічних втрат) для собак (табл. №3) [27].

Патологічні втрати рідини відмічаються при певних захворюваннях або інтоксикації, до них відносять: блювоту та діарею, поліурію, гіпертермію та тахіпное, кровотечі та рани з ексудацією, втрати крізь дренажі, втрати в порожнини тіла (втрати в третій простір).

Найважливішими етапами інфузійної терапії є: усунення гіповолемії, створення найбільш економних режимів роботи серця в умовах достатнього венозного притоку та периферичного кровопостачання. Ліквідація найбільш небезпечних порушень балансу води та електролітів, зсувів кислотно-лужного балансу. Відновлення діурезу, підтримка досягненої рівноваги [34, 45].

В залежності від виду дегідратації рекомендоване використання наступних розчинів:

Кристалоїдні розчини призначені для поновлення дефіциту об’єму міжклітинної рідини, відновлення електролітного балансу та осмотичного тиску крові. В організмі вони розподіляються приблизно так: 25% - у внутрішньосудинному руслі, 75% - в інтерстиціальному просторі.

 

Табл. №3

Потреби в підтримуючих рідинах для собак (фізіологічні втрати)

 

Маса тіла (кг)	мл/день	мл/год.

 

Крім того, вони здатні покращувати реологічні властивості крові, швидко поповнюючи об’єм циркулюючої крові, за рахунок цього активізувати нирковий кровообіг і надавати помірну діуретичну дію. Включення до їх складу лактату або бікарбонату натрію надає кристалоїдним розчинам додаткову властивість – корегувати кислотно-основний склад крові [21, 42].

Сольові розчини (фізіологічний розчин хлориду натрію, Рінгера-лактат) впливають на кислотно-основний баланс та на концентрацію хлориду натрію поза клітиною. Використання розчину Рінгера-лактат більш фізіологічне, оскільки зберігається відношення натрій/хлор і не виникає ацидоз.

Розчини Рінгера – лактат, Хартмана мають збалансований склад електролітів та здатні компенсувати ізотонічні порушення гідро – іонної рівноваги. Вони показані з метою заміщення дефіциту позаклітинної рідини при врівноваженому кислотно – основному балансі або легкому ацидозі.

Ізотонічний розчин хлориду натрію майже весь йде з судин в інтерстиціальний простір. В клітини цей розчин не потравляє в силу фізіологічного ефекту калій – натрієвого насоса. При використанні 0,9% розчину натрію хлориду різко зменшується секреція іонів калію та водню, в результаті чого може виникнути гіперхлоремічний метаболічний ацидоз. Нетривалий час знаходження в просторі судин і відносно низький вміст натрію – аргументи проти використання 0,9% розчину натрію хлориду.

Розчини глюкози в програму інфузійної терапії включають, щоб попередити гіпоглікемію та обмежити катаболізм білків. Особливо важливо попередити гіпо- та гіперглікемію у пацієнтів з цукровим діабетом та хворобами печінки. Гіперглікемія супроводжується гиперосмолярностью, осмотичним діурезом і ацидозом тканин головного мозку. Чим триваліший ацидоз, тим імовірніше загибель або незворотнє пошкодження нервових клітин. У цих ситуаціях розчини глюкози абсолютно протипоказані. Розподіляючись переважно у клітинному і інтерстиціальному просторах, 5% розчин глюкози або декстрози майже не збільшує об'єм рідини в судинах. Розподіл обсягу розчину: 12% у внутрішньосудинному просторі, 33% в інтерстиції, 55% у внутрішньоклітинному просторі. Ці розчини застосовують головним чином для поповнення запасів води в організмі, вони необхідні при гострій гіповолемії через одночасну втрати не тільки солей, але і води [13, 26].

Гідрокарбонат натрію застосовують для лікування декомпенсованого метаболічного ацидозу. Він швидко відновлює рН позаклітинної рідини і меншою мірою впливає на рН внутрішньоклітинної рідини. Будучи буферним розчином, гідрокарбонат впливає на ряд найважливіших показників гомеостазу: підвищує рН крові, зменшує віддачу тканинам кисню – впливаючи на оксигемоглобін. У процесі злужнення збільшується утворення СО₂, для елімінації якої потрібно збільшити обсяг легеневої вентиляції. Тому, протипоказаний при дихальної недостатності, якщо при цьому немає респіраторної підтримки. При призначенні гідрокарбонату, який у своєму складі містить еквівалентну кількість натрію, потрібно враховувати схильність деяких пацієнтів до набряків, при серцевій недостатності, гіпертонії, еклампсії. Захворювання печінки не служать протипоказанням до застосування бікарбонату натрію, але є протипоказанням до призначення лактату натрію. Тяжка ниркова недостатність, гіперкаліємія і анурія не є протипоказаннями до застосування гідрокарбонату, але в той же час служать основними протипоказаннями до призначення трісаміна. При надмірному введенні бікарбонату натрію виникає небезпека виникнення декомпенсованого алкалозу. Для лікування кетоацидозу його взагалі не використовують, або застосовують у малих дозах. Застосування розрахункової дози бікарбонату для лікування діабетичного ацидозу (який значною мірою усувається шляхом етіотропної терапії) веде до алкалозу. Струминне введення гідрокарбонату веде до тетанічних судом.
Хлорид калію вводять розведеним на розчині глюкози з додаванням відповідної дози інсуліну. Застосовують при дефіциті калію, гіпокаліємічний метаболічний алкалоз, загроза передозування глікозидами. Калій протипоказаний при: нирковій недостатності, олігурії і гіперкаліємії. При необхідності збільшення дози калію проводять під моніторингом ЕКГ. Сульфат магнію 25% застосовують для профілактики та корекції дефіциту магнію. Хлорид кальцію 10% застосовують для профілактики та корекції дефіциту кальцію. Вводити дрібно 3 – 4 рази на день. Слід вводити обережно при гіпокаліємії [34].

Гіпертонічні сольові розчини - Гггггце розчини солей в воді, але кількість хлористого натрія в них більша ніж в плазмі крові.Начало формыКонец формы

ГГ Начало формы

Конец формы

Найбільш поширені гіпертонічні сольові розчини містять 5 або 7,5% цієї солі. При застосуванні подібних розчинів спостерігається дуже швидке, але короткочасне, збільшення об'єму циркулюючої крові за рахунок входу рідини в капіляри з інтерстиціального простору. Короткочасність ж збільшення об'єму циркулюючої крові обумовлено швидким виходом іонів натрію і хлориду через мембрани капілярів з крові в тканинну рідину і врівноваженням іонного складу цієї рідини і плазми крові. Для пролонгування ефекту гіпертонічні сольові розчини часто застосовують у комбінації з колоїдами, наприклад розчином Декстрану 70. Для отримання такої суміші, що містить 7,5% NaCl, беруть 17 мл розчину NaCl з концентрацією 23,5% і 43 мл 6% розчину Декстрану 70.
Оскільки гіпертонічні сольові розчини високоефективні в плані короткочасного збільшення об'єму циркулюючої крові, що вводяться обсяги таких розчинів багато менше, ніж у випадку використання рідин інших типів.
Застосування гіпертонічних сольових розчинів буває особливо ефективно у дуже великих тварин і в тих випадках, коли немає часу на введення ізотонічної рідини, тому пацієнт перебуває в критичному стані і потребує термінової допомоги. В даний час прямим показанням до застосування гіпертонічного розчину вважається травма голови, тому введення такого розчину дозволяє швидко знизити кількість рідини в тканинах головного мозку і попередити розвиток набряку головного мозку.
Протипоказаннями до застосування гіпертонічного сольового розчину є дегідратація (при якій в інтерстиціальних рідинах не міститься достатньої для необхідного збільшення об'єму циркулюючої крові і розведення гіпертонічного розчину кількості води), гіпернатріємія, або важке неконтрольоване кровотеча, яка може посилитися через різке збільшення артеріального тиску [13, 36].

Колоїдні розчини можуть бути природними і синтетичними. Кров і компоненти крові є аутогенними колоїдними сполуками, що збільшують тільки внутрішньосудинну частина позаклітинної рідини. Цільну кров в
інфузійної терапії застосовують рідко, але абсолютним показанням до її трансфузии служить гіповолемічний шок (наприклад, втрата загальної
рідини через гостру нестримного блювання, геморагічної діареї) при гематокрит менше 25% і вмістом гемоглобіну менше 60 г / л. Слід пам'ятати,
що транспортна функція еритроцитів цільної крові, яка зберігалася більше двох діб, знижується вдвічі. Краще застосовувати свіжозаморожену плазму з метою відновлення факторів згортання крові, вона також є природним колоїдним розчином для відновлення об'єму крові.
У клінічній практиці частіше використовують синтетичні колоїди: декстрани і крохмалі. Це гетерогенні колоїдні розчини, які збільшують внутрішньосудинну частина позаклітинного об'єму рідини. Розчини декстрану або крохмалю вводять в кількості, достатній для адекватної тканинної перфузії і не перевантажувати серцево-судинну систему. Їх максимальна одноразова або добова доза не повинна перевищувати 20 мл / кг маси тіла, хоча в деяких джерелах описано застосування гідроксиетилкрохмалю в дозі до 40 мл / кг маси тіла. Не слід їх застосовувати після відновлення об’єму циркулюючої крові. Збільшення дози (часто необгрунтоване) може спровокувати різні ускладнення: зниження активності системи згортання крові, порушення функції органів. Слід з обережністю застосовувати ці розчини при нирковій недостатності [13, 40].

Декстрани - колоїдно-осмотичні розчини. Їх властивість зв'язувати і утримувати воду в судинному руслі обумовлено молекулярною масою колоїдних частинок. Із зростанням і підвищенням концентрації білків плазми збільшується в'язкість крові. Декстрани покращують реологічні параметри крові і відновлюють мікроциркуляцію.

За останній час лідируюче положення серед синтетичних колоїдних плазмозамінних речовин зайняли розчини на основі гідроксиетилкрохмалю. Це природний полісахарид, одержуваний з амілопектинового крохмалю і складається з високомолекулярних поляризованих залишків глюкози. Вихідною сировиною для отримання гідроксиетилкрохмалю служать крохмаль з бульб картоплі і тапіоки, зерна різних сортів кукурудзи, пшениці, рису.

Одні з найбільш доступних і широко застосовуються в нашій практиці розчини гідроксиетилкрохмалю – Рефортан, Волювен, Поліглюкін, Реополіглюкін, Стабізол. Ці препарати підвищують СВ і на цьому тлі підтримують нормодінаміческій тип кровообігу протягом лікування.

 

Табл. №4

Електролітний склад розчинів для інфузійної терапії

Розчин	Склад	Кількість г/л	Кількість окремих йонів, ммоль/л,	Молярність Ммоль/л
Na+	К+	Ca2+	Cl-	Mg2+	HCO3-	NaC3H5O2
Ізотонічний розчин натрія хлорида	NaCI	8,5		—	—		—	—	—
Розчин Рінгера	NaCl КСl CaCl	8.6 0,3 0,33					—	—	—
Лактосоль	NaCl КСl CaCl MgCl2 NaС3H5O2	6,2 0,3 0,16 0,1 3,6			1,5			—
Розчин гідрокарбонату натрія	NaHCO3
Плазма крові (нативна)	—	—			2,5		1,5		—
Розчин Гартмана				5,4	0.9	111,8			27.2

 

Дегідратація вливає також на обмін електролітів. Натрій - основний катіон екстрацелюлярного простору, де знаходиться 98% натрію всього організму; 2% натрію знаходиться в в інтрацелюлярна просторі. У кістковій тканині натрій знаходиться у зв'язаному вигляді і в нормі в обміні не бере участь. Натрій відіграє головну роль у підтримці осмотичного тиску, в обміні рідини між просторами і має значення в кислотно-лужній рівновазі.
Фізіологічна концентрація натрію 135 - 145 ммоль/л. Натрій виводиться головним чином із сечею (120 - 220 ммоль/добу). меншою мірою - з калом (10 ммоль / добу). В нирковій регуляції вмісту натрію грає роль клубочкова фільтрація, в мінералокортикоїдній - зворотнє всмоктування в канальцях. Визначення натрію в сироватці крові вище 150 ммоль / л) ще не означає збільшення вмісту натрію у всьому організмі.
Гіпернатріємія - можлива при гіпертонічній дегідратації (нестача вільної від електролітів води) і гіпертонічної гіпергідратації (надлишок натрію).
Гіпонатріємія - вміст натрію в сироватці крові нижче 135 ммоль / л. При гіпонатріємії зменшується виділення натрію з сечею. При виснаженні регулюючих механізмів розвивається явна гіпонатріємія. У важких випадках загальний вміст натрію в організмі також зменшується. Гипонатриемию супроводжує одночасно і гіпохлоремія, що викликає алкалоз (підвищення рівня підстав або втрата кислот). Рівень натрію в сироватці крові як при гіпотонічній дегідратації, так і при гіпотонічної гіпергідратації зменшується. У диференцільній діагностиці цих станів велике значення має виявлення першопричини порушення водно-електролітного обміну і порушення якого обміну - водного або електролітного – переважає [40, 45].

Калій є головним катіоном інтрацелюлярна простору. У сироватці крові рівень калію становить 4-4,5 ммоль / л, загальна кількість калію в організмі - 51 ммоль / кг маси тіла. 98% калію знаходиться в клітинах, а 2% - в екстрацелюлярний просторі. Із загальної кількості калію 10% його пов'язане з білками, гликогеном, фосфатами. Добова потреба калію 0,7-1,0 ммоль / кг, Калій всмоктується, у верхніх відділах тонкої кишки, виділяється в основному з сечею, 10% - з калом. Калій фільтрується клубочками нирок, в проксимальних канальцях всмоктується назад, а в дистальних - шляхом іонообміну Na ⁺, K ⁺ виділяється.

Порушення обміну калію відзначається в першу чергу при порушенні надходження калію, проникнення його в клітину, порушенні виділення через нирки і тільки іноді - внаслідок патологічного розподілу його в організмі. У екстрацелюлярний просторі нормальний рівень калію коливається в невеликих межах і вже незначне зниження або підвищення його призводить до розвитку патологічних станів.

У інтрацелюлярному просторі калій в клітині визначає електронейтральність, осмотичну концентрацію і ферментативну активність; в екстрацелюлярному - м'язову скоротливість і нервову збудливість
Нормальний рівень калію в сироватці крові - передумова цілісності клітин. При пошкодженні функції клітин порушується функція натрій-калієвого насоса, внаслідок чого калій виходить у екстрацелюлярне простір, а його місце займає натрій і іони водню [13,40].

Рівень калію в екстрацелюлярний просторі не відображає змісту калію в клітинах, але практично для визначення ступеня порушення рівноваги кількість калію в сироватці крові дає задовільну інформацію, особливо якщо відомо напрямок міграції калію при даній патології насичення організму водою і точні добові втрати калію з сечею. Порушення обміну калію спостерігається при недостатньому надходженні його в організм, при порушенні потрапляння його в клітку і виділення.
Гіперкаліємія - рівень калію в сироватці крові вище 5 ммоль / л. При здорових нирках, виділення калію відповідає надходженню, а при недостатності нирок, при оліго- або анурії виділення калію в канальцях порушується і його рівень в сироватці крові підвищується.
Гіперкаліємія спостерігається при станах, пов'язаних з роздавленням тканин, при опіках, травмах, некрозі паренхіматозних органів, гемолізі, при переливанні великих кількостей консервованої крові, при посиленому клітинному метаболізмі, метаболічному ацидозі. Небезпечну гиперкалійемию викликає швидке введення розчинів калію (понад 20 - 40 ммоль / г). Хронічна гіперкаліємія відзначається при введенні лікарських засобів, що викликають затримку його [40, 42].

Клінічна картина не завжди відповідає ступеню підвищення рівня калію в сироватці крові, так як одночасно спостерігається метаболічний ацидоз і порушення обміну натрію і хлору. Характерними симптомами є: гальмування нервово-м'язової збудливості, загальна м'язова слабкість, порушення чутливості, розширення серця, порушення ритму серця. На ЕКГ відзначаються високий наметове зубець Т, розширення комплексу QRS, скорочення інтервалу QT, вимальовування ножного блоку, сплощення зубця Р. Якщо рівень калію в сироватці крові перевищує 7-10 ммоль / л, можлива фібриляція шлуночків або зупинка серця в діастолі.
Гіпокаліємія (рівень калію в сироватці крові нижче 3,5 ммоль / л) спостерігається при недостатньому надходженні калію в організм і посиленому виведенні його. Зміна концентрації К + в сироватці крові не завжди відповідає зміні рівня калію в клітині. При важких гіпокаліємії зменшується і рівень калію в клітинах.

Найчастішими причинами гіпокаліємії є гострі і хронічні запальні захворювання нирок, стадія поліурії при цукровому діабеті, гіперсекреція шлунка і кишок. Гіпокаліємія можлива при безконтрольному застосуванні діуретичних засобів, кортикостероїдів і проносних - без заповнення втрат калію. Патогенез втрати калію нирками, коли нирковими канальцями різко зменшується реабсорбція калію, такий же, як і при ферментному порушенні. До гіпокаліємії призводить накопичення кислих продуктів обміну, так як частина Н + зв'язується з К + і виводиться. До скороминущої гіпокаліємії призводить глікогеноутворення і анаболізм білків, так як обидва процеси вимагають витрати калію у великих кількостях. Застосування сольових розчинів і розчинів глюкози без вмісту в них калію призводить до втрати внутрішньоклітинного калію, який виділяється з сечею, а натрій при цьому входить всередину клітин.

Клінічні симптоми, що з'являються при гіпокаліємії: ослаблення рефлексів аж до зникнення, м'язова слабкість, астенія. М'язова діяльність різко знижується, можливий параліч дихальних м'язів. Порушення функції гладких м'язів призводить до атонії шлунка і кишок. Слабкість дихальних м'язів утруднює дихання, виділення мокротиння. Порушення функції міокарда чітко видно на ЕКГ: порушення ритму серця, сплощення зубця Т і злиття його з зубцем U, зниження сегмента ST, подовження інтервалу QT. Важка гіпокалійемія може призвести до зупинки серця. Супроводжуючий гипокалійемію метаболічний алкалоз зумовлює втрату Н⁺ і Сl^-. При гіпокалійемії виведення калію нирками зменшується, але не припиняється, однак роль нирок у заощадженні калію незначна. Інтенсивні втрати калію спостерігаються діабетичному ацидозі, при деяких захворюваннях нирок, при застосуванні діуретиків та стероїдних гормонів.
Зменшується виділення калію при оліго- і анурії, гіпокалійемії. З калом виділяється 5 ммоль / добу калію [35, 36,40].

Кальцій. 99% міститься в кістковій тканині. У екстрацелюлярний просторі знаходиться 0,3 г кальцію. Обмін кальцію регулюють паращитоподібні залози. У плазмі крові знаходиться 4,5-5 ммоль / л кальцію, 2/3 в іонізованому стані. Клінічну картину визначає рівень кальцію в плазмі крові. Вступник з їжею кальцій всмоктується в тонкій кишці. Всмоктування регулюється ергокальциферолом (вітаміном D2) і хімічним складом вмісту тонкої кишки. Кальцій відіграє велику роль у механізмі згортання крові, у регуляції нервово-м'язової збудливості і проникності клітинної мембрани.

Причиною гіnеркальціємії частіше є передозування солей кальцію і ергокальциферолу, а також підвищена функція паращитоподібних залоз. Гіперкальціємія відзначається при множинної мієломі, саркоїдозі, хронічному гломерулонефриті, переломах кісток, метастазах пухлин в кістки і в деяких випадках респіраторного алкалозу.

Клінічні симптоми: слабкість, спрага, відсутність апетиту, блювота, гикавка, поліурія. Характерно зниження нервово-м'язової збудливості, посиленою скорочувальної здатності серця, порушення ритму серця, зокрема шлуночкова екстрасистолія призводить до систолічної зупинки серця.

Гіпокальціємія викликається недостатнім надходженням кальцію з їжею, порушенням всмоктування і посиленим виділенням його з організму. Причинами гіпокальціємії є гіпофункція паращитоподібних залоз або видалення їх, а також нестача в організмі ергокальциферолу. Гіпокальціємія можлива при масивній гемотрансфузії консервованої крові (цитрат пов'язує кальцій). Гіпокальціємія супроводжується підвищенням рівня фосфору в крові.

Клінічна картина характеризується підвищенням нервово-м'язової збудливості, що викликає тетанічні судоми, кишкову кольку, стридор, диспноє. ЕКГ характеризується порушенням скоротливості серця, подовженням інтервалу QT та інтервалу ST. Виведення кальцію з сечею залежить від надходження його в організм. У нормі на добу виділяється близько 100-300 мг кальцію. З калом виділяється 50-150 мг / добу кальцію. При гіперкальціємії виведення кальцію з сечею підвищено, а при гіпокальціємії знижений [6, 25].

Магній. В організмі міститься 7-12 ммоль / кг магнію, 50% його знаходиться в нерастворенном стані в кістковій тканині. У екстрацелюлярному просторі знаходиться 1,2-2,5 ммоль / л магнію. Магній, як і калій, є найголовнішим внутрішньоклітинним катіоном. Магній бере участь в активації ферментативних систем організму і в процесах скорочення м'яза. Великі кількості магнію втрачаються при профузном проносі і поліурії.

Клінічна картина: підвищена збудливість нервової системи, атетоз. Поразка міокарда характеризується тахікардією, порушенням ритму.
Із сечею виділяється 2-24 ммоль магнію на добу, з калом - 80-90% введеного магнію.
Виділення магнію підвищується при посиленому фізичному навантаженні, введенні діуретиків.

Хлор є основним аніоном позаклітинного простору. В організмі міститься-30 ммоль / кг хлору, в сироватці крові - 100 ммоль / л. Введення Сl- залежить, головним чином, від введення NaCl з їжею. Хлор всмоктується в тонкій кишці, виділяється з сечею і потом. Хлор, як і натрій, бере участь у підтримці осмотичної концентрації. Вміст хлоридів у сечі в нормі 120-240 ммоль / добу. Виділення хлоридів збільшується при введенні діуретиків і при захворюваннях нирок, гіпокаліємії, зменшується - при лікуванні стероїдами, при гіперсекреції залоз травного каналу, при дієті без солі. З калом виділяється 2 ммоль / добу хлору. При проносі втрата хлору збільшується до 60-500 ммоль / добу.

Причини гіперхлорємії ті ж, що і при гіпернатріємії. При підвищеному введенні натрію хлориду можлива гіперхлорємія з інтерстиціальними набряками, набряком легень (при введенні гіпертонічних розчинів). Для підтримки електронейтральності нирки при гіперхлоремії посилено виділяють гідрокарбонати, що може призвести до метаболічного ацидозу.
У клінічній картині домінують симптоми метаболічного ацидозу.
Гіпохлоремія розвивається при блювоті, спричиненої пілоростенозом, непрохідності тонких кишок і тривалому дуоденальному відсмоктуванні. Гіпохлоремія супроводжується гіпонатріємією, однак пропорції можуть бути порушені. Втрату хлору організм компенсує підвищенням рівня гідрокарбонатів в плазмі для підтримки електронейтральності. В результаті розвивається метаболічний алкалоз. Клінічна картина гііпохлорємії проявляється симптомами алкалозу [31, 34].

Існує декілька способів введення інфузійних розчинів:

Внутрішньовенно. Цей шлях введення майже завжди є переважним. Він показаний пацієнтам, які перебувають у тяжкому стані, коли відмічається суттєва втрата рідини або коли втрата рідини була гостра.

Венозний шлях введення поділяють на периферичний та центральний.

Периферичний: введення інфузійних розчинів крізь периферичні вени має такі незаперечні переваги, як простота виконання, безпечність, достатня надійність та відсутність серйозних ускладнень, що спостерігають при катетеризації центральних вен. Однак використання цього методу накладає певні обмеження на об’єм, швидкість, тривалість та багатократність інфузій. Тому периферичний венозний доступ використовують, в основному, для введення невеликої кількості розчинів, у випадках, коли немає необхідності проводити струминні вливання, а сам курс лікування складає 1- 6 діб.

Останнім часом розчини в периферичні вени вводять за допомогою голки – мінівен («голка – метелик», додаток №2) або за допомогою катетера периферичної вени (додаток №3).

Перевагою «голки – метелика» є те, що короткі автоматичні голки з потрійною заточкою забезпечують легке та безболісне проникнення у судину, мають просту та надійну фіксацію на шкірі, а еластична інфузійна трубочка дозволяє легко та швидко під’єднати систему для інфузії (додаток №4).

Катетери периферичних вен різняться за розміром, діаметром голки, довжиною та швидкістю потоку інфузійного розчину (табл. №5)

Установка периферичного венозного катетеру (додаток №5): Вимити руки, обробити руки, використовуючи антисептик, і надіти рукавички. Зібрати стандартний набір для катетеризації вени, включаючи кілька
катетерів різних діаметрів. Перевірити цілісність упаковки та термін зберігання обладнання. Забезпечити зручне освітлення, допомогти пацієнтові знайти зручне положення. Накласти джгут на 10-15 см вище передбаченої зони катетеризації. Вибрати вену шляхом пальпації, беручи до уваги характеристики розчинів, які належить вливати. Підібрати найменший катетер, враховуючи: розмір вени, необхідну швидкість і гpафік проведення внутрішньовенної терапії, в'язкість інфузату. Обробити місце катетеризації шкірним антисептиком і дати висохнути самостійно. Зафіксувати вену, притиснувши її пальцем нижче передбаченого місця введення катетера. Взяти катетер відповідного діаметру і зняти захисний чохол. Провести венепункцію, спостерігаючи за появою крові в індикаторній камері. При появі крові в індикаторній камері зменшити кут нахилу голки – стилета й на кілька міліметрів ввести голку в вену. Зафіксувати голку – стилет, а канюлю повільно зрушити з голки у вену. Зняти джгут. Не вводити голку в катетер після зсуву його з голки в вену! Зняти заглушку з захисного чохла і закрити катетер або приєднати інфузійну систему. Утилізувати відходи відповідно до правил техніки безпеки і вимог санітарно - епідеміологічного режиму [3, 36].

Табл.№5

Параметри периферичних венозних катетерів

Розмір	Колір	Зовнішній діаметр, мм.	Довжина, мм.	Швидкість потоку, мл/хв
G14	Помаранчевий	2,0
G16	Сірий	1,7
G17	Білий	1,5
G18	Зелений	1,3
G20	Рожевий	1,1
G22	Синій	0,9
G24	Жовтий	0,7

 

Підшкірне введення. Воно не підходить для пацієнтів з гострими та тяжкими втратами рідини, а також не рекомендоване для сильно зневоднених тварин або пацієнтів з гіпотермією. Підшкірне введення показане для поновлення рідини пацієнтам в підгострий та хронічний перебіг захворювання. Перевагами цього методу введення є: власники тварин можуть використовувати його тваринам самостійно, малоймовірна об’ємне перенавантаження тварини, якщо немає гемо динамічно значущої серцевої недостатності. Недоліки: не підходить великим тваринам, які потребують в великих об’ємах рідини. Подразнюючі розчини не можна вводити підшкірно.

Пероральне введення найбільш зручний метод для власників. Перевагами є те, що можна ввести велику кількість рідини, ускладнень майже не відмічається. Протипоказання: наявность блювоти, діареї.

Інтрамедулярний шлях введення є зручним, якщо тварина дуже молода або дрібна. У таких тварин венозний доступ є недоступним. Переваги: кістковий мозок не коламбується при гіповолемії і доступ до нього легко виконати. Цей метод забезпечує швидке надходження рідини з кісткового мозку у судинне русло. Недоліки: остеомієліт, біль під час введення рідини [36, 42].

Будь де дефіцит рідини може бути заміщений так тривало за часом та обсягом, як дозволяє серце. При гиповолемічному шоці, якщо серцево-судинна система і ниркові функції в нормі, а виділення сечі адекватно (1 мл / кг маси тіла / год), то можна вводити рідини до 90 мл / кг маси тіла або один об'єм крові. Однак швидкість 10 мл / кг маси тіла/год., повинна вважатися максимальною. Позасудинна втрати потребують повільнішої заміни, а значні втрати організму можуть заміщатися протягом 48 год.

В даний час для введення розчинів використовують спеціальні прилади, але якщо ветеринарна клініка таких не має, то швидкість, мл / кг маси тіла / год, можна перевести на краплі / хв. Більшість систем для
крапельного введення розчинів одного діаметру, тому вважаємо, що в 1 мл міститься 20 крапель і оптимальна швидкість введення 15 кап / хв. Для цуценят або, а також для виснажених тварин, можна рекомендувати більш високу швидкість - до 50 кап / хв.

У зарубіжних джерелах автори пропонують розраховувати обсяг інфузійної терапії таким чином.

Корекція зневоднення: Х = АВ / 100, де Х - дефіцит рідини, л; А – маса тіла, кг; В - зневоднення,%. (Наприклад, при масі тіла собаки 10 кг і 10% дегідратації, дефіцит рідини складе 1 л).

Підтримуючий об'єм: 2,2 мл / кг маси тіла / год; 66 мл / кг маси тіла / добу для карликових порід собак; 44 мл / кг маси тіла/добу для великих собак. Тому розкид доз загального обсягу інфузійної терапії дуже великий: для собак 40-110 мл / кг маси тіла / добу [3, 42].

Отже, враховуючи данні літературних джерел, можна зробити висновки, що…….