Моделі формування оптимального портфеля цінних паперів

 

Сучасна портфельна теорія (англ. modern portfolio theory, МРТ) була започаткована революційною роботою Гаррі Марковіца 1952 р.[2] Результати Марковіца були доповнені не менш відомими працями Джеймса Тобіна, Вільяма Шарпа та інших дослідників.

Розглянемо задачу інвестора, який володіє капіталом W та має прийняти рішення, яким чином використати цей капітал.

Припустимо, що інвестор розглядає фіксований плановий горизонт — кошти W необхідно розподілити на певний період.

У інвестора є N можливостей використання коштів, кожна з яких принесе відповідно ξ1, ξ2,…,ξN гривень доходу в розрахунку на 1 гривню вкладень. Найбільш суттєвою проблемою для прийняття рішення є те, що величини ξ. загалом випадкові, тобто яким буде дохід наперед невідомо.

Головним припущенням Марковіца, аналізуючи цю задачу, було таке, що для інвестора у оцінюванні альтернативних рішень важливими є тільки два параметри кожного з них:

1) очікувана дохідність інвестицій

(16)

де E — математичне очікування;

2) стандартне відхилення дохідності як показник, що характеризує ризик напряму інвестування:

(17)

де D — дисперсія.

Це припущення в цілому не суперечить теорії очікуваної корисності Неймана- Моргенштерна: для того, щоб воно виконувалось, необхідно або розподілення доходностей активів ξi згідно з нормальним законом, або квадратична форма функції корисності багатства[3].

Друге, не менш важливе, припущення: інвестор не обов'язково повинен обрати якесь одне рішення, він може обрати будь-яку комбінацію можливих інвестицій, розподіляючи свої кошти за різними напрямками вкладень.

При цьому проблема вибору значно спрощується. Нехай xi., і = 1, N, — це частка загального обсягу коштів, яка інвестується в і-й актив. Сформовану таким чином комбінацію інвестицій ми будемо називати портфелем. Інвестору необхідно обрати портфель з найкращими для нього очікуваною дохідністю Rp стандартним відхилення σp.

Дохідність портфеля ξp, визначається як приріст коштів у розрахунку на одиницю вкладень, який забезпечується обраним портфелем на момент, визначений як плановий горизонт.

(18)

де W— сьогоднішній обсяг капіталу,

WE — обсяг капіталу на кінець періоду.

 

Дохідність портфеля можна розрахувати як зважену за обсягами інвестицій дохідність кожного активу, що становлять портфель:

Очікувана дохідність портфеля визначається за формулою математичного очікування суми випадкових величин

Таким чином, очікувана дохідність інвестиційного портфеля — середньозважена за частками інвестицій очікувана дохід­ність кожного з активів, які становлять портфель.

Дисперсія дохідності портфеля розраховується як диспер­сія суми випадкових величин. Так, якщо ξ та η — випадкові величини,то

,

де — коефіцієнт коваріації випадкових величин ξ та η.

Таким чином, для портфеля

позначимо

,

Отримаємо

Стандартне відхилення портфеля σp дорівнює

Модель поведінки інвестора, згідно з якою інвестиції оці­нюють виключно за двома параметрами — очікуваною дохід­ністю і ризиком, що визначається як величина стандартного відхилення дохідності, дає змогу сформулювати єдине правило формування портфеля, яке виконують усі без винятку інвесто­ри: незалежно від індивідуальних переваг, всі інвестори прагнуть сформувати ефективний портфель, який забезпечить мі­німальний ступінь ризику для обраного рівня доходу чи мак­симальний очікуваний дохід при заданому ступені ризику. Цей підхід і сама задача вибору ефективного портфеля мають назву моделі Марковіца.

Її завдання — визначити структуру найменш ризикованого портфеля при визначеному рівні доходності.

Нехай xi — частка від суми інвестиції, яка буде використа­на на придбання і-го цінного папера. Тоді економіко-матема-тична модель Марковіца має вигляд:

 

(19)

(20)

(21)

 

Цільова функція моделі (1) є формалізацією ризику недосягнення заданого мінімального рівня дохідності, який мінімізується. Приклад (2) означає, що майбутня (очікува­на) дохідність портфеля не повинна бути меншою, ніж деяке задане інвестором значення Rp. Формула (3) — вимога рів­ності всіх часток хi. одиниці. Зауважимо, що очікувана дохід­ність окремого і-го активу визначається як середнє значення у вибірці історичних даних.

Модель можна подати в матричній формі, позначивши як х вектор розподілу коштів між ризиковими активами: х = {хi}i=1,….,N; R — вектор дохідності активів, V — коваріаційна матриця (квадратна матриця, що складається зі значень σij, ):

де е - одиничний вектор: всі елементи — одиниці;

індекс Т означає транспонування вектора.

 

Для моделі можна знайти ров'язок в явному вигляді:

(4)

де

 

Як альтернатива до підходу мінімізації ризику за фіксова­ної дохідності є зворотний підхід: максимізувати дохідність при фіксуванні рівня ризику.

Зважаючи на це, до задачі у класичній постановці (Марковіца) є обернена

 

 

Слід зазначити, що хоча теоретично цей підхід розгляда­ється як альтернатива до першого, але він менш привабливий для практичного застосування. Для інвестора значно зрозуміліше і простіше визначити бажаний рівень дохідності (яка і є метою інвестування) і тоді за допомогою моделі мінімізува­ти ризик її недоотримання, ніж фіксувати розмір ризику, не знаючи чітко рівня дохідності, якого вдасться за визначеного ризику досягти.

Модель Марковіца (1) - (3) була розвинена Джеймсом Тобіном для випадку наявності можливості здійснювати інвес­тиції в безризикові активи поряд з ризикованими. Отже, припу­стимо, що існує безризиковии актив з дохідністю R0, при цьому інвестор може вкласти в нього частку свого капіталу в обсязі х0. Безризиковий статус цього активу означає, що інвестор га­рантовано за будь-яких умов отримає дохід від інвестицій в цей актив на рівні R0, тобто у цьому активі немає коливань дохід­ності. Тобто модель Тобіна можна записати у вигляді

 

Від обмеження (3) можна позбутися, зробивши заміну

Тоді обмеження (2) матиме вигляд

і розв'язок задачі записують у вигляді

(22)

 

До задачі Тобіна також можна записати обернену