СТАРІННЯ ТА СМЕРТЬ

Старіння – це багатоланцюговий біологічний процес, що закономірно й невідворотно наростає в часі, й веде до скорочення пристосувальних можливостей організму і збільшення ймовірності смерті. Це результат обмеження механізмів саморегуляції; зниження поведінкових, фізіологічних і біохімічних пристосувань до внутрішнього й зовнішнього середовища. В ході старіння виникають не лише порушення, але й мобілізуються пристосувальні механізми.

Вікові зміни виникають практично в усіх системах і органах живого організму, на всіх рівнях його організації (від молекулярно-клітинного до системного), але ступінь вираженості й характер вікових змін різний. Для розвитку старіння характерна гетерохронність, гетеротопність, гетерокінетичність, гетерокатефтентність. Гетерохронність – це різниця в часі настання старіння окремих тканин, органів, систем; наприклад, атрофія тимуса починається в 13-15 років, а статевих залоз – в 45-50 років і старше. Гетеротопність – це неоднакова вираженість процесу старіння в різних органах, в різних частинах одного органа; наприклад, в пучковій зоні кори наднирників зміни менші, ніж в клубочковій та сітчастій зонах; в ЦНС неоднаково виражені зміни нейронів у різних її відділах. Гетерокінетичність – це розвиток вікових змін з різною швидкістю; наприклад, у кістках та суглобах вікові зміни починаються досить рано, вони повільно прогресують, і зрештою призводять до деструкції кістки (остеопорозу); а зсуви в ЦНС можуть довго не проявлятись, але потім дуже швидко прогресувати. Гетерокатефтентність – це різноспрямованість вікових змін, зниження одних і активація інших життєвих процесів.

Крім того, існують індивідуальні, групові та територіальні варіації розвитку процесу старіння. Наприклад, в одних випадках, зміни, перш за все, виникають у серцево-судинній системі (розвивається гемодинамічний синдром), в інших випадках – в ЦНС (розвивається нейрогенний синдром), в третіх випадках – відносно гармонійна старість. Рівень холестерину в крові у старих японців нижчий, ніж у старих європейців, а артеріальний тиск більш різко піднімається у старих японців.

В ході старіння спостерігається зниження адаптаційно-регуляторних можливостей в стані напруженої діяльності. Ряд функцій в різні вікові періоди не відрізняється суттєво в стані нормального функціонування, але їх надійність і потенційні можливості різко знижуються. Тобто, адаптаційно-регуляторні механізми, що мобілізуються в ході старіння, підтримуючи гомеостаз організму у спокої, недостатні для збереження його біологічних можливостей при напруженій діяльності.

Розглядаючи закономірності процесу старіння, слід враховувати, що в ході еволюції, одночасно з руйнуванням і деградацією, характерними для розвитку старіння, виникли й процеси, спрямовані на виживання і підвищення стійкості біологічних систем, так звані механізми антистаріння, або вітаукта (від: vita – життя, auctum – збільшувати). Усі механізми вітаукта можуть бути розділені на дві групи: генотипові, тобто, генетично запрограмовані (наприклад, система репарації ДНК, система антиоксидантів, система мікросомального окислення печінки) і фенотипові, які мобілізуються протягом життя по мірі старіння організму завдяки процесам саморегуляції (наприклад, збільшення об’єму мітохондрій в умовах зниження їхнього числа; включення в діяльність у звичайних умовах більшого числа капілярів та альвеол через зниження в старості інтенсивності їх функціонування та ін.). Зміна співвідношення між процесами старіння й антистаріння (вітаукта) і розділяє хід індивідуального розвитку на три періоди: прогресивний, стабільний, деградаційний.

Швидкість розвитку старіння і початок цього процесу у різних індивідів неоднакові. Крім так званого нормального старіння, буває також передчасне старіння, коли вікові зміни, характерні для старого організму, у даного індивіда настають раніше, ніж в цілому по популяції; і сповільнене старіння, коли вищеописані зміни в даного індивіда настають пізніше, ніж в цілому по популяції.

Оскільки старіння розвивається по‑різному, то розрізняють календарний вік та біологічний вік. Біологічний вік є мірою постаріння людини. Чим більше біологічний вік випереджає календарний, тим більшою повинна бути тривалість життя даного індивіда. Біологічний вік визначається на основі комплексної характеристики функціонального стану різних систем організму, а також,– оцінки його адаптаційних можливостей. Визначення біологічного віку є дуже важливим для розмежування фізіологічного та передчасного старіння, розробки системи профілактичних заходів, визначення ефективності геропротекторів, для вирішення ряду соціально-економічних питань (вихід на пенсію, оцінка працездатності чи придатності до певної роботи тощо).

Тривалість життя різних живих організмів коливається в дуже широких межах – від кількох годин чи діб до десятків і навіть сотень років, а окремі дерева – до кількох тисяч років. За видову тривалість життя прийнято вважати вік, до якого доживає 80 % особин даного виду. Середня тривалість життя людини поступово підвищується. Так, в стародавній Греції середня тривалість життя була 29 років, в древньому Римі – 28-30 років, тому 40‑річні люди вважались старими, а 60‑річні – депонтінусами, придатними тільки для жертвоприношень. В Європі в XVI ст. середня тривалість життя складала 21 рік, в XVIII ст. – 26 років, в XIX ст. – 34 роки, на початку XX ст. – 45-50 років. Збільшення середньої тривалості життя відбувається за рахунок зниження смертності від інфекційних хвороб, в основному, дитячої смертності. Нині середня тривалість життя в різних країнах світу коливається в межах 55-75 років для чоловіків і 60-80 років для жінок. У відповідності з класифікацією ВОЗ сьогодні вік 45‑59 років вважається середнім, 60‑74 роки – похилим, 75‑89 років – старі люди, більше 90 років – довгожителі. Таке збільшення середньої тривалості життя веде до зміни вікової структури населення; спостерігається “постаріння” населення у розвинутих країнах світу (тобто, збільшення частки старих людей), що веде до ряду медичних та соціально-економічних проблем.

Теорії старіння:

Для пояснення причин та механізмів старіння на сьогодні запропоновано кілька сотень теорій старіння. В їх основі лежить один з двох основних принципів: 1) старіння є результатом невідворотного пошкоджуючого впливу факторів зовнішнього середовища та зсувів, які виникають в ході життєдіяльності організму; 2) старіння є генетично запрограмованим процесом.

Основні теорії старіння: теорії зношування та розтрати, аутоінтоксикаційні теорії, теорії, згідно яких старіння є результатом послаблення діяльності якоїсь системи чи органа (нейроендокринні теорії, імунні теорії та інші), теорія старіння внаслідок втрати вищими живими організмами здатності до регенерації, клітинні та молекулярно-колоїдні теорії старіння, вільнорадикальна теорія, генетичні теорії старіння (мутаційна, внаслідок накопичення помилок, генно-регуляторна, теломерна), теорії диференціації та спеціалізації, адаптаційно-регуляторна теорія старіння.

Огляд найважливіших сучасних теорій старіння показує, що не дивлячись на цінність багатьох частных механізмів старіння, розкритих ними на тому чи іншому рівні організації живої матерії, до цих пір так і не створено повноцінної дієвої теорії старіння. Але разом з тим, майбутня теорія старіння, мабуть, вбере в себе після відповідної критичної переробки і збагачення новими відкриттями багато чого з того, що є в сучасних теоріях старіння. При створенні майбутньої теорії старіння важливо врахувати, що всі встановлені вікові зміни на різних рівнях організації – це частини єдиного процесу вікового розвитку організму, а тому ця теорія повинна буде врахувати всі без виключення рівні організації живої системи, все багатство вікового розвитку вікового розвитку цілісного організму вищих тварин та людини.