Роль макроорганізму, зовнішнього середовища та соціальних умов у розвитку інфекційних захворювань.

У виникненні і розвитку інфекційних захворювань важливе значення має стан організму людини, його індивідуальні властивості, а також умови зовнішнього середовища.

Критична доза і вхідні ворота інфекції. Для виникнення інфекції мікроб повинен проникнути в організм у визначеній критичній дозі. Величина дози неоднакова для різних інфекційних агентів.

Велике значення мають вхідні ворота інфекції, тобто органи і тканини через які мікроб потрапляє в організм. Так, гонокок викликає захворювання тільки в тому випадку, якщо він попадає на слизову оболонку статевих органів або коньюктиву ока.

Реактивність організму. Виникнення інфекційного захворювання і особливості його клінічного прояву залежать від загальної фізіологічної реактивності організму, тобто його здатності вступати у взаємодію з мікроорганізмом і реагувати на нього як на фактор який порушує нормальні фізіологічні функції. Важливе значення при цьому має стан нервової,ендокринної, імунної і других систем організму, вік людини, харчування, умови праці і побуту. Як правило, всі ті фактори які послаблюють захисні функції організму (голодування, переохолодження, перегрівання, радіація, отруєння хімічними речовинами) сприяють інфекції.

На виникнення і характер інфекційного процесу впливає підвищена реактивність тканин. Так при алергічних станах і специфічній сенсибілізації організму спостерігається бурний початок і перебіг інфекційного процесу.

Вплив кліматичних умов на сприйнятливість до різноманітних інфекцій виявляється у коливанні рівня захворюваності. У різних кліматичних зонах півночі і півдня спостерігається різний рівень захворюваності кишечники інфекціями, дифтерією, скарлатиною, респіраторними вірусними інфекціями. На виникнення і перебіг інфекційних захворювань впливають фактори зовнішнього середовища: ультрафіолетові промені, іонізуюча радіація і різні хімічні речовини.

Імунітет.питання1.Види імунітету і форми його прояву

Природжений (видовий або спадковий) імунітет — стійкість організму до

певних патогенних агентів, яка властива даному виду і передається

спадково. Вважають, що цей вид імунітету зв'язаний з особливостями

генотипу даного конкретного виду макроорганізму (несприйнятливість

людини до чуми рогатої худоби, курячої холери, а тварин — до скарлатини,

кору).

Видовий імунітет є наслідком тривалої еволюції взаємовідносин організму і патогена. Він може бути абсолютним і відносним та залежить від тих

біологічних особливостей цих організмів, які сформувалися у процесі адаптації до умов довкілля.

Основу механізмів природженого імунітету до інфекцій становить

відсутність у клітинах макроорганізму рецепторів і субстратів, які

необхідні для адсорбції і розмноження збудника інфекції, наявність

речовин, що блокують його репродукцію, здатність організму-хазяїна

синтезувати різні інгібітори у відповідь на проникнення патогенних

мікроорганізмів.

Під набутим імунітетом розуміють специфічний захист проти генетичне

чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою

організму через вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих

лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного

захворювання або вакцинації здорового організму.

Розрізняють природний і набутий штучний імунітет. Природний буває

активним і пасивним. Природний активний імунітет може виникати після

перенесення інфекції і тривати місяцями, роками або все життя. Природний пасивний імунітет має новонароджений організм, набуваючи його від матерів період внутрішньоутробного розвитку або з молоком.

Набутий штучний імунітет виробляється в результаті активної або пасивної імунізації організму. Штучний активний імунітет формується під впливом вакцин і може тривати від кількох місяців до кількох років. Імунітет, зумовлений введенням в організм готових захисних речовин (антитіл) у вигляді сироваток, дістав назву набутого штучного пасивного імунітету.

Набутий імунітет не успадковується. Він формується щодо конкретного виду патогенного мікроба в результаті контакту з ним, тобто є суворо

специфічним. Цей вид імунітету дуже стійкий; наприклад, після віспи він зберігається все життя, а після кору, висипного тифу — тривалі роки. Профілактичне щеплення відіграє важливу роль у боротьбі з інфекційними

хворобами.

При інфекційних захворюваннях, збудниками яких є патогенні бактерії,

формується антибактеріальний імунітет. У крові і лімфоїдномакрофагальній системі бактерії зазнають дії клітинних і гуморальних факторів. Стан несприйнятливості, при якому організм повністю звільняється від патогена, дістав назву стерильного імунітету. При туберкульозі та інших інфекціях, які мають тривалий перебіг, відносна несприйнятливість збігається на певний проміжок часу з наявністю в організмі збудників інфекції. Такий імунітет називають нестерильним.

Імунітет, який виробляється в організмі у відповідь на виділення

екзотоксинів патогенними мікробами, називається антитоксичним. Отже, в

процесі еволюції захисних реакцій організм виробив здатність

знешкоджувати не тільки мікробів, а й їхні отрути — токсини.

При вірусних інфекціях організм всі свої захисні сили спрямовує на

знешкодження вірусу і нейтралізацію його токсинів. Противірусні захисні реакції організму поділяються на неспецифічні і специфічні. Складовою частиною перших є інтерферон, який діє на внутрішньоклітинні етапи репродукції широкого кола РНК і ДНК-вмісних вірусів, пригнічуючи трансляцію вірусних інформаційних РНК та їхній біосинтез.

Специфічний клітинний захист організму пов'язаний з участю

сенсибілізованих Т-лімфоцитів, які не діють на вірус, а за допомогою

лімфотоксинів руйнують заражені вірусами клітини.

Несприйнятливість організму до патогенних паразитів (малярійні

плазмодії, трипаносоми тощо) дістала назву протипаразитарного

імунітету. Вироблення такого імунітету залежить від локалізації

паразита. Ця форма імунітету зумовлюється захисною дією І§Е і підвищеною активністю фагоцитів.

Крім названих вище форм захисту, існують поняття колективного

(групового) імунітету, трансплантаційного імунітету тощо.

Колективний імунітет – це несприйнятливість, що виникає в результаті перенесення явних чи прихованих захворювань, а також під впливом носійства в певних вогнищах епідемії.В більшості колективний імунітет є постінфекційним. колективний імунітет є також наслідком планомірної імунізації населення.

трансплантаційний імунітет зумовлений клітинною реакцією на пересаджений трансплантат.Лімфоцити володіють цитопатогенетичною дією на клітини, що відрізняються за одним чи декількома генами.Навколо трансплантата і в його судинах накопичуються лімфоцити, судини закупорюються і орган-трансплантант гине внаслідок ішемії.Імунні лімфоцити, руйнуючи клітини трансплантата, самі гинуть.Трансплантаційний імунітет є небажаним явищем в медицині.

Однак слід мати на увазі, що абсолютно автономних форм імунітету не існує, всі вони взаємозв'язані івиявляють свою дію в організмі за участю всіх його систем.

Імунітет.питання 2.СПЕЦИФІЧНИЙ ТА НЕСПЕЦИФІЧНИЙ ІМУНІТЕТ

Під неспецифічним імунітетом розуміють систему захисних факторів організму, притаманних даному виду як спадково обумовлена властивість.. неспецифічні фактори захищають організм від різних екзогенних та ендогенних агресій, вони передаються спадково, їхні захисні функції позбавлені вибірковості і вони не здатні зберігати пам'ять від первинного контакту з чужорідними тілами.

Умовно фактори неспецифічного захисту можна розбити на чотири типи: фізичні (анатомічні); фізіологічні; клітинні, здійснюють ендоцитоз або прямої лізис чужорідних клітин; молекулярні (фактори запалення).

Фізичні (анатомічні) бар'єри

Шкіра. Неушкоджена шкіра представляє собою звичайно непроникний бар'єр для мікроорганізмів.. Здорова неушкоджена шкіра володіє виразною бактерицидну активність відносно тих мікроорганізмів, які не є представниками її нормальної мікрофлори.

Слизові оболонки. На рівні слизових оболонок існує безліч різних механізмів захисту внутрішнього середовища організму, в тому числі від проникнення в неї мікроорганізмів (слиз, війки миготливого епітелію, лізоцим, пероксидази, секреторні антитіла, фагоцитуючі клітини, лімфоцити).

Нормальна мікрофлора організму. Мікроорганізми, які населяють шкіру і слизові оболонки, сполучені із зовнішнім середовищем, складають нормальну мікрофлору організму. Ці мікроорганізми здатні протистояти дії патогенних мікроорганізмів і згубно діяти на них, тим самим беручи участь в захисті організму.

Фізіологічні бар'єри

Цей тип захисту включає температуру тіла, рН і напруженість кисню в районі колонізації мікроорганізмами, а також різні розчинні фактори, запалення.

Клітинні фактори

До клітинних факторів неспецифічного захисту відносяться фагоцитуючі клітини і натуральні кілери.

Фагоцитуючі клітини. Одним із потужних факторів резистентності є фагоцитоз. Фагоцитарним властивостями володіють зернисті лейкоцити крові і лімфи, головним чином нейтрофіли, еозинофіли і базофіли, а також моноцити і макрофаги. В даний час під макрофагами розуміють клітини, які мають високу фагоцитарну активність. За класифікацією ВООЗ всі макрофаги об'єднані в систему мононуклеарних фагоцитів (СМФ).

Фагоцитами притаманні три функції:

• Захисна. Фагоцитозом знищуються чужорідні об'єкти,.

• Секреторна. Взаємодія об'єкта фагоцитозу з фагоцитом стимулює бактерицидні системи останнього.Крім того фагоцити синтезують і секретують біологічно активних речовин, необхідних для підтримки імунної відповіді організму на чужорідну речовину.

• Представляюча. Переробка антигену (процесинг) і подання його імунокомпетентним клітинам, які беруть участь у формуванні імунної

Натуральні кілери.

Натуральні кілери або природні кілери представляють собою популяцію лімфоїдних клітин, позбавлених ознак Т-і В-лімфоцитів. Їх участь у неспецифічному імунній відповіді полягає в здатності надавати пряму цитотоксичну дію на злоякіснотрансформовані і вірусінфіковані клітини, а також клітини, що поглинули деякі внутрішньоклітинні бактеріальні патогени.. У процесі цитолізу розрізняють три основні стадії: розпізнавання, виділення цитотоксинів («летальний удар») і лізис клітини-мішені.

Гуморальні (молекулярні) фактори неспецифічного захисту

У неспецифічному імунітеті проти мікробів беруть участь білки гострої фази запалення: С-реактивний протеїн (білок),, лейкіни(знешкоджують грам позитивні негативні бактерії)інтерферони, система комплементу (комплекс розчинних білків і білків клітинної поверхні, взаємодія яких сприяє лізису бактерій, вібріонів, спірохет, еритроцитів, посилює фагоцитоз), лізоцим (міститься в сльозах, слині, перитонеальній рідині, плазмі та сироватці крові, в лейкоцитах, материнському молоці. Викликає лізис багатьох сапрофітних бактерій), Інтерферон(виробляються багатьма клітинами у відповідь на впровадження вірусу або складних біополімерів,володіє видовою специфічністю).

СПЕЦИФІЧНИЙ ІМУНІТЕТ

Поряд з факторами неспецифічного захисту середовище організму захищена від проникаючих в неї чужорідних макромолекул, у тому числі від патогенних мікробів, механізмами специфічної імунної відповіді. Ці механізми набуваються організмом після контакту з конкретним чужорідною речовиною, що носить назву антиген. Дія цих механізмів строго вибірково і поширюється тільки на конкретний антиген, який індукував імунну відповідь. Реалізація імунної відповіді є функцією високо спеціалізованої імунної системи організму. Основні захисні функції імунної системи - розпізнавання і елімінацію чужорідних макромолекул - здійснюють імунокомпетентні клітини (лімфоцити), а також продукують і секретуються ними макромолекули - антитіла (імуноглобуліни).

Специфічний імунна відповідь є одним з компонентів загальної системи захисту організму, в якій всі перераховані вище клітини і макромолекули взаємопов'язані. Місцем функціональної кооперації всіх перерахованих клітин і макромолекул служать органи і тканини імунної системи організму.

Лімфоцити

Лімфоцити - це єдині клітини організму, здатні специфічно розпізнавати і розрізняти різні антигени і відповідати активацією на контакт з певним антигеном.

Лімфоцити знаходяться в стані рециркуляції, тобто постійно відбувається обмін клітинами між кров'ю, лімфою і лімфоїдними органами. Це необхідно для реалізації специфічної імунної відповіді, тому що імунна система повинна бути готова відповісти на будь-який з безлічі чужорідних антигенів, що потрапляють в будь-яку ділянку тіла. Оскільки кожен окремий антиген розпізнається лише дуже невеликою частиною популяції лімфоцитів, тільки постійна рециркуляція може створити умови для зустрічі кожного антигену з одиничними лімфоцитами, що несуть специфічні для нього антиген-розпізнаючі рецептори.

Зустрівши і розпізнавши цей антиген, лімфоцити розмножуються (проліферація) і диференціюються. Велика частина з них бере безпосередню участь по знищенню антигену, а менша частина залишається у вигляді довгоживучих активованих клітин пам'яті і в даний момент участь у захисті не приймає.

При досить сприятливими морфології малі лімфоцити діляться на дві популяції, що мають різні функції і продукують різні білки. Залежно від місця дозрівання в організмі поділяються на Т-(тимус) і В-(бурса Фабриціуса, кістковий мозок) лімфоцити.

Імунітет.Питання3. Імунна система, оргни. Імунокомпетентні клітини.

1. Імунітет - спосіб захисту сталості внутрішнього середовища організму від речовин або тіл, які несуть на собі чужорідну генетичну інформацію в ньому самому або що потрапляють в нього ззовні. загальнобіологічне значення імунітету полягає в наступному:

• конроль за генетичною сталістю внутрішнього середовища организма;

• розпізнавання "свого і чужого";

• охорона генетичної чистоти виду протягом життя індівідуума.

Для реалізації цієї важливої функції в ході еволюційного розвитку сформувалася спеціалізована система органів і тканин - імунна система, яка передставлена центральними і периферичними органами.

До центральних органів імунної системи відносять:

• червоний кістковий мозок;

• тимус (вилочкової залози);

• лімфоїдний апарат кишечника.

У цих органах відбувається первинна диференціювання імунокомпетентних клітин - Т-і В-лімфоцитів (лімфопоезу). Тимус досягає свого максимального розвитку до 10-12 років, після 30 років починається зворотний розвиток залози. Відповідно при вроджених дефектах розвитку тимусу, його опера тивному видаленні або при старінні спостерігається зниження функціональної ак-тивності імунної системи і продукції тимусом відповідних гормоноподібних речовин, що сприяють дозріванню Т-лімфоцитів.

У червоному кістковому мозку містяться стовбурні клітини, що являються родоначальниками як Т-і В-лімфоцитів, так і макрофагів та інших формених елементів крові.

До периферичних органів імунної системи відносяться:

• селезінка;

• лімфатичні вузли;

• лімфатичні фолікули, розташовані під слизовими оболонками шлунково-кишкового, дихального і сечостатевого тракту;

• лімфатичні і кровоносні судини.

У периферичних органах імунної системи під впливом антигенів відбуваються проліферація і вторинна диференціація лімфоцитів (іммунопоез).

Основні клітини імунної системи - лімфоцити і макрофаги. Специфічною особливістю лімфоцитів, що відрізняє їх від інших клітин крові, є здатність до специфічного розпізнавання чужорідних структур. Вона пов'язана з тим, що на поверхні лімфоцитів є антігенрозпізнаючі рецептори. Кожній популяції лімфоцитів притаманні свої специфічні рецептори.

Лімфоцити - це клітини з подвійною діфференііровкой (дозрівання ням):

• перший етап відбувається у центральних органах імунної системи і не залежить від антигенного подразнення. Цей про цес називають лімфопоезу. Він закінчується утворенням основних субпопуляцій лімфоцитів - Т-і В-лімфоцитів і формуванням на їх поверхні антігенрозпізнаючих рецепторов;

• вторинна диференціювання йде в периферичних органах імунної системи. Вона індукується антигеном. Її підсумком є утворення функціонально різних клітин.

Т-лімфоцити в процесі диференціювання і проліферації утворюють субпопуляції, що відрізняються один від одного за своїми функціями: одні виконують регуляторні, а інші - ефекторні функції.

До регуляторам відносять Т-хелпери (Th), серед них розрізняють

такі:

• Th0 впізнають детермінантні групи антигену на мембрані макрофагів, з'єднуються з ними і дають імпульс до проліферації і диференціювання, наслідком якої є про дукція інтерлейкінів. Через ці регуляторні молекули вони стимулюють або пригнічують утворення Th1, Th2, Тh3;

• Th1 через свої інтерлейкіни забезпечують утворення ефекторних клітин - Т-кілерів {клітинний імунітет);

• Th2 через свої інтерлейкіни стимулюють В-лімфоцити. В-лімфоцити диференціюються в плазматичні клітини, ці клітини-ефектори є продуцентами антитіл {гумо ральний імунітет);

• Тhз також утворюють лімфокіни, стимулюючі проліфера цію і диференціювання В-лімфоцитів. Але основною їх функцією є продукція інтерлейкінів, що гальмують про-ліферацію і диференціювання як Т-, так і В-лімфоцитів, тобто пригнічують розвиток як клітинної, так і гуморальної імунної відповіді.Це Т-супресори

Крім ефекторних клітин (Т-кілери і плазматичні клітини) з антігенстимульованних лімфоцитів формуються клітини іммуннологічної пам'яті. Це популяція довгоживучих клітин, які забезпечують більш швидку та виражену відповідь при повторній зустрічі з тим же антигеном – вторинну імунну відповідь.

Описані взаємодії антигенів, макрофагів, Т-і В-лімфоцитів становлять суть імунної відповіді.

Маркери лімфоцитів – специфічні поверхневі білкові молекули, притаманні тим або іншим субпопуляціям лімфоцитів і вказують на їх функційну здатність

Маркери Т-лімфоцитів – CD3, CD4, CD8 (CD - cluster of differentiation), рецептор до еритроцитів барана (Е-рецептор), молекули MHC класів I і II (major hystocompability complex)

Маркери В-лімфоцитів – мембранні Ig певного ідіотипу, рецептор Fc-фрагменту Ig, рецептори C3b, IgD, молекули MHC класів I і II (major hystocompability complex)

Інфекція.питання6.Первинна локалізація збудника, її практичне значення в лабораторній діагностиці.

Джерело інфекції - різні живі і неживі об'єкти зовнішнього середовища, які містять і зберігають патогенні мікроорганізми.

Механізми передачі:

• фекально-оральний - збудник локалізується в кишечнику, передача аліментарним шляхом - з їжею, водою;

• аерогенний (респіраторний, повітряно-крапельний) - збудник локалізується в дихальних шляхах, передається повітряно-краплинним, повітряно-пиловим шляхом;

• кров'яний (трансмісивний) - збудник локалізується у кровоносній системі (малярія, висипний тиф), передається комахами;

• контактний - збудник локалізується на зовнішніх покривах (шкіра та слизові) а) прямий - передача збудника відбувається при безпосередньому доторканню (венеричні хвороби), б) непрямий - через заражені предмети навколишнього оточення;

• вертикальний - передача збудника через плаценту плоду від інфікованої матері (внутрішньоутробне зараження) при таких хворобах, як токсоплазмоз, краснуха, ВІЛ-інфекція, герпетична інфекція та ін

При інфекціях дихальних шляхів немає потреби виявляти фактор, через який передався збудник, тому що він відомий (повітря) У заражених осіб збудники перебувають на слизових оболонках носоглотки, гортані, іноді трахеї та бронхів, звідки під час кашлю, розмови, чхання з крапельками слизу виділяються в довкілля (крапельний механізм передачі) Зараження відбувається при потраплянні цих крапельок або пилу, що утворився при їх підсиханні, у дихальні шляхи сприйнятливої людини До цієї групи інфекцій відносяться грип, дифтерія, кір, ангіна.При лабораторній діагностиці при первинній локалізації збудника в дихальних шляхах на дослідження беруть мазок з зіву, носоглотки, харкотиння.

При кров'яних інфекціях, збудники перебувають у кровоносній системі хворої людини чи тварини, звідки можуть потрапити в кров іншої особи за допомогою кровосисних комах (воша, комар, блоха, москіт, кліщ) Це так званий трансмісивний механізм передачі До цієї групи належать висипний тиф, малярія, геморагічні гарячки, кліщовий енцефаліт, чума та ін Зрозуміло, що розірвати такий механізм передачі збудника можна шляхом знищення комах-переносників, тобто засобами дезінсекції.При трансмісивному шляху потраплянні збудника, він локалізується в крові, тому при лабораторній діагностиці на дослідження беруть кров.

При інфекціях зовнішніх покривів збудники потрапляють на шкіру та слизові оболонки завдяки прямому (безпосередньому) контакту з джерелом збудника або через різні предмети (непрямий контакт).Тому лабораторна діагностика найчастіше у таких випадках проводиться дослідження зовнішніх покривів та мазків слизу

При фекально-оральному шляху потрапляння збудника, він локалізується в шлунково-кишковому тракті.На лабораторне дослідження найчастіше беруть калові маси.

Інфекційною дозою називається певна кількість патогенних бактерій. Здатних викликати захворювання

Інфекція.питання7 Шляхи розповсюдження мікробів і токсинів у організмі(бактеріємія, септицемія, токсинемія,вірусемія)

Епідеміологія - наука про закономірності поширення інфекційних захворювань у популяції людини.

Епідеміологія вивчає епідемічний процес - складне соціально-біологічне явище.

Будь-який епідемічний процес включає три взаємопов'язані компоненти:

джерело інфекції; механізм, шляхи і чинники передачі збудника; сприйнятливий організм

Вірусемія - циркуляція вірусу в крові. Пов'язана з розмноженням вірусів в клітинах внутрішніх органів і їх виходом із зруйнованих або пошкоджених клітин. При багатьох вірусних інфекціях вірусемія є закономірним процесом, істотною стадією патогенезу вірусної інфекції. вірусемія спостерігається при гепатиті В, вона характерна для більшості інфекцій, що передаються кровососними переносниками, - кліщових і комариних енцефалітів, геморагічних лихоманок, тропічних лихоманок (денге, жовта лихоманка та ін.) Рідше вірусемія виникає при грипі і респіраторних вірусних хворобах, сказі та ін вірусемія може спостерігатися в інкубаційному періоді хвороби

Бактеріємія - циркуляція в крові бактерій. БАКТЕРІЕМІЯ - присутність бактерій в крові.

Проникнення збудника в кров відзначається при багатьох інф. хворобах і є обов'язковим або можливим компонентом їх розвитку. Кількість мікроорганізмів в одиниці об'єму крові залежить від вірулентності збудника та опірності організму хворого. При тривалій і вираженої бактеріємії зазвичай формуються генералізовані і, зокрема, септичні форми інф. процесу.

Найбільш важкою генералізованою формою інфекції є сепсис або септицемія. Цей стан характеризується розмноженням збудника в крові при різкому пригніченні основних механізмів імунітету.

СЕПСИС (Генералізована гнійна інфекція) - загальна важке інфекційне захворювання, що виникає внаслідок поширення інфекції з первинного вогнища у зв'язку з порушенням місцевих і загальних імунологічних механізмів. Первинним септичним вогнищем може бути будь-який нагноительной процес м'яких тканин, кісток, суглобів і внутрішніх органів. Тривале існування місцевого гнійного вогнища а також нерадикальної оперативне втручання з приводу гнійного процесу можуть супрооджуватися розвитком сепсису.

Якщо в патогенезі інфекційного захворювання провідною ланкою служить інтоксикація, викликана циркуляцією екзо-або ендотоксинів збудника в крові, то такі стани визначають терміном токсінемія.. Токсемія виникає тоді, коли в крові накопичуються продукти розпаду від життєдіяльності мікроорганізмів, що локалізуються в організмі людини.

Інфекція.Питання8. Основні періоди розвитку інфекційної хвороби. Носійство збудника.

Інфекцією, або інфекційним процесом, називається взаємодія патогенного мікроорганізму та макроорганізму, яка відбувається під впливом навколишнього середовища. Якщо в результаті взаємодії з патогенним мікроорганізмом порушуються фізіологічні функції і настає розлад життєдіяльності організму, то виникає інфекційна хвороба — одна з форм інфекційного процесу.

Інкубаційний період починається з моменту проникнення інфекційного агента в організм людини до появи перших проявів захворювання. Збудник зазвичай не виділяється з організму в навколишнє середовище.

Продромальний період супроводжується первинними клінічними проявами загальними для багатьох захворювань. У даний період збудник інтенсивно розмножується і колонізує тканину, а також починає продукувати відповідні ферменти і токсини. Тривалість періоду не перевищує 24-48 год. Збудник як правило не виділяється в зовнішнє середовище.

Розпал хвороби характеризується появою специфічних симптомів. Збудник продовжує інтенсивно розмножуватися в організмі. Разом з тим відбувається виділення збудника з організму хворого, внаслідок чого він становить небезпеку для оточуючих. На початку періоду виявляються специфічні антитіла в сироватці крові хворого.

Період розрішення, який може закінчитись видужанням, носійством чи смертю(Через Проникнення високовірулентних збудників,Недостатнього імунітету, Інших соматичних захворюван,Соціальних факторів)

Реконвалесценція (одужання) - період, протягом якого поступово відновлюються фізіологічні функції уражених клітин, тканин і всього організму. Тривалість його залежить від стану організму господаря, реабілітаційних заходів і т.д. Кількість антитіл досягає максимуму. При багатьох інфекційних захворюваннях у період реконвалесценції збудник виділяється з організму людини у великій кількості. одужання може бути літичне (повільне), критичне (швидке)

Однією з форм взаємовідносин між збудником і макроорганізмом без проявів захворювання є носійство патогенних мікроорганізмів.Носійство можливе тільки при низькому рівні імунітету.При одних захворюваннях виробляється тривалий і напружений після інфекційний імунітет, який виключає носійство.При інших захворюваннях виробляється після інфекційний імунітет слабкого напруження,що і обумовлює збереження збудника у вигляді носійства.

Носійство – це особлива форма імунологічної толерантності організму.Воно лікується введенням в організм препаратів, що стимулюють формування імунітету в потрібному напрямку.

Носійство до 3 місяців вважають гострим, а носійство більше 3 міс. – хронічним.Довготривале носійство(роками,десятиліттями) можливе при брючному тифі,паратифах А і В.Носійство можливе і в здорових людей,що контактували з хворими(дифтерією,холерою,черевним тифом,менінгітом).

Розрізняють ранніх носіїв (вони виділяють збудник в інкубаційному періоді), носіїв-реконвалесцентів і так званих здорових носіїв. В інкубаційному періоді збудник з організму виділяється нетривалий час. Тому роль ранніх носіїв невелика. Значно більшу епідеміологічну роль відіграють носії-реконвалесценти. Вони, як і хворі, виділяють звичайно у великій кількості вірулентні штами збудника. У більшості реконвалесцентів виділення збудника триває протягом 1—3 тижнів після клінічного видужання. Але після деяких інфекційних хвороб, наприклад черевного тифу, збудник може виділятися довго: місяцями, навіть роками (хронічні носії).

Інфекції.Питання9.Форми прояву інфекцій

За проявом інфекції поділяються на гострі і хронічн.Гострі характеризуються раптовим початком і порівняно короткочасним перебіго.(грип, скарлатина, висипний і черевний тиф).Тривалість гострої форми захворювання до 3 місяців..Затяжна форма триває до 6 місяців, хронічна ж більше ніж 6 місяців.До хворіб з хронічним чи затяжним характером відносять малярію, туберкульоз, лепру, сифіліс, бруцельоз, токсоплазмоз.

Деякі інфекційні захворювання протікають без клінічних проявів.Такіформи інфекції називаються латентними, при них збудник тривалий час знаходиться в тканинах чи органах і не викликати реакій відповіді макроорганізму.Найчастіше латентну форму має туберкульоз, при якій відсутні клінічні ознаки, але відбувається розмноження збудника.

Особлива форма інфекції – персистуюча,яка характеризується довготривалим збереженням збудника в організмі людини(віруси гепатиу В, герпесу,краснухи, туберкульозу, токсоплазми).Персистуюсі віруси викликають важкої форми захворювання ЦНС,і післявакцинні ускладнення.Персистуюча форма може тривати роки чи навіть десятиліття.

Коли відбувається зараження не одним видом збудника, а кількома, це має назву змішаної інфекції.При багатьох інфекційних захворюваннях одночасно виявляються віруси і бактерії.Часто організм, що переніс одну інфекцію стає сприйнятливішим до інших, що є наслідко ослаблення захисних функцій імунітету.

Реінфекція – це повторне зараження тим же видом мікробів, які викликали захворювання, що завершилось видужанням.

Суперінфекція – повторне зараження організму до його видужання, тим же збудником.Суперінфекції зустрічаються при багатьох інфекційних захворюваннях, що протікають в гострій чи хронічній формах.

Рецедив –повернення симптомів того ж захворюванн.В виникненні рецидивів визначальне значення має низький імунітет.

Імунопатологія.Питання18.Серотерапія та серопрофілактика інфекційних хвороб.

При необхідності терміново попередити розвиток захворювання вводять готові антитіла(імунні сироватки, імуноглобуліни.Введення цих сироваток для профілактики захворювань називається імунопрофілактикою.Імунні сироватки та імуноглобуліни вживають і для лікування інфекційних захворювань.Процес лікування інфекційних хворіб введенням лікувальних сироваток називається серотерапією.Усі лікувально-профілактичні сироватки поділяються на антитоксичні, антимікробні і антивірусні.

Антитоксичні сироватки(протиправцева, протидифтерійна, протибутулінові, протигангренозні) виготовляють шляхом гіперімунізації коней відповідним антитоксином.Після кількох циклів гіперімунізації в коней беруть кров і одержують відповідну антитоксичну сироватку,в якій містяться в великих кількостях специфічні антитіла.Сироватки очищують від баластних речовин, перевіряють на стерильність, нешкідливість, апірогенність і активність.Визначають концентрацію антитіл в антитоксичних одиницях або міжнародних одиницях.1одиниця= найменша кількість сироватки, яка нейтралізує певну кількість відповідного токсину.

Антимікробні сироватки готують шляхом гіперімунізації тварин відповідними вбитими бактеріями або ї антигенами.

Техніка проведень профілактичних щеплень

Для профілактики виникнення анафілактичного шоку перед введенням будь-якої гетеро логічної сироватки, проводять внутрішньошкірну пробу з розведеною 1:100 сироваткою коня.ЇЇ вводять 0,1мл внутрішньшкірно у згинальну поверхню передпліччя.Аналіз реакції проводять через 20хв.Проба негативна, якщо діаметр набряку до 1см, і позитивна, якщо діаметр перевищує1см.Якщо проба негативна сироватку вводять в об”ємі 0,1мл підшкірно у ділянку середньої третини плеча.При відсутності місцевої реакції або загальної через 30-40хв вводиться внутрішньом”язова потрібна доза сироватки, пыдыгрытоъ до 36С.

Якщо ж проба позитивна ы спостерыгаэться розвиток реакії на підшкірну ін”єкцію, препарат вводять тільки за життєвою необхідністю.

Для десенсибілізації сироватку в розведенні 1:100 вводять підшкірно послідовно в об”ємі 0,5мл, 2 і 5мл з інтервалом 15-20хв.Потім підшкірно вводять 0,1 і 1мл з інтервалом 15-20хв.При відсутності реакції вводять потрібну дозу сироватки.З початком десенсибілізації проводять протишокову терапію.

8.1

Антигени (anti-проти, genos-рід) – це хімічні речовини, розчинні або у складі клітин, що мають ознаки генетичної чужерідності, здатні викликати імунну відповідь і призводити до зміни імунної реактивності макроорганізму.

Основні властивості антигену – здатність зумовлювати імунну відповідь та взаємодіяти з продуктами імунної відповіді (з антитілами або рецепторами лімфоцитів)

Види імунної реактивності організму

1.Синтез антитіл

2.Утворення специфічних цитотоксичних клітин

3.Реакції гіперчутливості негайного та сповільненого типу

4.Утворення клітин імунної пам’яті

5.Виникнення імунної толерантності

6.Розвиток ідіотип-антиідіотипової взаємодії

Вид імунної відповіді обумовлені:

Властивостями антигену

Його дозою

Шляхами потрапляння в організм

Станом імунної системи

Види антигенів

Повноцінні антигени – здатні індукувати імунну відповідь і взаємодіяти з її продуктами

Структура повноцінного антигену:

гаптен + шлеппер

Гаптен (детермінанта антигену, епітоп) – це невелика ділянка молекули антигену, яка має сталу стереохімічну структуру, зумовлює специфічність імунної відповіді і специфічну взаємодію антигену з продуктами імунної відповіді

Шлеппер (провідник) – це велика ділянка молекули, яка є носієм епітопу антигену

Види антигенів

Неповноцінні антигени – не здатні самостійно індукувати імунну відповідь, але зберігають можливість реагувати з її продуктами

Структура неповноцінного антигену:

гаптен

напівгаптен

Гаптени – це низькомолекулярні органічні речовини, здатні взаємодіяти з білками організму

Напівгаптени – це прості неорганічні речовини, здатні взаємодіяти з білками організму

Гаптени і напівгаптени здатні викликати імунну відповідь тільки після кон’югації з високомолекулярними білками

Види антигенів

Повноцінні антигени:

складні білки

високомолекулярні полісахариди

глікопротеіди

ліпопротеіди

ліпополісахариди

нуклеопротеїди

Неповноцінні антигени:

Гаптени

олігопептиди

полісахариди

нуклеїнові кислоти

ліпіди

стероїди

лікарські засоби

Неповноцінні антигени:

Напівгаптени

нітрогрупи

Іони галогенів (йод, хлор, бром)

Іони важких металів

амінокислоти

8.1 Антигенна структура бактеріальної клітини.Протективні антигени.

Бактерії-складний комплекс антигенів,до якого входять високомолекулярні сполуки білкової природи,біол. активні специфічні полісахариди та ін. хім. сполуки.До складу спец бакт полісахаридів входять амінопохідні цукрі,залишки моносахаридів,спиртів.

Антигенна будова мікроорганізмів:

• O-Ag (соматичні) – ліпополі-(оліго)сахаридні комплекси Грам(-) бактерій, термостійкі,витримують нагрівання до 80-100С.

• H-Ag (джгутикові) – білки, термолабільні,руйнуються при t 56-80С.

• K-Ag (капсульні) – полісахариди, поліпептиди; термостабільні або термолабільні.

• Vi-Ag (поверхневі соматичні) – полімер N-ацетилгалактоз-аміноуронової кислоти

• Протективні Ag – поверхневі білки, які синтезуються тільки в організмі хазяїна

• Екзоферменти – білки

• Екзотоксини – білки.

8.2 Антигенна структура бактерій визначається за допомогою серологічних реакцій:

• Корпускулярні антигени (О-Аг, К-Аг, Н-Аг) виявляються за допомогою реакції аглютинації

К-Аг також можна визначити за реакцією набухання капсули (свелінг-реакція)

• Розчинні антигени визначають за допомогою реакції преципітації або реакції нейтралізації in vivo.

Протективні антигени спричиняють вироблення специфічних антитіл,що знешкоджують одну з патогенних ф-ій збудника. Їх виявлено в ексудаті карбункула при сибірці.Добувають при культивуванні бацил сибірки на тканинах тварин і спец синтез живл